Вступне слово вчителя

Багатовікова історія українського народу – це насамперед літопис життя і смерті народу – великомученика, доля якого була досить лиха. Історія народу – бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ, якщо він народ, має власну історію.

Страшні тридцяті роки XX століття.

Людям довелося пройти через зраду країни, близьких, злидні й постійний страх. І сьогоднішня наша розповідь – про голодомор 30-х років.

Жахливо, що за гаслом «Наздоженемо і переженемо» стояла смерть мільйонів. Села стали експериментальною зоною. Це був експеримент за право на життя українського народу. Жили за законом джунглів: виживає найсильніший. У світі немає іншої країни, де кожний метр землі покритий безіменними могилами. Хрестів над ними не ставили – не встигали. До цвинтарних книг імен не вносили – в живих не було сил.

Учениця: Дмитро Білоус «Ти кажеш, не було голодомору?»

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть вариво виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,-

Греби, нічого людям не лишай!

Хтож села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору!

Вчитель Пам`ять –нескінченна книга, у якій записано все: і життя людини,і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючи сторінки, де смертельним шрифтом викарбовано слова: голод, голодомор.

Трагічна пам`ять про голодомор –то як чорний, незглибимий колодязь, у який, можливо, і не хотілося б заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли побачити.

Але мусимо подивитись в цей колодязь чесно, нічого не приховувати, аби очистити власні душі від скверні, самовісповідатись і покаятись аби не повторилося найстрашніше за всю історію України. Штучне, насильницьке винищення людей.

Учениця. Адлер Королів «Стіни плачу»

Не звільняється пам`ять. Відлунює знову роками

Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки – твердині, ні храми –

Скам`янілий чорнозем – постріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далени, аж немов з кам`яної гори

Надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, ХХ століття»

І не рік, а криваве клеймо: «тридцять три».

Вчитель. Нещадно палило сонце, нещадно знищувало будь – яку думку про життя. Вона зривалася мов листок з гілки і летіла в прірву німого болю, в прірву байдужості світу, порослу лише будяками і осоту лише правди. Кому була потрібна її правда? Кому була потрібна правда слабкої, впокореної голодом країни? Кому була потрібна правда родючої землі густо засіяної мерцями? І вона мовчала, мовчки зносила наругу, мовчки зносила смерть своїх дітей і всі жахіття тої моторошної ночі, якої не бачила земля з часу створення світу. А на ранок знову знесилено йшла збирати колоски в надії нагодувати їх мертвих, пророслих в стерні німим криком правди.

Масштабний голод в Україні почався наприкінці літа 1932 року, діставши кульмінації напровесні 33-го і лише на початку літа завершився скорботними жнивами. Впродовж цього року в Україні загинули мільйони людей. Жодна війна не забрала за такий короткий час стільки людських життів. Щохвилини у Запорізькій, Сумській, Київській областях умирали 17 осіб. Щогодини Полтавщина, Миколаївщина, Вінниччина та Хмельниччина втрачала 1000 хліборобів. А щодня - майже 25 тисяч українців.

Скільки ж їх знищила сталінська хлібозаготівля? Організована заради впокорення найволелюбнішого народу – 3, 5, 7 чи 10 мільйонів?

Вчитель.

У 1932 р. погодні умови склалися сприятливі і хліб, слава Богу, вродив, українці, працьовиті люди, не полінувались зібрати його. Але становище у країні було катастрофічним. Тому партійно-державна верхівка під керівництвом Й. Сталіна прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі. За кілька місяців селяни залишилися без продовольчого, фуражного, насіннєвого фондів.

Представники місцевої влади організовували у селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного по мішку зерна, в разі непослуху селянам загрожувало позбавлення волі строком десять років. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селянства.

Колективізація, розкуркулювання, денаціоналізація, геноцид... Внаслідок повного виснаження організму від голоду вмерло 12 мільйонів, було вивезено до Сибіру, на Урал, у райони Крайньої Півночі - 3 мільйони осіб. Злочин, здійснений під час голодомору в Україні, був злочином проти людства.

Люди пухли від голоду, вимирали цілі села. Наступила голодна зима. Хліба не стало вже до Нового року. Голодуючі сім'ї їли кукурудзяні качани, стебла, просяне лушпиння, стручки акації, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, а також м'ясо домашніх тварин і дохлих коней.

Нестерпне горе, біль і розпука матерів, які у відчаї страчували своїх дітей. Так, за спогадами очевидців, жінка помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, «і до ранку всі діти померли».

Під кінець 1932 та на початку 1933 року селянство вже не мало ніяких харчів, а спеціальні загони забирали не лише останнє зерно, але і печений хліб, крупу, квасолю, картоплю, горох, насіння для сівби овочів, навіть насіння квітів. Виймали з печей зварену пісну страву: борщ чи кашу - і розхлюпували по долівці. Селяни ховали торбинки із зерном у колиски немовлят, розсипали на печі, прикривали рядном і садили згори дітей, закопували залишки зерна у землю, затоплювали у криницях. Але все це пошукові загони знаходили...

