2015-08-21
398
прочитав я вивіску на верхньому павільйоні. Чак опустив монетку, турнікет клацнув, пропускаючи його. Я невагомо пролинув услід. Зайшли ми у вагончик і посунули вниз. З віконця «механічного підйому» видно було Дніпро, по якому, плескаючи колесами по воді, пароплавчик з довгою трубою тягнув баржу. Труханів острів з хатками й вулицями робітничої слобідки був якийсь незвичайний. І палива задніпровська, без Воскресенських і Русанівських білобудинчастих масивів, без заводських труб, рівна, лісисто-зелена, теж була незвичайна. Тільки панорама Подолу з безліччю дахів наче знайоміша, хоча, звичайно, будинки були нижчі й більше стриміло хрестів. «Механічний підйом» спустив нас не до самого низу, як це робиться тепер, а десь до півгори. Звідти ми вже пішки дійшли до метушливого, гамірного Подолу. Тут стояв неймовірний галас. Рипіли вози, вйокали візники, іржали коні, і гала-галала-галала — на сотні голосів вигукували, кричали, торгувалися, сміялися і лаялися… Куди там навіть тому Євбазу! Весь Поділ був запруджений возами, заставлений нескінченними лавками й рундуками, над ними напнуті брудні брезентові тенти і чорні парасольки. Посередині Подільської площі випиналася кам'яна халабуда з колонами і з архангелом нагорі. Під тою халабудою (або ротондою, як її називають архітектори) був фонтан, де якийсь дядечко змагався з левом. — Знаменитий подільський фонтан «Самсон», або «Філіціал», — шепнув мені Чак тихо, щоб не привертати нічиєї уваги. — Вісімнадцяте сторіччя. Автор відомий київський архітектор Григорович-Барський, який і народився на Подолі. Цей фонтан нещодавно підбудували спеціально до 1500-річчя Києва. Біля фонтана юрмилися, штовхаючись, люди, здебільшого калічні, хлюпаючи на себе водою, яка вважалася, мабуть, цілющою. Сіли ми на маленький деренчливий трамвайчик, і потарабанив він нас через увесь Поділ на Куренівку, повз брудні немощені подільські вулички з розбитими вибоїстими коліями, мимо дерев'яних скособочених будиночків, критих бляхою, з ґаночками під дашками, з віконницями, з білими вишиваними фіранками на вікнах. За Кирилівською церквою зарясніли сади. Почалась Куренівка. Ми зійшли з трамвая і попрямували тихими вуличками повз знамениті куренівські сади й городи, що постачали перекупок усіх київських базарів фруктами й овочами. Адреси старого Хихині ми не знали. Треба було напитувати. Але тодішня Куренівка не відрізнялася від звичайного села. Тут усі один одного добре знали. І перша ж зустрічна молодиця з наче акуратно випиляною трикутною щербиною у передньому зубі, в якої Чак спитав, одразу й вказала нам дорогу. Хихиня жив на порослому дерезою горбі над яром у благенькій, критій очеретом хатинці-курені, може, в одному з останніх козацьких куренів, які дали колись назву Куренівці. Впритул біля хатки росла старезна висока розложиста груша, яка вже майже не родила. Тільки одна гілка була рясно всіяна дрібними жовтенькими «лимонками». Більше дерев у садибі не було. За хатою — невеликий город. Зате весь двір засаджено квітами. І рожі, і айстри, і флокси, і чорнобривці… Чого тільки не було, як на пізній осінній час. Молодиця, якій було по дорозі, поки йшли, встигла розказати Чакові, що старий Хихиня — дивак-одинак, живе сам, бідує, перебивається, як то кажуть, з хліба на воду, але завжди веселий, завжди співає, вирощує квіти і роздає людям. Особливо якщо побачить, що хтось сумний. Люди вважають його несповна розуму, але люблять. Звати його Федот, але всі на Куренівці називають його Хихиня (за те, що весь час хихикає). Показавши курінь Хихині, молодиця попрощалася й пішла собі вулицею далі, навіть не спитавши, нащо гімназистові раптом знадобився старий куренівський дивак. Ми ще не знали, що ми робитимемо. Точного плану не було. Та й справді — не прийдеш же просто так і не спитаєш: «А скажіть-но, діду, будь ласка, де росте весел-зілля, сміх-трава, яка робить людей веселими й дотепними, гараздими радісно сміятися і всіх веселити?» Якби можна було — давно б уже люди знали таємницю отого весел-зілля. Спершу треба хоч просто глянути на старого, який нібито знає ту дивну таємницю. Чи дома він зараз? Може, пішов десь блукати по лісах, по ярах, долинах, без мети й потреби, просто так міряючи ногами землю. У дворі біля хати не було нікого. І не чути нічого. Безлюддя. І раптом… — Пильнуйте! — стиха (хоч ніхто й не міг мене почути) гукнув я до Чака. — Там хтось крадеться! Чак присів за кущем дерези. Річ у тім, що я злетів трохи вгору, щоб роздивитися, і побачив, як від яру, злодійкувато озираючись, пригинцем підкрадався до куреня якийсь панок у котелку. На старого Хихиню він був не схожий — молодий, чепурненький, добре одягнений. Так само злодійкувато озираючись, панок зайшов на подвір'я, зупинився, завмер, прислухаючись, — зробив стойку, наче мисливський пес, навіть ногу одну підняв. Потім навшпиньках підійшов до дверей. Двері були незамкнені. Вони стиха рипнули, коли панок, прочинивши їх, зайшов усередину. Дії панка були явно підозрілі. «Невже шпик?» — подумав я. Ніколи не бачив я живих поліцейських шпиків. Користуючись своєю невидимістю, я посунув за панком у хату. Нервуючи, панок хапливо нишпорив по хаті, щось шукав: зазирав у всі кутки, в запічок, у підпіл, тремтячими руками одчинив незамкнену скриню, старезну, почорнілу, в якій лежало якесь шмаття, довго рився у тому шматті. Образів у хаті не було. Замість них у кутку висіла невелика картина козак Мамай, схрестивши ноги, грав на кобзі, сидячи під дубом. Поруч стояв кінь. Пайок поліз рукою за картину. І раптом хтось заграв на сопілці і почувся сміх: — Хи-хи-хи-хи-хи… Панок так і вклякнув перед картиною. Сміх линув невідомо звідки. Аж я рота роззявив. Здавалося, що сміється козак Мамай з картини. Панок панічно закрутив на всі боки головою, роззираючись. І нарешті побачив: зі стелі, з квадратного отвору, що вів на горище, визирала голова — велика, сива, з великим носом, з товстими губами, які розтягалися в усмішці. — Хи-хи-хи-хи-хи!.. Здрастуйте, пане! Хи-хи-хи-хи! Голова зникла, замість неї з горища звісилися великі порепані босі ноги, і в хату легко навіть не стрибнув, а просто зліз без усякої драбини високий кощавий дід у домотканих штанях і сорочці. У руках він тримав сопілку. Сива коротка борода в діда Хихині росла не всуціль, а наче на узліссі, окремими кущиками, і це робило його обличчя зовсім кумедним. — Діду! Це… ви? — розгублено пробелькотів панок. — А ви ж… ви… То був Рудий Август. Я впізнав його, тільки коли він заговорив, — по голосу. Я бачив його двічі — один раз у гримі клоуна, тоді, в цирку, і вдруге під час окупації, коли обличчя його було спотворене шрамом. І ніколи б не подумав, що оцей чистенький панок — то він. Але то був він. — Не поїхав я, хи-хи-хи-хи… Не поїхав, — торжествуюче сміявся Хихиня. — Лишився. Хи-хи-хи-хи. Ти думав, що обдурив мене, одіслав старого по насіння, — знаєш, що я квіти люблю, а сам, бач… Ех ти! Нишпорка! Ну що, знайшов що-небудь? Хи-хи-хи-хи! Рудий Август підповз на колінах до старого і заскиглив, як цуценя. — Діду! Не губіть! Не губіть мене! Дайте мені весел-зілля! Дайте, благаю! У вас же є. Є! Я знаю. Ні в кого нема, а у вас є. Недарма ж люди кажуть. Недарма. Ви єдиний знаєте, яке воно, де росте, де його збирати. Одкрийте мені, діду, цю таємницю, благаю, Христом-богом молю! Не для себе, для публіки. — Дурень ти, чоловіче! Дурень і грошолюб. Нема з тебе вигоди, як з гнилої колоди. А на сухе дерево й ворона не сяде. Ти й артистом став, циркачем, не тому, до людей веселити любиш, а щоб гроші загребти. — Які гроші? Публіка мене не любить. Управляючий цирком вигнати хоче. Врятуйте мене! Благаю! — Та нема в мене ніякого весел-зілля. Казав же. — А чого ж ви такий веселий завжди? Чого? Просто так не буває. — Вдача така, дурню. Легка вдача. Легко мені від тієї моєї вдачі й важко водночас. Бачиш, живу, як злидень. — А чого ж люди балакають? Даремно ніколи не стануть балакати! — Чого балакають? Гаразд, скажу. Предок мій, кажуть (є така сімейна легенда), який жив отут на Куренівці, запорізький козак Тимоха Сміян, нібито справді знав секрет весел-зілля, сміх-трави. Недарма й прізвище, мовляв, таке було — Сміян. Може, не