Мовна культура вживання займенників

Займенник — це особлива частина мови, яка вка­зує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Своє конкретне лексичне значення займенник набуває лише в контексті, коли його співвідносять з певними частинами мови. Так, особові, питально-відносні, запе­речні, неозначені займенники можуть заступати іменник і в реченні відігравати роль підмета чи додатка. Наприклад: я, ти, ніхто, ніщо тощо.

Присвійні, означальні й вказівні займен­ники частіше виступають у ролі прикметника. Наприклад: наш, кожний, інший, такий, весь та ін.

Характерна ознака займенників — це те, що вони не зберігають, як правило, своєї основи в непрямих відмінках. 1 цим вони відрізняються від інших частин

мови, у яких основа залишається незмінною

У діловому спілкуванні надається перевага використан­ню різних форм та розрядів займенників множини, зокрема особових. Наприклад: Ми запланували; ми підписали; нас повідомили; вони використали.

Цікаво зауважити, що російським прислівникам по-мо­єму, по-вашему, по-нашему в українській мові відповіда­ють особові займенники, що стоять у знахідному відмінку з прийменником на. Наприклад: На нашу думку. На ваш роз­суд. Як на мене.

Щодо вживання займенників, то всі документи пишуть­ся від першої особи множини, хоч сам займенник ми опу­скається. Наприклад: Повідомляємо..., Просимо..., Надси­лаємо...

Якщо цей займенник вимагає форми давального від­мінка, то він теж не вживається. Наприклад: Повідомля­ємо, що одержані машини працюють нормально.

У деяких документах з метою пом'якшення категорич­ності вимоги займенник вас вводиться. Наприклад: Прошу Вас підготувати лекцію й прочитати її 12 жовтня 1994 року.