XII. Оповісники Закову

Щось холодне торкнулося моєї руки. Я сильно здригнувся й побачив перед собою темно‑рожеве створіння, що дуже скидалося на дитину з облупленою шкірою. Своїми м'якими, але відразливими рисами воно нагадувало лінивця; таке ж низьке надбрів’я, такі ж повільні рухи. Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я виразніше розгледів усе довкола. Маленьке рожеве створіння пильно дивилося на мене. Провідник мій кудись зник.

Ця вузька ущелина поміж стрімкими стінами лави була просто тріщиною у звивистому потоці вулканічних вивержень. Обабіч під самою скелею переплетіння морської тростини та пальмових віял утворювали низку неоковирних, темних хижок‑лігвищ. Це покручене провалля, кроків на три завширшки, було завалене купами гнилих плодів та інших покидьків, від яких ішов задушливий сморід.

Маленьке рожеве створіння все кліпало на мене очима, коли це з якогось лігва з’явилася знову моя мавпо‑люди‑на і покликала мене. Саме в цю хвилину з найдальшого закапелка дивовижної цієї вулиці, похитуючись, виповзло якесь страхіття і, випроставшись у недоладну постать на тлі яскравої зелені поза ущелиною, витріщило на мене свої очиська. Завагавшись, я вже надумав тікати геть тим самим шляхом, яким і сюди дістався, але потім таки вирішив іти до кінця у своїх пригодах. Затиснувши в руці ціпок, я зігнувся й увійшов за своїм провідником до якоїсь смердючої повітки. Це була напівкругла халупа – щось наче півдупла. Під скелястою стіною, що була її затиллям, лежала купа кокосових горіхів та інших плодів. Кілька грубих дерев’яних і кам’яних посудин стояло на землі, а одна – на абияк збитій лавці. Вогню не було. В темному кутку сиділо щось масивне; коли я ввійшов, воно буркнуло: «Гей!» Я просунувся в глибину халупи й присів там навпочіпки. А моя мавпо‑людина, стоячи при ледь освітленому вході, простягнула мені розбитий кокос.овий горіх. Я. взяв’ його і, незважаючи на своє тремтіння та нестерпну задуху лігвища, почав якомога спокійніше їсти. Те саме рожеве створіння стовбичило біля входу, а з‑за його плеча мене зосереджено розглядали чиїсь блискучі очі на темному обличчі.

– Гей!–почулося знову з таємничої темної брили.

– Це людина! Це людина! – заторохкотів мій провідник.– Людина, жива людина, як і я.

– Замовч! – озвався бас із темряви.

В напруженій мовчанці я жував горіх і пильно вдивлявся в темряву, але нічого не міг там ясно розгледіти.

– Це людина,– повторив той самий густий бас.– Вона прийшла жити разом із нами? – Голос цей був із чудним присвистом, одначе англійська вимова – навдивовижу правильна.

Мавпо‑людина гЛянула на мене якось очікувально. Я зрозумів, що від мене сподіваються на відповідь.

– Вона прийшла жити разом із вами,– сказав я.

– Це людина. Вона мусить вивчити Закон.

Я вже почав розрізняти в темряві невиразні обриси зігнутої постаті. Але при вході з’явилися нові дві голови, і від того стало ще темніше. Рука моя міцніше затисла ціпок. Істота в глибині халупи мовила голосно:

– Проказуй слова.

Я не второпав, чого вона хоче.

– Не ходити на Чотирьох – це Закон.

Мене приголомшило.

– Проказуй слова,– повторила мавпо‑людина; ті, що стояли при вході, загрозливо загомоніли. Я здогадався, що мушу повторити цю ідіотську присягу. І тут почався безглуздий обряд. Голос у темряві завів якусь наче дурнувату літанію, а ми з рештою присутніх підтягували. При цьому всі вони погойдувались з боку на бік і ляскали себе руками по стегнах, а я повторював їхні рухи. Мені здавалося, що я помер і це все діється на тім світі. Ця темна халупа, ці карикатурні невиразні постаті, на які вряди‑годи падали проблиски світла! Усі вони ритмічно погойдувались та заводили:

– Не ходити на Чотирьох – такий Закон. Хіба ми не Люди?