без нього і той знаменитий лист запорожців турецькому султану писався. Та жив він за часів Богдана Хмельницького й Івана Сірка. У сімнадцятому сторіччі. Може, збігаєш до нього, поспитаєш? Хи-хи-хи-хи… — Дурите ви мене, діду… Просто не хочете відкрити секрет. Я вам заплачу. Нате ось. — Рудий Август шарпнув з кишені папушу асигнацій. Заплачу! Скільки хочете? — От бачиш, — засміявся старий. — А ти казав: «Які гроші?» Ну от що. Забирай оте паскудство і сам забирайся. Через тебе в хаті дихати нічим стало. Ху!.. Дід Хихиня нахилився, бридливо узяв Рудого Августа, як погане цуценя, підняв і поніс на витягнутих руках до дверей. Штовхнув ним двері, переніс через поріг і обережно поклав на землю. Стріпнув бридливо руками і весело засміявся. Я глянув на Рудого Августа — до чого жалюгідний: котелок в'їхав на очі, холоші штанів закотилися, і з-під них визирали худі, білі, помережані синіми жилками ноги. Стоячи навкарачки, він і справді був як побитий пес. Раптом він схлипнув: — Я… за ці гроші вбивцею, може, став, а ви… І враз, мов на пружинах, підхопився з землі (все-таки він був циркач!) і кинувсь до діда. В руках у нього блиснув ніж. Та дід з несподіваною для свого віку спритністю перехопив його руку, скрутив так, що аж хруснуло, — ніж випав на землю. І знову Рудий Август стояв навколішки перед дідом, скривлений, перекособочений від болю й страху. А дід спокійно дивився на нього й зневажливо сміявся: — А ти й справді вбивця. Тільки жалюгідний. Убивця-невдаха. Треба б мені було тебе розчавити, як блощицю. Бо ти ж мене вбити хотів. Але я гидую. Одне тільки скажу, — усмішка враз зійшла з його носатого й губатого обличчя, і воно стало страшним, — геть з Києва! Щоб і духу твого смердючого не було! Ото тебе відпускаю і даю півгодини. Наймай коні й скачи світ за очі! Я нащадок запорожців. А козаки слів на вітер не кидали. Киш! Він повернув Рудого Августа до себе спиною і хвицнув його своєю здоровенною босою ногою у спину. Рудий Август одразу кинувся бігти. А вслід йому котилося дідове веселе: — Хи-хи-хи-хи!.. Я чогось подумав, що це, може, була остання реприза Рудого Августа, останній сміх, який він викликав у глядача. Тепер зрозуміло, чого так несподівано й загадково зник Рудий Август, не сказавши нічого нікому, навіть речей своїх не забравши. Страх перед дідовою помстою погнав його з Києва. Гроші він мав, і це його врятувало. В цирку він уже не виступав. Зайнявся комерцією аж у Сибіру. Став власником ювелірних магазинів, а потім… Та хіба міг знати Хихиня, ким стане Рудий Август потім? Старий Хихиня пересміявся, сплюнув і почав поратися біля квітів, високий, кощавий, могутній, як та стара груша, що підносилася над його куренем. І, поливаючи квіти, дід весело наспівував: Ой вже чумак дочумакувався,
Продав штани та й у боки взявся.
Ще й награвав собі на сопілці, яку тримав однією рукою. Він мені дуже подобався, цей старий Хихиня. І хоч був він зовні зовсім не схожий на мого діда Грицька, щось у них було спільне — однієї вони були вдачі. І усмішка в них однаково промінилася зморшками від очей. Я з ніжністю дивився на старого Хихиню, розуміючи, що зараз, мабуть, доведеться розлучитися з ним і ніколи я його більше не побачу. Так мені не хотілося розлучатися! Так хотілося хоч словом перекинутися з ним. Я підлетів до Чака, який усе ще ховався за кущем дерези, і розказав йому те, що відбулося в хаті, що говорив дід про свого предка Тимоху Сміяна. Чак уважно вислухав, задумався. — Скажіть, а можна, я трохи побалакаю з дідом Хихинею? — спитав я. Однак доведеться, мабуть, повертатися нам зараз назад у свій час. Можна? — Ну що ж… Давай. Ходімо, — рішуче сказав Чак. Я відчув, як налилося вагою моє тіло, відчув ногами земну твердь і одразу ж дряпонувся об дерезу. В очах старого Хихині відбилося здивування, коли він побачив нас. — Здрастуйте, діду! — хрипким від хвилювання голосом сказав я. Здорово ви отого Рудого Августа… Так йому й треба. — А!.. Здоров, хлопці! — кумедно роззявив губатого рота дід. — Ви що з неба впали? Як це я вас не вгледів? — Майже, — весело сказав я. — З тисяча дев'ятсот вісімдесят другого року ми. — А-а… ясно, — усміхнувся дід. — А чого це вам аж на сімдесят років назад скаконути закортіло? — Так отож та сама сміх-трава нас цікавить. Весел-зілля. — І вас теж. Ага. — Скажіть, а ви правду говорили Рудому Августу чи тільки так, щоб одчепитися? — Про що? — Ну, про те, що не знаєте секрету сміх-трави, про предка свого Тимоху Сміяна, який нібито знав той секрет. — А ви чули? — Я — ні, — сказав Чак. — А він чув. Він невидимий був. — Ага. Ясно. Якщо невидимий, тоді міг. — Так що? Правду ви говорили чи… — Правду. Я взагалі не брешу ніколи і брехунів не люблю. Тому й вам повірив. Бо відчуваю чогось, що не брешете. — Не брешемо, — якомога серйозніше сказав я. — То тепер ви скажіть, як там у вас у вісімдесят другому? — Гарно. Тільки… уроків багато задають. — Ясно. Уроків у всі часи багато задають. А цар який? Ян зветься? — Нема ніякого царя. Микола Другий — то ж останній російський цар. — Та ну! — Точно! Через п'ять же років, у сімнадцятому, революція гряне. І царя скинуть. А потім і поміщиків та капіталістів. Народна влада буде, радянська. — Ех! Хотілося б хоч одним оком глянути! — То глянете обома. П'ять років не так уже й довго. — Та старий я, все-таки шістдесят сьомий уже. — Ну то й що? — озвався Чак. — Мені оно вісімдесят два. — Диви, як сохранилися, — уїдливо примружився Хихиня, оглядаючи хлоп'ячу Чанову статуру у гімназичній формі. — Та ви не дивіться на них зараз, — вступивсь я. — Зараз їм дванадцять, як і мені. Бо це ж сімдесят років тому. А мене зовсім нема. Тому я й невидимий був. А це я матеріалізувався, щоб з вами побалакати. Спеціально. От іще трошечки побалакаєм і зникнемо. Товсті губи Хихині округлилися бубликом. — О-он воно що! Ясно. Він усе-таки був надзвичайний дід, цей Хихиня. Його ніщо не дивувало. Навіть така дивовижна річ, як люди з майбутнього. Диваків ніщо не дивує. — Слухайте! — раптом прояснів він. — Не знаю, як ви це робите, але раз так, то поганяйте, хлопці, до мого предка Тимохи Сміяна, у тисяча шістсот сорок восьмий рік, І дізнаєтеся в нього секрет весел-зілля. Я б і сам… Він не доказав, бо в цей час його перебив дзвінкий жіночий голос: — Ой, глядіть, щоб самі ви в Кирилівку не втрапили! Ми обернулися. З-за хати, розчервоніла, з ціпком у руках, вигулькнула та сама молодиця, яка привела Чака сюди. — Ах ви безсовісні! — накинулася вона на нас. — Глузуєте з діда! Насміхаєтеся! Я все-все чула! Ах ви! От я вас! Вона махнула ціпком. Я не встиг ухилитися, і ціпок луснув мене по голові. Бомм!.. В очах у мене потемніло. Я стояв поряд із старим Чаком у скверику на площі Богдана Хмельницького. Голова в мене трохи боліла від удару ціпком, але гулі не було. — Ти на молодицю не ображайся, — усміхнувся Чак. — Вона ж думала, що ми кепкуємо з Хихині, захищала його від хлоп'ячих глузувань. — Та я не ображаюсь. Я все розумію, — усміхнувсь я, чухаючи забите місце. — А той Хихиня симпатичний. Сподобався мені. — І мені теж. Гарний дід. — А що це він про свого предка говорив? — Ти ж чув: «Поганяйте у тисяча шістсот сорок восьмий, дізнаєтеся секрет весел-зілля». — Це він серйозно? — Хто його зна. — То, може… Га? — з надією глянув я на старого Чака. Мені так сподобалися ці подорожі в минуле. І так невтримно хотілося дізнатися секрет сміх-трави, весел-зілля, яка робить людей веселими й безжурними, добрими й дотепними на все життя. А отже, щасливими. Може ж, справді існує цей секрет і росте десь у лісі чи в полі сміх-трава, тільки люди не знають про неї. Ех! Як би воно мені зараз згодилося, оте весел-зілля! Начувайся тоді, клятий Дмитрухо! Байдужі мені були б твої глузування, кпини твої, дзижчання твоє огидне! І ваше хихикання підле, Монькін, Галушкинський, Спасокукоцький та Кукуєвицький! Ех! Я б тоді… Чак якось загадково усміхнувся й сказав: — Ну, гаразд… Бувай здоров, Стьопо! Мені вже час. — До побачення. А коли ми побачимося? — несміливо спитав я, порушуючи нашу домовленість. — Не знаю, не знаю… — непевно відповів Чак. — Якщо треба буде, я тебе розшукаю. І знову, тільки-но він відійшов від мене, як зник з очей. 
