Року Божого 1986. З'явлення комети

Шуба

Є у мене розкішна шуба. Зшита з кількох кудлатих шкур, ведмежих за одними переказами, овечих за ін­шими. Особисто я впевнений, що це шкури бідолаш­них бродячих песиків, яких багато в містах, надто навесні­­­­.

Історія цієї шуби – це історія про те, як я зашивав на ній дірки...

Пускаючи сльозу, заповідаю у разі смерті (хоча я безсмертний) поховати мене саме в цій шубі. Архео­логи з майбутнього, розкопавши могилу й аналізуючи мої рештки, обов’язково здивуються і вигукнуть приблизно таке: “Ого, якого великого собаку тут поховано!”

Демократія І

У нашій квартирі встановили сигналізацію...

Брати в нас нічого (і це правда). Просто повернувшись одного вечора додому, не дуже приємно побачити серед кімнати купу лайна й потрощений посуд (прецеденти були).

Отож, про сигналізацію.

Не знаю, що саме вони там установили, але звід­тоді часом виникає незборима потреба підскакувати по ко­манді “Струнко!”

Система

Суворо забороняється: класти речі на поручень, сі­да­ти на східці й бігти по ескалатору, засовувати паль­ці під поручень, засовувати руки (свої та чужі) між сходин, штовхатися й битися головою об балюстраду, бити об неї інших, намагатися зупинити ес­калатора а) ру­ка­ми, б) ногами, в) зубами, г) за допомогою інших пред­метів, а також: а) механічними при­строями, б) вибухівкою, в) літаками, танками, ін­шою військовою технікою чи спорядженням, які можуть призвести до псування стін та власності метрополітену, г) ядерними боєзапалами, пронесеними в метрополітен таємно, незважаючи на заборону (див. окремий розділ).

Категорично забороняється: кидати на рейки різні предмети, кидатися на них самому чи штовхати пасажирів, що може спричинити аварію поїзда.

Забороняється: вішатися в холах метрополітену та вішати там інших осіб, з’являтися у вигляді, який плямує людську й соціалістичну гідність, вимикати рубильника метрополітену, що знаходиться в кімнаті чер­гового, ліворуч дверей, третій зверху.

Слава

Я – художник.

Слава (не Слава, а слава) прийшла до мене несподівано.

Разом з дружиною ми виміняли квартиру, де нарешті можна жити (досі все сімейне життя вміщало­ся в майстерні на тапчані). Щоправда, без телефо­ну.

На папірцеві, якого мені видали у Спілці митців і якого слід занести до керівництва АТС, написано: “...прохання встановити телефон на квартирі відо­мого художника...” Навіть секретарка Жанна, яка ви­стукувала отой папірець, навіть вона розуміла, що оте “відомого” вставлено лише для того, аби розчулити чиновників на АТС.

Насправді ж я не те що маловідомий, я більш ніж невідомий.

Світське й духовне

Подав заявку (вже вкотре!) про виставку своїх тво­рів.

Після перегляду полотен комісією чоловік із симпатичним прізвищем Сріщев черкнув на заявці: “Не для художніх павільйонів. І взагалі, тут більше попівства, ніж мистецтва”.

Може, віднести заявку до екзархату?

Свобода

Купив нове видання філософського словника. Дев’ять карбованців сорок копійок.

Свобода за старим визначенням – усвідомлена необхідність, а за новим – здатність особи активно обстоювати...

Обстоюй свою геніальність і будеш геніальним.

Слава праці!

Не вмію з нахабною пикою доводити комусь, що мої полотна геніальні. Тому праця моя схожа на кеп­ську дитячу звичку – онанізм: задовольняєш тільки самого себе.

Про розумне

Усі розумні давно виїхали (за кордон).

Ми й космос

У київському Гідропарку триметрові прибульці з далеких світів дірявлять буравчиками голову п’яному слюсареві Петі, аби довідатися, чим і про що він думає.

Неістотне

Питаєш: “Про що ти думаєш?”

– Ні про що...

Цукру нема, ліків нема... Тепер і думок нема.

А про що думають фізики-теоретики?

Ми і Сократ

Про що нині чути? Та про демократію. Галасують, наче її винайшли вчора. Але хіба не над цією химерою зітхав Сократ ще у V ст. до н.е.? Єдине, що нам вдалося відтоді, так це позбавитися вошей. Чи надовго?

Асоціації

МПС – “Министерство путей сообщений” – моче-половая система – статеві органи – нецензурні органи – цензурні органи.

Кава

Кав’ярню, до якої часом заходжу, я називаю “Сім принижень”. То правдива назва, бо задля ковтка кави я проходжу їх саме сім: 1) приміщення зсередини нагадує тарганячі нутрощі, 2) за кавою постійна черга, наче ото півміста збіглося її пити, 3) тітка, якій даєш гроші, дивиться на тебе, як на оселедець із цукром, 4) кава дається тобі в чашці з навмисне від­битим вушком; так ведеться, аби ти, о Людино, ту чашку не поцупив, 5) у чашці в тебе не кава, якийсь інший напій, який можна назвати кавою лиш маючи геніальну уяву, 6) каву п’ємо навстоячки, наче коні в стайні, 7) чашку весь час доводиться тримати в руці, аби прибиральниця зі словами “Ой, ето ваше? Я нє увідєла” не встромила туди пальців.

Рівно сім принижень. Радянська містика.

Неправда

Неправда, що я думаю тільки про дріб’язкове й буденне. Часом таки хочеться думати й про вічне, значуще... Сам я нічого такого придумати не можу, тому роблю ось як: беру до рук філософського словника, сідаю в крісло (чи де доведеться) і читаю на літе­ру “Г” слово “Гармония”: (от греч. apmonia – связь, согласие, строй­ность), категория, отражающая соразмерность и упорядоченность частей целого, единство многообразия, согласованность формы и содержания объекта.

Выступая против фаталистич. концепции Гегеля, марк­систско-ленинская эстетика исходит из того, что антагонистич. противоречия бурж. общества могут быть преодолены путем социалистич. революции и по­­строения коммунизма – общества, к-рое обеспе­чи­вает свободное й гармонич. развитие человека. Тем самым создается реальная почва и для Г. в иск-ве”.

Остання речення завжди здавалося мені символічним.

Час

– Оце ти пиво п’єш тутай, а не знаєш: на нас летить комета Галілея!

– Тю, а що воно таке?

– А був такий учоний – Галілей. Він казав, що земля крутиться. І за те його спалили.

– От придурки… А хіба він неправильно казав? Чи мо’ казав, що не туда крутиться, куда нада?

– Та нє, правильно казав. Тіки врем’я тоді, коли він жив, таке було мутне, ну таке мутне, що ото пискнув десь, а тебе за сраку і в конверт – а не пищи!..

Комета

Усі так виочилися на комету Галлея, наче той клубок космічної пилюки може зробити їх мудрішими. Дивно. Її бачили ще в 467 році до нової ери, дивляться на неї кожні 76 років. Але не розумнішають. Хоча, може, ще не все втрачено? Може, в 2061 році, коли вона, за підрахунками сина англійського миловара, знову повернеться, ми таки станемо людьми?

Звіт 1. Загальні питання
(можна не читати)

Метою наших досліджень є вивчення механізмів самоорганізації Всесвіту. При цьому головні зусилля ми зосередили довкола досліджень тих процесів, що відбуваються поза межами нашого світу, по той бік Великого Проходу Отаманенка.

Як відомо, фундаментальною властивістю Всесвіту є тенденція до теплової рівноваги в усіх його структурах (світах). У межах цієї тенденції відбувається самоорганізація Всесвіту як цілісної мегаструктури. Теоретично: інтенсивність поглинання речовини (тобто теплової енергії) у певній області Всесвіту (як-от нашій) має компенсуватися накопиченням теплової енергії в іншій взаємопов’язаній області. Точками дотикань між такими областями є Великі Проходи, подібні до Великого Проходу Отаманенка.