– Не хлебтати Води – такий Закон. Хіба ми не Люди?

– Не їсти ні М’яса, ні Риби – такий Закон. Хіба ми не Люди?

– Не обдирати пазурами на Деревах Кори – такий Закон. Хіба ми не Люди?

– Не полювати на інших Людей – такий Закон. Хіба ми не Люди?

І так далі, починаючи від заборони безглуздих вчинків і аж до заборони того, що видалось мені тоді божевільним, неможливим і вкрай непристойним. Якесь ритмічне шаленство опанувало всіма: ми заводили, все швидше й швидше погойдуючись і проказуючи цей дивовижний Закон. Я теж ніби піддався загальному психозові, але в глибині душі в мені боролися сміх та огида. Довгий список заборон нарешті закінчився, і тоді наше виття набуло іншого характеру.

– У Нього є Дім Страждання.

– У Нього є Руки, що творять.

– У Нього є Руки, що ранять.

– У Нього є Руки, що зціляють.

І далі страшенно довге, здебільшого незрозуміле мені, белькотіння про Нього, хто б він там не був. Я ладен був вважати все це сном, якби коли‑небудь раніше мені доводилося чути вві сні спів.

– У Нього є блискавиці,– витягували ми.

– У Нього є глибоке солоне море...

В моїй голові зродилися жахливі здогади, що Моро, перетворивши цих нещасних людей на тварин, втокмачив їм у вбогі мізки віру, ніби він божок. Однак я занадто ясно відчував довкола себе білі зуби та гострі кігті, щоб зважитися мовчати в цьому хорі.

– Йому належать зорі на небі.

Нарешті спів скінчився. Лице мавпо‑людини лисніло від поту, і мої очі, уже призвичаєні до темряви, виразно розгледіли постать у кутку, що промовляла басом. На зріст вона була як людина, а тіло її здавалося вкрите шерстю, як у шотландських тер’єрів. Що це була за істота? І хто вони всі? Уявіть себе посеред найстрахітливіших калік і маніяків, яких тільки спроможна витворити людська уява, і ви трохи зрозумієте, що я відчував в оточенні цих незвичних карикатур на людей.

– У нього п’ять пальців, п’ять пальців, п’ять пальців, як у мене,– сказала мавпо‑людина.

Я витягнув руки. Сіре створіння в кутку нахилилося вперед:

– Не бігати на Чотирьох – це Закон. Хіба ми не Люди?

Воно простигло свою на диво спотворену лапу і вхопило мене за пальці. Лапа його була подібна до оленячої ратиці, тільки мала пазури. Я трохи не скрикнув від болю та несподіванки. Розглядаючи мої нігті, воно витяглося наперед, і на лице його впало надвірне світло. Раптом, затремтівши від огиди, я побачив, що це було не людське лице й не твариняча морда, а якась куделя сірої щетини з трьома ледь помітними дугастими прорізами для очей і рота.

– У нього маленькі пазури,– сказала волохата потвора у свою щетинисту бороду,– це гаразд.

Вона відпустила мою руку, і я інстинктивно вхопився за палицю.

– Харчуватися корінням і травами – це Його наказ,– промовила мавпо‑людина.

– Я – Оповісник Закону,– сказала сіра постать.–■ Сюди приходять всі новаки вивчати Закон. Я сиджу в темряві й оповіщаю Закон.

– Справді так,– ствердила одна з тварин, що стояла при вході.

– Страшна кара впаде на тих, хто порушить Закон. Нема їм порятунку.

– Нема порятунку,– гуртом промовили тварино‑люди, крадькома зиркаючи одне на одного.

