Способи захисту права власності

Наявність виключного права на річ в стародавньому Римі означала, що інші суб’єкти не мали можливості впливати на цю річ поза волею власника. Це стосувалося як окремих осіб, так і суспільства в цілому. Власник мав абсолютне право на річ. Порушення цього права іншими особами було підставою для звернення власника до суду. Залежно від того, чи втратив власник володіння річчю, розрізнялися види позовів.

Віндикаційний позов (rei vindicatio) — позов про повернення речі з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов мав за мету доведення позивачем свого права власності на річ. Однак у цьому процесі обидві сторони виступають в ролі і позивача, і відповідача, оскільки однаковою мірою претендують отримати права власності на певну річ. У разі визнання права власності за позивачем, він зобов’язаний був відшкодувати відповідачеві відповідні затрати на утримання речі. Але це право стосувалося лише добросовісного володільця. Недобросовісному володільцю затрат не відшкодовували, за винятком необхідних для збереження речі. Злодієві не відшкодовували жодних затрат.

Негаторний позов (actio negatoria) — позов про заборону будь-яких дій, що впливають на річ, обмежуючи можливості власника законно володіти цією річчю. Підставою для подання позову є неможливість власнику володіти своєю річчю внаслідок створення іншою особою різноманітних перешкод, що за нормальних правовідносин не мусять виникати.

Поняття та види прав на чужі речі.

В Стародавньому Римі, крім права власності, до речових прав належали також права на чужі речі. Оскільки ці права належали особам, які не були власниками даних речей, то їхній загальний обсяг був не досить значним порівняно з правами власників речей.

Найважливішою категорією прав на чужі речі були сервітути (вони уможливлювали користування чужою річчю). До прав на чужі речі належали також емфітевзис та суперфіцій (права успадковуваного користування чужою землею або будівлею на чужій землі) та заставне право, що встановлювалося в забезпечення платежу за яким-небудь зобов’язанням, і тому полягало в праві особи, що не отримала платіж, забезпечений заставним правом, повернути стягнення на заставлену річ.