Досконала методика археологічних досліджень Все­світу передбачає залучення якомога більшого числа інформаційних джерел для якнайповнішого вивчення об’єкта досліджень. У цьому плані слід коротко спинитися на застосованій нами методиці. Передусім за­значимо, що вона відповідає сучасним науковим критеріям, адже передбачає не лише зовнішнє вивчення системи, а й дослідження її із середини, очима учасника системи, а не лише спостерігача. Мова якраз про створення й використання нами генного інформа­цій­ного джерела або т. зв. інформанта. Дискусії, що вибухнули головним чином довкола моральних аспек­тів використання саме таких методів досліджень, свід­чать здебільшого про недостатнє розуміння принци­пів будови й використання такого інформаційного дже­рела. Основою нашої методики є аналіз ізотопного складу кисню в осадових шарах Океану. На основі аналізу нам вдалося реконструювати ті змінні, які мог­ли скеровувати процес утворення ізотопів водню такого стану й природи, які ми дослідили у спондиловій товщі океанічного дна. Характер цих змінних виходить за межі наших уявлень про мікроприроду речовини в нашій системі. Виявлені нами реліктові ре­штки мікрочастинок надзвичайно слабкої взаємо­дії могли утворитися лише внаслідок процесів, прямо протилежних до глобального напрямку еволюції речо­­вини в нашій системі. За попередніми теоретичними розрахунками, такі процеси притаманні системі, що знаходиться по той бік Великого Проходу Отама­нен­ка. Наші розшуки підтвердили ці розрахунки, довівши реальність системи по той бік Великого Про­ходу. Окрім того, спираючись на концепцію Вели­кого Проходу, нам вдалося посилити взаємодії між реліктовими рештками, розрахувати прискорення й катапуль­тувати їх по той бік Великого Проходу, вста­новивши таким чином своєрідний міст між обома сис­темами.

У плані моральності застосована методика не може викликати сумнівів, адже характер нашого інформаційного мосту передбачає лише одержання (або зчитування) інформації при абсолютній неможливості керу­вати процесами по той бік Великого Проходу.

Перед тим, як звернутися до викладу попередніх результатів наших досліджень механізмів самоорга­нізації Всесвіту, а саме механізмів накопичення теплової енергії, слід підбити підсумок нашим спосте­реженням за процесами, що відбуваються по той бік Великого Проходу.

Систему, що лежить по той бік Проходу, можна схарактеризувати як динамічну, нестабільну, хаотичну. Динамізм системи пов’язаний з рухом і тяжінням речовини, нестабільність і хаотичність – із чутли­вістю до початкових умов. Тобто будь-які слабкі збурення речовини внаслідок резонансної взаємодії між її частинками не загасають, а посилюються, призводячи до нових станів всієї системи. Таким чином, незначні початкові розбіжності в системі можуть призводити до значних наслідків. При цьому поведінка системи може еволюціонувати в непередбачуваному напрямку. Єдиним очевидним напрямком еволюції системи є накопичення теплової енергії.

Одержана нами інформація дозволяє зробити фун­даментальний у плані значущості висновок: процес накопичення теплової енергії як домінанта еволюції системи по той бік Великого Проходу Отаманенка є своєрідною реакцією на поглинання такої енергії у нашій системі, за рахунок чого і відбувається самоорганізація Всесвіту як мегаструктури.

Протоієрей Христофор

Чорнобиль

Нарешті й ми спромоглися до чогось оригінального. А то лише війни, бомби і ГУЛАГи… Кажуть, що свічення вибухлого четвертого реактора видно навіть з космосу. То хай гріються коло нашої печі...

Давні греки об’єдналися в єдиний народ довкола Гомера і Перікла, римляни – довкола Вергілія і Ціцерона, Європа стала Європою завдяки Еразму з Роттердама, а нам лишаються Шевченко й Чорнобиль.

Гласність

Я – існуючий командир неіснуючого підрозділу.

У будь-яку хвилину військкомат може висмикнути мене на перепідготовку і послати в Чорнобиль­ську зо­ну ковтати радіонукліди.

Зона – це дев’ять тисяч квадратних кілометрів нав­­коло палаючої дірки.

Довкола зони розташовані землі під назвою Україна.

Військкомат можна обманути, але обійти – ніколи, бо захист Батьківщини – мій священний і почесний обов’язок, у чому я вже мав нагоду пересвідчитися.

Мого знайомого на перепідготовку до Зони забирали серед ночі, прямо з ліжка...

Не проминуть і мене, бо я у них, як-то кажуть, на “особом щєту”...

Ось і наша поштова скринька виплюнула таку віс­точку.

Дивлячись як зблідла дружина (натякну: моя дружина знає, як виглядає північне сяйво), я знайшов у собі сили посміхнутися – він же почесний, отой мій обов’язок...

Наливаючи в склянку корвалолу перед походом до військкомату і споглядаючи тремтячі свої руки, я подумав: на їхнє запитання, мовляв, чому це я так хвилююся, відповім, що працюю по ночах. Далі. Якщо все-таки Зона, то 1) дам телеграму Президентові Союзу, 2) дам телеграму прем’єр-міністрові, 3) постараюся передати матеріали за кордон...

Вечір. Обійшлося. Згодився з майором, що художники – нікчеми, які прагнуть слави за будь-яку ціну. Уточнення анкетних даних.

Про нечисту силу

– Чому ти не працюєш? – запитує дружина.

Охо-хо... Сакраментальне запитання...

Я знаю, чому воно в неї на думці. На її сто сорок крб. ми не протягнемо.

Чому я не працюю?

Чому я давно не з’являвся у своїй мансарді, яку колись був переобладнав на щось подібне до майстерні?

Чому я віддав ключі від неї Гарику – сангвінічному ідіоту, який водить до мансарди якихось ларис або наталок. Вони товчуться на дивані, а потім гигикають, водячи пальцями по стінах. Їм є над чим потішатися. Там все завішано моїми роботами.

Чому я не працюю?

Колись (як давно те було) ми, троє молодих і завзятих членів Спілки митців, одчибучили фокуса – вивісили свої роботи на республіканській виставці. Фокус полягав у тому, що затверджені комісією роботи ми вночі замінили на інші. Тоді ці інші роботи називали авангардом...

О, як розвела нас ота виставка!.. Одного закинула аж в Америку, де, розповідають, він прославився тим, що на концерті Озі Озборна підкинув співакові живого кажана, якому Озі відкусив голову, думаючи, що то гумова іграшка. Другого закинуло в глухе село, до пейзажів і народу, де він назнав дружину, четвірко дітей і довгими зимовими вечорами в сіль­ській хаті грав на органі, якого придбав, продавши квартиру в столиці. А третього закинуло милуватися північним сяйвом у Воркуті…

Словом, ми троє так і залишилися невідомими й молодими...

Це нині авангард – ого-го! – в гору пішов. Навіть наш “главний” і той юродствує щось там про Христа...

Добре, – скажете, – це про Христа. А де ж про нечисту силу, як було обіцяно? Ось і про неї: як мені все це остобісіло!

Року Божого 1987. Рік перший по з'явленні комети

Про запахи

Чоловік стояв за столиком і сьорбав каву. Коли він нахилявся, було видно лише крислатого чорного капелюха.

– Послухайте, шановний, що це за запах? – це я запитую. – Чим я увесь пахну?

Він підвів голову. На лобі – кілька невеличких шрамиків. Навіть не посміхнувся.

– Сечею й сосисками з аспірином.

Дурна звичка вештатися по вокзалах.

Актуальне

А СНІД, між іншим, нам занесли прибульці, аби знищити людей, загарбати Землю і нарешті таки побудувати на ній комунізм!

Демократія ІІ

Сангвінічний ідіот Гарик зі своєю черговою прима­рою:

– Слухай в обидва: я приніс тобі таку штуку, називається магнітний блокіратор. Підключаєш до сигналізації, і ніякий чорт тобі не страшний. Можеш говорити що завгодно й про кого завгодно. ТАМ нічого не почують...

Симпатична червона коробочка.

– Де це “ТАМ”?

“Ги-ги-ги-ги” – це Гарик.

“Хи-хи-хи-хи” – його примара.

– Коли старий єврей каже ТАМ, то це не означає, що у Господа Бога.

Знайомі

– А ви знаєте?..

– Та невже?

– Оце так...

– Да...

– До того воно і йшлося.

– А він же ж!..

– Так ми й думали.

– А ось я...

– Ну й нормально?..

– Та я ж!..

– А ви дивилися?..

– Це там, де ото?..

– Ага.

– Та щось ніби...

– Та ви що?..

– А ми зате...

– Ну і...

– Та він же мудак...

– Як і всі там.

– Треба ж було...

– Пізно.

– Зрозуміло.

– А він же й не...

– Він думає, що...

– А ось я...

– Ну й нормально?

– Та що там...

– Всі – просто телепні!

– А що їм?

– Зрозуміло, що нічого.

– Ось як почнеться!..

– Не почнеться.

– А може, й ні...

– Хоча можуть.

– Отак як...

– Та ж ні...

– От і добре.

– А мені подобається, коли в жінок великі стегна.

Перебудова

Партійний чин – художнику: “А ви ушкварте в нашому холі щось авангардистське на марксистсько-ленінську тематику!”

La Mort

Минулої зими пережив свою смерть. Смішні слова.

Помер мій найближчий друг, моє alter ego.

Я йшов містом, наче п’яний, і сіро-жовтий асфальт хитався піді мною, мов на пружинах.

