2015-09-06
1084
Ступені порівняння - це такі форми якісних прикметників, що означають різну міру вияву ознаки, якості того чи іншого предмета шляхом зіставлення з такою ж якістю в інших однотипних предметах: дорожчий - найдорожчий.
Розрізняють два ступені порівняння: вищий і найвищий. Ступені порівняння мають лише ті прикметники, які позначають змінну щодо ступеня вияву ознаку.
Вищий ступінь називає якісну ознаку, що виявляється більшою мірою, ніж позначувана звичайним прикметником: Ні, нема нічого На землі усенькій, Що було б рідніше І дорожче неньки. (П. Бондарчук).
Вищий ступінь порівняння має дві форми: просту (синтетичну) і складену (аналітичну).
Проста форма утворюється від звичайного прикметника за допомоги суфіксів -ш-,-іш-: молодий - молодший, теплий - тепліший. Від деяких прикметників вищий ступінь утворюється за допомоги обох суфіксів: тонкий - тонший, топкіший.
Творення вищого ступеня за допомоги суфікса -ш- супроводжується такими змінами:
o прикметникові суфікси -к-,-ок-,-ек- випадають: тонкий - тонший, глибокий - глибший, далекий - дальший;
|
|
|
o кореневі приголосні [г], [ж], [з], внаслідок фонетичних процесів змінюються на |жч], а приголосний [с| - на (шч|, що передається на письмі літерою щ: дорогий - дорожчий, вузький - вужчий, високий - вищий.
Форми вищого ступеня порівняння деяких прикметників утворюються від інших основ (суплетивні форми): гарний - кращий, великий -більший, поганий - гірший.
Складена форма вищого ступеня порівняння утворюється поєднанням слів більш, менш із звичайним прикметником: більш докладний, більш обережний, менш приємний.
Найвищий ступінь називає максимально виявлену ознаку предмета, якою він виокремлюється з-посеред інших предметів:
Найвищий ступінь порівняння має три форми: просту, складну і складену.
Проста форма твориться додаванням префікса най- до форми вищого ступеня: прозоріший - найпрозоріший, вищий - найвищий, складніший - найскладніший.
Складна форма твориться додаванням до простої форми найвищого ступеня префіксів -як-,-що: якнайбільший, щонайдужчий, щонайкращий.
Складена (аналітична) форма твориться додаванням слів найбільш (е), найменш (е) до звичайного прикметника: найбільш цікавий, найбільш зручний, найменш вдалий, найменш активний.
Дієприслівник як форма дієслова.
Дієприслівник — особлива форма дієслова, яка означає додаткову дію, що супроводить головну, виражену дієсловом, і відповідає на питання що роблячи? що зробивши? Наприклад: читаючи, співаючи, узявши, схопивши.
Цій формі властиві дієслівні ознаки виду (доконаного чи недоконаного), перехідності (неперехідності), часу (минулого або теперішнього).
|
|
|
Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні є поширеною Залежно від виду вихідного дієслова розрізняємо дієприслівники недоконаного (вітаючи, говорячи, кажучи, просячи; вітавши, казавши, прохавши) й доконаного (грюкнувши, принісши, прочитавши) виду.
1. Дієприслівники доконаного виду творимо від основи інфінітива дієслів доконаного виду за допомогою суфіксів -вши (після голосних), -ши (після приголосних). Дієслово подаємо в чоловічому роді минулого часу й до нього додаємо -ши: подумав+ши, оглянув+ши, підбіг+ши.
Дієприслівник доконаного виду означає таку другорядну дію, яка відбулася чи відбудеться раніше від основної, і відповідає на питання що зробивши?
2. Дієприслівники недоконаного виду утворюємо від основи теперішнього часу недоконаного виду за допомогою суфіксів -учи- (-ючи-) від дієслів І дієвідміни та -ачи- (-ячи-) від дієслів ІІ дієвідміни. Дієслово подаємо у 3-й особі множини теперішнього часу й замість -ть додаємо -чи: думаю(ть) – думаючи, терпля(ть) – терплячи, гуркотя(ть) – гуркотячи.
У корені дієприслівника теперішнього часу лишаємо всі ті особливості, які виникають за творення дієслівних форм 3-ї особи множини теперішнього часу.
Дієприслівник недоконаного виду означає другорядну дію, одночасну з основною, і відповідає на питання що роблячи?
Дієприслівники утворюємо також від дієслів, які закінчуються на -ся (-сь): задивляючись, посміхаючись (недоконаний вид), задивившись, посміхнувшись (доконаний вид).
Правопис прийменників
Похідні прийменники пишуться разом, окремо й через дефіс.
Разом пишуться:
а) складні прийменники, утворені сполученням одного або двох (іноді — трьох) прийменників із будь-якою частиною мови: внаслідок (унаслідок), впродовж (упродовж), замість, навколо, напередодні, наприкінці, щодо;
б) складні прийменники, утворені з двох простих прийменників: задля, заради, навпроти, окрім, поза, поміж, понад, поперед, посеред, проміж.