РОЗДІЛ XІ
Ми їдемо в музей. — «А ти міг би вчинити подвиг?… По-моєму, міг би». — Січневе збройне повстання арсенальців. — Останні слова старого Хихині. — «Завтра о четвертій!»
На відміну від нашої школи, де всі уроки в нас були в одному класі, тут, у Києві, запровадили так звану кабінетну систему. Це значить, що один урок в одному класі, другий — уже в іншому, третій — ще в іншому і так далі. Тільки продзвенів дзвоник, збирай похапки речі і гайда, щоб не запізнитися. Бо й поснідати треба, і збігати, може, кудись абощо. Воно, звісно, цікаво (у кожному кабінеті своя обстановка, свої наочні прилади, своя апаратура), але так же весь час пильнувати треба, щоб не розгубити свого реманенту. Раз у раз чути: — А де моя зоологія? — Ой, я кеди загубив! — Люди! Зошита мого ніхто не бачив? Найулюбленіші мої уроки — це фізкультура і праця Крім того, що вони просто мені подобаються, люблю я їх ще й тому, що на них я ніколи не пасу задніх. Навіть навпаки І фізкультурник Микола Яремович, і викладач праці Олександр Іванович часто кажуть: — От беріть приклад із Наливайка! Молодець, Стьопо! Ігоря Дмитруху аж пересмикує всього від цих слів Але вдіяти він нічого не може Незважаючи на те, що його брат відомий спортсмен, по закордонах роз’їжджає, я і бігаю, і стрибаю краще за Ігоря. А про уроки праці й говорити нічого. Уроки праці у нас із дівчатками окремі Дівчатка собі в класі з Іриною Володимирівною фартушки та «нічнушки» (нічні сорочки) шиють, а ми у майстерні з Олександром Івановичем слюсарюємо І Дмитруха, прямо скажемо, у цьому ділі пасе задніх Видно, дома він ніколи молотка в руках не тримав І Валера Галушкинський не дуже великий мастак, і Спасокукоцький та Кукуєвицький, та й Льоня Монькін (хоч цей трохи кращий) А мене тато змалечку привчав І в майстерні я почуваю себе як риба у воді Й оте Ігорове «Муха» в майстерні звучить якось не дуже чутно і навіть необразливо. Коли Сурен уперше прийшов на урок праці, я вже так старався, так старався, як ніколи. Але бажаного ефекту не вийшло. Сурен чи то від невміння, чи то ненароком ударив себе молотком по пальцю, аж під нігтем почорніло, страшенно зніяковів і вже реагувати на мої трудові подвиги не міг. Ігор Дмитруха негайно скористався з цього: — А Муха, диви, старається! Ич! Аж капка під носом От не люблю таких вискочок Пилип із конопель! Спасокукоцький і Кукуєвицький захихикали. Не вийшло в мене бажаного ефекту Не вийшло. Знову Ігорове було зверху. Минуло три дні потому, як попрощався я з Чаком. Він не з’являвся. Мені вже навіть почало здаватися, що все це мені наснилося, що ніяких зустрічей із Чаком, ніяких мандрівок у минуле не було. Сьогодні зранку на першому уроці Ліна Митрофанівна сказала: — Діти! Ми з вами повинні показати нашому гостеві Сурену наше чудове місто, повинні познайомити його зі славною історією древнього Києва Згодні? — Згодні! — хором відповіли ми. — Почнімо сьогодні Сьогодні у Сурена саме немає зйомок. І розпочнемо ми з Арсеналу Після уроків ми з вами йдемо на екскурсію в музей. Останні слова Ліна Митрофанівна виголосила особливо урочисто. Вона взагалі була трохи артисткою, наша Ліна Митрофанівна. Висока, струнка, гарна, вона одкидала назад голову, коли говорила щось значне, і голос її при цьому дзвенів, як на сцені. Я зрадів. Я взагалі люблю різні екскурсії, люблю дивитися щось нове, особливо історичне. Наша Марія Степанівна, вчителька у селі, теж часто влаштовувала нам екскурсії — і на цукровий завод, і по місцях бойової слави, і до Києва ми їздили, у Лаврі були… Їхали ми шістдесят другим автобусом Людей був повен салон Наш клас увесь збився на задній площадці. Нас із Тусею Мороз притисли до вікна Я обома руками тримався за поручень і, коли автобус підкидало (а ви знаєте, як підкидає на задній площадці), напружував усі сили, щоб спиною втримати людей і щоб не придушило Тусю. Правда, зусилля мої мало що давали Туся раз у раз ойкала та кривилася. — Скажи, а ти міг би звершити подвиг? Якби війна була абощо? — несподівано спитала вона мене тихо, почервоніла і, не чекаючи моєї відповіді, сама за мене одразу сказала: — По-моєму, міг би… А от я, мабуть, ні… Я така боягузка. І так болю боюся. Ой! Коли болить, плачу завжди. Я знітився І ще з більшою силою вперся руками Але автобус знову підкинуло, і Туся знову ойкнула. Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський при кожному струсі, навпаки, весело верещали, реготали й що-небудь вигукували: — Космічний корабель «ЛАЗ-62» вийшов на орбіту! — Проходимо верхні шари атмосфери! — Перевантаження зростають. — Братці, я відчуваю невагомість! Мої ноги не торкаються підлоги! — Мої ноги, ноги, ноги не торкаються підлоги! — заспівав Ігор Дмитруха. — Не торкаються підлоги мої ноги! — підхопив Валера Галушкинський. Нарешті в динаміку почувся голос водія: — Арсенальна площа! Шостий «Б», виходьте швидше! Не затримуйте автобус. Ми висипали, як горох із мішка. На території Старої Печерської фортеці розташована будівля Арсеналу. Будувався він майже двадцять років — від 1784 до 1803 років. — Заходимо, заходимо! Організовано! Парами! І не кричати, не бігати, поводитись, як личить школярам! Заходимо! — командує Ліна Митрофанівна. Біля маленького столика при вході, на якому лежить книга відгуків, нас зустрічає екскурсовод — привітна чорнява жінка. Високі склепінчасті зали. Експонати Музейна тиша. Екскурсовод почала з далекого 1764 року, коли був заснований київський Арсенал. Я слухав і розглядав експонати. А екскурсовод розповідала історію Арсеналу: — Арсенал — перша класицистична споруда в Києві. Однак заокруглені роги будинку, характер ніш у порталах, окремі віконні лиштви на західному фасаді нагадують добу зникаючого бароко На самому початку в Арсеналі на першому поверсі були майстерні, вартівня та команда чергового офіцера, на другому — майстерні, канцелярія управління, контора, креслярня. Тут виробляли і ремонтували гармати (єдинороги, мортири), спорядження до них: лафети, дроги для мортир, підмортирні верстати, а також гранати, бомби, ядра, картеч, кінську збрую, холодну зброю, кулі різного калібру Арсенал виконував також функції сховища зброї Тільки у 1817 році тут налічувалося сорок шість тисяч нових рушниць, дві тисячі палашів, три з половиною тисячі тесаків тощо. Під час війни споруда мала слугувати оборонним цілям; під час облоги тут можна було розмістити гарнізон із двох тисяч осіб і понад дві тисячі пудів пороху в бочках. І тут я угледів, що біля одного з експонатів стояв… Чак. Я роззявив рота і зробив рух до нього, але він мовчки кивнув, застережно зсунув брови і похитав головою: мовляв, стривай, це підходь, потім. І я стримався, не підійшов, тільки мовчки усміхнувся і кивнув йому. І лише коли екскурсія закінчилася, і Ліна Митрофанівна вивела нас з музею і сказала, що можна їхати додому, я підбіг до Чака, який теж вийшов з музею і стояв на розі біля афішного стенда. — Здрастуйте! — Здоров! — привітно усміхнувся Чак. — А як ви тут опинилися? — Та дізнався, що ви сюди йдете, і собі прийшов Як там у тебе в школі? — спитав він. — Як успіхи? — Нічого. — Двійок нема? — Нема. — А трійок? — Теж нема. — Диви! Молодець! А як у тебе завтра з часом? — А що? — загорівсь я. — Та нічого Якщо не дуже зайнятий, могли б зустрітися Га? — Ой! З радістю! А що таке? — Та нічого Розмова є Приходь до цирку, як завжди, о четвертій. Гаразд? — Гаразд. — Ну, біжи додому Вже як пізно. Бувай! Мені здавалося, що ніхто не помітив мого побачення з Чаком. Але на другий день, коли я прийшов до школи, Туся Мороз одразу ж мене спитала: — Що, твій дід Грицько приїхав, про якого ти розповідав? — Ні-і, — протягнув я. — Звідки ти взяла? — А який же то дідусь був учора в музеї? — Просто… Знайомий. — Симпатичний Усмішка в нього приємна. — Ги-ги! — гигикнув Ігор Дмитруха, який чув нашу розмову. — Симпатичний!. Дід! Ги-ги! Як на мене, то всі вони несимпатичні! Розвелося їх стільки, проходу нема. В метро і в тролейбус сісти не можна — усі забиті старими дідами та бабами. Повчають Ну їх! — Дивак! — обурено вигукнула Туся. — Як тобі не соромно! Сам же дідом колись будеш. — Ні-ко-ли! — одрубав Дмитруха. — Зовсім не збираюсь жити до старості. Щоб ледве переставляти ноги? Та нізащо! — От дивак! — Туся навіть почервоніла від обурення. Дзвоник на урок перервав дискусію. Шкода, що Сурен цього не чув Не було його поблизу. При Сурені навряд чи виголосив би Ігор свою антидідівську промову. Сурен дуже любив свого діда Акопа. Одного з перших днів він розповідав нам про свого діда Не було Дмитрухи того дня в школі. Дід Акоп був кавалером усіх трьох орденів Слави. Усю війну пройшов, від Волги до Берліна І рейхстаг брав. Справжній герой був Суренів дід. А одного разу, коли Сурен тяжко захворів (вони тоді ще жили в Єревані), дідусь Акоп серед ночі поїхав у рідне село, потім кілька годин у негоду