Ніби хтось розібрав мене на маленькі блискучі кульки, ще менші гаєчки й гвинтики, й розкотив у різні боки.

Зустрів давнього знайомого. Ох ці намагання бути оригінальним! Нічого не знаючи, він запитав мене: “О, здоров. Ти ще живий?”

Наступного дня все згадував і не міг пригадати ні імені того знайомого, ні його прізвища.

Бажання

Трагедії виникають там, де бажають всього й від­разу. А всього й відразу не буває. Принаймні у нас не буває.

Релігія

– Ти хочеш працювати?

– Ні.

– Ти хочеш, аби твори твої виставлялися?

– Ні.

– Ти хочеш бути знаменитим, прославитися?

– Ні.

– Ти хочеш грошей?

– Ні.

– Ти жити хочеш?

– Байдуже.

– Ти хворий?

– Ні.

– А чого ж ти хочеш?

– Нічого не хочу. У мене нема бажань.

– Ух ти! Та ж за буддизмом ти найщасливіша на світі людина!

– Ура...

Сенс

Я зрозумів, у чому наша помилка. (Чия?) Ми всі займаємося вочевидь безперспективною справою: у мистецтві намагаємося звести в гармонію те, що ні­ко­ли нею не було – абсурдний, байдужий, алогічний світ.

Самогубцям

Милі мої, доземний вам уклін від старого собаки. Вам, хто вичавив із себе кров, вам, хто задавився мотузком чи продірявив голову кулею, вам, для кого таб­лет­ки стали останнім обідом... А найбільше – тим, хто тільки готується до цього.

Нащо такі муки?

Краще вже вбити себе морально. Є багато мето­дів, як примусити мозок думати лише про приємне: алкоголь, наркотики, безоглядний секс.

Коли ви ще вчора ввечері були тридцятилітньою дівкою, а сьогодні прокинулися жінкою, та ще й п’яною до нестями в одному лігві з пивним монстром, який страждає на енурез, а гази випускає так, що деренчать шибки, тоді, клянуся, ви пізнаєте абсолютно іншу реальність і, хтозна, може, вона вам сподобається. Головне – не спинятися на досягнутому.

Соціальне

Чи не здається вам, часом, що наша революція затяглася?

Педагогіка І

Вчитель – учню: для тово, штоб всьо било чікі, нада, стреляя, аднавремена дать казлу под жопу, штоб он нє повєрнулсі к тєбє і кровью нє замарал казенную гімнастьорку.

Про загальне

Ми всі – шизофреніки (це думка не моя, а професора Сніжнєвського). Хворобу видно вже з того, що вам хочеться сперечатися зі мною.

Якщо вам не хочеться сперечатися, то ви таки шизик подвійний.

Майбутнє

“Коммунизм – это высокоорганизованное общество свободных и сознательных тружеников...”

Педагогіка ІІ

Вчитель – учню:...ішо адно: єслі ти не хатіш натерті мазалей ат курка, нада работать у пірчатках.

Історія

Первісна доба

Рабовласництво

Феодалізм

Капіталізм

Ленін

-

-

-(хрущов?)

-

-

ГОРБАЧОВ

Заповіти

Лежачи на смертному одрі, цар Микола І в останню хвилину прикликав до себе наступника й устиг прошепотіти йому: “Олексашко, між віджилими феодальними відносинами, які складають основу всього нашого реакційного суспільного ладу, й новими виробничими силами виник гострий конфлікт, який неминуче призведе до загострення соціальних класових суперечностей. Пам’ятай про це”.

“Тату, – відповів заплаканий Олександр, – я до­кладу всіх зусиль, аби наростання невдоволення на­родних мас і вся політична обстановка в умовах нашого самодержавного режиму не призвела до того, щоб у Росії склалася революційна ситуація. Я проведу цілий ряд реформ, от хрест святий, але вони, клянуся, лишать недоторканими нашу політичну надбудову, абсолютну монархію, і не дадуть аніяких політичних прав трудящим”.

Антагонізми

Ох, ці Стратегічні оборонні ініціативи...

Сигарету запалиш, а вони бачать.

Вдома боюся роздягатися – моє огуззя і те, що спереду – клац-клац-клац – фотографується й передається до західного світу. Добре, хоч без запаху, а то раптом мило знову щезне?

Кольори

– Ваші “бабки”, сер! – каже Гарик.

– Звідки?

– Не дивися на мене, як Модільяні на Рубенса. Про­сто ми дещо спродали із твоєї майстерні. Не лежати ж йому там без діла. Ваші твори, сер, потрібні народу.

– І що ж це за народ такий?

– До вашого відома, нині мене прийнято до Народного Руху. І я, звичайно, умовив тамтешнє керівництво доповнити інтер’єри кімнат твоїми картинами. Вони купили три твої роботи. У тебе чудова жовто-синя гама.

Монологи

Дружина: “Ти знову напився! Ох, Боже мій, за що мені така кара? Як мені набридли ці художники й митці з вашими кризами й ризами... Коли цьому буде край? Подивися на себе! Хтось може сказати, що це розумний чоловік? Алкоголік! Ти цілими днями – на дивані... Навіть брудні шкарпетки не можеш однести до ванної, а шпурляєш під диван. Чому ти не працю­єш? Де ти швендяєш ночами? Тобі не жаль мене, то пожалій хоч дитину. У школі Павлик не може сказати, хто ти такий і де працюєш. У тебе одна робо­та – горілка й диван. Який приклад ти йому показуєш?”

Сльози й соплі її крапають у чашку з чаєм.

“Поглянь, на кого я стала схожою? У мене нема зайвої десятки, щоб купити собі бюстгальтера! Тобі так хочеться? Ти... ти... кретин і свиня, бо думаєш лише про себе. Всі твої надумані проблеми не варті ламаного гроша! Світ його, бачте, не влаштовує!.. Та хто ти такий? Нездара, який шукає собі виправдань! Ти вмієш тільки висміяти, а зробити щось ти незугарен, бо ти вмієш тільки руйнувати, а не творити. Чи є на світі хоча б одна людина, до якої ти ставишся з повагою, до якої можеш прислухатися? Немає!”

Гладжу рукою її тремтячі плечі:

– М-м... така людина була... Але її розіп’яли в тридцять третьому році нової ери.

Виставка

Благодійна виставка в підземному переході. Ко­льорові фотки в рамцях. Живописні мініатюри.

На фотках – гола жінка з неспокійними, повними остраху очима, у вимушеній позі зі шматком якогось драпування в руці виставляє напоказ свої змучені статеві органи.

Або ось іще: гола жінка серед ромашкового лугу пропонує вам свої повні груди. Вдивляюся в її обличчя й мені здається, що вдома в неї двійко малих діточок, а сама вона дуже хоче їсти.

Що може бути жалюгіднішим од радянської порнографії?

Року Божого 1988. Рік другий по з'явленні комети

Моє мистецтво

Я вмію пізнавати час по обличчях людей.

Їду в напівпорожньому вагоні метро і без годинника знаю, що зараз під одинадцяту вечора. Надвечір на обличчях людей проступають внутрішні сутінки. Їхня муарова тінь надає шкірі особливої барви. Вона проступає під густим макіяжем у дівчат, під горілчаним рум’янцем літніх роботяг, сіткою зморщок старих жінок...

Станція. Зграйка модно й ошатно вдягнених дівчат залітає до вагона. Мимоволі зіщулююсь, передчуваючи рейвах, який вони зчинять за хвилю. Але зненацька вони виявляються маленькими німими метеликами і мова їхня – сухе шурхотіння строкатих крилець. Фірмові наклейки, строкаті куртки і здавлені, якісь гортанні звуки. Дівчата наче струшують пальцями не­ви­димий пилок. Я боюся образити їх поглядом і опускаю очі. Мені боляче за їхню неміч. Не можу їм сказати нічого, бо вони не почують, і сам не розумію, про що вони.

Самотність

Батькові:

– Ти пам’ятаєш, як ми їхали в село, а з нами дід Іван? Скільки мені тоді було? П’ять? Вісім? То був один-єдиний раз, коли двоє моїх дідів зустрілися. Вони сиділи тоді біля нової хати, на колодках, обидва вусаті, обидва з германської, обидва з “Георгіями”. Вони сиділи й згадували воєнне... Дід Іван смоктав “біломорину”, а дід Петро – самокрутку з календарного листочка. Дід Іван мружився ще тоді отако від сонця, а воно блискало з шибок веранди й сліпило його...

– Ні, не пам’ятаю.

– Як, не пам’ятаєш? – сиплю словами, метушу­ся. – Ти що?.. Небо ще тоді було білим і палю­чим, і вода на машині (ми вдвох з тобою мили нашого “Мос­­квича”) засихала швидко, і ти ще лаявся, ну, бурчав. А дід Іван, покуривши, витягнув тоді свою верхню вставну щелепу, протер носовиком і плямкнув на міс­це, сказавши: “Темніє од “Біломору“.

