Естетичний смак

Категорія естетичного смаку з'явилася в європейській науці у XVII ст. як результат розвитку нових течій мистецтва XV — початку XVII ст., що ламали старі кано­ни і породжували потребу в універсальних критеріях їх оцінки. З іншого боку, розвиток індивідуальності, започат­кований епохою Відродження, ставив питання про можли­вість суб'єктивної, самостійної оцінки художнього твору, яка ґрунтується на почутті естетичного задоволення або смаку.

Основну суперечність проблеми смаку як існування цілісної естетичної культури за розмаїтості естетичних оцінок визначив англійський фі­лософ Д. Юм. Він вважав, що істинні судження смаку можливі лише за наявності загальної його «норми», якою володіють лише деякі люди з витонченим смаком. На суспільно-індувідуальному характері есте­тичного смаку наголосив І. Кант, в естетиці якого він виступає як центральна категорія. Кант визначив смак як «спроможність естетичної здібності судження робити загальнозначущий вибір». Завдяки смаку суб'єкт робить оцінку або формує судження, ставлячи себе на місце будь-кого іншого.

Головною думкою кантівського вчення про смак є так звані антиномії сма­ку. З одного боку, судження смаку є настільки індивідуальним, що жодні доведення не можуть їх заперечити, тобто: про смаки не спере­чаються. З іншого боку, смаки є не тільки суб'єктивними, між ними є дещо загальне, що дає змогу обговорювати їх, отже: про смаки можна сперечатися. Тобто суперечність між індивідуальним і суспільним смаком, як і будь-яка антиномія, є принципово нерозв'язною. Окремі суперечливі судження смаку можуть існувати разом і бути однаковою мірою справедливими.

Кант вважав, що суттєвим естетичним фактором сма­ку є почуття задоволення, яке супроводжує споглядання прекрасного. Таким чином, естетичне почут­тя або почуття задоволення є усвідомленням доцільності предмета, оскільки споглядання, зокрема, твору мистецтва здійснюється людиною з ціллю отримання задоволення від цього процесу.

Після Канта категорія естетичного смаку втрачає своє універсальне зна­чення в естетичній теорії'. Так, Гегель вважає, що культура смаку по­винна поступитися місцем судженню професійно підготовленого знавця мистецтва, оскільки правильна оцінка художнього твору по­требує ґрунтовних знань у цій сфері. На думку Ф. Шлегеля, взагалі «критикувати поезію можливо лише засобами поезії». Проблема сма­ку постає з новою силою під час кризи класичного мистецтва з появою модернізму та масової культури. Нове мистецтво орієнтоване або на еліту, яка володіє вишуканим смаком, або проголошує відсутність будь-якої норми (Ортега-І-Гассет, «Дегуманізація мистецтва»). Появу масової культури Ортега-І-Гассет пояснює загальним «падінням сма­ків» людини-маси.

Однак остаточно це питання не розв'язане й понині. Всупереч відомому латинському прислів'ю «Про смаки не сперечаються» зауважимо: спе­речались і доволі жваво сперечаються.

У чому причина такої суперечності — визнання права особи на індивіду­альний смак, з одного боку, і незгоди прийняти чужу естетичну оцін­ку, з іншого? В житті є сфера, де про смаки справді не сперечаються, бо сперечатися було б нерозумно. Проте це сфера суто фізіологічно­го відчуття — що смачно, а що несмачно. Це скоріше не смак, а упо­добання — якому надається перевага: солодкому чи солоному, гірко­му чи кислому, холодному чи гарячому тощо. Такі характеристики предметів не мають суспільного змісту, а тому й не стосуються інтере­сів іншої людини.

Зовсім інше — смак естетичний. Він не є природженою властивістю людини і його не можна зводити до психофізіологічних реакцій. Це соціальна, духовна якість людини, що формується, як і багато інших соціаль­них якостей, в процесі виховання та навчання людини. Тому естетичний смак можна охарактеризувати як здат­ність особистості до індивідуального відбору естетичних цінностей, а тим самим до саморозвитку і самовиховання.

Справді, людина, якій властиве почуття естетичного смаку, вирізняється з-поміж інших певною завершеністю, цілісністю, тобто є не тільки людським індивідом, а й особистістю. Особливість полягає в тому, що поза індивідуальними ознаками (стать, вік, зріст, колір волосся й очей, тип психіки) особистість володіє також індивідуальним внут­рішнім духовним світом, який визначається певними соціальними цінностями й уподобаннями.

Формування основних соціальних характеристик особистості, в тому числі й естетичного смаку, відбувається у віці 13 − 20 років. Цінність кожної особистості поля­гає саме в її неповторності, своєрідності. Значною мірою це досяга­ється тим, що в процесі формування на особистість впливає певний комплекс культурних цінностей і духовних орієнтацій. Отже, створю­ється унікальність умов формування кожної людини, і естетичний смак при цьому стає не тільки інструментом творення такої унікаль­ності, а й засобом її об'єктивації, суспільного самоутвердження.

Якщо говорити про відсутність естетичного смаку, то це передусім прояв всеядності, тобто прийняття людиною будь-яких загальновизнаних естетичних і культурних цінностей.