йшов пішки в гори до знайомого народного лікаря, а на ранок таки повернувся з потрібними травами І це незважаючи на те, що він зовсім старенький і після поранення у нього дуже болять ноги. Коли Сурен розповідав, у нього аж сльози блищали на очах. І те, що він із такою ніжністю говорив про свого дідуся, ще більше привернуло моє серце до нього. Я дуже шкодував, що не встиг нічого сказати Ігорю, розгубився. Я люблю старих людей. І не тільки тому, що люблю свого діда Грицька. Просто я якось швидко знаходжу спільну мову з дідусями і з бабусями. Мені з ними цікаво. Вони ж стільки знають, стільки можуть цікавого розповісти І, по-моєму, вони уважніші, ніж просто дорослі, до нашого брата, школяра. Просто дорослі завжди чимось заклопотані, завжди зайняті, завжди їм ніколиться. («Ой, одчепись, ніколи!», «Потім!», «Мені зараз не до того!»). А старі дадуть відповідь на будь-яке запитання, охоче розкажуть усе, що знають. Вони тільки цінують увагу і ввічливість. Ввічливо звернись до старого — ніколи тобі не відмовить Безмозкий той Дмитруха зі своїми розмовами… Чак сидів на тій самій лавці під деревом у скверику біля цирку. — Сідай, — сказав він, коли я, привітавшись, підійшов до нього. — І слухай уважно. Треба нам із тобою зараз дещо з’ясувати Скажи, ти казки любиш? Мені чогось здалося, що Чак хвилюється. — Казки? Люблю А що? — А ти віриш, коли читаєш казки? — У що? У те, що там написано? — Ага. — Не вірю, звичайно. Але… цікаво. — Жаль, — щиро засмутився Чак. Мені стало незручно. — Ну, як же я можу вірити? — вибачливо сказав я. — Як я можу вірити у якийсь там килим-самоліт або летючий корабель, коли зараз ракети в космос літають та й сам я на реактивному літаку до Харкова з татом літав?! Що там той килим-самоліт проти сучасних літаків! Або чарівне люстерко, в якому видно, де що робиться А в нас кольоровий телевізор Ну, як я можу вірити? — А що таке казка? Як ти гадаєш? — Ну… казка… це… це — казка Вигадка. — А чого вона живе, ця вигадка? Давно вже реактивні літаки, космічні ракети літають, давно телевізори кольорові, відеокамери, а казки про килими-самольоти й про чарівні люстерка досі друкують, і їх люди читають. Га? — Ну, тому що… просто цікаво. — Ні, друже мій дорогий. Тому що це — мистецтво, витвір уяви, творчої фантазії народу І не було б ні реактивних літаків, ні космічних ракет, ні кольорових телевізорів, коли б не було казок. Коли б далекі пращури наші не мріяли про це, не втілювали мрії свої у казках, у казкових образах. — Мабуть, — раптом зрозумівши, погодивсь я. — Звісно, якби люди не мріяли, вони б і не прагнули зробити усе це. — Тож-бо й воно! — зрадів, усміхнувся Чак. — Отже, казки — така ж сама реальність, як і все інше. Це — витвір реальної творчої уяви народу, наших далеких-далеких предків І вони безсмертні, вони житимуть завжди, поки житимуть люди, поки буятиме їхня фантазія. І от… — Чак знову помітно захвилювався. — Коли я був зовсім малий, бабуся розповідала мені казки І героєм цих казок найчастіше був добрий, симпатичний лісовик Єлисей Петрович По-моєму, бабуся сама вигадала його. Він допомагав пташкам і звірам, виручав їх із біди, захищав від злих сил. Я так полюбив Єлисея Петровича, що уявляв його, як живого. Він часто сниться мені й тепер. І от я вирішив звернутися до нього по допомогу… — Як це? — хвилювання Чака передалося й мені. Я відчув холодок у грудях. — Розумієш… Я міг би й сам. Але з ним мені буде легше Легше фантазувати От ти ж хочеш побувати у пращура старого Хихині козака Тимохи Сміяна? — Хочу. — Але, щоб проникнути в ті далекі часи, в яких я не жив, моїх спогадів, моєї пам’яті не досить Тут потрібна вже, крім моїх знань про ті часи, ще й моя уява, яка є часточкою тієї творчої фантазії народу, що живе з вікопомних часів і що творила казки. І — твоя уява Ти теж повинен допомогти мені Своєю уявою Ти маєш повірити в те, що я навіватиму тобі Так, як віриш уві сні, коли з тобою трапляються найдивовижніші навіть речі Вони можуть дивувати тебе, але ти віриш у їхню реальність І лише прокинувшись, розумієш, що то був сон Та й коли ти дивишся гарний фільм-казку, ти ж не думаєш весь час: «Так не буває!» Ти піддаєшся мистецтву кіно і живеш у його світі Отже, постарайся вірити Добре? — Ну, я… постараюсь. — Зараз я познайомлю тебе з Єлисеєм Петровичем Тепер він лісовик-інспектор по Києву та Київській області. Я собі так вигадав. Він приходить уночі до звірів, які гастролюють у цей час у нашому цирку, і до тих, які живуть у Київському зоопарку Розповідає їм лісові новини, передає привіти від родичів, що живуть на волі, розраджує, заспокоює і взагалі стежить, щоб їх не кривдили. Ти не бійся, він добрий і не зробить тобі нічого поганого, — Чак звів голову догори й покликав: — Єлисею Петровичу! Спустіться до нас, будь ласка! Я теж звів голову догори і… на дереві побачив патлатого дідуся в окулярах. Дід сидів на гілці й читав книжку. Почувши Чакові слова, він зсунув окуляри на кінчик носа, подивився поверх них на Чака та сказав: «Ага! Зараз!» — згорнув книжку і з несподіваною спритністю зліз на землю. — Познайомтеся, Єлисею Петровичу, це Стьопа, — мовив Чак. — Здрастуйте, — сказав Єлисей Петрович і простяг мені руку. Рука була маленька, волохата. Але потиск теплий, приємний. З-за окулярів на мене дивилися зелені лагідні очі Велика сива борода була скуйовджена, в ній заплуталося сухе листя і пелюстки якихось квітів. Несподівано я впізнав його. Це був той самий дідусь, який стояв поруч із Чаком-гімназистом і Стороженком на гальорці в цирку «Гіппо-палас», коли впала Тереза Це він щось крикнув тоді звірам, і вони, замість кинутися на Терезу, побігли з арени. Уперше в житті я бачив на власні очі живого казкового лісовика. Площею туди й сюди їхали тролейбуси, машини, сновигали тисячі людей, а на лавці біля цирку, поряд із нами, закинувши ногу на ногу, сидів лісовик. Серед білого дня, в центрі Києва І ніхто не звертав на нього аніякісінької уваги. Та враз я побачив міліціонера, який ішов просто до нас, до нашої лавки. Рудий, високий, з вусами міліціонер. Я не встиг навіть розтулити рота, як міліціонер уже був біля нас, козирнув і, звертаючись до лісовика, ввічливо промовив: — Доброго здоров’я! Вибачте, щось трапилося? — Ні-ні, пане старшина, все гаразд, — заспокоїв його лісовик. — А я вже думав… Ніколи ж ви, Єлисею Петровичу, удень з дерева не спускаєтесь. — Та це у нас тут одна справа… — А-а, тоді вибачте. Вибачте, що втрутився До побачення! — міліціонер знову козирнув і пішов. — Старшина Лепешко, — пояснив Єлисей Петрович. — Часто вночі чергує. Ми з ним розмовляємо. Дуже любить казки. Сам пробує писати для дітей. Оповідання про природу Гарна людина. І я якось навіть не здивувався, що ніхто Єлисея Петровича не бачить, а старшина Лепешко, який любить казки і сам пише для дітей, бачить і дружить із ним. І підійшов перевірити, чи не ображає хто лісовика-інспектора. Все було, як і повинно бути. — Єлисею Петровичу, — сказав Чак, — то ви нам допоможете? — Аякже Якщо, звичайно, ви не завдали шкоди живій природі, не скривдили когось із моїх підопічних. Зараз. Глянемо в мою книгу скарг. Лісовик дістав із кишені піджака товстого записника у червоній палітурці й почав гортати. — Та ні, ні, — усміхнувся Чак. — Немає нас там. — Зараз перевіримо Вибачте, але такий порядок. Поки він гортав записника, я глянув на книжку, яку він читав на дереві, а тепер тримав під пахвою «Остап Вишня. Усмішки», — прочитав я на корінці. «О! — подумав я. — Ти диви!» То був улюблений письменник і мій, і особливо мого діда Грицька. Дід Грицько взагалі вважав Остапа Вишню одним із найкращих письменників світу. Після Шевченка й Гоголя, звичайно. — Нема, — сказав лісовик, загортаючи записник. — Усе гаразд. У цей час йому на плече сів горобець і зацвірінькав біля вуха. — Ну от! Бачите! — сказав лісовик, витяг авторучку, розгорнув записника і щось записав. — Третьокласник Василь Лисичко знову стріляв із рогатки по горобцях. Не люблю я цього! Горобець знявся і полетів. Єлисей Петрович підняв окуляри на лоба й заклопотано глянув спершу на Чака, потім на мене: — То, значить, у часи Богдана Хмельницького хочете? У тисяча шістсот сорок восьмий? — От-от, — кивнув Чак. І тут несподівано для самого себе я сказав: — А може, спершу… — Що? — схиливши голову набік, уважно глянув на мене Єлисей Петрович. — Ну, може… — я подивився на Чака, — може, спершу виконаємо бажання старого Хихині? Га? — А-а… — Чак усміхнувся. — Ну, що ж… Молодець, що не забув, — і, звертаючись до лісовика, сказав: — Якщо можна, спершу в тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятий. На Пріорку. Десь на середину серпня До будинку Пашковської. — А-а, ясно, — розуміюче кивнув лісовик. — Тільки, гадаю, треба вам спершу туди під’їхати, а тоді вже… Бо ні трамваїв, ні тролейбусів не буде, і діставатися вам до