– То все твої вигадки.

– Як ти можеш не пам’ятати, коли в мене та сцена й досі перед очима? Коли дід Петро підносив до рота цигарку, комір його новенького піджака настовбурчувався отако і давив шию. І дід робив головою отак – його характерний жест... Ми ж тільки вдвох те бачили. Невже не пам’ятаєш?

Людина

Хочеш, я стану таким? Або ось таким?

У мені – два мішки здихляків “я-минулих” і купа (скільки ж, цікаво?) таких самих “я-майбутніх”.

Я – оболонка мертвих душ.

Диво

Ось як я помру.

Я замерзну в степу. Моє здерев’яніле тіло принесуть до місцевої трупарні й покладуть у тепле місце, щоб розмерзлося. Дивним буде те, що дев’яносто­кілограмова моя плоть перетвориться на жменьку води, яку прибиральниця змахне ганчіркою.

Нiякаскотинавменецьогоневiдбере

Нiяка скотина в мене цього не вiдбере: хата під стріхою, вхід через сіни; двері зі щільно пригнаних дощок, товсті, але на міцних завісах, тому одчиняють­ся легко без скрипу (ні, здається, якесь рипіння було, та, мабуть, приємне чи таке, що не краяло нервів, i не запам'яталося); завіси важкі, зроблені якось так, що тягнуться через усю ширину дверей (а може, то де­рев'янi шпунти чи як вони там); дверi вiдполірованi до скляного руками, надто бiля залiзної клямки, i коли натискаєш на неї (тиснеш, малий, двома великими паль­цями; ах, маленький хлопчик, який не може вiд­чинити дверей, це так романтично; ну, пусти сльозу), чуєш, як вона там, по той бiк, зсередини, пiдкидає залiзну щеколду i та вiдлунює глухо й об'ємно, наче ото вдарити злегка по вiдру з водою; передовсiм – пiч i стiл (мабуть, саме це кидалося у вiчi першим; дядькам, зрозумiло, – стiл, тiткам – пiч i вхiд до кiм­нати, без дверей, завiшений прозорою ситцевою тканиною, можливо, темною з великими червоними квi­тами, а можливо, свiтлою, зi свiтлими квiтами; у будь-якому разi, вона просвiчувалася, бо там, у кiмнатi, лiтньої пори цiлоденно було сонце – вiкна, мабуть, виходили на схiд i пiвдень); але пiч – пiч займала всю стiну лiворуч; мiж нею й дверима (а вона розташована перпендикулярно до стiни, в якiй дверi),
у закутку, рогачi й кочерга; рогачi з гладенькими до скля­­ного держаками (це дивовижно, як виходила така полiровка, адже дерево не було засмаль­цьованим, на ньому видно було кожну прожилку (фак­туру); загалом, то схоже на лакування, але єство лаку липке й чуже дереву, його можна зняти, натомiсть та полiров­ка притаманна самому дереву). У рогачiв були чорнi закiптюженi рiзновеликi руки; без брехунiв, вони здавалися менi живими; їх заборонялося брати i то було тим самим, що заборона чiплятися до коров'ячих хвостiв, коли худоба вертала з пашi; рогачi й кочерга йшли на рiвнi живого й домашнього, бо, подiбно до теляти чи поросяти, якi завжди пручалися й намагалися вислизнути з рук щойно ти хапав їх у цупкi дитячi обiйми, важкий рогач теж вивертався й не слухався, коли, порушивши табу, ти таки хапав його до рук; рогачi жили своїм осiбним трибом, пiддатним (не зрозумiлим, а саме пiддатним на якийсь час) лише дорослим, так наче укладали з ними якусь мовчазну угоду на порання бiля печi; менi незрозумiло було, як могли брати рогачi мої старшi двоюрiднi сестри; в тому була невiдповiднiсть, хоча саме по тому я розумiв, що сестри таки старшi. Рогачi мирилися з грубим домотканим рушником, який висiв бiля них на одвiрку дверей; то було грубе єство, iнше життя, нiчим не пов'язане з рогачами чи пiччю; ним утирали руки, коли сiдали до столу, i його уникав я, бо кожного разу ним норовили тернути мою брудну мармизу. У бiлому огромi печi вирiзнявся рот, частiше затулений залiзною бiленою заслонкою з приклепаною ручкою, нiж розверстий; лiворуч (там, де купчилися ро­гачi) у громаддi печi було кiлька отворiв чи поличок, здається три, розташованi одна пiд одною; найзваб­ливiшою була горiшня, де клали сiрники i ще щось; сiрники були хитрими i водночас якимись дурнуватими; хитрiсть крилася в їхнiй колективностi: кожен був безпорадним сам по собi, а всi разом вони щирилися й гигикали, позбавленi глузду, обiзнанi на двох-трьох словах; дурнуватiсть їхня чаїлася i в тому, що вогонь охоплював їх зразу, зненацька, хижо вчепившись у голову дурника, i за млiг зминав його, скоцюрблював, лишаючи утлу, неприродно перекручену стеблинку (ба навiть не стеблинку, а нiщо), не придатну абсолютно нi до чого (хiба для дурепського фокуса, стиснувши те нiщо мiж послиненими долонями й отримавши нiщо подвiйне). Я не можу сказати чи, точнiше, i кажучи правду, я нiколи не сприймав отвiр печi як рот або пащу, навiть незважаючи на те, що знав, як саме називаються її боковi закапелки – челюстi; то прийшло потiм iз книжок; але саме до тiєї печi оте “рот” так i не прилiпилося. Отож, пiч була лiворуч як заходиш, а праворуч був стiл i ослони, i на стiнi, де дверi, висiв судник, зроблений з дощок, iз рiзьбленням, фарбований, здається, у синє. Судник був нiмим, хоч на ньому й купилися якiсь миски. Чорт, я не пам'ятаю стiл!.. Хто скаже, яким був стiл? І чим покритий? (Що це за стиль – “був, був”? Коли був? У якi роки й столiття? Хто скаже, вiд чого рахувати?..) Якщо пройти повз пiч лiворуч, потрапляєш до вузенької кiмнатки з маленьким вiконцем. Усю ту кiмнатку займало лiжко, не тому, що було великим, а тому, що кiмнатка була крихiтною. Вгорi в головах були образи й лампадка, яку запалювали на свята. У вiчнiй пiвтемрявi комiрчини та крапелька свiт­ла ледь блимала i тим приманювала. Пiвтемрява була брунатною i мала обриси лiжка з клепаною залiзною спинкою, i мала форму зшитої з клаптiв ковдри i домотканго рядна. (У кутках зачаїлася тиша. У цiй хатi давно вже нiкого. Порожньо). Якщо стати обличчям до образiв, то позаду буде лежанка, вкрита рядниною, а вище – тепла черiнь печi, де сушилося насiння. У ньому колись я спав i, засинаючи, чув, як воно потрiскувало. На лежанцi сидiла кiшка. Вона щойно народила кошенят, i я не можу позбутися спогаду про те, що зазирав їй в утробу, де все нiби свiтилося червоним, було слизьким i страшним (хоча це, мабуть, брехня i якась плутанина, тож залишимо так: на лежанцi часом сидiла кiшка, а загалом то було мiсце, де вночi вiдпочивала бабуся). Навпроти вхiдних дверей був прохiд до бiльшої кiмнати (малюй план, дурню, бо не уявиш). Це той прохiд, що я вже згадував, завiшений прозорою ситцевою тканиною. Лiво­руч пiд стiною стояла шафа, купована, фабрична, з шухлядами й рипучими дверцятами. Десь у нiй було вiконце iз товстого ограненого скла, але я не знаю, куди його прилiпити, я пам'ятаю нафталiновий запах шафи i те, що шухляди було вистелено шматками не­розрiзаного тонкого строкатого паперу, з якого десь на цукерковiй фабрицi робили обгортки для смокташок “Дюшес”. Поряд iз шафою (пiд тiєю самою стi­ною) стояло лiжко, високе, iз великими залiзними блискучими бильцями, якi завершувалися такими ж блискучими кульками. Лiжко мало празничний ви­гляд, бо на ньому купилися пiрамiди (та нi ж бо, просто одна на однiй – велика, менша й маленька) – вишитi подушки. Загалом лiжко було веселим, незважаючи на те, що колись на ньому пiдводили i не могли пiдвести дiда, якого не тримали костi, i я плакав вiд того, але дiд уже йде через двiр до хлiва i звiдти озивається до мене: ну, чого ти? ге, злякався? Лiво­руч вiд входу, в кутку, швейна машина з великим чорним залiзним колесом (якщо казати дурепською мовою, то “з ножним приводом”). Це я потiм вибрешу собi та iншим, що боявся, коли те колесо крутилося, натякаючи тим на вiчнiсть, а вiчнiсть плюс ткац­тво (ткаля, яка снує свiт) складало таку собi мiфоло­гiчну ахiнею, на яку ловилися мої знайомi iнтелiген­ти. Тож колеса я анiтрохи не боявся. Навпаки, воно менi подобалося, особливо коли тьотя сiдала шити i накидала на колесо шкiв, i вся машина оживала вiд поруху її ноги. Вiд машини пiд стiною тягнувся довгий ослiн, який упирався в покуть. У стiнi було двоє вiкон, крiзь якi видно було величезнi кущi диких квi­тучих троянд. На покутi стояв великий грубий стiл. Його я запам'ятав. Старезне єство столу було просноване дрiбненькими дiроч­ками шашiлю, але не втрачало вiд того. Його мiцнi чотирикутнi ноги мали внизу великi кулi, а завершувалися округлими, по-сiльсь­кому тендiтними опорами. Стiл було вкрито скатер­тиною (сказав i замовк, бо не знаю, якою саме, i чи справдi це так). Пiд стелею над столом, на дерев'янiй, фарбованiй у червоне, але забiленiй, поличцi стояли невеликi (дурень би сказав – стандартнi) образи, за­скленi, в блискучих окладах. Чiтко бачу лише Божу Матiр з дитиною. Другий образ – Чоловiк, що тримає в лiвiй руцi книгу, а правицю склав, пiднявши два пальцi. За образами зберiгали якiсь документи (от добре було б сказати, що там лежали розрахунки за тру­доднi, виписки про податки, i зробити випад, мовляв, як тяжко жилося селянам. Тож я цей фiнт оминаю). Там лежало посвiд­чення з назвою “Мандат” (чий, кому, навiщо?) i листи, якi дiд фiолетовим чорнилом писав батьковi. “...здали кабана i так розрахувалися з державою” писалося в одному. За образи часто клала свiй вузлик iз грiшми бабуся, i я якось унадився, тремтячи, дiставати його, розв'язувати зубами i вибирати з нього жовтi й бiлi монетки. Чи звернули ви увагу на те, що я, будучи незмiрно малим, так пiдмiчав кольори? Якщо нi, то звернiть. Це свiдчить про те, що вже тодi, у босоногому дитинствi, я формувався як художник i митець. Усiкли? Отож. Боже, я забув про долiвку. Вона глиняна. Перед тим, як мести, її прискали з рота водою, i тодi промовляла глина. Вона пахла (хто не знає того запаху, нiколи не зможе його уявити, а слiв для означення я не знаю). Оце все. Ось якi риси має неохопна самотнiсть. Ось що я маю, i нiяка скотина в мене цього не одбере. Із цього випливає одне: я знаю, коли помру. Це буде тодi, коли менi вдасться написати одну рiч – на пагорбi хата, внизу рiчка, через яку перекинуто мiст, i ним бiжить дорога (соша), i роздвоюється за мостом на двi вулицi, i меншає, закругляючись десь далеко, зникаючи за небо­краєм, згiдно з кулястiстю землi, i там уже справдi край землi, бо далi, вгорi – безмежний космос. Так ось, мiст має бути написаний виразно до деталей, наче стоїш на ньому, а решта все – наче з висоти пташиного лету чи з висоти лету однiєї самотньої душi.