– Нема, нема,– підхопила мавпо‑людина.– Нема порятунку. Послухай‑но! Колись я вчинив одну провину, маленьку провину. І я бубонів, бубонів, зовсім перестав говорити. Ніхто не міг мене зрозуміти. Мене покарали. Випалили тавро на руці. Він великий. Він добрий.

– Нема порятунку,– сказало сіре створіння в кутку.

‑і– Нема порятунку,– повторив тваринний люд, скоса

переглядаючись поміж собою.

– У кожного якась своя вада,– озвався сірий Оповісник Закону.– Які твої вади – ми не знаємо. Ми довідаємося згодом. Дехто любить чигати на те, що ходить, вистежувати й скрадатися, нападати, вбивати й кусати, кусати глибоко й дошкульно, висмоктувати кров. Це погано.

– Не полювати на інших Людей – такий Закон. Хіба ми не Люди?

Не їсти ні М’яса, ні Риби – такий Закон. Хіба ми не Люди?

– Нема порятунку,– сказала ряба істота, що стояла при вході.

– У кожного якась своя вада,– знову промовив сірий Оповісник Закону.– Дехто любить виривати зубами й руками коріння, обнюхувати землю... Це погано.

– Нема порятунку,– промовили ті, біля входу.

– Є такі, що шкрябають пазурами дерева, є такі, що розгрібають могили померлих, є такі, що б’ються лобами або ногами, дряпаються кігтями, є такі, що кусаються без усякої причини, є такі, що люблять багнюку.

– Нема порятунку,– промовила мавпо‑людина, чухаючи собі лцітку.

– Нема порятунку,– повторило рожеве створіння, схоже на лінивця.

– Кара жорстока й неминуча. Тому вивчай Закон. Проказуй ці слова.

І він тут же затягнув ту саму чудернацьку літанію про Закон, а я разом із іншими знову почав співати, погойдуючись з боку на бік. Голова у мене "запаморочилася від цього бурмотіння й задушливого смороду халупи, але я не переставав і собі підтягувати, сподіваючись, що далі вже поведеться краще.

– Не ходити на Чотирьох – це Закон. Хіба ми не Люди?

Ми зчинили такий галас, що я й не помітив метушні за порогом, доки одна із свино‑людей,– чи не тих, що вже стрічалися мені в лісі,– просунула голову, понад плечем рожевого створіння і закричала щось збудженим голосом. В ту ж мить всі, хто стояв при вході, позникали, за ними метнулася моя мавпо‑людина, а тоді посунула і та потвора, що сиділа в темному Кутку. Я побачив тільки, що вона була незграбна і покрита сріблястою шерстю. Я залишився сам.

Ще не дійшовши до виходу, я почув гавкання хорта.

Умить я вже вистрибнув із халупи, тримаючи *у руці ціпок. Кожна жилка в мені тремтіла. Десятків зо два цих тварино‑людей збилися в кутку і, повтягувавши голови в плечі, гарячково розмахували руками. Інші напівтваринні обличчя запитливо виглядали із своїх лігв. Прослідкувавши за їхніми поглядами, я побачив під деревами перед ущелиною бліде від люті обличчя Моро. Він стримував собаку, який поривався вперед. Услід за ним із револьвером в руці йшов Монтгомері.

На якусь хвилину я завмер, скутий жахом.

Озирнувшись потім, я помітив, що вихід з ущелини позад мене загородила масивна потвора з величезним сірим лицем та блискучими маленькими очима. Страховисько це наближалося до мене. Глянувши праворуч, я побачив кроків за десять від себе вузький отвір у кам’яній стіні, крізь який цідилося в ущелину тоненьке пасмо Диму.

– Стійте! – вигукнув Моро, помітивши, що я кинувся у той бік.– Тримайте його!

Одне за одним обличчя стали повертатися до мене. Але, на щастя, думки в тваринячих головах виникали дуже мляво.

Один незграба саме оглянувся до Моро, щоб дізнатися, що від нього хочуть. У цю мить я штурхонув його, він повалився на свого сусіду, невдало спробувавши схопити мене рукою. Тоді на мене плигнуло маленьке рожеве створіння. Я вдарив його палицею, перестрибнув через нього і хутко подряпався крутою стежкою до отвору, через який з ущелини виходив дим. Я чув, як навздогін мені гукали:

– Ловіть його! Тримайте!