Пріорки доведеться далеченько Та й шукати будинок Пашковської на Пріорці буде важко. — Вірно, — сказав Чак. І ми поїхали на Вишгородську, 5 (так називається зараз та адреса на Пріорці). Сіли біля цирку на трамвай, доїхали до кінотеатру «Київська Русь», там пересіли на вісімнадцятий тролейбус. Проїхали під мостом по Вишгородській і біля кінотеатру «Кадр» вийшли. Єлисей Петрович міг, звісно, просто перенестися, але він їхав разом із нами. У транспорті він умощувався під стелею, лежав, скоцюбившися, на поручні й читав Остапа Вишню. І реготав, аж заливався. Але ніхто з пасажирів не бачив його й не чув того реготу. А я дивився на нього і теж усміхався Деякі пасажири здивовано позирали на мене й знизували плечима: що це, мовляв, за дурний хлопець — дивиться на стелю й сміється. Зійшовши з тролейбуса, ми перейшли на другий бік вулиці. — От! — сказав Чак, зупиняючись біля невеличкого будиночка на три вікна, що дивилися на вулицю, з дерев’яним ґаночком, до якого вели з тротуару кілька східців. Весь причілок будиночка займала кам’яна меморіальна брила з барельєфом Шевченка, на якій писалося, що в цьому будинку в серпні 1859 року жив великий син українського народу, поет, художник, пророк Тарас Григорович Шевченко. Свідомість того, що за якусь хвилину я перенесусь майже на півтора століття назад і, може, навіть побачу живого Тараса Шевченка, перехоплювала мені подих. — Ну, а тепер кажіть, яка мета вашої подорожі? — спитав Єлисей Петрович. Чак кивнув мені — кажи, мовляв, ти. І я розповів про старого Хихиню і про його бажання: розказати дядькові Миколі, що справдилися слова Тараса Шевченка, що став народ вільний. — Ясно! — хитнув головою Єлисей Петрович. — Опишіть вашого Хихиню, дайте мені його словесний портрет, як каже мій друг старшина Лепешко. Я описав як міг. — Годиться! Зовнішність виразна Ану, пошукаймо його, а разом з ним і дядька Миколу. Єлисей Петрович витяг із кишені якусь штуковину з окуляром, схожу на далекогляд. — Часовізор! — сказав він, перехопивши мій зацікавлений погляд. — Уявний Мабуть, хочеш глянути? Але я не дам Бо все одно нічого не побачиш Тільки ми, уявні, можемо ним користуватися. — Будь ласка, я нічого, — почервонів я Мені справді дуже захотілося глянути. І як він здогадався? — Тисяча, значить, вісімсот п’ятдесят дев’ятий… серпень… — Єлисей Петрович покрутив окуляр і приклав його до ока: — Та-ак! Хихиня, значить Губатий, носатий, значить… років тринадцятьох… Та-ак! О! Є! Такий, як ви казали… Він! — А… Шевченко там є? — з надією спитав я. — Ні… Щось не бачу поки що… — Ех! — зітхнув я. Єлисей Петрович розвів руками — що ж тут, мовляв, зробиш, я не винен. — Ну, а тепер давайте! — він кивнув Чакові — Ви мене вигадали, сфантазували, тепер слухайтесь! Напружуйте всю свою уяву! І ти, Стьопо, теж… П’ять, чотири, три, два, один! Поїхали! Бомм!
…Коли я прийшов до тями, то побачив, що залізничний міст, під яким ми щойно проїжджали, зник, і тролейбуси зникли, і великий будинок із кінотеатром «Кадр» теж зник, і зникла кам’яна меморіальна брила з барельєфом Шевченка. Але сам будиночок залишився. Тільки було два ґаночки — не лише праворуч, а й ліворуч І за цим будиночком у глибині двору стояв іще один, із мезоніном Навколо ріс великий сад, а за ним ген аж на гору тягнувся дубовий і липовий гай. — Ну, ходімо. Тут недалеко, — сказав Єлисей Петрович. І ми пішли, а точніше, полинули по старовинній Пріорці, яка називалася так тому, що була тут колись дача домініканського пріора, настоятеля Миколаївського католицького монастиря на Подолі. За часів Шевченка тої дачі вже не було, а були тільки хати відомих на весь Київ садівників та городників. Проминули ми кілька хат і раптом почули крики й лайку. На ґанку заможної хати стояв мордатий черевань із маленькими свинячими очками в отороченому сивою опушкою жупані. А біля воріт нужденний кощавий дядько у латаній-перелатаній свитині тримав за плече такого ж нужденного губатого хлопчика років тринадцятьох. Я одразу збагнув, що то дядько Микола й малий Хихиня. — Що ж ви сироту кривдите, хреста на вас нема! — вигукував дядько Микола. — Хлопчина три дні з ранку до ночі яблука вам збирав, а ви йому й шеляга не заплатили Га? — Іди, йди! Злидень! Виговорити він ще мені буде! Твій сирота більше яблук з’їв, ніж наробив Тато у Сибіру гниє, і синочок туди стежку протоптує. Ану геть звідсіля! — Та скільки ж тих яблук натщесерце без хліба з’їси! А ви ж і шматочка не дали А обіцялися годувати малого. — Ще й хліба вам, арештанти! Думаєш, як не кріпак, то вже й козак? Вже й з рота халяву робити можеш? Ану поганяй, голото, бо кунделя спущу! — Ех! Не вмію я сказати! Ех! — з досади махнув рукою дядько Микола. — Шкода, поїхав учора Тарас Григорович Він би тобі сказав! Він би… — Що? Пащекуєш? Теж на каторгу захотів? Ану, Бровко, ату їх! Ату! — свиснув черевань. «Значить, нема вже Шевченка… Не побачу я його…» — мелькнуло в мене. Спущений з ланцюга здоровенний кундель, захлинаючись гавкотом, кинувся до воріт. Ще мить і… Але тут Єлисей Петрович щось тихо сказав. І розлючений пес, наче наштовхнувшись на невидиму стінку, враз ударив із розгону усіма лапами об землю і став як укопаний. Потім схилив голову набік, вищирився, наче усміхнувся, і заметляв хвостом. — О! Бачиш, твій пес людяніший за тебе! — сказав дядько Микола. Черевань від подиву аж перехнябився увесь. — Ходімте, дядьку, ходімте! — потягнув Хихиня за рукав дядька Миколу. — Ну його! Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пішли. Я з удячністю глянув на Єлисея Петровича. Дядько Микола йшов мовчки, нічого вже не говорив, а тільки досадливо кректав. — Та не розстроюйтесь, дядьку, — сказав Хихиня. — Хай йому грець, тому Бридаку! Ходімте краще картоплю їсти! — Яку картоплю? — здивовано звів брови дядько Микола. — От побачите! Ходімте! — і Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр. Ми полинули слідом. Між кущів у яру була викопана затишна печерка У ній курилося згасаюче вогнище, над яким на рогачі-гілляці висів щербатий казанок. — Овва! Та тут у тебе ціле господарство! — сплеснув руками дядько Микола. — А картопля ж звідки? — Та в того ж Бридака в рахунок заробітку позичив, — усміхнувся Хихиня. — Ой, стережися! Впіймає тебе той нелюд — приб’є. За одну картоплину він і душу живу не пожаліє. — Я меткий Не впіймає, — безтурботно одмахнувся Хихиня. — Ех, бідачисько ти, бідачисько! — похитав головою дядько Микола. — І я ж тобі помогти по-справжньому не можу Сам же знаєш, що по наймах перебиваюся, щоб мої з голоду не попухли. — Їжте, дядьку, вона давно зварилася, вже й охолола, — Хихиня наштрикнув на гостряк гілки картоплину і простягнув дядькові. — А ти? — І я, — усміхнувся Хихиня й собі почав чистити картоплину. — От добре, що Бог картоплю створив. Хоч є з кого й нам шкуру дерти. А то все з нас та з нас. Дядько Микола усміхнувся гірко, обняв хлопця, пригорнув до себе: — Молодець! Не корись лихові ніколи Не схиляйся перед долею. Не журись. Журбою долі не подолаєш. — А я й не журюсь. У мені сміх живе. Отут, коло пупа Хи-хи! — Хихиня підняв сорочку й ляснув себе по животу. Дядько Микола засміявся: — Тільки не згуби сміху. Підперізуйся добре! Потім очі його враз спалахнули вогнем: — Нічого! Нічого! Прийде час, і всіх отих здирників, усіх поневолювачів наших змете народ, як вітер полову. Буде воля України, тільки збудити її слід «І треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру — та й заходиться вже будить…» Не мої слова. Я так сказати не годен. Тараса Шевченка слова… — Отого, що у Пашковської жив? — Отого самого, синку. Великого Кобзаря нашого. — Добрий чоловік. Усю дітвору пріорську частував Цілий віз подарунків, як їхав учора, роздав. І мені сопілка калинова дісталася. От стривайте, я вам покажу. Вона в мене у сховку, тут недалеко, у дуплі. Я миттю! — Хихиня підхопився та зник за кущами. «О! Треба зараз! Бо, може, слушнішої миті й не буде», — майнуло в мене, і я відчув, як ураз налилося земною вагою моє тіло. — Дядьку! — чогось пошепки сказав я. Дядько Микола обернувся й здивовано округлив очі: — О! А ти звідки? Хто такий? — Про це потім. Вибачте, ніколи… А зараз слухайте, що я вам скажу. Справдилися слова Тараса Шевченка: змів-таки народ гнобителів своїх, як вітер полову, став народ вільний, і… — я говорив поспіхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибіг Хихиня. Очі дядька Миколи округлилися ще більше: — Звідки тобі це знати? І коли це сталося?.. — Потім Через багато років… — А ти хто такий? — примружився він на мене. — Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш? — Ні. Просто мене попрохали… Я з майбутнього… У цю мить зашаруділи кущі — надбігав Хихиня. Я не хотів зустрічатися з ним зараз віч-на-віч Хотів зникнути. І я зник… Гу-у-ух! У грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я стрибнув у прірву.
