Поняття, особливості та основні ознаки права земельної власності

Право власності на землю в суб'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування і розпорядження земельними ділянками та їх використання власниками на свій розсуд для задоволення своїх матеріальних потреб та реалізації інших інтересів. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного середовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливістю її вилучення та переносу, скажімо в інше місце.
Зазначимо, що право володіння може належати не тільки власнику, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати земельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна.
Можливість користування є правом власника задовольняти за допомогою землі свої потреби, тобто можливістю її безпосередньої господарської експлуатації шляхом отримання корисних властивостей, в тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником належати й іншій особі, яка не є власником.
Можливістю розпорядження є визнане за власником і гарантоване йому право учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим особам у власність). Такими діями є, головним чином, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншій особі всі свої права. Право власності на землю має основні ознаки загального вчення про власність. Тому його можна розглядати в об'єктивному і суб'єктивному значенні. В об'єктивному значенні право власності на землю являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. У суб'єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктивне право власності незалежно від форми власності захищається законом. Держава забезпечує захист всіх суб'єктів права власності і господарювання.Основними особливостями права власності на землю є: похідність права державної, комунальної та приватної власності від права власності на землю Українського народу; власність на землю не має абсолютного характеру (наприклад, власник не має права наносити шкоду своїй земельній ділянці або довкіллю в процесі її використання); залежність прав власника від вимог раціонального і цільового використання земельної ділянки, а також необхідності дотримання умов використання земельної ділянки як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави; пріоритетність вимог екологічної безпеки при здійсненні повноважень власності на землю тощо.

19. Об'єкти та суб'єкти права власності на землю:

Об'єктом права державної власності на землю виступають усі землі України, за винятком земель, переданих у комунальну і приватну власність. Виключно в державній власності знаходяться землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук. Об'єктом права комунальної власності є усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності належать землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища в Киеве, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування та ін. Об'єктом права приватної власності і ноземних юридичних осіб є тільки земельні ділянки несільськогосподарського призначення у разі придбання ними об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, в першу чергу, в межах населених пунктів. Суб'єкти права власності на землю. Відповідно ДО закріплених Конституцією України форм земельної власності суб'єктами права власності на землю є держава, територіальні громади сіл, селищ і міст, юридичні особи та громадяни. Крім того, суб'єктами права власності на землю в Україні можуть бути іноземні держави та міжнародні організації. Правовий статус кожного виду суб'єктів права власності на землю має певні особливості. Ці особливості пов'язані з належністю суб'єктів до публічної чи приватної сфери суспільних відносин, видами земель як об'єктами права власності та порядком реалізації правомочностей власника землі. Суб'єктами права власності на землю є:а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності..Суб'єктами управління землями, що належать до спільної власності територіальних громад населених пунктів, є районні та обласні ради.Громадяни України можуть бути суб'єктами права власності на землю за наявності у них цивільної правоздатності. Правоздатність виникає з моменту народження громадянина і втрачається зі смертю. Земельна правоздатність означає здатність мати права і брати на себе обов'язки щодо землі. Дієздатність громадянина в повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто після досягнення ним вісімнадцятирічного віку. Неповнолітні віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років можуть укладати угоди, в тому числі про землю, за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальників. Спеціальним суб'єктом права власності та земельних відносин є юридичні особи, якими відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу України є організації, що створені та зареєстровані у встановленому законом порядку. Юридичні особи наділені цивільною правоздатністю і дієздатністю та можуть бути позивачами та відповідачами у суді.Юридичні особи та громадяни визнаються суб'єктами права приватної власності на землю. В свою чергу, юридичні особи визнаються такими у випадку, якщо вони засновані громадянами та недержавними юридичними особами, діяльність яких регулюється нормами приватного права.

20. Земельний фонд та його склад як об'єкт права власності. Усі землі в межах державних кордонів України, незалежно від форм власності, видів господарювання і цільового використання, становлять єдиний земельний фонд України. Землю, як єдиний державний земельний фонд, або ж землі відповідних категорій можна розглядати як об'єкт права державного суверенітету, тобто територію держави чи місцевого адміністративного територіального утворення, або землі відповідних категорій, на які поширюються охоронно-регулятивні норми. Склад земельного фонду: 9 категорій земель, що мають різний правовий режим використання і охорони. Згідно з ч. 2 ст. 79 ЗК України право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на ґрунтовий (поверхневий) шар і на водні об'єкти, ліси й багаторічні насадження, які на ній містяться, а також на простір над і під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

21. Класифікація земель як об'єктів права цільового призначення та неоднорідність їх правового режиму. Залежно від цільового призначення земельний фонд поділяється на категорії земель, що мають різний правовий режим використання і охорони. ЗК України виділяє 9 великих груп земель за цією класифікаційною ознакою. Ними є: 1. Землі сільськогосподарського призначення; 2. Землі житлової та громадської забудови;

3. Землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; 4. Землі оздоровчого призначення; 5. Землі рекреаційного призначення; 6. Землі історико-культурного призначення; 7. Землі лісового фонду; 8. Землі водного фонду; 9. Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Серед категорій земель найважливіше економічне значення мають землі сільськогосподарського призначення, тобто такі, що надані для потреб сільського господарства або призначені для цієї мети. Основна частина цих земель зайнята сільськогосподарськими угіддями: ріллею, сіножатями, пасовищами, городами, садами тощо. Саме їх використовують як основний засіб виробництва у сільському господарстві. Землями запасу визнаються всі землі, не передані у власність або не надані в постійне користування, та землі, правила власності або користування якими припинено відповідно до законодавства України. Структура і склад земельного фонду не є незмінним. Вони змінюються під впливом економічних, екологічних, геополітичних та інших факторів. Зміні підлягає співвідношення земель різних категорій всередині існуючого поділу. В першу чергу це зумовлено розвитком приватизації земель, їх вилученням і наданням для здійснення того чи іншого виду діяльності, зміною цільового призначення земель для відновлення стану деградованих, забруднених чи пошкоджених земель.

22. Земельні ділянки і земельні частки (паї) як об'єкти права власності. Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування та визначеними щодо неї правами. Окрім цього право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Також право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Земельне законодавство не містить чіткого визначення поняття земельної частки (паю). Земельна частка (пай) е правом на умовну земельну частку в гектарах з відповідною грошовою оцінкою без виділення у загальному масиві земель. Поняття "земельна частка (пай)" безпосередньо пов'язане з паюванням земель сільськогосподарського призначення, що належали власникам на праві колективної власності. Передача земельних ділянок здійснюється відповідно до встановленого порядку паювання земельних ділянок із встановленням права кожного члена вищезазначених суб'єктів сільськогосподарського виробництва на частку земельної ділянки у колективній власності і юридичного посвідчення їх правового статусу через видачу сертифіката на право на земельну частку (пай).

23. Форми права власності на землю. Стаття 78 ЗК України встановлює, що земля може перебувати у приватній, комунальній і державній власності. Усі форми власності є рівноправними.

24. Право державної власності на землю. У державній власності перебувають усі землі України, за винятком земель, переданих у приватну і комунальну власність. Об'єктами права державної власності є не лише конкретні ділянки, а й усі землі відповідних категорій у просторових межах держави, не віднесені до комунальної і приватної власності. Важливого особливістю права державної земельної власності є й визначення у законодавчому порядку земель, що не підлягають передачі у комунальну власність: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне і загальнодержавне значення; земліпід водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, що їх використовують для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади. Компетенцією щодо розпоряджання державними землями наділено Кабінет Міністрів України. Як вищий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів може делегувати частину своїх повноважень щодо управління державною власністю, в тому числі і землями, відповідним органам державної виконавчої влади, зокрема міністерствам і відомствам, місцевим державним адміністраціям, а також органам місцевого самоврядування. Українській державі можуть належати на праві власності й земельні ділянки, розташовані за її територіальними межами. Так, згідно з ч. 3 ст. 18 ЗК Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни.

25. Право комунальної власності на землю. Згідно з ч. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі у межах населених пунктів, крім земель державної і приватної власності, а також земельні ділянки за їхніми межами, на яких розташовано об'єкти комунальної власності. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради. Земельне законодавство визначає землі, які можуть перебувати лише у комунальній власності і не можуть передаватися у приватну власність: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення; землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених ЗК України; земельні ділянки, які використовують для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування. Підставами набуття права комунальної власності на землю є: передача територіальним громадам земельних ділянок державної власності; викуп їх для суспільних потреб та примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності; прийняття спадщини, умовою якої є передача цих ділянок територіальним громадам; набуття у власність земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; виникнення інших підстав, передбачених законом тощо. Суб'єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади. Так, відповідно до ч. 1 ст. 83 ЗК України комунальна власність на землю належить на праві власності територіальним громадам сіл, селищ і міст.

26. Право власності на землю фізичних осіб. Громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства мають різні за обсягом права щодо набуття землі у власність. Так, громадяни України можуть мати у власності будь-які землі, передача яких у власність передбачена ЗК України. Іноземні особи та особи без громадянства не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Якщо землі сільськогосподарського призначення вони прийняли у спадщину, то протягом року ці землі підлягають відчуженню. Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, можуть перебувати у цих осіб на праві приватної власності. Згідно з ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). їхнє право на земельну ділянку посвідчується відповідними документами (договором купівлі-продажу, свідоцтвом про спадщину, державним актом про право власності на землю, рішенням суду тощо), і набуває чинності після державної реєстрації земельної ділянки. До інших цивільно-правових підстав набуття права приватної власності на землю можна віднести, зокрема, перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду (ст. 120 ЗК України).Особливістю права приватної власності на землю є те, що громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок лише для визначених законодавством конкретних цілей, а саме: - ведення селянського (фермерського) господарства; - ведення особистого підсобного господарства; - будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); - садівництва; - дачного і гаражного будівництва; - здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи.