Позад мене з’явилося страховисько з сірим лицем. Воно втелющилось своїм величезним тулубом у щілину і. там застряло.

– Переймайте його! Ловіть! – ревли переслідувачі.

Нарешті я вибрався із розколини й вийшов на жовтуватий пагорб із західного боку від осель тварино‑людей.

Весь мій порятунок був у цій розколині, адже ж її вузький отвір затримав моїх переслідувачів. Я помчав голим пустирем, а потім крутим схилом, на якому росли де‑не‑де дерева і нижче – висока тростина. Далі я опинився в густому темному чагарнику. Волога тут була така, що аж вода під ногами хлюпотіла. Я вже встиг пірнути у зарості, коли перші з моїх переслідувачів тільки вибралися з розколини. За кілька хвилин я видряпався з чагар‑ника.

Навколо мене лунали погрозливі вигуки. Я чув збуджений гамір нападників, що юрмилися вгорі, біля щілини, чув стукіт каміння й хрускіт гілля. Деякі створіння гарчали, неначе біснуваті хижаки. Ліворуч було чути гавкання хорта. Звідтіля ж доносилися й голоси Моро та Монтгомері. Тоді я різко повернув праворуч. Мені навіть вчулося, ніби Монтгомері гукнув, щоб я не зупинявся, коли хочу жити.

Невдовзі під ногами в мене стало знов багнисто й грузько. В розпуці я продирався далі, в’язнучи до колін у болоті, аж поки на превелику силу дістався стежки, що звивалась поміж високої тростини. Вигуки моїх переслідувачів чулися з лівого боку. В одному місці я наполохав трьох дивовижних жовтих тварин, завбільшки як кішка; вистрибом вони подалися геть од мене. Стежка вела догори, на іншу жовтувату галявину, вкриту сірчаним пилом, а там знову спадала вниз, у гущавину папороті. Потім стежка раптом звернула до яру і простяглася паралельно з ним, понад самою западиною, що з’явилася так несподівано, як ото огорожа з канавою в англійських парках. Бігши щодуху, я й не помітив крутого повороту і.полетів шкереберть в яр, просто на кущі.

Підвівся я весь подряпаний, з порізаним вухом і закривавленим обличчям. Западина була майже прямовисна, поросла колючими кущами. Над вузеньким покрученим струмком, який протікав на дні яру, стелилась імла. Я здивувався,– де б воно опівдні в отаку спеку та взятися туманові,– але мені було не до того. Я повернув ще раз праворуч та й пішов за течією вниз, сподіваючись досягти моря і там утопитися. Аж тепер виявилось, що, падаючи, я загубив свою палицю.

Далі яр повужчав, і мені довелося залізти в струмок, але я зараз же й вискочив, бо вода була гаряча, немов окріп. Я помітив, що на ній плавала тоненька сірчана плівка. Ще трохи далі яр звертав убік, і за тим вигином показався неясний блакитний обрій. Близьке море міріадами своїх граней віддзеркалювало сонячні промені. Видима смерть стояла переді мною. Я розпалився і важко дихав, гаряча кров текла у мене по обличчю, але й приємно струмувала в жилах. Я відчував щось більше, ніж приплив радості від того, що випередив своїх нападників. Топитися мені перехотілось. Я оглянувсь назад і прислухався.

Коли б не бриніли комарі і не стрекотіли якісь маленькі жучки, що стрибали поміж колючок,– в повітрі панувала б цілковита тиша. Аж раптом долинуло собаче гавкання, далекий ‑ляскіт батога й вигуки. Звуки ці то голоснішали, то притихали. Гомін потроху даленів угору по струмку і нарешті й зовсім завмер. Цього разу я врятувався.

Тепер я вже знав, якої допомоги можна сподіватися від тваринного люду.