Естетичний смак є своєрідним почуттям міри, вмінням знаходити необхідну достатність в особистому ставленні до світу культури і цінностей. Наявність естетичного смаку проявляється як відповідність внутрішнього і зовні­шнього, гармонія духу і соціальної поведінки, соціальної реалізації особистості.

Часто естетичний смак зводять лише до зовнішніх форм його прояву. Наприклад, розглядають смак як здатність людини дотримувати­ся моди як у вузькому, так і в найширшому розумінні. Тобто смак зво­дять до вміння модно вдягатися, відвідувати модні виставки та спек­таклі, обізнаності з останніми літературними публікаціями. Певна річ, усе це не суперечить формам об'єктивації смаку. Проте насправ­ді естетичний смак — не тільки і не стільки зовнішні вияви, скільки глибоке гармонійне поєднання духовного багатства особи з відповід­ним її соціальним виявом.

Адже особистість, що має естетичний смак, сліпо не дотримується моди, а в разі, коли модний одяг розмиває, деформує її індивідуальні особливості, сміливо може стати старомодною або нейтральною щодо мо­ди. В цьому й виявляється її естетичний смак. Ще більшою мірою ви­бірковим він може бути щодо форм поведінки й спілкування. Особли­вості спілкування є, мабуть, головними характеристиками особистості. Саме тому створити правдиве уявлення про людину можна лише в умовах спілкування або спільної праці. Вміння людини послідовно та цілеспрямовано розвивати й культивувати особисті соціокультурні властивості через добір та засвоєння певних культурних цінностей і є індивідуальним естетичним смаком.

Естетичний смак має також особливий різновид — художній смак. Роз­вивається він на основі естетичного і справляє вплив на нього. Худож­ній смак формується тільки через спілкування зі світом мистецтва і великою мірою визначається художньою освітою людини, тобто зна­нням нею історії мистецтв, законів формотворення в різних видах мистецтва, обізнаністю з літературно-художньою критикою. Проте оскільки змістом мистецтва є одна й та сама система суспільних цінностей (щоправда, представлена у цьому разі в художній формі), то й художній смак стає предметом дискусій, принаймні відтоді, як виник­ло саме поняття смак.

Естетичний і художній смаки мо­жуть характеризувати уподобання, симпатії та антипатії соціального прошарку або класу. Естетичний смак, зумовлений усім комплексом суспільних обставин, і в класовому стратифікованому суспільстві зав­жди має на собі відбиток класових уподобань, цілей і цінностей. Єди­них естетичних смаків та уподобань, що були б притаманні всім наро­дам усіх часів, усім суспільним групам, не існує. Так, М. Чернишевський переконливо показав, як різняться еталони жіночої краси залеж­но від різних умов життя, а отже, від соціального прошарку, до якого належить жінка.

Слід, звичайно, розуміти, що індивідуальний смак не завжди може претен­дувати на загальнозначущість, хоч і не суперечить суспільним ціннос­тям. Тому слід бути тактовним і терплячим у ставленні до міркувань інших людей, визнаючи за ними право на власний пошук і самостій­ний погляд, тобто про гарні смаки не сперечаються.

Інша річ, коли йдеться про смаки, які намагаються піднести до рівня загальнозначущих. Це стосується передусім творів мистецтва. Худож­ник, як відомо, виступає не від свого імені, він використовує мистецтво, щоб через творчу обдарованість і професіоналізм виразити су­спільні потреби, цінності, уподобання. Саме тому твори мистецтва найчастіше стають предметом суперечок. Художник зазвичай пер­шим виносить на суспільне обговорення нові явища життя або здій­снює переоцінку сталих уявлень і цінностей. Цей процес пов'язаний із пошуком нових зображально-виражальних засобів, художньої мо­ви, що несуть провідне смислове навантаження.

Усе це робить оцінювання художнього твору справою складною й відпо­відальною. Певна спільна думка виробляється лише в тривалих ху­дожньо-критичних дискусіях. Тому слід покладатися не тільки на свій естетичний смак, а й ознайомлюватися з критичними оцінками художнього твору, виробленими в ході дискусій з іншими глядачами або читачами. Естетичні та художні смаки не залишаються незмінни­ми упродовж життя людини. Вік, життєвий шлях, художній досвід лю­дини шліфують, удосконалюють її смак.

Хотілося б при цьому зауважити, що не тільки несмак, всеядність є антиподами доброго смаку. Ще більшою мірою сюди можна віднести спотворений смак. Йдеться саме про смак, оскільки мається на увазі усвідомлене уподобання і пристрасть. Спотворена обраність щодо антицінностей детермінується соціальними обставинами і виражає антисуспільну, антигуманну спрямованість діяльності індивіда або соціальної групи.

Судження естетичного смаку, як уже підкреслювалося,— це оцінка дійсності у відповідності з естетичними почуттями, потребами, інтересами та світоглядом людини. Отже, естетичний смак є єдністю об'єктивного і суб'єктив­ного, тобто в судженні смаку знаходять відображення не тільки якості предмета, що сприймається, а й якості суб'єкта, що сприймає. В ньому відбивається своєрідність почуттів, інтелекту, культури суб'єкта, його освіченість, соціальний стан.