27. Право власності на землю юридичних осіб. Юридичні особи визнаються суб'єктами права приватної власності на землю у випадку, якщо вони засновані громадянами та недержавними юридичними особами, діяльність яких регулюється нормами приватного права. Земельні ділянки згідно зі ст. 82 ЗК України набувають у власність для здійснення підприємницької діяльності у разі придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом. Юридичні особи можуть бути суб'єктами права комунальної власності на землю (наприклад, унітарні підприємства), суб'єктами держ. власності (держ. організації, підприємства, установи, які отримали землю на праві постійного користування). Згідно з ч. 2 ст. 82 ЗК іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призна­чення: у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів неру­хомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійснен­ням підприємницької діяльності в Україні; за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Отже, набут­тя іноземними юридичними особами права власності на земельні ділянки прямо пов'язується з придбанням або необхідністю зведен­ня на відповідних землях об'єктів нерухомості. Підстави набуття земельних ділянок у власність аналогічні підставам, передбаченим для іноземних громадян та осіб без гро­мадянства.

28. Право загальної (спільної) власності на землю. Згідно з ч. 1 ст. 8б ЗК України земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників цієї власності (спільна часткова власність) або без визначення часток (спільна сумісна власність).

Право спільної часткової власності виникає за таких умов: при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок; придбанні у власність земельної ділянки двома або більше особами за цивільно-правовими угодами; прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами; за рішенням суду. Договір про спільну часткову власність має бути укладено в письмовій формі та посвідчено нотаріально. Найбільш поширеним способом виникнення спільної часткової власності є об'єднання власниками належних їм земельних ділянок. Наприклад, згідно із п. 1 ст. 31 ЗК України землі фермерського господарства можуть складатись із земельної ділянки, що належить господарству як юридичній особі. Згідно зі ст. 88 ЗК України володіння, користування та розпорядження земельного ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Спільна сумісна власність характеризується тим, що земельна ділянка на такому праві може належати лише громадянам. Вона відрізняється від попереднього виду власності тим, що у ній не визначаються заздалегідь частки учасників земельної ділянки і права на неї. Відповідно до 4. 2 ст. 83 ЗК України у спільній сумісній власності можуть перебувати земельні ділянки подружжя, членів фермерського господарства (якщо інше не передбачено угодою між ними), співвласників житлового будинку. Цей перелік є вичерпним. Згідно з ч. 4 ст. 89 ЗК України співвласники земельної ділянки, що перебувають у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

29. Особливості права власності на землю іноземних суб'єктів. Відповідно до ч. 4 ст. 22 ЗК землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без гро­мадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Якщо ж такі землі отримані іноземними громадянами, особами без громадянства, іноземними юридичними особами у спадщину, згідно з ч. 4 ст. 81 та ч. З ст. 82 ЗК вони протягом року підляга­ють відчуженню. Згідно з ч. 2 ст. 81 ЗК іноземні громадяни та особи без грома­дянства можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на такі ділянки за межами населених пунктів, на яких роз­ташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві при­ватної власності. Згідно зч. З ст. 81 ЗК іноземні громадяни та особи без грома­дянства можуть набувати право власності на земельні ділянки відповідно до ч. 2 цієї статті у разі: придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правови­ми угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; прийняття спадщини. Більш істотні обмеження набуття права власності на земельні ділянки передбачені для іноземних юридичних осіб. Так, згідно з ч. 2 ст. 82 ЗК іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призна­чення: у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів неру­хомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійснен­ням підприємницької діяльності в Україні; за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Відповідно до ст. 85 ЗК іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій згідно з міжнародними до­говорами.

30. Підстави виникнення, зміни та припинення права власності на землю. Підставою виникнення права власності па землю є юридичний факт, з яким он пов'язує виникнення цього права. Згідно з ЗК України до юридичних фактів, на підставі яких виникає право приватної власності на землю, належать: - рішення органу влади про передачу земельної ділянки громадянинові у приватну власність; - цивільно-правова угода; - успадкування земельної ділянки. Земельне законодавство встановлює порядок набуття права власності на землю громадянами шляхом: - приватизації земельної ділянки у межах норм безоплатної приватизації; - приватизації земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю); - приватизації земельної ділянки за плату; - придбання земельної ділянки за давністю користування (набувальна давність); - придбання земельної ділянки, що перебуває у приватній власності, на підставі цивільно-правового договору; - успадкування земельної ділянки. Підставами припинення права власності на землю с юридичні факти, з якими закон пов'язує припинення правовідносин права земельної власності. Підставами припинення права держаної власності на землю є: 1. приватизація земель, які перебувають у власності держави; 2. розмежування земель державної і комунальної власності; 3. передача земельної ділянки держаної власності у комунальну власність. Підставами припинення права комунальної власності визнаються: 1. приватизація земель, які перебувають у комунальній власності; 2. передача земельної ділянки комунальної власності у власність держави. Загальною підставою припинення права державної і комунальної власності на землю є укладання уповноваженими органами цивільно-правових угод про перехід права власності на земельну ділянку, у тому числі і відповідно до міжнародних договорів. Право приватної власності на землю може бути припинене з підстав, передбачених ст. 140 ЗК України: 1. добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; 2. смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; 3. відчуження земельної ділянки за рішенням власника; 4. звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; 5. відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; 6. конфіскація за рішенням суду; 7. невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