Через дефіс пишуться складні прийменники
з початковими з-, із-: з-за (із-за), з-над, з-перед, з-під (із-під), з-поза, з-поміж, з-понад, з-попід, з-посеред, з-проміж.
Окремо пишуться прийменникові сполуки: у (в) разі, під кінець, під час, що ж до.
Категорія часу дієслова
Дієслова дійсного способу можуть вживатися в минулому, теперішньому і минулому часі. Дієслова минулого часу означають дію, яка колись відбувалася або відбулася, дієслова теперішнього часу - дію, яка відбувається постійно або в момент мовлення, а дієслова майбутнього часу - дію, яка відбуватиметься в майбутньому.
Дієслова минулого часу змінюються за числами, а в однині - й за родами:
| Однина | Множина | ||
| чоловічий | жіночий | середній | |
| мав-0 | ма-л-а | ма-л-о | ма-л-и |
| біг-0 | біг-л-а | біг-л-о | біг-л-и |
Дієслова теперішнього і майбутнього часу змінюються за числами та особами. Дієслова в теперішньому часі мають ті ж особові закінчення, що і в майбутньому часі дієслова доконаного виду, які репрезентують просту форму майбутнього часу. Дієслова недоконаного виду мають складну і складену форми майбутнього часу.
Проста форма майбутнього часу дієслів доконаного виду:
| Особа | Однина | Множина | ||
| 1 ос. | скаж-у, | зробл-ю | скаж-емо, | зроб-имо |
| 2ос. | скаж-еш, | зроб-иш | скаж-ете, | зроб-ите |
| 3ос. | скаж-е, | зроб-ить | скаж-уть, | зробл-ять |
Складна форма майбутнього часу дієслів недоконаного виду утворється приєднанням до інфінітива особових закінчень:
| Особа | Однина | Множина | ||
| 1 ос. | працювати-му, | казати-му | працювати-мемо, | казати-мемо |
| 2ос. | працювати-меш, | казати-меш | працювати-мете, | казати-мете |
| 3ос. | працювати-ме, | казати-ме | працювати-муть, | казати-муть |
Складена форма майбутнього часу дієслів недоконаного виду утворюється за допомогою особових форм допоміжного дієслова та інфінітива основного дієслова:
|
|
|
| Особа | Однина | Множина |
| 1 ос. | буд-у працювати | буд-емо працювати |
| 2ос. | буд-еш працювати | буд-ете працювати |
| 3ос. | буд-е працювати | буд-уть працювати |
Частка як службова частина мови/ Класифікація часток
Частка — службова частина мови, яка слугує для творення граматичних форм, висловлення заперечення або ж надає реченню чи окремим його членам додаткових відтінків значення. За призначенням частки поділяють на такі розряди:
· Формотворчі, що утворюють форми дієслів умовного та наказового способу: би, б, хай, нехай;
· Заперечні, які передають заперечення: не, ні, ані.
· Питальні, що оформлюють питальні речення: чи, хіба, невже.
· Модальні, що надають реченням або словам певного відтінку: як, атож, це, то, аж, ж.
Частки не мають самостійного лексичного значення, не виступають членом речення.
Групи модальних часток за значенням:
· Стверджувальні: атож, еге, так, аякже, авжеж.
· Підсилювальні: як, та, що за, що то.
· Видільні: навіть, хоч, хоча б, аж, же, уже, таки, лишень.
· Вказівні: ось, це, оце, то, он, осьде.
· Спонукальні: - бо, -но, ну.
Категорія особи дієслова,способи її вираження
Способи дієслів
Дієслова мають три способи: дійсний, умовний та наказовий.
Дійсний спосіб виражає дію, яка відбувається, відбувалася чи буде відбуватися (відбуватиметься).
Дієслова дійсного способу змінюються за часами (минулий, теперішній, майбутній), числами (однина, множина), особами (в теперішньому, майбутньому часі) або родами (в минулому часі).
Умовний спосіб виражає дію, можливу за певних умов або бажану. Форми умовного способу утворюються додаванням до форм минулого часу частки би (б).
Частка б, би в умовному способі пишеться окремо: б пишеться після слів, що закінчуються на голосний: я хотіла б; вона б сказала; рада б узяти; я б про це розповів; би — після слів, що закінчуються на приголосний: я хотів би; він би сказав; я міг би взяти; він би це давно був зробив.
Дієслова умовного способу, як і минулого часу, змінюються за числами, а в однині — за родами.
|
|
|
Форми умовного способу найчастіше вживаються у складних реченнях, що виражають умову: Якби мені черевики, то пішла б я на музики (Т. Шевченко).
Рідше вони слугують присудками простого речення, у якому виражене прагнення, бажання: Хотіла б я піснею стати (Леся Українка).
Частка би (б) не завжди стоїть після дієслова, вона може міститися і перед ним, і на певній відстані від нього: Коли б я навчився працювати,-як бджола, скільки міг би правди назбирати у житті! (П. Воронько).
Наказовий спосіб виражає спонукання, заклик до виконання дії, наказ, побажання, прохання, пораду: Друга шукай, а найдеш — тримай (Народна творчість).