А ось яким було меню того страшного лихоліття, завдяки якому українці виживали. Меню відтворене на основі спогадів свідків того старшного голоду:

Хліб, до складу якого були висівки проса та гречки, замішані на воді.

Відварена дерев’яна стружка, обспебена з барильця, в якому колись зберігалося сало.

Випарені в казанах старі кістки тварин, шкіряне взуття та підошви.

«Млинці» з кропиви, каша з іншого буряну.

Кінський гній, бо в ньому інколи були цілі зерна пшениці.

Делікатесом були жолуді, слимаки.

(Дітям пропонується скуштувати млинці, інгредієнти яких висівки, липовий цвіт, березові бруньки, кропива)

У селах люди поїли всіх котів, собак, ловили диких птахів, пацюків, ховрахів, пробували їсти порожні качани від кукурудзи, переварений гнилий бур'ян, клей з дерев, але це не рятувало. Люди додавали в їжу тирсу, почали пухнути і вмирати з голоду. Почалися випадки людоїдства. Деякі збожеволілі сім'ї поїдали своїх найменших діточок, щоб вижити самим. Навесні 1933 року зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами.

А тисячі пудів хліба пріли, гнили на сусідніх з голодуючими селами залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною міліції.

Опухлі діти і дорослі чорними тінями ходили вулицями сіл, по звалищах у пошуках чогось їстівного - і падали на землю мертвими. Багато дітей на берегах річок варили у казанках молюсків, різних черепашок, щоб утамувати голод, їли щавель, лободу, видирали гнізда птахів, зривали на полях недозрілі колоски, вилущували зернятка посинілими ротами. Масове вимирання селян відбувалося якраз навесні

Вчитель. Села вимирали тихо, благаючи хліба. Виснажені, напівживі жінки пекли перепічки, замішані на тирсі, товчених жолудях, ліщинових сережках. Та з кожним наступним днем ставало все скрутніше і голодніше. В пошуках можливого харчу люди йшли із села в міста. Бодай лушпину від картоплі знайти, бодай крихту хліба. Бодай.

Учень.

Ні труни, ні хрестів,

І не тризни!

Прямо в яму.

На віки віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни

І її затамований гнів.

Ні віночка, ні навіть барвінку…

Наче падалиць – під вітрюган!

То причастя твоє, Українко.

Українцю, то твій талісман.

…А мої дочки тай по куточках

Стогнуть і досі.

Биті і босі.

А мої дочки – вічнії вдови.

Їхня родина – доля тернова.

Гей, Україно…

Де ж українці?

Мати чекає вісті от сина.

Гей, українці, де ж Україна?!

Вчитель. Кажемо нині: село постаріло. А це ж прямий наслідок голодомору, «матеріальний» відгомін ненароджених поколінь. Ми з болем говоримо сьогодні про генофонд українського народу, не поправно підірваний голодомором тридцять третього року. Що ж забрали в могилу ті мільйони великомучеників голодного року? Не тільки те, що вони самі могли сотворити на цьому світі, а й те, що вони так і не передали нащадкам. Зяюче провалля утворилося на місці 33 року в демографічній структурі населення України, не відновлено і досі. Це провалля невідворотно повторювалося потім ще й ще – коли наставала пора народжувати своїх дітей тим дітям,яких вже давно забрала голодна смерть, і дітям цих народжених. Обірвався вічно живий ланцюг поколінь українського народу, якого ніколи не щадила доля.

А пішли ж найкращі, несли в могилу найкоштовніше, щоє в нації, - гени розуму, здоров’я, досконалості фізичної й духовної, гени милосердя й справедливості, людяності і відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів.

Тяжко повертаю собі народ України духовне здоров`я. Жадане й драматичне його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації та голоду, розкріпачити волю людей. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.

12 серпня 1990 року поблизу Лубен завершили українці Курган Свободи. Там освятили місце вічної пам'яті землякам своїм, які залишили життя земне у пекельних муках. Стоїть Гора Зажури неподалік Лубен. А на ній Хрест здійнявся – символ розп'яття українського народу. І не хай світло свічки буде нашою даниною тим, хто пішов від нас у 1933 році.

Вшануймо їх пам'ять хвилиною мовчання. За п а л е н н я с в і ч к и.

На закінчення хочу сказати словами "Молитви за убієнних голодом” Катерини Мотрич: "Роде наш небесний! Народе Божий, неоплаканий! Лика не ціловані, руки не перехрещені! Душі рідні перед господніми воротами не поблагословенні! Прости, народ Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили. І ми покарані за безпам'ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодувало і нас смертним плодом, і горить над нами лиховісна непогасна свіча.

Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні! Господе! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу відведи. Амінь!”

Життя людське — найсокровенніший дар Божий, і кожне — дорожче над усі цінності земні й небесні, і кожне має зберегтися в пам'яті поколінь і нинішніх, і грядущих, бо ми люди. Ніколи не пізно... Покаятися і стати на шлях істини і любові, бо голоси мучеників із тридцять третього, що померли насильницькою жахливою смертю, волають до наших сердець і розуму, щоб сказати пекуче слово правди.

Тому ми сьогодні згадуємо цю трагічну сторінку історії українського народу та даємо обіцянку передати знане прийдешнім, щоб світла пам'ять спокутувала несправедливе замовчування минулого.

Сьогодні поширена думка, що говорити про голод – це озиратися назад, це блукати десь серед могил. А що ми там знайдемо? Ми повинні дивитися у завтрашній день, а не озиратися назад. То чи треба сьогодні говорити про голод?

Озиратися в минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Отож, озиратися треба, щоб поплакати, бо це каяття. А головне – щоб зрозуміти.

Нехай у ваших душах залишиться цей маленький вогник свічечки, як спомин про тих, кого сьогодні немає серед нас, які померли страшною смертю, дай, Боже, щоб це ніколи більше не повторилось!

Виховна година: "Родино, родино..."

Мета: розповісти учням про важливість родинних зв’язків, встановити позитивний психологічний клімат у класі, сприяти зміцненню добрих стосунків між учнями та їхніми батьками, виховувати в учнів любов до своїх родин та повагу до сімейних традицій.

\

Звучить пісня «Родина, родина…».

Учень: Вогнище родин

На світі білому єдине,

Як і Дніпрова течія,

Домашнє вогнище родине,

Оселя наша і сім’я.

Учень: Ми відтоді початки лічим,

Як муж з камінням і паліччям

За вітром кидався в догонь,

А жінка берегла вогонь.

Й слова житейські необхідні,

Що проростали, як зерня,

Вогнем освячені і рідні:

Горнутись, горниця, горня.

Учень: Хоч їх походження і різне –

Немає в цьому дивини.

Та дух вітчизни, материзни

Несуть і досі нам вони.

В щасливі і важкі години –

Куди б нам не стелився шлях –

Не гасне вогнище родине,

В людських запалених серцях.

Учитель: Святинею людського духу, скарбницею благородних людських почуттів є сім’я. людина смертна, але її рід, родина – безсмертні. За народними легендами, людина яка відцуралася свого роду, ставала вовкулаком. З давніх- давен народ осуджував тих, хто не виконує батьківських і синівських обов’язків.

Є скарби заховані в землю, є розташовані на поверхні, що передаються з покоління в покоління, чаруючи людську душу. До таких скарбів належать: пам'ять роду, його звичаї, традиції, мамина пісня, батьківська хата, бабусина вишивка, дідусева казка – вся наша родовідна пам'ять, наші символи, наша історія.

Отже, мета нашого свята – повернутися до нашої історії, звернутися до народної мудрості, вчитися на ній шанувати своїх батьків, розповісти про свій родовід та традиції родини.

Діти! Незалежно від того, хто ким стане в майбутньому і чи здійсняться ваші мрії, незалежно від місця проживання і матеріального забезпечення, кожен обов’язково стане батьком, матір’ю, виховуватиме своїх дітей. А в процесі виховання наслідуватиме своїх батьків, продовжуватиме сімейні традиції.

Звучить пісня «Виростеш ти, сину…»

Учень: Я прокидаюся рано –

Й одразу, хоч ще не встаю,

Тільки спросоння погляну –

Бачу матусю свою.

Мати – досвітня пташинка,

Лиш засіріє – уже

Ходить по хаті навшпиньки,

Наче мій сон береже.

Мати – то сонечко рідне,

Сонечко, хоч і земне, -

Слово її заповітне

Гріє і живить мене.

Учитель: Існує старовинна легенда.

Був у матері один-єдиний син. Одружився він з дівчиною небаченої краси, але серце було в неї недобре. Не злюбила вона матері свого чоловіка і сказала йому: «Якщо хочеш, щоб я була з тобою, вийми серце із грудей своєї матері і принеси мені». Син убив матір, вийняв серце, поклав на кленовий листок і несе. Зачепився за камінець, упав, вдарився коліном. Заворушилося скривавлене серце і прошепотіло: «Тобі не боляче, синку?»

Така легенда створена народною мудрістю. Немає любові сильнішої від материнської, немає ніжності лагіднішої, ніж турботи матері, більшої тривоги, ніж безсонні ночі і не зімкнені материнські очі. Материнське серце здатне відчувати біль дитини на відстані, журитися долею своїх дітей усе життя.