31. Основні права і обов'язки власників земельних ділянок та межі належного здійснення земельно-власницьких прав і обов'язків. Згід­но зі ст. 90 ЗК України власник земельної ділянки, реалізуючи надане йому законом суб'єктивне право користування нею, має право:

1) самостійно господарювати на землі, вирощуючи сіль­ськогосподарські та інші культури, переробляючи вирощену продукцію чи здійснюючи несільськогосподарську діяль­ність. Виключним правом власника земельної ділянки є ви­бір способу її використання відповідно до цільового призна­чення земельної ділянки; 2) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди; 3) вважати своєю власністю посіви і насадження сільсько­господарських та інших культур та вироблену сільськогоспо­дарську продукцію, зведені на земельній ділянці відповідно до чинного законодавства будівлі та споруди; 4) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корис­ні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. До першої групи обов'язків власників земельних ді­лянок, об'єктом яких є власна земельна ділянка. Так, згідно зі ст. 91 ЗК України власник земельної ділянки зобов'язаний: а) забезпечувати її використання за цільовим призначенням. Навіть якщо власник ділянки самостійно не використовує її, а передав ділянку в оренду, він не звільняється від виконання обов'язку забезпечити цільове використання земельної ділян­ки. Укладаючи, наприклад, договір оренди землі, її власник повинен здійснювати договірний контроль за цільовим вико­ристанням земельної ділянки орендарем; б) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) своєчасно на­давати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання зе­мель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; ґ) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні спору­ди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, які розта­шовані на земельній ділянці чи її межах. До другої групи обов'язків власника земельної ділянки на­лежать його обов'язки перед власниками та користувачами суміжних і сусідніх земельних ділянок. Так, ст. 91 ЗК України зобов'язує власника земельної ділянки не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів і додержуватися правил добросусідства. Третю групу обов'язків власників земельних ділянок ста­новлять обов'язки щодо охорони не тільки земельної ділянки та розташованих на ній інших природних ресурсів, а й нав­колишнього природного середовища в цілому.

32. Поняття, особливості та принципи права землекористування. В юридичній літературі право землекористування розгляда­ється як правовий інститут, що охоплює сукупність однорідних земельно-правових норм, що закріплюють і регулюють підстави, умови та порядок надання, зміни і припинення засад викорис­тання земельних ресурсів.

Водночас право землекористування можна розглядати як правовідносини, що включають сукупність наданих прав і покла­дених обов'язків, пов'язаних із здійсненням землекористування. Право землекористування є правомочністю фізичної або юри­дичної особи щодо користування земельною ділянкою, що вини­кає в процесі використання земельних ресурсів. Правомочність як суб'єктивне право землекористувача, надає його володарю можливості для добування корисних властивостей конкретної земельної ділянки. Основними принципами права землекористування є: його похідність від права власності на землю; використання земельних ділянок за основним цільовим призначенням; раціональне ви­користання й ефективна охорона земельних ресурсів; поєднання особливостей використання землі як основного засобу вироб­ництва, просторово-територіального базису і природного ресурсу; пріоритетність екологічної безпеки при використанні земельних ресурсів; гарантованість прав на земельні ділянки і прав земле­користувачів тощо. Не усі ці принципи належать виключно до права землекористування, і тому не дістали повного відображення у земельному законі. Це обумовлює необхідність розгляду де­яких з них стосовно права землекористування.

33. Суб'єкти права землекористування. Відповідно до ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою можуть здійснювати лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. До складу виключного кола суб’єктів, які можуть набувати права постійного користування земельною ділянкою, закон відносить лише деякі види юридичних осіб, які належать до юридичних осіб публічного права. Держава та територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (наприклад, навчальні заклади, заклади охорони здоров’я). При цьому держава, створюючи конкретну юридичну особу (державне підприємство), закріплює за нею майно на праві повного господарського відання, а за державною установою (організацією) — на праві оперативного управління. Передбачена законом можливість підприємств, установ та організацій виступати як самостійний суб’єкт постійного землекористування являє собою їх земельну правоздатність. Така правоздатність завжди відповідає цілям та завданням діяльності юридичної особи, які закріплені в статутних документах. Юридичні особи, які володіють земельною правоздатністю, завжди дієздатні, тобто вони здатні своїми діями набувати і здійснювати права та обов’язки у галузі землекористування. Серед суб’єктів постійного землекористування розрізняють сільськогосподарські та несільськогосподарські державні і комунальні підприємства, установи та організації. Оренда землі - це форма землекористування, при якій власник землі (орендодавець) передає її на певний тимчасовий строк іншій особі (орендареві) для ведення господарства за особливу винагороду, тобто за орендну плату. Суб'єктами оренд. правовідносин можуть бути юр. та фіз. особи приватного права.

