Албанці і зброя

Гортаючи сторінки історії, не важко помітити, що всі іноземці, яким доводилося стикатися з албанцями, відзначають неабияку войовничість цього народу. «Якби візантійські властителі воювали так, як Скандербег, Константинополь ніколи б не потрапив у руки турків», - заявив свого часу французький письменник і філософ Вольтер.

Як свідчать історичні джерела, албанці в усі часи славилися бунтівним характером. Постійні війни, малоземелля та бідність штовхали найактивніше чоловіче населення на пошуки заробітків. У пізньому середньовіччі Албанія була постачальником невибагливих і дешевих, але водночас безжальних найманців для армій сусідніх монархій.

Унікальні записи про албанців залишив Джордж Гордон Байрон, який під час мандрівки південною Європою в 1809-1811 роках тривалий час жив серед них. «Жоден народ не викликає в сусідів такої ненависті і страху, як албанці, - писав він. - Греки навряд чи вважають їх християнами, а турки навряд чи визнають їх мусульманами. Насправді ж вони є мішаниною того й іншого, а іноді – ні те, ні те… Оскільки я їх знаю з власного досвіду, то можу дати про них лише схвальний відгук. Їхня хоробрість не підлягає ані найменшому сумніву».

«Жорстокі й дітлахи албанські – з них

Не зробиш лагідних, як і з дорослих.

Чи бачив коли ворог спини їх?

У кого кращий битв і праці досвід?

Твердиням їхнім випадало досить!

Тому чесноти дві ціную в них:

Їх лють смертельна! Але в дружбі й досі

Албанець - щонайперший рятівник,

Цей відданий вождю безстрашний бунтівник».

(Д.Г.Байрон, «Паломництво Чайлд-Гарольда»)

Предметом гордості албанців є той факт, що місцеві партизани під час Другої світової війни самі звільнили територію країни від італійських та німецьких окупантів. Тож на землю Албанії не ступала нога ні радянських, ні союзницьких військ. У албанській літературі все це, звісно, приписується надзвичайному героїзму албанців. Добре відомий у світі албанський письменник Ісмаїль Кадаре у своїй творчості теж часто звертається до воєнної тематики, зокрема в романі «Генерал загиблої армії» (до речі, дуже якісна проза, написана в стилі Грема Гріна). Сюжет простий: італійський генерал їде в Албанію, аби знайти і перепоховати на батьківщині загиблих під час окупації солдат. Його супроводжує священик. Навколо цих двох героїв і розгортаються всі події твору. Через їхнє світосприйняття подаються картинки післявоєнного життя в Албанії, розповідається про ставлення албанців до окупантів, постають проблеми військового обов’язку, вірності ідеалам тощо.

В діалогах генерала і священика автор щоразу підкреслює виняткову відчайдушність албанців, яка фактично і врятувала їх на історичних шляхах від повного знищення. «Впродовж віків доля албанців була трагічніша, ніж доля багатьох інших народів. Вони стали жорстокими і завжди готовим до війни», - говорить він вустами свої героїв. І далі в тексті роману пояснює:

«Історія албанців – це історія безперервних воєн. Зброя з дитинства стала частиною їхнього буття. Вона чи не з колиски формує психіку албанця. Рушниця для албанця – це все. Для них просто немислимо продати рушницю, а тим паче поміняти її на шматок хліба. В албанців завжди був потяг до зброї. А особливо під час війни…»

«Після Другої світової війни, коли капітулювала Італія, країна перетворилася на ярмарок зброї. Мені здається, про подібне торжище століттями мріяли їхні предки. Це був справжній психоз. Албанці ходили немов п’яні – всі їхні стародавні воїнські інстинкти проснулися, вони стали агресивними як ніколи. Траплялося й так: удень посваряться сусідські жінки через якусь дрібницю, а вночі з вікна чи горища вже строчить кулемет і починається побоїще».

«Албанці мовби створені для війни, яка подібно до алкоголю, отруїла їхню кров, тож протиборство тут було дійсно жахливим. В їхніх піснях переважно йдеться про руйнування і смерть. Навіть національний прапор символізує кров і траур».

Про хоробрість албанців свідчить і курйозна історія з колишнім королем країни Ахмедом Зогу. За своє життя він пережив 50 замахів. 1931 року короля намагалися вбити неподалік віденського театру, коли він сідав у машину. У момент замаху Зогу дістав свій пістолет і відкрив вогонь у відповідь, що його і врятувало - вбивці розбіглися. Це єдиний випадок у сучасній історії, коли офіційний глава держави особисто стріляв у людей, які намагалися його вбити.