Національний суверенітет ти чинність міжнародно-правових актів в Україні

Суверенітет — виключне право здійснювати Верховну Владу у певній державі (рідше — на окремій території, над окремою групою осіб) незалежно від будь-кого (відповідно суверенітет частково тлумачиться як «повна незалежність»). Проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів.

Розділяють три види суверенітету:державний;народний;національний.

Національний суверенітет: У сучасному міжнародному праві, крім державного суверенітету, сформувалося поняття національного суверенітету, що розуміється як право кожної нації на самовизначення. Змістом національного суверенітету є повновладдя нації і її політична свобода вибирати свою державно-правову організацію і форму взаємин з іншими націями. Забезпечується суверенітет нації соціально-економічним і політичним устроєм суспільства, тобто він не є споконвічно будь-якої нації властивим. За своєю суттю національний суверенітет є демократичним принципом, реалізація якого залежить від усвідомлення нацією своїх життєвих інтересів, об'єктивно випливають з умов її існування і розвитку.Однак принцип національного суверенітету не абсолютизує націю, а лише надає державному суверенітету нову якість.

Стаття 9 Конституції України: «Чинні міжнародні договори, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

Термін «чинні міжнародні договори України» належить виключно до міжнародних публічно-правових договорів. Дані відносини регулюють МПА, що стосуються право міжнародних публічних договорів, а також внутрішнє законодавство України (ЗУ «Про міжнародні договори України»).

Питання про чинність міжнародного договору - це питан­ня міжнародного, а не внутрішнього права. В царині внутрішньо­го права це питання постає лише тому, що виникає питання про застосування норм такого договору у внутрішньому правопоряд­ку відповідно до національно-правових процедур. Визнання міжнародного договору не чинним у внутрішньому праві не може породжувати міжнародно-правової не чинності. Але питання про дію міжнародного договору у внутрішньому правопорядку не може виникати, якщо договір є нечинним у міжнародному праві. Тому, якщо міжнародний договір ще не набрав чинності, для дії його норм у внутрішньому правопорядку згідно із коментованою статтею може бути недостатньо надання згоди на його обов'яз­ковість Верховною Радою України. Внаслідок цього застосування норм міжнародних договорів України в порядку, передбаченому коментованою статтею, обов'язково має бути пов'язане із з'ясуванням питання про міжнародно-правову чинність відповідного міжнародного договору. Необхідно також з'ясовувати питання про набранням міжнародним договором чинності для України.