…Я стояв поряд із Чаком біля будиночка з меморіальною брилою, проти кінотеатру «Кадр». — Ну, от… Одну справу зроблено, — кивнув Чак. — А де Єлисей Петрович? — озирнувсь я. — Мабуть, у своїх лісових справах полетів Та він нам сьогодні вже й не потрібен. Сьогодні ми вже нікуди не помандруємо. Не ті в мене, Стьопо, сили, щоб двічі на день… Вибачай, їдьмо додому. І ми сіли у вісімнадцятий тролейбус і поїхали до центру. Я сидів біля вікна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тільки-но відбулося. Яка все-таки дивовижа оті мої уявні мандри з таємничим Чаком! Щойно я ледь-ледь не зустрівся з Тарасом Шевченком. Ще б трошечки, ще б усього один тільки день — і зустрівся б… Міг би разом із пріорською дітлашнею гратися з ним у квача, у піжмурки, у довгої лози Шевченко дуже любив гратися з дітьми І в час перебування отут, на Куренівці, на Пріорці, тоді, у серпні 1859 року, він часто грався з ними, і пригощав їх, і дарував подарунки. Про це в багатьох книжках пишеться. І мені він міг щось подарувати — сопілку, свищика абощо. Так от на якій сопілці грав тоді дід Хихиня! А може, вона до когось потрапила, як діда не стало І збереглася до наших днів. І хтось, може, грає на ній, не знаючи, що то Шевченкова сопілка І ще, може, якісь подарунки Тараса Григоровича десь збереглися. А що? Не може хіба зберігатися глиняний свищик півтора століття років? Оно археологи відкопують різні череп’яні вироби, що по тисячі років у землі пролежали А за якихось півтора століття що йому зробиться, свищику?! От би знайти десь!
…Того вечора я довго не міг заснути. Я лежав на своїй розкладушці біля вікна, дивився на всіяне зорями небо і думав Думав про того уявного Єлисея Петровича, доброго симпатичного лісовика-інспектора по Києву та Київській області, який допомагає нам із Чаком мандрувати у далекі минулі часи Яка дивна, яка незбагненна річ — людська уява! В ній однаково яскраво живе й те, що в житті є, що траплялося, і те, чого немає, що не траплялось і трапитися ніяк не могло. Минулого літа, коли я ото перечитав усього Дюма, що був у нашій сільській бібліотеці, як розбурхалася тоді моя уява! Жах!.. То була просто якась повінь фантазії, якесь стихійне лихо. Скільки благородних подвигів я звершив! Скільки підступних, підлих ворогів проштрикнув я своєю шпагою! Від скількох нещасть урятував руду графиню Гафійку Остапчук із сьомого класу! Загадковий і всемогутній, як граф Монте-Крісто, я вершив свої подвиги таємно й безкорисливо, залишаючись для графині Остапчук невідомим інкогніто. Мені навіть на думку не спадало тоді, що граф Монте-Крісто, можна сказати, з Києва… Гафійка Остапчук стояла на осонні, затуливши очі долонею, і дивилася на мене. Я відчував себе винним перед нею. Несподівано в уяву мою увірвалася Туся Мороз. У довгому білому королівському платті, вона сиділа на трапеції під куполом цирку і загадково усміхалася мені… «Один дурний кине сокиру в воду — десять розумних не знайдуть», — ні з того ні з сього згадалося чогось дідове Грицькове. І ще: «Упав у сон, як сокира у воду». Далі я вже не пам’ятав нічого Я заснув. 
РОЗДІЛ XІІ
Несподівана радість. — Ігор переживає. — Ми вирушаємо у подорож до куренівських запорожців. — Брати-домінікани
Сьогодні Сурена в школі нема. Сьогодні в нього зранку зйомочний день. Уже на першому уроці я відчув — знову щось у класі сталося. До того ж щось, пов'язане зі мною. Дівчата перешіптувалися, позирали у мій бік і стиха ойкали, прикриваючи долонями роти. Хлопці теж дивилися якось не так, як завжди. А Ігор Дмитруха сидів похмурий і сердито зиркав на мене спідлоба, наче я був у чомусь винен перед ним. Отакої! Сам мене ображає на кожному кроці ще й дметься, як жаба на купині. Я не знав, що й думати. «А може, — раптом майнуло в голові, — може, вони про щось дізналися?…» Але як вони могли дізнатися? Як? Бачили мене разом з Чаком? Ну й що? А Єлисея Петровича не могли вони бачити. Не могли! Бо він уявний. Весь перший урок я ламав собі голову. А на перерві все з'ясувалося. Коли ми, гублячи свої речі, перебігали з одного кабінету до іншого, Туся Мороз не витримала й зашепотіла, озираючись: — Ой! Слу-у-уха-ай! Таке сталося! Таке сталося! Учора після уроків Сурен по секрету сказав Льоні Монькіну знаєш що? Жах! Виявляється, Сурен по-вірменському знаєш що? Муха! Уявляєш? Муха! «По-вашому, — каже, — муха робить „дз-з-з“, а по-нашому „с-с-с-с“. Тому й називається — с-сурен». Уявляєш? А Ігор тебе при ньому… увесь час… Уявляєш? Так незручно! Ігор тепер теж переживає. Жах! — Ги-ги! — якось само собою реготнуло у мене всередині. Так от чому тоді Сурен подивився на мене дивно і не сказав нічого! Сурен — муха! Го-го! Наче тепла хвиля огорнула мене і піднесла вгору. Ігор переживає. Ну й хай! Хай переживає, карабас! А я не переживав хіба, як він мене увесь час Мухою дражнив? Не переживав? Дз-з-з-з… Хай йому тепер подзикає! Хай йому посвербить, як мені свербіло! Хай! «Який „добридень“, таке й „доброго здоров'я“», — каже мій дід Грицько. Авжеж, незручно! Авжеж! Сурен! Такий хлопець! З Вірменії приїхав. У кіно знімається. І взагалі… А тут йому якийсь, вибачайте, Дмитруха під самісінький ніс мухою дзижчить, дражниться. Авжеж, незручно! Є чого переживати. Є! Як мало треба людині, щоб у неї став гарний, веселий настрій. Я озирався навкруги, і всі навколо здавалися мені такими симпатичними. І добрими. І хорошими. Навіть оті Спасокукоцький та Кукуєвицький, які ще вчора дошкульно дражнили мене, вислужуючись перед Ігорем Дмитрухою. Я вже простив їм. А набурмосеного Ігоря Дмитруху мені вже було жаль. Так же він старався подружити з Суреном, так же обіймав його за плечі… Ну, де ж, де ж йому було знати, що Сурен по-вірменському означає «муха»… Бідний Ігор! Туся Мороз дивилася на мене й усміхалась. Очі її світилися через окуляри. Вона раділа разом зі мною. І мені було це дуже приємно. І я ще раз подумав, що вона схожа на Терезу. Мені дуже захотілося розказати їй про Чака і про мої з ним надзвичайні мандрівки, їй одній. Але я стримавсь. Я не мав права. Це була не тільки моя таємниця. Це була таємниця й старого Чака. Ми домовились зустрітися з Чаком о четвертій на площі Богдана Хмельницького, у тому самому скверику, біля мідного лева. Чак знову працював чогось у Літературному музеї. Я трішечки припізнився, хвилин на десять. «Засидівся на старті», — як кажуть спортсмени. Більше, ніж сподівався, просидів над уроками. Не виходила в мене задачка. А я хлопець упертий, не люблю, коли в мене щось не виходить. І поки ту кляту задачку не додушив, від столу не встав. Поряд з Чаком на лавці сидів Єлисей Петрович, під пахвою в якого була книжка, але вже інша— «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Васильовича Гоголя. — Вибачте, здрастуйте, я… — підбігаючи і ледве переводячи подих, почав я, але Єлисей Петрович перебив мене: — Знаю! Не виходила задачка, але ти її додушив. Молодець! Привіт! — А… звідки ви знаєте? — розгублено спитав я. — Ну-у, — ображено схилив голову набік Єлисей Петрович і глянув на Чака, наче запрошуючи його у свідки. І я відчув незручність, згадавши, з ким маю справу. — Вибачте, я просто не подумав. — Отож-то! — напутливо мовив лісовик. — Ну, ходімо швидше. А то в мене не так-то й багато часу. Ми сіли на вісімнадцятий тролейбус і поїхали на Куренівку. Єлисей Петрович знову вмостився вгорі на поручнях і розкрив Гоголя. Глянувши на мене вниз, він погладив сторінку рукою і сказав: — Прекрасний письменник! Здорово про нашого брата пише. Завжди з захопленням перечитую. Всю дорогу він реготав, аж стогнав від задоволення. Ми зійшли біля Парку імені Фрунзе. — Ну, давайте точні дані, — сказав Єлисей Петрович. — Бо я історію не дуже добре знаю, можу