Правовий статус іноземців

Іноземцем визначається особа, що проживає на території держави, не маючи її громадянства, але має громадянство іншої держави.

Іноземцями також визначаються особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Правовий статус іноземців регулюються законодавством країни, в якій вони перебувають міжнародними угодами. Разом із тим іноземці зберігають зв’язок із державою, громадянами якої вони є. Отже, юридичний статус іноземців мають подвійний характер.

Щодо іноземців за традицією застосовується один з трьох видів режимів:

1) національний – зрівняння іноземців у більшості прав з громадянами держави, де вони перебувають (повного зрівняння на практиці не буває);

2) режим найбільшого сприяння – надання громадянам держави з якою укладено договір прав не менших, ніж громадянам будь-якої третьої держави (клаузула про найбільше сприяння зустрічається здебільшого в торгових угодах);

3) спеціальний режим – встановлення для іноземців особливих пільг або обмежень. Як правило, це робиться шляхом перелічення відповідних прав і обов’язків.

В жодній державі не існує якийсь один вид режиму для іноземців. Завжди різні його види зустрічаються в сполученні в одній сфері – національний режим, в іншій галузі – спеціальний і т. п.

У міжнародно-правовій доктрині і практиці вироблено поняття “мінімальний міжнародний стандарт поводження з іноземцями”. Це принципи і норми, які головним чином включені до Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають (1985).

Держави, як носії суверенітету самостійно регулюють питання в’їзду, тимчасового перебування і виїзду іноземців. У сучасних умовах, практично в усіх державах, існує дозвільний порядок в’їзду і виїзду як власних громадян, так і іноземців.

Із в’їздом на територію держави іноземець підпадає під її юрисдикцію і зобов’язаний виконувати її закони. Для контролю за діяльністю іноземців держави встановлюють певну систему їх реєстрації. Зокрема, їм видаються посвідки на постійне або тимчасове проживання.

У тих країнах, де діє система в’їзду за дозволом, виїзд також оформлюється за допомогою візи.

У світі на сучасному етапі позначилась тенденція до полегшення в’їзду громадян. Новим кроком у цьому процесі є Шенгенська конвенція, яка уніфікує візові правила семи європейських держав і яка вступила в силу 26 березня 1995 року.

Притулок(Право притулку) – це надання державою можливості в’їзду на її територію і перебування там особам, які на батьківщині переслідуються за політичну, наукову, та релігійну діяльність.

Індивіди, яким надано право притулку прирівнюється до іноземців, якщо вони зберігають своє громадянство або апатридів, якщо вони його втрачають. Проте держава, яка надала політичний притулок таким особам, зобов’язана оберігати, не видавати і не висилати їх.

Види притулку:

1) територіальний – притулок, який надається на території держави;

2) дипломатичний – притулок, який надається в дипломатичному представництві або в консульській установі, чи на іноземному військову кораблі;

Інститут політичного притулку в міжнародному публічному праві є здебільшого звичаєво-правовим.

Генеральна Асамблея ООН 14 грудня 1967 року прийняла Декларацію про територіальний притулок, основні положення якої передбачають що:

- притулок, котрий надається будь-якою державою в порядку здійснення свого суверенітету, повинен поважатися усіма державами (п.1 ст.1);

- держава не повинна відмовити цим особам перетинати кордони, висилати їх або примушувати повернутися в країни, де вони будуть піддаватися переслідуванню;

- забороняється надавати притулок особам, що вчинили міжнародні злочини або злочини проти людства і людяності;

- необхідно забезпечити безпеку особам, котрі одержали притулок на території даної держави.

Необхідно звернути увагу на те, що норми міжнародного права закріплюють лише право держави надавати певним категоріям осіб політичний притулок, але й обов’язок інших держав поважати це право.