Дружина

– Чому ти такий сумний?

– Мізантропія заїла...

– Вибач, я забула, що це таке.

– Це схоже на харчове отруєння. Постійно нудить.

– Заварити тобі звіробою з м’ятою?

Року Божого 1989. Рік третій по з'явленні комети

Діалоги

– Слухай в обидва: я зляпав одну дурницю й влип, як муха в гімно.

Ці печальні єврейські очі нагадують мені біблей­ські писання, де між Плачем Ієремії і втомленими про­роц­твами Екклезіяста шалапутиться Пісня над піснями.

– Дурницю?

Мені завжди здавалося, що все Гарикове життя (втім, як і моє) – суцільна дурниця. Виявляється, він гадає інакше...

– Відкіля я міг знати, що її таточко – голова такої шановної установи? Якби я це знав, то подзвонив би Семенові й сказав: “Шмоня, якщо тобі хоч скільки-небудь жаль моєї сивої цноти, візьми у тумбочці три копійки й приходь негайно. Звичайно, Семенові шкода моєї сивини... Я взяв би в нього ті копійки, дав би дівчинці й сказав: “Візьми ці монетки, дівчинко, піди на ріг Сагайдачного й Андріївської, купи собі маленьку круглу булочку, з’їж її й забудь про мене”. Але я не знав, хто її тато. Тому три копійки й досі припадають пилом у Шмониній тумбочці, а я зляпав дурницю. І я сказав собі: Гарик, ти паслєдній ідіот. Чому ти заважав дівчинці одержувати п’ятірки? Оце запитання мені повторили в тій шановній установі, де працює її тато. І якщо було в моєму житті хоч раз таке, коли я не знав, що сказати, то це було саме тоді...

Сангвінічний ідіот Гарик у ролі Гарика-меланхоліка. Спинити неможливо.

–...і ось бідолашного Грошу ведуть у кабінєт і він змушений погоджуватися з усім, що йому там кажуть... А сказали там багато, і все справедливо. Нехай в мене вилізуть останні волосини скрізь і на голові, коли я знав, що вона ще пісяє алгебраїчними функціями. А найсмішніше, що з неї така дівчинка, як з мене автопоїлка. Це з тієї наївності, коли у першу ніч наречена кладе подушку не під голівку, а під сід­нички...

– Фі, Гаврюха, ти просто цинік...

Махає рукою спересердя.

– Тобі постав поряд двох жінок – одну вдягнену, а другу навпаки – і ти скажеш, що перша це жінка, а друга – цинізм. Найгірше, мені довелося погодитися на все, що вони запропонували, аби небо не стало для мене в клітинку.

– І тобі тепер доведеться багато працювати...

– У дитинстві мамуся говорила мені: Гроша, коли ти вже берешся робити що-небудь, роби це краще за­ всіх. А ти знаєш – я спати не можу без розумних порад. Я все життя виконував мамині настанови.

– Особливо стосовно жінок...

– Ох, не нагадуй мені ці первісні жахіття! Це мон­стриці й вампіреси, які харчуються нашим здоров’ям, якого й так нема.

– І ти виконуєш свої обов’язки перед тією установою несхитно й доскіпливо, як олов’яний солдатик?

– Я сказав би “так”, але то буде нахабною брехнею. У цій справі я виявився останнім двієчником... Там, у тій установі, їм не треба знати, хто й про що розбазікує. Про це вони читають у пресі. Їм потрібне щось значиміше...

– І ти прийшов до мене...

– І я пришкандибав до тебе. Ти – художник і до того ж відомий.

– Ти друга людина, яка говорить мені, що я відомий. В мене можуть виникнути комплекси...

– Тобі смішно...

– Ну, напиши їм, що я продаю за кордон тан­ки. Зараз модно стало продавати за кордон щось по­дібне.

– Да? А робиш ти їх з чого? З гімна?

– Ну, напиши, що я готую замах на директора ков­басної фабрики з метою наживи.

– Іди ти... В мене аж нігті вилазять, настільки це серйозно.

– Боїшся?..

– Коли я тільки подумаю, де б я міг нині бути, коли б не вродився ідіотом, то починаю плакати. Алмазні розпивочні й кришталеві закусочні, культура сексу, взагалі культура, пісуари з трояндами з видом на Середземне море й навпаки...

– Про що ми говоримо?

– Мені сумно...

Його очі – плач Ієремії над поруйнованим Єрусалимом.

– Пиши про мене, що хочеш, і йди під тридцять три чорти.

– А ти не образишся?

– Давай-давай... Може, в письменники виб’єшся.

– А хто твої друзі чи однодумці? Мені ж треба буде.

Плескаю його по плечу.

– Навєрноє, ти, Гаврік.

Перспективи

Діамантові копальні в Південній Африці мені вочевидь не загрожують.

Фізіологія

Людина складається з дрібнесеньких кульок, які звуться молекулами, і блискучих тонесеньких черв’яч­ків, які звуться сперматозоїдами.

Історія

Людина походить від шлюбу мавпи з динозавром.

Спочатку люди не вміли ходити, потім винайшли вогонь. Вони боролися з природою і не знали, як жити.

Потім народився Маркс, і всі полегшено зітхнули.

Космологія

Щось мені не віриться, що Земля кругла...

Політика

Бідолашний Чаушеску!.. Йому одному довелося роз­платитися за всіх.