34. Право загального землекористування громадян. Для права загального землекористування громадян характерна загальна правоздатність, рівна для всіх громадян на відміну від спеціального землекористування, де об’єм та зміст правоздатності громадян визначається тим, для яких цілей та з складу яких земель надана в користування та чи інша земельна ділянка. Отже, право загального землекористування громадян – це особливий інститут екологічного та земельного права, що ґрунтується на природно-правовій доктрині, і регламентує права та обов’язки, межі та порядок вільного, без закріплення за конкретним суб’єктом і надання відповідних дозволів, безоплатного, рівноправного використання земель як необхідної умови, джерела, засобу і місця забезпечення життєдіяльності людини, для задоволення пізнавальних, естетичних, освітніх, наукових, рекреаційних, оздоровчих, туристичних, комунікативних та інших потреб необмеженим колом осіб. Під загальним землекористуванням розуміється використання громадянами земель в цілях, не пов'язаних із задоволенням господарсько-економічних потреб і не вимагають закріплення індивідуально-певної земельної ділянки за конкретними суб'єктами. Суб'єктами права загального землекористування можуть бути тільки громадяни. При реалізації права загального землекористування коло громадян не індивідуалізується і не обмежується за кількістю чи іншими критеріями. Спочатку будь-які громадяни можуть перебувати на дільниці, проходити, проїжджати по земельних ділянках, призначеним для загального користування.

Об'єктом права загального землекористування можуть бути державні та муніципальні землі, а також земельні ділянки, що перебувають у приватній власності громадян і організацій. У першому випадку загальне землекористування виникає безпосередньо на підставі закону. Для загального користування земельною ділянкою, які у приватній власності, потрібно встановлення публічного сервітуту. Загальне землекористування характеризується тим, що є загальнодоступним, тобто не вимагає отримання індивідуального дозволу в кожному випадку з боку власника. За загальним правилом, загальне землекористування є безкоштовним, що, однак, не виключає права власника стягувати платежі в окремих випадках. Типовим прикладом застосування даного винятку є платні стоянки, платний вхід в парки, на пляжі.

35. Право спеціального землекористування. Право спеціального землекористування на відміну від загального виникає юридичних фактів, сукупність яких утворює досить складний порядок придбання земель. В даний час законом передбачено два основних способи придбання земельних ділянок - цивільно-правової та адміністративно-правовий.

Цивільно-правовий спосіб означає виникнення земельних прав (права власності, оренди, застави та ін) в результаті укладання цивільно-правових угод і договорів - купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, застави, успадкування за законом і заповітом і т. д. Так, продаж громадянами земельних ділянок або їх частин оформляється договором купівлі-продажу (купчої). При цьому ні покупець, ні продавець не можуть змінити цільове призначення і режим використання земель. Договір купівлі-продажу (купча) повинен бути нотаріально посвідчений та зареєстрований в районному (міському) земельному комітеті. Реєстрація проводиться після сплати встановлених податків та зборів. До купчої додається план ділянки, без якого купча не підлягає реєстрації. Після цього покупцеві видається документ, що засвідчує його право власності на куплений земельну ділянку, а аналогічний документ продавця втрачає чинність або в нього вносяться необхідні зміни. Адміністративно-правовий спосіб набуття земельних ділянок полягає в наданні їх громадянам і юридичним особам компетентними державними органами в порядку відведення земель. Органами, наділеними повноваженнями щодо надання (у власність, постійне користування, довічне успадковане володіння, оренду) та вилучення земель є виконавчі органи влади (місцеві адміністрації). Громадяни, зацікавлені в наданні їм земельної ділянки, подають заяву у відповідну місцеву адміністрацію, що володіє правом надання ділянки. У заяві повинні бути вказані мета використання земельної ділянки, його передбачувані розміри і розташування. Заява підлягає розгляду в місячний строк з моменту його подачі. Прийняте по ньому рішення (витяг з нього) про надання земельної ділянки або про відмову в цих діях видається громадянину в семиденний строк з моменту його прийняття.

36. Правові форми використання земель: на основі права власності, постійне землекористування, оренда, зем. сервітути.Оренда землі може бути короткостроковою (не більше 5 років) і довгостроковою (не більше 50 років). Земельні ділянки можуть передаватись в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, а також іноземним державам. Відповідно до ст. 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Вони можуть встановлюватись за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду. На підставі ст. 99 Земельного кодексу України власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів, як: право проходу та проїзду на велосипеді; право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; право прокладати на свою земельну ділянку водопровід з чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; право поїти свою худобу з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; право прогону худоби по наявному шляху; право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель і споруд; інші земельні сервітути.

