Круті повороти історії

До нашої програми входила і оглядова екскурсія містом. «Вльора знаменита тим, - розповіла Ірина, коли наш автобус прямував широкою вулицею, обсадженою обабіч високими пальмами, - що тут 28 листопада 1912 року 83 делегати з усіх куточків Албанії проголосили незалежність країни, а саме місто стало столицею новоствореної держави». Спочатку ми зупинилися біля пам'ятника Незалежності, а потім відвідали музей, присвячений цій події, де дізналися ще кілька цікавих фактів з минулого Албанії.

Балкани – абсолютно унікальне переплетіння стародавніх цивілізацій і новітніх культур, націй, релігій. На жаль, упродовж віків це розмаїття було фатальним для населення регіону. Криваві війни тут лише ненадовго переривалися мирними часами. На початку ХХ століття європейські імперії затріщали по швах. На їх уламках поставали незалежні держави. 1912 року, після Першої балканської війни, яка завершилася поразкою Османської імперії, Албанія проголосила незалежність. Завершилося 500-річне турецьке панування.

Однак самостійність не принесла албанцям омріяного процвітання. Впродовж ХХ століття країна кілька разів кардинально змінювала типи державного устрою: від республіки і монархії до окупаційної унії та диктатури пролетаріату.

У перші роки незалежності країна не мала чітко організованої центральної влади. Республіканська форма правління оберталася хаосом. Зрештою наприкінці 1924 року владу захопив Ахмед Зогу, який проголосив себе президентом із фактично необмеженими повноваженнями. Колоніальний спадок був жахливим: застаріла податкова система, що збереглася з османських часів, примітивні методи обробітку землі, малоземелля, кабала лихварів і поміщиків. 90 відсотків населення не знало грамоти, в країні не було жодного вищого навчального закладу. Масова еміграція набрала загрозливого характеру. 1926 року Муссоліні, який мав далекоглядні плани на Албанію, повчав італійських дипломатів: «Треба завжди мати на увазі, що Зогу єдина зручна для нас людина, яка за допомогою кулака може управляти Албанією».

1928 року Зогу проголошують королем албанців і коронують у Круї. Вірнопіддана офіційна преса поспішила оголосити його нащадком Скандербега. В інтерв’ю газеті «Дейлі експрес» новоспечений король заявив: «Першим наслідком відновлення монархії буде звільнення моєї країни від партійної боротьби… Король буде вище партій». Монархічний експеримент тривав недовго: військова агресія Італії 1939 року примусила королівську сім’ю емігрувати до Греції.

Друга світова війна і боротьба проти італійських та німецьких окупантів вивела в лідери комуністів на чолі з Енвером Ходжею. 1946 року вони проголосили Албанську народну республіку і розпочали будівництво соціалізму. Наслідок – всеохопна бідність і тотальна ізоляція. За підрахунками Лондонського інституту стратегічних досліджень, після смерті Енвера Ходжі 1985 року борг Албанії іншим країнам склав 5,6 мільярдів доларів, майже по 2 тисячі доларів на кожного жителя країни.

У березні 1991 року, коли остаточно рухнула комуністична система, десятки тисяч албанців втікали до сусідніх країн у пошуках порятунку від хронічних злиднів і недоїдання. Світові телеканали демонстрували вражаючі кадри з перевантаженими поромами й човнами, які намагалися за будь-яку ціну причалити до берегів Італії. Лише на початку 1990-х албанцям дозволили мати автомобілі та інші атрибути цивілізованого життя.

Парадокс історії: Албанія, яка 50 років готувалася воювати з НАТО, 1999 року надала Північноатлантичному альянсу свою територію для військових операцій проти Сербії. А ще через 10 років країна стала членом НАТО.