Трансцендентне

Увечері, коли, ввімкнувши приймач і послухавши приємну музику, чуєш: “Сеанс екстрасенса Чумака закінчено”, відчуваєш себе обробленим з ніг до голови.

Дещо з фізики

Вода або пара крутить ротор турбіни. Ротор – це така штука, що крутиться, й від того виникає електричний струм. Він, кажуть, завжди виникає там, де щось крутиться. Манюсінькі кульки біжать по дротах, точніше – всередині дротів, стикаються лобами в лампочці в мене над головою. Ще менші кульки заповнюють простір навколо неї й від того лампочка світиться й освітлює мене, а я длубаюся в носі.

Безкоштовні поради

Запам’ятай: щоб відчути себе живим у нашому світі й, головне, щоб усі знали, що ти живий, треба добряче зациндрити комусь у зуби або переспати з дружиною (чужою, зрозуміло).

Не вір, коли тобі казатимуть, що треба напо­ле­г­ливо працювати. Подумай: наполеглива праця ще нікому в нашому світі не приносила добра.

Дещо з історії

Одного року важко стало жити евенкам. Зникла з річок риба, а в тайгових нетрях перевелася дичина. Сумними стали старі й малі, бо навіть сиві ста­рій­шини не могли зарадити. Де шукати плідні міс­ця? Як не дати духові смерті запанувати в стійбищах? Мовчали й ті, що чують богів, а отже, мовчали й боги.

І тоді з’явилися перед евенками два великих орли і сказали до них людською мовою: “Ідіть за нами, евенки. Ми приведемо вас до місць, де вдосталь усьо­го”.

І піднялися евенки, й рушили слідом за орлами.

Довго довелося їм іти. Пробиралися вони лісами й тундрою, обминали озера й переходили річки, і багато було серед них знеможених... Але орли летіли вперед, і евенки вперто йшли за ними.

І воздалося евенкам за їхню терплячість, бо привели їх орли до чудових місць, де вдосталь було жир­­ної риби й ситої дичини. Радістю виповнилися серця евен­ків, словами щиросердної подяки вихлюпнулася вона до орлів. “Хто ви, о птахи?” – радісно запитали люди. Нічого не сказали орли, змахнули дужими крилами й полинули до сонця. Зрозуміло стало кожному евенку, що тими орлами були Ленін і Сталін.

Про двох велетнів

Кажуть, що Рашидов міг випити за один вечір п’ят­десят літрів коньяку й з’їсти тридцять вісім кілогра­мів свого улюбленого м’ясного балика “Порт-Саїд”, закусуючи це коруонблянцем “Шаргач” і печеними кокосовими горіхами.

Подейкують також, що Кунаєв, піднатужившись, міг випити Амудар’ю, і лише на прохання Рашидова не робив цього.

Незрозуміле

Людина складається з маленьких кульок, які називаються молекулами. Однак самі по собі оті кульки не можуть мислити, а коли збираються докупи (в людині), то людина має здатність думати.

І звідкіля воно береться?

Ги-ги

Ги-ги.

Мрія

Хотілося б переспати із Сабриною. Нехай задушить мене своїми стегнами.

Мені хотілося б цього за однієї умови: Сабрина має сама прибути до мене додому, бути милою й веселою (це вона вміє), роздягтися самій і роздягти мою особу, попестити трохи моє... тіло, покласти мене в ліжко (чи куди вже буде, я не перебірливий), вилізти зверху, соватися по мені (чи що вона там уміє, але, боронь Боже, щоб ніяких буржуазних викрутасів і збочень), а після всього ще й похвалити мене як мужчину, і бути всім задоволеною.

Спадкоємність

Що я можу залишити синові?

Моральний кодекс будівника комунізму й трохи власного смороду.

Комета

Прибульці прилетіли на кометі, запалили землю і вкрали в людей масло. Отож, доводиться колотити верш­ки в трилітровій банці й дивитися “Рабиню Ізауру”. Достоту цікавий зв’язок...

Звіт 2. Свідомість як механізм накопичення теплової енергії
(можна не читати)

Згідно з нашими спостереженнями, існує безконечна кількість механізмів накопичення теплової енер­гії.

Одним із таких механізмів є флуктуація свідомос­ті.

Флуктуація свідомості є наслідком активізації речовини. Цілком імовірно, що активізуючи речови­ну по той бік Великого Проходу Отаманенка, тобто у b-системі, всесвіт, як цілісна структура, зрівноважував рівень накопичення теплової енергії у нашій, тобто a-системі.

Активізація речовини по той бік Великого Про­ходу Отаманенка відбувалася за рахунок утворення складних поєднань вуглецю, які зможливили виникнення ланцюгових молекул, т. зв. нуклеїнових кислот. Ланцюгові молекули здатні зберігати інформацію про структуру біомолекул. Збереження інформації було необхідною умовою розширення живої речовини у b-системі.

Так утворювалися т. зв. генні структури кодування інформації.

Флуктуація свідомості в генних структурах від­бу­валася за рахунок здатності цих структур до суб’­єкт-об’єктної орієнтації. Ускладнення такої орієнта­ції, пов’язане з виникненням здатності до обміну ін­фор­мацією, призвело до збільшення параметрів однієї з генних структур – популяції людей. Збіль­шення цієї популяції зумовлювалося абсолютною агресією відно­сно інших генних структур із залученням щораз біль­шої кількості т. зв. енергоносіїв.

Протоієрей Христофор

Ненависть

– Чом не заходиш, Гаврюхо?

В його очах – той самий Ієремія та ще Іуда. Іде вішатися, подзенькуючи срібляниками в капшуці.

– Мені соромно й хочеться плакати...

– Облиш...

– Знаєш, – каже Гарик, – коли доводиться щось писати в епоху демократії-в-умовах-єдиноначалія, то важко спинитися.

– Не бери дурного в розум. Вони хоч платять тобі що-небудь?

– Які там гроші. На громадських засадах...

– А двієчниця як там? Ну та, в якої тато – твій теперішній громадський начальник?

Гарик знімає темні окуляри й надуває свіжови­голену щоку, мружачись від сонця. Білі конячі зуби його ошкірюються.

– Ми тепер ходимо разом до спецклініки на уколи.

– Зрозуміло. Дівчинка не слухала батьків і, розпашіла після сексу, хлебтала холодне пивце?

– Ага. А бідний Гроша від того пивця підхопив трипер.

– О-о!.. То ви тепер маєте побратися як друзі по нещастю?

– Чорт би її забрав разом з батечком!

– Ну-ну, спокійніше. Не забувай про субординацію.

Сангвінічне Гарикове сонечко раптом закочується, а чудові зуби завішуються фіранкою губів з рі­денькою бахромою вусиків.

– Послухай, – каже він, – що тобі від мене потрібно?

–?

– Ну чого ти хочеш від мене? Я до тебе як до людини, а ти... Ти – купа гімна, ти мертяк на ме­ханічних ногах. Про тебе всі так кажуть. Тебе об­ходять, щоб не вробитися. Ти набрид навіть у тій організа­ції... Я думав, що ти творець, а ти просто мрець, і від тебе постійно тхне брудними шкарпетками!

Гарик жбурляє на столик ключі, вони перевертають чашку. Сурогат розуму для ідіотів заливає пластикову лисину столу.

– То ключі од твого клозету, – каже Гарик на прощання.

Про себе

Маленький кучерявий хлопчик у коротеньких штан­цях на шлейках, змахуючи крильцями, з’явився у вікні й повідомив мені, що Бог чекає внизу, в кав’ярні. В одній руці хлопчик тримав півпорожню пляшечку з одеколоном, а в другій – презервативи. Він поніс усе це кудись поверхом вище, де в тому була, мабуть, настійна потреба.

Я прителіпав до кав’ярні й відразу помітив його крислатого темного капелюха.

– Ну що, – спитав мене, – ти підмився нарешті? Від тебе вже не тхне сосисками з аспірином?

Він має право трохи розважитися.

Плавним жестом балеруна він витяг мою душу, огля­нув її й засилив на місце.

– Бачу, ти вже визрів для розмови, тож поговоримо віч-на-віч без усяких квантових двійників. Мушу повідомити тобі не вельми втішну річ. Виявилося, що все просто прикидається. Можеш покластися на мене. Я знаюся на цих речах. Мистецтво прикидається, буцімто щось означає. Наука прикидається, що знає щось. Релігія прикидається, що наставляє. Філософія прикидається, що знає все. Люди, зрештою, тільки вдають, що живуть...

– А я?..

Він поглянув на мене з комуністичної ери – до­скіпливо й принципово:

– А ти прикидаєшся, що нічого цього не знаєш.