37. Підстави виникнення, зміни та припинення права землекористування. Право землекористування виникає також і при виконанні інших юридично значущих дій, передбачених законодавством. Зокрема, при переході прав на будівлю і споруду, розташовану на певній земельній ділянці (ст. 30 ЗК України), разом з цими об'єктами переходить в розмірах, передбачених ст. 61 ЗК України, право власності або право користування земельною ділянкою. Коли право власності громадян на жилий будинок, господарські будівлі та споруди переходить до кількох власників, тоді виникає спільне користування земельною ділянкою, на якій розташовані зазначені будівлі та споруди. При передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом із зазначеними об'єктами до них переходить і право користування земельною ділянкою, але перехід права землекористування в цих випадках посвідчується місцевими радами. Останнім часом набуває поширення впровадження цивільно-правових елементів у формі конкурсу та аукціону на придбання права землекористування. Цей спосіб пов'язаний з придбанням земельних прав за плату. При вилученні ж для державних або громадських потреб земель колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських науково-дослідних установ і учбових господарств, інших сільськогосподарських та лісогосподарських підприємств і організацій останні можуть претендувати лише на будівництво жилих, виробничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування в повному обсязі інших збитків (ст. 43 ЗК України). Згідно зі ст. 41 ЗК України в разі зруйнування будівлі внаслідок пожежі або стихійного лиха право на земельну ділянку зберігається за землекористувачем, у тому числі орендарем, якщо протягом трьох років він розпочне відбудову зруйнованої або спорудження нової будівлі, за винятком випадків, коли проектом планування і забудови населеного пункту передбачено інше використання земельної ділянки. Підстави припинення права користування земельною ділянкою або її частиною передбачені в ст. 27 ЗК України. Вказана стаття закріплює вичерпний перелік підстав припинення права землекористування, але деякі підстави обтяжуються окремими умовами. Разом з тим значна більшість підстав, закріплених у цій статті, є безумовними, тому що при їх наявності право землекористування припиняється. Проте в реальній дійсності деякі з них утворюють лише саму можливість припинення права землекористування. Так, використання землі не за цільовим призначенням, нераціональне використання земельної ділянки або застосування способів, що призводять до зниження родючості ґрунтів і забруднення, систематичне невнесення платежів за землю ще не тягнуть за собою безумовного припинення земельних прав. Самостійною підставою припинення права землекористування є нераціональне використання земельної ділянки (п. 5 ст. 27 ЗК України). Але ця підстава не поширюється на право користування землею громадянами, що ведуть селянське (фермерське) господарство, протягом трьох років з часу надання земельної ділянки. До специфічних підстав припинення права користування землею належать: використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років -- для несільськогосподарських потреб; припинення діяльності селянського (фермерського) господарства. Невикористання земельної ділянки протягом відповідного строку є підставою для примусового припинення права користування землею. Таке правопорушення -- це фактичне залишення земельної ділянки без експлуатації. Тривалість невикористання встановлена залежно від цільового призначення земельних ділянок: один рік - для сільськогосподарського виробництва і два роки -- для несільськогосподарських потреб.

38. Право постійного землекористування підприємств, установ і організацій державної та комунальної власності. Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Виникнення права постійного користування земельною ділянкою пов'язане з переходом земельної ділянки від власника до конкретного постійного землекористувача зазначених правомочностей щодо володіння і користування землею. Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою здійснюється шляхом реалізації цих правомочностей.

Право володіння земельною ділянкою полягає в тому, що конкретна особа - землекористувач - набуває можливість здійснювати господарське "панування" над цією земельною ділянкою. Право користування - це визнані законом можливості використання постійним користувачем земельної ділянки її корисних властивостей для задоволення власних матеріальних та інших потреб. Конкретний зміст правомочностей володіння і користування постійного землекористувача визначається законом. Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою може набуватися за рахунок земель, що перебувають у державній або комунальній власності. Перелік таких земель визначається ст. 83 і 84 ЗК. Так, відповідно до ч. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Це, зокрема, землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари тощо); землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених ЗК тощо. Об'єктом права постійного землекористування є певна, індивідуально визначена і юридично відокремлена земельна ділянка (або її частина), яка перебуває у державній або комунальній власності, закріплена за конкретним державним або комунальним підприємством, установою чи організацією для використання згідно з її цільовим призначенням, тобто надана для конкретної цілі. Об'єктами цього права є земельні ділянки, які надаються з усіх категорій земель, що належать до державної чи комунальної власності. Такі земельні ділянки, як правило, не підлягають передачі у приватну власність і призначені для забезпечення публічних інтересів. Суб'єктами права постійного землекористування можуть бути лише державні та комунальні підприємства, установи та організації, тобто юридичні особи (ч. 2 ст. 92 ЗК). Це фактично означає, що не можуть використовувати земельні ділянки на праві постійного землекористування фізичні особи та іноземні юридичні особи.

