Класифікація і характеристика асортименту виробів народних промислів з деревини

Деревообробництво - виготовлення оригінальних виробів з дерева для побуту, церковного богослужіння, знарядь господарської діяльності тощо. Це найдавніший вид українського народного мистецтва. За способами обробки деревини деревообробництво поділяють на такі галузі: теслярство, столярство, бондарство, токарство та різьблення.

Теслярство - один з найбільш масових деревообробних промислів; зведення житлових та інших споруд, господарських будівель тощо. Зрубані дерева обтесували здебільшого вручну різного виду сокирами й розпилювали на колоди. Уздовж колод знизу долотами видовбували поздовжні пази, а по кінцях - зарубки. За допомогою простого, але ефективного знаряддя - драчки - колоди щільно з'єднували у зруб.

Столярство - вид деревообробного промислу; виготовлення хатнього начиння - лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, мисників, ліжок, а також віконних рам та рамок для вуликів, дерев'яних частин борін та плугів тощо.

Серед інструменту українських столярів було багато давніх знарядь - сокира, тесло, стамеска, молоток, свердло. Пізніше він поновився столярним верстатом, рубанком, фуганком. Округлі вироби (колони для церков і ґанків, деталі прядок, веретен, дитячі іграшки) столяри виточували на найпростішому токарному верстаті (коловоротці). Для вимірювання застосовували розміряч, косинець, отримач. Із появою на дерев'яних виробах залізних деталей з'явилися різного діаметра гайкові ключі.

Бондарство - вид деревообробного промислу, пов'язаний з виготовленням місткостей - бочок, діжок, барил, цебер тощо.

Класифікація і характеристика асортименту в’язаних виробів народних промислів.

Матеріалом для в'язання служили ручнопрядені лляні, конопляні, вовняні, а згодом фабричні — бавовняні, вовняні, шовкові металеві та синтетичні нитки.

Ручне в'язання здійснювалося з допомогою гачка (дерев'яного, кістяного або металевого) і за участю двох або п'яти спиць. У наш час для в'язання застосовують також в'язальні або трикотажні машинки. Відповідно до цього в'язання буває ручне і машинне.

Техніки ручного в'язання в західних областях України, зокрема, на Гуцульщині, називають плетінням. Найпоширенішими техніками ручного в'язання гачком є «ланцюжок», «стовпчики», «зубці» та ін. Значно більше технік виконання існує при ручному в'язанні спицями. Основними серед них є «панчішне», «резинка», «у кіску» тощо.

Застосовуючи розмаїті техніки ручного в'язання, українські жінки здавна виготовляли найнеобхідніші в побуті вироби — компоненти народного вбрання. Це окремі види плечового одягу (безрукавки, светри), головні убори (шапки), шкарпетки, рукавиці, панчохи, стрічки для оздоблення кептарів, кожухів тощо.

Численні варіанти виконання плетених виробів дозволяють отримати узорні полотнища різної структури, фактури і щільності. Залежно від застосування грубої чи тонкої ручнопряденої або фабричної пряжі можна досягти того чи іншого художнього ефекту. Народні майстри виявили велику фантазію та майстерність у в'язанні й доволі складних за композицією багатоколірних виробів, які нагадують вишивані або ткані узорні компоненти вбрання.

У трикотажній промисловості застосовують напівавтоматичні и автоматичні машини. Основними техніками машинного в'язання є поперечно-в'язальна і поздовжньо-в'язальна.

Крім виготовлення в'язаних виробів на побутовому рівні, в наш час займаються цим видом творчої праці провідні народні майстри та художники-фахівці. Деякі в'язані вироби в останні десятиліття виготовляють і на підприємствах художніх промислів.