Відлюдник

Спочатку Вінсент йшов навмання, не маючи чіткої цілі. Хоча його переповнювала рішучість знайти якісь докази своєї невинності, але хлопець не знав де їх шукати та з чого починати. Рухався він переважно на південь, не зустрічаючи ніяких поселень та розумних істот. Недостатку їжі не відчувалося, Вінсент був дуже хорошим мисливцем, надприродньо гострий нюх та зір допомагали йому висліджувати здобич. Та й Отіс не сидів без діла і також успішно полював. Спати доводилось під відкритим небом, задовольняючись лише теплим одягом та ковдрою, яку вдалося взяти з дому, але юнак ще змалечку звик проводити багато часу у лісі та майже ніколи не відчував страху, особливо коли поряд був його вовк.

Так пройшло вісім днів, Вінсент знаходився між людським та ельфійським королівствами, коли раптом вони з Отісом відчули запах диму, а невдовзі й побачили вогнище, біля якого сидів самотній чоловік. Спочатку хлопець насторожився та вирішив зачекати, але чоловік підвівся та замахав рукою, закликаючи юнака підійти. Виявилось, що він вже давно помітив Вінсента, тому ховатися не було сенсу.

- Мене звати Марк, - пролунав сильний приємний голос, - я вже другий день спостерігаю за тобою та за твоїм вовком. Не знаю, як ти потрапив у цю закинуту місцевість, але впевнений, що ти непоганий хлопчина. Я вже достатньо прожив на світі та навчився добре розрізняти людей. Сідай до вогнища і пообідай зі мною.

Юнаку одразу сподобався чоловік, на вигляд йому було шістдесят – шістдесят п’ять років, хоча міцне тіло та струнка постава підказували, що сили і впевненості у ньому ще дуже багато.

- Дякую за запрошення, - відповів хлопець, - мене звати Вінсент. Приємно знову зустріти людину після восьми днів самотності.

- Пригощайся моїм не надто вишуканим супом, - промовив Марк, - та розповідай, якими шляхами тебе занесло сюди. Можеш бути відвертим зі мною, я відлюдник, ось уже два роки живу сам, людей або ельфів зустрічаю вкрай рідко, тому з радістю вислухаю твою історію.

Вінсент із задоволенням почастував смачного супу, в дорозі йому не випадало можливості приготувати рідкої їжі, а після цього розповів чоловіку про напад вампіра на своїх друзів, про звинувачення старійшини та про вигнання з Кайрінгтона. Марк похитав головою та вилаявся.

- Я розумію тебе, Вінсенте, - промовив чоловік, - моя історія дещо схожа на твою. Мені шістдесят сім років, сорок п’ять з яких я віддав військовій службі. Я завжди відповідально ставився до своїх обов’язків, готовий був ціною власного життя захищати помаранчеве королівство, став полковником. Тривалий час здавалося, що немає ніяких підстав для хвилювання, на кордонах було тихо, процвітала торгівля між людьми, гномами та ельфами, шляхи між королівствами були безпечні. Однак, приблизно п’ять років тому, приспавши нашу пильність, на заході знову заворушилося зло. Спочатку це були поодинокі набіги на прикордонні поселення, згодом почалися викрадення юнаків та вбивства дівчат і з кожним роком їх кількість зростала. Тривожні чутки надходили з королівства гномів, їхні розвідники повідомляли, що вампіри та орки почали збиратися в Північних горах та об’єднувати свої армії. Занепокоївшись, я звернувся до воєначальників та навіть до самого короля Каспія. Я вимагав і просив, щоб мені та моїм солдатам дозволили допомогти гномам. В горах розпочалася війна, торгівля між королівствами занепадала, на дорогах почали відбуватися дивні речі: пограбування, вбивства, викрадення і врешті вони опустіли. Люди звикли жити в мирі та безпеці і тепер виявились не готовими до війни, їхні серця наповнив страх. Мені постійно говорили, що помаранчеве королівство дотримується нейтралітету, але вони не розуміли, що весь час просидіти за міцними стінами замків не вдасться. Вампіри та орки не зупиняться на коричневому королівстві, а вирушать далі, по черзі підкорюючи собі нові народи і землі. Нарешті я не витримав та звинуватив одного з радників короля у боягузтві, сказавши йому в очі усе, що про нього думаю. Після цього мене, так само як і тебе, відправили у вигнання.

Звичайно, було важко, особливо спочатку та дуже прикро, що мене викинули після стількох років служби, але я побудував невеличку дерев’янну хатинку, навчився користуватися дарами лісу та й живу помаленьку. Людині у похилому віці не потрібно багато, лише самотність заважає почуватися щасливо.