наплутати. — Нам потрібен предок отого Хихині, козак-запорожець Тимоха Сміян, який жив за часів Богдана Хмельницького отут на Куренівці, — сказав Чак. Раз він був запорожець, то жив він тут, певне, лише взимку. Належав, мабуть, до так званих козаків-зимочан, які влітку жили на Запорожжі, а восени роз'їжджалися на зимівники по різних містах і селах. Були такі зимівники і в Києві на Куренівці. А час, мабуть, треба брати — осінь 1647 року, бо весною наступного почалася вже визвольна війна українського народу 1648–1654 років під проводом Богдана Хмельницького, що закінчилася возз'єднанням України з Росією. Козаки були весь час у походах, і відшукати у тому вирі Тимоху Сміяна просто неможливо. — Ясно! — сказав Єлисей Петрович, приставив свій часовізор до ока і забурмотів: — Так… так… Сміян, кажете, Тимоха… Раз Сміян, то мусить сміятися, я так розумію. А раз предок Хихині, то мусить бути на нього схожий. Такий же губатий і такий же носатий. Так… так… о! Здається, є. Правильно! Тимохою його називають. І губатий, і носатий. Він! Єлисей Петрович відняв часовізор від ока. — Приготувалися… Ізнову забило мені памороки… А коли я прочумався, то побачив, що стоїмо ми проти якогось подвір'я. На подвір'ї біля вогнища сиділи кружка за вечерею козаки. Знятий уже з вогнища, парував у великому казані куліш. Козаки, тримаючи кожен в одній руці дерев'яну ложку, а в другій кусень хліба, загрібали ложками куліш і, підставляючи хліб, щоб не капало, несли до рота. Вони, мабуть, щойно приїхали, бо були стомлені, з обвітреними запилюженими обличчями. Були серед них, як пояснив мені Чак, і «знатні козаки» — «луч-че товариство», у дорогих жупанах, у червоних чоботях, при багатій зброї, і «худі козачки» у простих шароварах, при звичайній зброї, і голота, сірома, «в которих нема ні самопала, ні борошна і одежі не питай». То була традиційна спільна вечеря після повернення з Запорожжя. А назавтра «лучче товариство» розійдеться по своїх багатих хатах, що, як писанки, красуються серед буйних садків та просторих городів. «Худі козачки» — по куренях. А сірома — у найми до «луччого товариства» за мізерію, за шматок хліба. Але це буде завтра. А сьогодні вони ще сидять кружка усі без розбору біля одного казана. І Іван Пушкаренко, красень-велетень чорнобровий, і Лук'ян Хурдига, з пошрамованим турецькою шаблею чолом, і Павло Бородавченко, і Богдан Тетеря, пишновусі, білоброві, засмаглі обидва начорно. Це голота, сірома, у латаних-перелатаних сорочках, у драних шароварах. А поряд «худі козачки» — Терентій Бухало та Лаврентій Нетудичхайло, з оселедцями на вухо закрученими, з волячими потилицями. А далі вже «лучче товариство» — Василь Свербигуз, Микола Криворотенко, Павло Бридак, предок, мабуть, отого найбагатшого на Куренівці куркуляки, в якого «позичав» Хихиня картоплю. Усі вгодовані, чисто вбрані. У центрі уваги — Тимоха Сміян. Помилитися було важко — такий, як і Хихиня, губатий, носатий, дужий, з довгими, як граблі, руками. Бувають же такі схожі люди, що і в прапраправнукові можна впізнати прапрадіда так само легко, як у сипові батька. Тимоха Сміян, мабуть, тільки-но сказав щось веселе, і все товариство дружно вибухнуло сміхом та так, що вогнище постелилося по землі від того козацького реготу. І тут на подвір'ї з'явилося зненацька дві постаті у чорних рясах, підперезаних мотузками: одна висока, худорлява, друга нижча, огрядніша. В обох виголені на голові кругленькі лисинки — так звані тонзури. — Ченці-домініканці, або, як тоді казали, — домінікани, — пояснив мені Чак. — З Миколаївського католицького домініканського кляштора-монастиря, що на Подолі. Домініканам належала тоді місцевість у довжину від Дніпра й Вишгорода, через Оболонь, Куренівку, мимо Білгородки, до самого Гостомеля, а в ширину від річки Сирець на Куренівці до річки Горенки. І весь час вони з магістратом і козаками сперечалися за ті землі, за кордони. — А ще тим домініканам належала вся нагірна місцевість Старокиївської гори, на якій був розведений сад якимось паном Кучовським, — докинув Єлисей Петрович. — Весь Київ знав, що туди злітаються відьми. — О! Брати-домінікани вже сунуть, — обернувся до Сміяна Іван Пушкаренко. — Либонь, знову до тебе, Тимохо, по весел-зілля. — Ги-ги! — коротко реготнули козаки. — Слава Йсу! — в один голос промовили ченці, наближаючись до товариства. — З приїздом! З приїздом, пани-козаки. — А-а!.. Брати-домінікани! Здоровенькі були! Драстуйте, драстуйте! — Іронічно, але миролюбно залунало у відповідь. — День добрий, брате Ігнацію! Добрий день, брате Боніфацію! Просимо до вечері, сідайте! Брат Ігнацій і брат Боніфацій не примусили себе просити. Повитягали з кишень ложки і срібні пузатенькі чарочки й підсіли до казана. — Налийте ж їм оковитої, раз так! І вже з'явилася звідкись кварта, і полилася сизо-каламутна рідина у притьмом підставлені пузатенькі чарочки. Зацмокали апетитно губами брати-домінікани. Брат Боніфацій Пантофля був немолодий уже, огрядний, з обвислими щоками і з широким м'яким носом, справді схожим на пантофлю. Все обличчя його лисніло від жиру і від солодкавої посмішки. Брат Ігнацій Гусаковський обличчя мав худе, обтягнуте шкірою. Близько й глибоко посаджені очі дивилися хижо. Цей хижий вираз ще підкреслювався тим, що зуби його були весь час вишкірені, — коротка верхня губа не прикривала зубів. Точнісінько як у Павла Голозубенецького. Я одразу подумав: чи не предок це страшного любителя смертельних номерів? Між тим брати-домінікани випили по третій, розчервонілися й завели спасенну розмову. — Во гресєх погрязаєте, панове козацтво, во гресех! — жуючи, мовив брат Ігнацій. — Не встигли приїхати, а вже знову, бачимо, пустили коні й воли свої пастися на землі святого кляштора нашого біля річки Горенки. — Не гоже сіє, панове, не гоже! — заплямкав масними губами брат Боніфацій. — Карає Господь нерозумних-десницею своєю. — Та чи не подуріли ви, брати-домінікани? — здивовано сплеснув руками Терентій Бухало. — Відколи це вона ваша? Пасовисько на березі Горенки з діда-прадіда було наше, козацьке. — Авжеж! — підхопив Лаврентій Нетудичхайло. Загомоніли й інші. — Тестемоніум паупертатіс! (Як пояснив мені потім Чак, латиною це означає буквально «свідоцтво про бідність», а в переносному розумінні показник чиєїсь недоумкуватості. — Примітка Стьопи Наливайка.) — презирливо скрививши губи, по-латині сказав брат Ігнацій братові Боніфацію і вже тоді звернувся до козаків: — Не гнівіть господа, раби Божії! Найбільший гріх зазіхати на добро чуже, на чужу землю. — Та це хто ж зазіхає? — підхопився Іван Пушкаренко. — Чи не ви з королем своїм, з шляхтою своєю прийшли сюди на землю пашу ще й… — Дух бунтарський затьмарює розум ваш! — перебив його брат Ігнацій, підвищивши голос. — Мало вам уроків коронного війська. Чи усміхається хіба доля Кизима й Кизименка, на палю посаджених у Києві нещодавно? — Істинно так! — хитнув головою брат Боніфацій. — Та що ж це таке?! — зірвався з місця Лук'ян Хурдига. — Невже терпітимем?! Як бидло, мовчати будемо на зухвалі ці слова? — Гу-у-у! — наче один могутній подих вирвався з козацьких грудей. Єдиним рухом рвонулися козаки до братів-домініканів. Ще мить, і затріщали б, ламаючись, кості брата Ігнація і брата Боніфація. Та… — Стійте! — залунав гучний голос Тимохи Сміяна. — Стійте! Чи козацьке це діло битися з синами божими у підрясниках?