Хімік

– Коли ми щось синтезуємо, то це страшенно цікаво й захоплююче...

– Просто собі синтезуєте та й годі?

– Ні. Ми синтезуємо, синтезуємо... За нами йдуть фізики й кібернетики. На основі наших полімерів вони роблять різну електроніку...

– Ну, а далі?

– А далі, з одного боку, ми вже дійшли до того, що можемо спостерігати атоми, багато атомів... Ми ви­вчаємо, як вони рухаються, як синтезуються, їхні взаємодії й закономірності. Ми можемо спостерігати, як атоми розкладаються на кварки, баріони, протони...

– А з другого боку?

– А з другого боку, на наших полімерах будують електроніку для космічних кораблів і міжпланетних станцій.

– І що ж?..

– А те, що ми літаємо в космос, а звідти дивимося на Землю. Вона, знаєте, така красива...

Розмови

– Нащо ти купив оце?

– Щоб з’їсти.

– Негайно поверни. То не сосиска. То “овєщєствльоний труд міліонов”!

Аксесуари епохи

У жіночої одежі застібки з правого боку на лівий, а в чоловічої – навпаки. Чого б то?

Істотне про гроші

Грошей немає.

Уподобання

А я люблю, коли вода набирається до унітазного бачка із шумом і плюскотом. Не так чутно “утробні пісні”.

З монологів дружини

“Хай буде проклятим той день, коли я познайомилася з тобою... Господи, і де ти взявся, така свиня, на мою голову?”

Цікаво, це вона про мене чи все-таки про Бога?

Пришестя

– Астрологи Глоби сказали, що в тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятому році народиться другий Ісус Христос. Цікаво, хто ж його народить?

– Не прикидайся ідіотом. Ти й сам чудово знаєш, хто.

– То хто ж, хто?

– Звичайно ж, дружина нашого президента.

Ретроспекції

Розповідають, що Микита Хрущов на дозвіллі самотужки зібрав мотоцикла і часом катав на ньому Йо­сипа Сталіна. З гуркотом і димом вони мчали вдвох кремлівськими алеями, а охорона віддавала їм честь.

Після однієї з прогулянок Сталін, розкурюючи люльку, сказав роздумливо:

– Ті пасматрі, Мікітка, с какой би мі скоростью нє єхалі – ахрана всігда начєку.

Року Божого 1990. Рік четвертий по з'явленні комети

Утопія

Ми всі – наче Кампанелли. Стоїмо по коліна у світлому майбутньому.

Таблиця множення

Крім Бога, в мене є ще Степан.

Степан прокидається о четвертій ранку й суне у ванну. Він наповнює її теплою водою, залазить туди й поступово доводить температуру води до десяти градусів за Цельсієм. Це – щоб прокинутися й почати працювати.

Степан – скульптор. У його майстерні повно голів і голівок, гіпсових рук, вух і ще всячини. Весь оцей мотлох заснований пилом і заляпаний глиною. Третину майстерні (за Степановими підрахунками) займає сидячий портрет Матері-Батьківщини – Степанова гордість і біда водночас. Гордість, бо свого часу Степан одержав за цю скульптуру чималі гроші й зажив офіційної слави, а біда – через те, що замовник вдовольнився копією менших розмірів (Степан потай сподівався зробити з цієї більшої статуї пам’ятника), а глиняно-арматурне громаддя лишилося Степанові. Громаддя було вдягнуте чомусь у грецьку туніку, мало правильне до страшного, сите й вгодоване обличчя з порожніми байдужими вирлами. Воно мало дебелі руки й могутні босі ноги. В руках те страховидло тримало сніп злакових, яким тендітно прикривало свою вагітність. Вагітність ота, за словами самого Степана, мала символізувати незнищенність нашого народу. Про мене ж, символіка була в іншому – вагітна жінка, яка ніколи не народить дитину, мертва дружина мерт­вих правителів.

Я першим знайшов застосування тому громаддю. Якщо підмостити плед, то з колін того монстра виходило чудове крісло, куди можна було залізти з ногами. Я згоджувався зі Степаном, що в такі хвилини моя особа ставала чудовим доповненням до скульптури.

Степан любив мої приходи, бо лише я міг годинами вислуховувати його бридні.

– Я хочу знайти абсолютно адекватне втілення своєї думки, – каже він.

Безліч степанів і степанчиків, глиняних і гіпсових, туманно зирять з полиць і підлоги.

– А про що думка?

– Роль людини у світобудові.

– Оригінально, нічого не скажеш. Ти гадаєш, на тобі щось тримається?

Степан відкидає назад густу чуприну.

– Збиткуєшся...

– Ба ні, – ледве стримуюся від сміху. – Невже ти серйозно так вважаєш? Що світова вісь проходить через твій пеніс?

– Дурний ти, хоч і в зморшках, – Степан замислюється. – Яка різниця, так це чи не так. Якщо ти людина, то маєш завчити це як таблицю множення – із самих пелюшок. І ні секунди в цьому не сумніватися. Без цього не можна жити.

Потойбічне

Сьогодні до мене прилетів мій померлий друг у ви­гляді метелика. Я саме з насолодою жер хурму, й солодкий сік скрапував мені в бороду.

Метелик склав свої темні з оранжевим оксамитові крильця й зітхнув:

– Жаль, що я не можу тобі нічого сказати...

Зрозуміло

Одного разу я таки спробував узятися за пензлі.

Я мусив зобразити схлип, яким завершиться світ.

Мені наснилося, буцімто я суну в натовпі людей. Всі мовчать. Чутно лише якесь плямкання й човгання тисяч ніг. Куди й звідки йдемо – невідомо. Довкола – густий ковтунуватий червонястий морок. Від того він здається теплим, але насправді – холодно. І саме ота невідповідність між кольором і відчуттями дає зрозуміти, що справи наші кепські. Далі мене вихоплено й піднято над натовпом, наче кота. Я почув голос Бога й розплющив очі. Ми сиділи з ним у затишній кімнаті з хорошими старовинними меблями й безліччю фотокарток на стінах.

– Хочеш, – сказав Бог, – я покажу тобі кінець усьому?

Зрозуміло, що я того бажав.

Бог розсунув фіранку, що затуляла стіну, і я побачив той самий червонястий півморок, де сам плив ще зовсім недавно. У ньому, в тому мороці, розчинювалися люди. І не було зойків, ані ґвалту, лише тихий схлип, наче ото у малої дитини забрано цукерку.

– Хочеш порятувати світ? – Бог показав на людей.

Зрозуміло, що я сказав “ні”.

Зрозуміло, що Бог навіть не здивувався.

Взаємини

– Я, брат, художник.

– Я, брат, тоже.

– Тоді який ти мені в чорта брат?

Антропогенез

Людей створили наші брати по розуму – прибульці. Вони споруджували велетенські космодроми в пустелі Наско, зводили височенних бовванів на острові Пасхи й водночас “порали” бідолашних мавпочок.

Що таке статеві зносини?

Переливання однієї тьми в іншу.

Мужицьке начало

– Де твоє мужицьке начало? – це дружина. – Ти ж хотів усього цього.

– Чого саме?

– Цієї перебудови... Я не знаю, як його назвати. Словом, авангарду політичного чи що...

– Знаєш, мені не подобається, коли авангард насаджують згори. Мені здається, що не може бути нормальною людина, яка спочатку стріляє в потилицю “ворогові народу”, а тоді береться лікувати убієнного. Це не авангард. Це – ар’єргард.

– А це ще що таке?

– Як би тобі дохідливіше?.. Уяви собі революцію в ляльковому театрі на чолі з Карабасом-Барабасом.

Політика

Партія веде де-не-де...

Трохи етнографії

Кажуть, що відомий тиран Берія мав безліч двій­ників. І навіть на отому історичному пленумі заарештували не самого Берію, а підставну особу, яку після суду й розстріляли.

Сам Берія потайки перебрався до Африки, де, осте­рігаючись довгих рук працівників свого зак­ладу, осе­лився в одному бушменському племені. Ночами можна часом бачити, як він разом з одноплемінниками виконує танок антилопи, вигукуючи бушменське: “Те-а-та, те-а-та, єя-єя!..”

Світобудова

Степан сидів у своїй майстерні на підлозі, серед маленьких степанів і степанчиків, і дивився на власний пеніс. Мов за командою, прутень отой раптово піднімався й так само раптово падав. Загалом, то було схоже на заклинання кобри.

– Непогано як для митця. – озвався я. – Тільки двері слід зачиняти.

– Ти не розумієш... – очі Степанові збуджено блищали. – Я відкрив у собі силу Кундаліні-йоги. Глянь, зусиллям волі я можу піднімати й опускати його, коли мені заманеться.

Він був такий радий, що я подумав: “А може, й справді світова вісь проходить через Степанів прутень?”

