Спадкова трансмісія

Спадкова трансмісія — перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка мала право на спадщину і не прийняла її у зв'язку зі смертю.

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).

Отже, спадкова трансмісія можлива за наявності двох умов:

1. якщо спадщину відкрито (спадкодавець помер)

2. слідом за спадкодавцем помирає спадкоємець, не встигнувши у встановлений законом строк прийняти спадщину або відмовитися від неї.

Трансмітент — спадкодавець, який помер.

Трансмісари — особи, які успадковують замість трансмітента.

Спадкову трансмісію не можна ототожнювати зі спадкуванням за правом представлення.

Черги спадкування.

Саме у «постійному едикті» вперше було передбачено існування чотирьох черг спадкоємців.

До першої належали всі діти покійного, а також особи, які прирівнювались до дітей (наприклад усиновлені). Причому до спадкування закликались не лише підвладні, а й еманциповані діти. Отже, спадкоємцями могли бути як агнати, так і когнати.

Другу чергу становилили всі агнати, що не потрапили до першої черги. Сюди ж зараховували патрона вільновідпущеника.

До третьої черги належали когнатські родичі спадкодавця, але не далі шостого ступеня. Крім того, у цьому класі спадкоємців діти спадкували після матері, так само як і вона після них.

Нарешті, до четвертої черги належав той з подружжя, хто залишався живим на момент смерті спадкодавця.

Динаміка правотворчості у цій галузі й надалі зберігала головну тенденцію: когнатські родинні зв'язки все більше вра-ховуються при спадкуванні — агнатська спорідненість втрачає значення.

Кожна попередня черга спадкоємців усувала наступну. Загалом при спадкуванні діяло правило рівності часток — або загальної для всіх, або в межах покоління (при спадкуванні дітьми частин батька за правом представництва).

Якщо ж спадкоємців не було взагалі, спадок визнавався виморочним і належав державі (в період домінату — іноді церкві).