39. Право орендного землекористування. Умови та порядок укладення договору оренди земельної ділянки. В економічно-правовому розумінні оренда - це оформлений договором майновий найм, згідно з яким одна сторона (орендодавець) надає іншій стороні (орендареві) майно, засоби виробництва, землю у тимчасове користування за домовленістю в договорі оренди - плату. Оренда землі - це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, територіальних громад сіл, селищ, міст (комунальної власності), держави. Об'єктами можуть бути й земельні ділянки з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, розташованими на них, якщо це передбачено договором оренди. Оренда землі - це форма землекористування, при якій власник землі (орендодавець) передає її на певний тимчасовий строк іншій особі (орендареві) для ведення господарства за особливу винагороду, тобто за орендну плату. Відповідно до вимог Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк. Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі. Невід'ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки. Договір оренди земельної ділянки посвідчується нотаріально. Істотними умовами договору оренди земельної ділянки є: 1. об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); 2. термін договору оренди; 3. орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду); 4. цільове призначення, умови використання і збереження якості землі; 5. умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; 6. існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;

7. сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; 8. відповідальність сторін. Відсутність у договорі оренди однієї з істотних умов, передбачених Законом, є підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до законів України. За згодою сторін у договорі оренди земельної ділянки можуть бути зазначені й інші умови (якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, а також обставини, що можуть вплинути па зміну або припинення договору оренди тощо). Особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування заяву (клопотання). Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду провадяться у порядку, передбаченому Земельним кодексом України. У разі згоди орендодавця надати земельну ділянку в оренду сторони укладають договір, в якому обумовлюють істотні та інші умови оренди землі. Надання земельної ділянки в оренду без зміни її цільового призначення, межі якої визначені в натурі, здійснюється без розроблення проекту її відведення. Умови, строки, а також плата за розроблення проекту відведення земельної ділянки, що перебуває у власності громадян та юридичних осіб, визначаються за згодою сторін. У разі надходження двох або більше клопотань (заяв) на оренду однієї і тієї ж земельної ділянки, що є у державній або комунальній власності, відповідні орендодавці проводять земельний аукціон (конкурс) щодо набуття права оренди земельної ділянки, якщо законом не встановлено інший спеціальний порядок. Договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації. Факт державної реєстрації засвідчується печаткою реєструючого органу з підписом уповноваженої на це особи та зазначенням дати реєстрації на всіх примірниках договору. Один зареєстрований примірник договору зберігається в органі, який здійснив його реєстрацію.

40. Право концесійного землекористування. Особливості укладення та змісту концесійного договору на землекористування. У Статті 94 Земельного кодексу зазначено: Право концесіонера на земельну ділянку: 1. Для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим Кодексом.2. Види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом.Концесія як форма підприємницької діяльності в сучасних умовах відроджується. Тому ЗК України передбачає можливість концесійного використання земельних ресурсів.Відповідно до ст. 1 Закону України «Про концесії» від 16 липня 1999 р. концесія визначається як надання — з метою задоволення сус­пільних потреб уповноваженим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на плат­ній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб’єкту підпри­ємницької діяльності) права на створення (будівництво) та управління (експлуатацію) об’єктом концесії (строкове платне володіння), за умови взятгя суб’єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов’язань щодо створення (будівництва) та управління (експлуатаціі) об’єктом концесії, а також майнової відповідальності й можливого під­приємницького ризику.Цим законом закріплено і перелік сфер господарської діяльності, для здійснення якої суб’єкти права державної чи комунальної власності можуть надаватися в концесію. До них, зокрема, відносяться: водопос­тачання; відведення та очищення стічних вод; надання послуг міським громадським транспортом; збирання та утилізація сміття; надання по­слуг, пов’язаних з постачанням споживачам тепла; будівництво та екс­плуатація автомобільних доріг, об’єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будів­ництво та експлуатація вантажних і пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеродромів; надання послуг у сфері кабельного телеба­чення; надання послуг зв’язку; транспортування та розподіл природного газу; виробництво або транспортування електроенергії; будівництво жи­лих будинків; використання об’єктів соціально-культурного призначен­ня; створення комунальних служб паркування автомобілів тощо.