Порядок

Крім Степана й Гаврюхи, є в мене ще Микита. Микита грає на гітарі, цмулить горілку і халтурить під Пимоненка червонопиких рубенсівських українців і українок, які теж п’ють горілку й танцюють тропа­ка на тлі мальв, соняшників і білених хат. “Я представник, – каже Микита, – найчисленнішого й наймогутнішого напрямку в мистецтві – халтуризму”. Хал­туру він спродує іноземцям або “обиз’янам”, як сам їх називає, на Андріївському узвозі. З того живе. Улюб­лене слово Микити – “херня”. Ним він позначає все: від тубуса з білилами до стосунків із жінками. Жінок у нього безліч. “Херня, старий… Володька [тоб­то київ­ський князь Володимир Великий] їх мав шіст­сот, а став святим. Чим я гірший? До того ж, у моїй колекції лише сто п’ятдесят сім шпар. Ось така херня виходить”.

Цікаво з ним розмовляти. Скажеш, наприклад:

– Чув? Портик Поштамту завалився. Одинадцять чоловік загинуло.

А він:

– Херня, одбудують.

Або:

– Херня, душа безсмертна.

Скажеш йому про свої чи чиїсь проблеми, а він:

– Херня, старий, прорвемося.

Більшого бедламу, ніж у Микити, я не бачив у жодній майстерні. Пожмакані газети й обрізки паперу, пляшки, аркуші з начерками товстих, наче по­пухлих, людських тіл з присохлими насінинами помідорів, купки недопалків (при тому, що сам він не палить), висохлі й невисохлі тубуси з фарбами, презервативи, шкарпетки, пробита німецька каска часів війни, рами і підрамники, лотки з-під яєць, якими Микита збирався колись оббити стіни майстерні, незбагненні, бозна-звідки, частини мікросхем, строкато вимазане фарбами ганчір’я, витійливо закручені висохлі шкірки бананів... Загалом, то скидається на великий смітник, хоча сам Микита стверджує, що кожна “херня” має у нього своє місце. “Безладдя, – каже Ми­кита, – це просто інший порядок, незрозумілий для стороннього. Для когось порядком є купки, стосики чи рядочки всякої херні. Для мене порядок має саме таку форму. Можеш ти щось мені заперечити? Не можеш? Правильно. Це моє життя, особисто моє, ви­ключно моє і нічиє більше. Я не хочу влаштовувати військовий переворот у країні і встановлювати якийсь інший устрій. Просто не хочу й квит. Мені це противно. Але я хочу влаштувати своє особисте життя так, як мені подобається. Хоча б ось тут, у цій комірчині. Хто може мене ганити? Хтось хоче бути мені за радника і казати, як саме мені жити? То нехай буде готовим і померти замість мене, бо це вже бу­де його життям. А якщо той хтось не може померти замість мене, то нехай котиться під тридцять шість чортів”.

Чутки

Подейкують, що пекло розташоване саме під нашою країною.

Мітинг І

– Усі – на мітинг!

– А про що мітинг?

– Геть Масола й Кравчука!

– І все?

– За вільну Україну! За незалежність!

– Від кого?

– Від московської неволі! Щоб наша доля нас не цуралась!..

– Ну, наливай...

– Ні – імперським зазіханням! Ганьба! Геть банди манкуртів з України! Геть московське ярмо! Щоб наша доля нас!..

– Ну, наливай.

– Де ваша совість, панове? Почуйте, хто виступає.

– А хто?

– Сам Драч!

– Ого, яке цабе! А хто ото у військових строях?

– То січові стрільці.

– А ото, в шароварах?

– Тю, та то ж козаки, хіба не бачите?

– Невже таки повставали?

– Та ні, то наші, в костюмах.

– А костюми нащо?

– Щоб знали, що ми не кацапи!

Любов

Аж ось і моя Сабрина. О дванадцятій ночі в сонному завулку.

– Сигареты у вас не найдется случайно?

Гострі туфельки, темні (у світлі вуличного ліхтаря) панчохи і далі, вище – тире спіднички, лілова, а може, синя, куртка... визивне розписане личко, гора волосся.

– Дитино, – кажу лагідно, – може, тобі ще й кагору налити скляночку?

Сміється, хитає заперечливо головою.

– Не люблю церковь. Вот коньяка бы...

Неважко здогадатися. В руці в мене пляшка “Ти­си” – подарунок доброго непитущого Степана.

– Прямо тут?

– Ну почему? Пойдем ко мне, если, конечно, не боишься.

Йдемо.

У квартирі пахне парфумами. Клац – світло – затишна вітальня зі старими меблями.

– Тоня, это ты? – стеречий голос з кухні.

Мимоволі здригаюся.

– Конечно, мама, это не я, – відповідає моя Сабрина.

– Ты не одна?

– Одна, мама...

Гм... Хіба мене чимось здивуєш?

– Я приготовила на ужин спагетти с тертым сыром. Уже все остыло...

– Я сейчас, мама...

Підходить до мене. Дивиться в очі. Що вона там шукає, в моїх сірих вирлах?

Миле личко, заляпане фарбами, затоноване, замас­коване під пересічну теледурепу. Тільки очі сумні – невигідний контраст. Де я вже бачив ті очі? А, так – виставка собак минулого літа. Ірландський сеттер.

Показую коньяк, мовляв, куди з цим?

– Пойдем на кухню. – Бере пляшку в мене з рук.

Смикнувши себе за бороду, теліпаюся слідом.

Кухня: величезний буфет імені Йосипа Сталіна, хо­ло­­дильник з магнітофоном зверху, стіл, штраусівські стільці, тумба, мийка, плита й більше нічого і, головне, нікого. Невже мама живе в буфеті? Задля, так би мовити, втраченої стабільності?

Крім мами, тут не вистачає ще чогось. Так, жіночих сліз. Ось і вони – моя Сабрина сіла за стіл, підперла рукою голову. Вона ще не плаче, тільки збирається заплакати.

– А мама, – питаю пошепки, – в буфеті?

– Дурак. – Вона одвертається. – Мама умерла.

Непогані жарти як для сучасності.

Сабрина підводиться, клацає магнітофоном. “Тоня, это ты?” – той самий старечий голос. Пауза. “Ты не одна?” Пауза. “Я приготовила на ужин спагетти...”

Ось тепер уже Сабрина плаче.

Магнітофон, цикнувши, вимикається.

Крапає вода з крана. Іще якийсь нудотний звук – тихе потріскування.

Сабрина втирає сльози разом з фарбою.

Дістаю з кишені “Приму”, кладу поряд з нею.

– Пошел ты к черту. Нужны мне твои сигареты...

Одвертається, дістає з-під магнітофона пачку “Ронн­хілл”.

– Кури.

Закурюю

– Сама придумала? – киваю на магнітофон.

– Это братец-придурок.

– Він що в тебе, садист?

– Нет, технарь.

– Зрозуміло. Атомні бомби проектує.

– Почему? – дивується. – Электроника какая-то...

– Це майже одне.

– Он просто хотел, чтобы мне не было так одиноко возвращаться в пустую квартиру. Я включаю в при­хожей свет и слышу мамин голос. Я сама однажды записала его на пленку. Для смеха...

Вона вже опанувала себе. Дістала з буфету келихи.

– Ты же хотел угостить меня...

Я налив.

– Будь, Сабрино.

Бровенята її сіпнулися.

– Будь здоров,.. Мифодий.

Вона випила воднодух, як і я. Запала мовчанка. І знову – те нудне потріскування.

– Послухай-но, Сабрино, а що це за ідіотський звук? Це холодильник?

Пересмикнула плачима.

– Нет. Это автоматическая кинокамера. Она снимает на пленку все, чем мы тут занимаемся. Потом... Потом эту пленку я проявлю и буду шантажировать тебя перед женой. Новий вид рэкета, понял? Ведь я же знаю – ты женат.

Я не втримався й засміявся. Не від “кінокамери”, а від наївної думки здивувати цим сьогодні будь-кого, в тому числі й мою дружину.

– Я одружений рівно настільки, аби сидіти о пер­шій ночі в затишній квартирі й пити коньяк у товаристві симпатичної дівчини.

Сказав це й відчув, як в мені збурюється ота сила степанової Кундаліні-йоги. А по тому стало ясно, що пора відчалювати.

– Ти уходишь?..

Схоже, що вона справді налякалася.

– А ти думала, що ми будемо вдвох до ранку катувати твоє ліжко?

Мовчить. Сливе собака – говорить очима.

“Кінокамера” накручує кілометри.

– Наш кадр, – кажу, – виходить дещо затягнутим. То буде не дуже цікавим для глядача.

– Почему ты не хочешь быть со мной? Ты