… Погомоніти ж можна. Тихо. Мирно. Вони ж гості наші. Хіба козаки гостей так стрічають? І застигли враз важенні козацькі кулаки, вже занесені над тонзуристими головами братів-домініканів. — А налийте ж їм ще оковитої, та вип'ємо з ними за добре людське серце, що дарує милість і любов ближньому своєму. Чи не так говорив святий Домінік? — схилився Тимоха Сміян до скоцюрблених на землі братів-домініканів. — Істинно так, — хитнув головою брат Боніфацій Пантофля. Брат Ігнацій Гусаковський, блідий, як сметана, тільки мовчки смикнувся, не в змозі від переляку розтулити рота. Лукаво перезирнувся Тимоха Сміян з козаками, підморгнув їм, і полилася сиза каламуть у пузатенькі чарочки братів-домініканів. Поналивали козаки й свої чарки. — Ну ж, будьмо та людей не гудьмо! — виголосив Тимоха Сміян, підносячи вгору чарку. Тремтячими руками ледве донесли брати-домінікани горілку до ротів. І одразу ж потяглися ложками до кулешу. — Е, ні! — вигукнув Тимоха Сміян. — Після першої тільки наймити закусують. Наливаймо знову! — Істинно так! — знову хитнув головою брат Пантофля. І знову мовчки смикнувся брат Гусаковський, ще й не прийшовши до тями. — Ну, будьмо! Посоловіли очі в братів. І вже минув отой смертельний переляк. І вже знову повернувся до них дар мови, і, хоч язики в них запліталися так, що ледве ворушилися в ротах, вони спромоглися вже на розмову. — Ба-ба-блажен муж смирний та тихий, — піднявши догори палець, пробелькотів брат Ігнацій. — Не бунтуйте і блаженні будете. — І-ік-істинно та-ак! — гикнувши, підтвердив брат Боніфацій. — Тестемоніум паупертатіс, як ви кажете, — усміхнувся Тимоха Сміян, Видно було, що й на латині він добре знався. — Га? — смішно вирячився зовсім уже косими очима брат Ігнацій. — Хи-хи-хи! — дрібно засміявся брат Боніфацій, трясучи своїми одвислими щоками. — Брат Ігнацій натестемонився до… чортиків. Хи-хи-хи-хи-хи-хи!.. До брата Боніфація враз несподівано повернулася спритність, він усунув братові Ігнацію руку в кишеню і вихопив звідти гаманець: — А це що таке, брате? Чиї це грошики, я вас питаю? — Як ви смієте, брате, лазити по чужих кишенях?! — як гусак, витягнув шию брат Ігнацій. — Ви, брате, свиня! — Це не я, а ви, брате, свиня! — вирячив банькаті очі брат Боніфацій. Свиня і злодій. Бо то ж гаманець брата Амброзія, що пропав у нього сьогодні вранці. — Це мій гаманець! У мене завжди був точно такий, як у брата Амброзія! Це можуть засвідчити усі брати. — Правильно! От він! — торжествуюче вигукнув брат Боні фацій, вихоплюючи з іншої кишені брата Ігнація інший, абсолютно подібний гаманець. — У-у! Пантофля! — прохрипів брат Ігнацій і пхнув брата Боніфація. — Гусак! — І брат Боніфацій у свою чергу пхнув брата Ігнація. — Жаба стара! — Голозубий череп! — Щоб тобі вдавитися! — Щоб ти луснув! Вигукуючи прокльони і лайки, брати-домінікани раз у раз пхали один одного в груди. Козаки аж качалися від реготу. — Ну, досить уже, досить, — сміючись сказав нарешті Тимоха Сміян. — Ех ви, брати божі! А ще й орден свій «жебрущим» називаєте. Мовби цураєтесь благ земних, багатств мирських, а воно, бач, як виходить. Ну, погуляли й досить. І вам, дорогі гості, до кляштора час. І нам з дороги відпочити треба. Потомилися. Ходіть здорові! Лаючися і спотикаючися, брати-домінікани зникли у темряві. Востаннє реготнули їм услід козаки і враз похилилися, хто де сидів, і, вже сонно щось бурмочучи, склепили повіки. Не встиг я оком зморгнути, як уже спали богатирським сном козаки, мальовничо розкинувшись у різних позах навколо догоряючого вогнища. І наймогутніше хропів, поклавши на плече Іванові Пушкаренку чупринисту, губату й носату голову, Тимоха Сміян, жартун і характерник, яких було чимало серед запорожців і яким, як про це люблять переповідати народні легенди, допомагав не хтось, а нечиста сила, бо від кого ж отой іскрометний, всеспопеляючий, дивотворящий козацький гумор, як не від самого бісового батька, лукавого сміхотворця й сатира?! Про це не раз говорив і мій дід Грицько, особливо після чарки. Бо і чарку вигадав не хто інший, як луципер. Це вже моя баба Галя повторювала, коли дід Грицько починав надто вже розмахувати руками. — Ну, тепер їх і гарматою не розбудиш, — сказав Єлисей Петрович. — Точно, — усміхнувся Чак, явно милуючися картиною богатирського сну запорожців. — А що ж робити? — спитав я. — Ми ж з Тимохою Сміяном так про сміх-траву й не поговорили. — А ми б і не змогли сьогодні поговорити, — сказав Єлисей Петрович. Головне, що ми Тимоху Сміяна побачили і тепер зможемо його пізнати. А час для розмови ще настане. Але то вже іншим разом. Бо на мене зараз чекають невідкладні справи. Поступила скарга з Голосіївського лісу на компанію школярів-старшокласників, яка вчора гульню у лісі влаштувала і не дуже по-людськи поводилася. Треба розібратись. Отже, вибачайте. 
РОЗДІЛ XІІІ
Нам поставили телефон. — Лофофора. — Що таке гумор? — Вирушаємо у часи Богдана Хмельницького
Сурена знову сьогодні в школі не було. Знову — зйомки. А мені дуже хотілося з ним побачитися. Як же! Він же теж Муха. Як і я. Я відчував до Сурена ніжність. Я мимохіть усміхався без усякої причини. Хоча ні, причина все-таки була. Крім того, що Сурен виявився Мухою. І крім того, що на мене чекала нова подорож у минуле з Чаком і з Єлисеем Петровичем (ми домовилися зустрітись сьогодні). Була ще одна причина. Коли вчора я прийшов додому, виявилося, що нам поставили телефон. Червоний блискучий апарат з чорно-білим диском стояв на підвіконні й наче усміхався до мене. І наша напівпорожня, ще не умебльована квартира одразу стала іншою — затишнішою, кращою. Мені від радості перехопило подих, коли я підніс до вуха трубку і почув рівне безперервне гудіння (так званий зумер). Я мусив кудись подзвонити. Я не міг не подзвонити. Я набрав номер, не задумуючись, просто так. У трубці клацнуло, і почувся голос: — Слухаю! — Здрастуйте! — тремтячим голосом сказав я. — Здрастуйте! — чемно почулось у відповідь. — Вам кого? — Вибачте… До побачення… — Я швидко поклав трубку і нервово загогокав: «Го-го-го!» Як гогокав, тікаючи з хлопцями з чужого саду при появі господаря. Це було так хвилююче-прекрасно, що я мусив ще кудись подзвонити. Біля телефону лежала пам'ятка, на ній було кілька телефонів: пожежна охорона — 01, міліція — 02, «швидка допомога» — 03… Я набрав 01. — Пожежна охорона, — почув я приємний жіночий голос. — Здрастуйте… Не хвилюйтесь, будь ласка… У нас усе в порядку… Виконуємо всі правила пожежної безпеки… До побачення… — і, знову відчуваючи в грудях нервовий холодок правопорушника, повісив трубку. Потім я подзвонив у «швидку допомогу» і сказав, що почуваю себе добре, що всі у нас здорові, що турбуватися і присилати лікаря не треба. Дзвонити в міліцію було страшнувато, але я все-таки подзвонив. — Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! — почувся густий бас. Я втягнув голову в плечі і, не сказавши ні слова, тихенько поклав трубку. Більше дзвонити було нікуди. А так хотілося з кимось поговорити по телефону! Звичайно, я розумію, ви зневажливо усміхаєтесь. Звичайно! Тим, хто прожив усе життя в місті, хто народився з телефоном, кого бабусі підносили кувікати до телефонної трубки, а потім говорили по телефону батькам на роботу перші слова, для кого телефон з першої миті життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска і манна каша, — тим цього не зрозуміти. — Чого ти смієшся? — спитала Туся і сама усміхнулася. — Нічого. Просто так, — сказав я. — Я теж іноді просто так усміхаюся. От буває чогось такий настрій, що хочеться усміхатися, — сонце відбилося від її окулярів і блиснуло мені в очі. — Скажи, а у вас телефон є? — спитав я. — 6. А що? — А який номер? — А що — вам телефон поставили? — Ага. — Ой, то я тобі подзвоню. — Давай краще я тобі. — Давай. Ми обмінялися номерами телефонів. І мене одразу охопила нетерплячка. Я вже підганяв час, щоб швидше кінчалися уроки і я міг подзвонити їй по телефону. Вона сиділа поруч зі мною, я чув її подих, я міг говорити з нею скільки завгодно, але я горів від нетерплячки говор