Вінсент захоплено слухав розповідь Марка, так вони й просиділи біля вогнища до самого вечора. Згодом чоловік запросив юнака до себе. Хатинка справді виявилась невеличкою, але затишною та приємною. Наступного дня на землі з’явилися перші приморозки і Марк запропонував Вінсенту залишитись у нього на зиму.

- Звичайно, я розумію, - промовив чоловік, - що ти молодий і твоя гаряча кров прагне помсти та не хоче залишатися так довго на одному місці. Однак, за декілька тижнів, а можливо й днів, розпочнеться зима. Я багато років був вчителем єдиноборств із зброєю та без неї, моє досвідчене око одразу помітило, що ти маєш неабиякі природні здібності і можеш стати великим воїном. Якщо залишишся та будеш наполегливо працювати, обіцяю, що ти проведеш цю зиму з великою користю і не будеш нудьгувати.

Вінсент довго не вагаючись, погодився. Далеко не кожному випадає можливість вчитись у полковника королівської армії, окрім того, буде час подумати над тим, що робити далі. Так двоє вигнанців почали жити разом.

Марк виявився чудовим вчителем, тренування були цікаві та різноманітні. Він навчав, що хорошим воїном неможливо стати лише завдяки силі або спритності, а потрібно розвиватися всебічно. Коли сходишся у смертельному поєдинку з ворогом, будь-яка дрібниця може зіграти вирішальну роль. Сила, техніка, швидкість, витривалість, реакція, координація, пластичність, вміння контролювати своє тіло, протистояти болю, тримати удар – усе має бути гармонійно поєднане, тому що якщо досвідчений воїн відчує слабке місце свого супротивника, він обов’язково ним скористається. Кожного дня Марк навчав Вінсента володіти мечем, луком, іншими видами зброї, боротися, використовувати руки, ноги, голову та багато іншого.

Фізичні навантаження були неймовірними, але окрім цього вчитель також багато часу приділяв психологічній підготовці, розповідав як потрібно битися розумно, приховувати свої наміри від ворога, використовувати хитрість. Вечорами Марк займався з своїм учнем теорією: тактика, стратегія, приклади різних історичних битв, здавалося, що немає такої частини воєнної підготовки, у якій полковник не був би обізнаний. Окрім занять, була ще хатня робота: слідкування за будинком та подвір’ям, мисливство, приготування їжі, заготівля дров. Марк був правий, нудьгувати не доводилось. Отісу також були до вподоби навколишні степи та ліси, наповнені тваринами. Час ішов швидко, Вінсент й раніше був обдарований природою фізичними можливостями, а зараз ще більше розвинув їх та додав бойову майстерність та силу духу. Одного вечора, наприкінці зими, полковник задав Вінсенту питання, яке все частіше турбувало хлопця.

- Я передав тобі багато своїх знань та вмінь, - промовив Марк, - і не розчарувався в твоєму характері. Ти наполегливо працював і тепер зможеш захистити себе. Звичайно, я не заперечував би якби ти залишився тут, але я бачу, що ти з кожним днем все більше роздумуєш над майбутнім. Тому хочу запитати, куди ти плануєш йти далі?

- Вчителю, - відповів Вінсент, - ви навчили мене бути воїном, я цього ніколи не забуду і буду завжди вам вдячний. Ви розповідали, що у Північних горах триває війна, орки та вампіри наступають на гномів. Я подумав, що можливо зможу якось допомогти коричневому королівству, стану найманцем і битимусь проти загарбників.

- Це гідне рішення, Вінсенте, - відказав полковник, - гноми прекрасні воїни, але їм дуже важко стримувати натиск чорного та червоного королівств. Їм доводиться відступати з своїх земель. Гноми поважають хороших солдат та цінують відвагу. Думаю вони з радістю приймуть тебе до себе та справедливо винагородять.

Через три тижні після цієї розмови, коли зимові сніги почали танути, прийшов час вирушати в дорогу. Марк зробив своєму учню несподіваний подарунок, віддавши йому свого найкращого меча з такими словами:

- Візьми його хлопче, це дуже хороша зброя, яка служила мені багато років, але зараз вона тобі необхідніша. Для полювання та землеробства мені не знадобиться меч, а тобі він може врятувати життя. Це робота гномів, які славляться виготовленням неперевершеної зброї.

Вінсент був приємно вражений, але разом із тим, йому стало жаль покидати самотнього чоловіка. Юнак пообіцяв, що як тільки випаде нагода, він обов’язково навідається до свого вчителя та віддячить йому за все. Вінсент також взяв лук та стріли, які зробив своїми руками, їжу і одяг. Попрощавшись з Марком, хлопець покликав Отіса та вирушив на північ до королівства гномів.