41. Права та обов'язки землекористувачів та межі належного здійснення своїх прав і обов'язків землекористувачами. Користування наданою земельною ділянкою — не тільки право, а й обов'язок землекористувача. При цьому він повинен забезпечувати використання землі за цільовим призначенням. Якщо землекористувач не виконує цей обов'язок, то для нього наставатимуть негативні наслідки.Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки передбачає наявність у постійного землекористувача ряду конкретних суб'єктивних прав. Перелік останніх зумовлений цільовим призначенням земельної ділянки.Усю сукупність закріплених законом прав землекористувачів (ст. 95 ЗК) з урахуванням їх змісту можна поділити на дві групи — права у сфері ефективного використання земельних ділянок і права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав. До першої групи прав належать: самостійне господарювання на землі, використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єктів, а також інших корисних властивостей землі. Другу групу прав землекористувачів становлять такі права: власності на посіви і наадження, сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд. Здійснення прав землекористувачем передбачає дотримання ним певних обов'язків(ст. 96 ЗК):а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

е) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
Наведений перелік не є вичерпним. Закон може встановлювати й інші обов'язки землекористувачів.

42. Юридичні засоби захисту прав землекористувачів Способи захисту - це дії державних органів у межах їхньої компетенції, які безпосередньо спрямовані на захист земельних прав громадян (наприклад, визнання права на землю судом, розгляд земельних спорів радою, опротестування прокуратурою акта органу державної влади, що порушує земельні права тощо). Всі способи захисту прав на землю можна класифікувати на відносно самостійні групи. Зокрема, М. В. Шульга виділяє речово-правові, зобов'язально-правові і спеціальні способи захисту земельних прав.Речово-правові способи захисту прав на землю безпосередньо спрямовані на захист суб'єктивного права власності на землю чи права землекористування осіб, які на момент порушення права не перебувають у зобов'язальних відносинах з порушником.До цих способів захисту земельних прав належать:- визнання прав на земельну ділянку;- відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання чиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;- витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння;- вимога власника земельної ділянки або землекористувача усунути порушення у здійсненні їхніх прав, які не пов'язані з позбавленням володіння земельною ділянкою, та ін.Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті захист прав суб'єкта як учасника зобов'язальних відносин. До таких способів захисту належать:- відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням умов договорів (відчуження, придбання, оренди (суборенди) земельної ділянки та ін.);- повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди, та деякі інші.Спеціальні способи захисту земельних прав стосуються особливих випадків порушення прав власників земельних ділянок і землекористувачів. Вони зумовлені особливим колом уповноважених чи зобов'язаних осіб і надзвичайними обставинами. Це такі способи захисту:- визнання угоди щодо земельної ділянки недійсною;- визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, які порушують права власників земельних ділянок і землекористувачів, тощо.Земельним законом передбачено можливість застосування й інших способів захисту прав на землю. Так, відповідно до цивільно-правових способів захисту прав іншими способами захисту прав на землю можуть виступати:- захист права спільної (спільної часткової чи спільної сумісної) власності на землю;- захист інтересів власників землі і землекористувачів у надзвичайних ситуаціях;- захист права власності чи користування землею осіб, оголошених безвісно відсутніми або померлими, тощо.Специфічним способом відновлення стану земельної ділянки вважається рекультивація порушених земель, яка здійснюється відповідно до вимог ст. 166 ЗК України та Закону України "Про меліорацію земель"Захист земельних прав громадян і юридичних осіб здійснюється також шляхом визнання угоди недійсною, якщо вона порушує права цих осіб.Так, стаття 210 ЗК України встановлює, що угоди, укладені з порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду. Укладання таких угод має здійснюватись відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог ЗК України, проте не можуть забезпечити правомірний перехід земельної ділянки від однієї особи до іншої ті угоди, які визнаються недійсними, оскільки не відповідають вимогам закону. Так, згідно з Цивільним кодексом України вимогам закону не відповідають угоди щодо яких:

- недодержано встановленої форми (наприклад, відповідно до вимог ст. 132 ЗК України, ст. 13 Закону України "Про оренду землі" це має бути письмова форма);

- немає нотаріального посвідчення; не зазначено всі істотні умови визначеної угоди;

- коли угода укладається з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства (наприклад, продаж земельних ділянок державної або комунальної власності іноземним державам, іноземним юридичним особам особливо цінних земель);

- коли угода укладається неповнолітнім, громадянином, визнаним недієздатним, обмеженим у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, нездатним розуміти значення своїх дій;

- коли угода укладається внаслідок помилки, обману, насильства, погрози тощо.

43. Умови набуття і порядок передачі земельних ділянок громадянамСтаття 116. Підстави набуття права на землю 1. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, якіпідлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. { Частина перша статті 116 із змінами, внесеними згідно із Законами N 3235-IV (3235-15) від 20.12.2005, N 489-V (489-16) від 19.12.2006 2. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. 3. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.4. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. 5. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом. Стаття 117. Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну власністьПередача земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну власність провадиться у порядку, встановленому цим Кодексом для юридичних осіб. Стаття 118. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянам 1. Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.2. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. 3. Громадяни - працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійномукористуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації. 4. Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель.5. Передача земельних ділянок у власність громадянам - працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться після затвердження проекту приватизації земель упорядку, встановленому цим Кодексом.