Наказовий спосіб має лише форми другої особи однини та першої і другої осіб множини з такими закінченнями:
2 ос. однини и = 0 (нульове закінчення);
1ос. множини -ім(о), -мо;
2ос. множини -іть, -те.
Категорія числа іменника, її значення і граматичне вираження
Категорія числа узагальнено відображає кількісні відношення предметів, позначуваних іменниками. Словозмінна категорія числа реалізується в українській мові у протиставленні двох рядів форм - однини і множини. Ці форми становлять дві іменникові парадигми. Одиниці типу книга - книги, стіл - столи, подія - події функціонують не як окремі слова, а як форми одного й того ж слова, виражені за допомогою закінчень, які одночасно виступають і показниками відмінкових значень.
У своєму типовому вираженні форми однини й множини поширюються на ті іменники, які виступають назвами обчислюваних предметів, явищ або подій. Однина означає, що названий предмет мислиться як один з якогось класу однорідних предметів. Множина вказує на два, три і більше (аж до нескінченності) однорідних предметів.
За давньоруської доби існувала ще й третя форма числа в іменників - двоїна. У процесі розвитку української мови ця форма відмерла; залишки її маємо в словах очі, плечі (але тепер вона вже має значення множини).
Граматичні ознаки категорії числа іменників характеризуються:
1. наявністю відмінкових форм, властивих окремо для однини і множини: рік-а, рік-и і т.д. - рік-и, рік; сел-о, сел-а - сел-а, сіл; тел-я, телят-и - телят-а, телят. Морфологічними показниками у цьому випадку служать відповідні відмінкові закінчення;
2. відповідними синтаксичними зв'язками іменників з іншими словами в реченні: зелена трава, зеленої трави - зелені трави, зелених трав; учень працює - учні працюють;
3. специфічними засобами словотвору: киянин - кияни; небо - небеса; курча - курчата;
4. наголосом: пшениця, пшениці - пшениці; верба, верби - верби; море, моря - моря;
Розряди числівників за будовою
Числівник - це самостійна повнозначна частина мови, що означає абстрактно-математичне число або кількість предметів чи їх порядок під час підрахунку. Числівники відповідають на питання скільки? скількох? котрий? котра? котрі?
За будовою числівники поділяються на прості, складні і складені:
| прості | нуль, вісім, один, шість, дев’ять | |
| складні | дванадцять, триста, одинадцятеро | |
| складені | сто двадцять шість, чотири тисячі один | |
Прості числівники мають один корінь.
Складні числівники мають два корені.
Складені числівники містять в собі два і більше простих чи складних числівників.
Порядкові числівники, їх відмінювання
Відмінювання порядкових числівників
1. Числівники, що мають закінчення -ий, відмінюються як прикметники твердої групи: перший (перша, перше), другий, четвертий, п'ятий, шостий, сьомий, восьмий, дев'ятий, десятий, одинадцятий, двадцятий, сотий, тисячний, мільйонний; числівник третій (третя, третє) відмінюється як прикметник м'якої групи.
2. У складених порядкових числівниках відмінюється остання складова частина: вісімдесят восьмий, вісімдесят восьмого, тисяча дев'ятсот дев'яносто першого (року), у тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятому (році).
Порядкові числівники відмінюються за числами, родами, відмінками й узгоджуються з іменниками, тобто стоять в одному роді, числі й відмінку, що й іменник, до якого вони відносяться. Наприклад: перший об'єкт — перші об'єкти; перший підприємець — перша ферма — перше видавництво
Підмет. Типи підметів, способи їх вираження
Підмет — головний член речення. Відповідно до способу вираження підмет поділяється на два типи — простий і складений.
За способом вираження підмети поділяютьсяна
прості й складені.
Простий підмет виражається одним словом(іменником, займенником, інфінітивом числовами інших частин мови у значеннііменника).
Наприклад: 1. Пливли ми ввечері лиманом (Л.Костенко). 2. Там лишилися їі рідні (Ю.Збанацький). 3. На тротуарі стояло двоє (Ю.Бердник). 4. Незамовкаюче серед темноти«ура» підіймалося все вище, охоплюючивершину
Складений підмет виражається двома і більшеповнозначними словами.
Форми прикметників
Повні й короткі, стягнені й нестягнені форми прикметників
Деякі якісні прикметники чоловічого роду в називному й знахідному відмінках можуть мати, крім повної (зелений, повний), ще й коротку форму (ясен день, красен лицем). Короткі прикметники мають нульове закінчення.
Прикметники жіночого, середнього роду та множини в називному й знахідному відмінках мають, крім звичайної стягненої (висока, високе, високі), нестягнену форму (високая, високую).
Короткі та нестягнені форми прикметників вживаються здебільшого в поетичному стилі мовлення:
Стоїть гора високая, а за нею вища (Народна пісня).
Субстантивація прикметників
Субстантивація — семантично-синтаксичний перехід прикметника й дієприкметника (зрідка й ін. частин мови, наприклад, дорога в нікуди) в іменник, при чому даний прикметник уживається вже лише у функції іменника (повна субстантивація — кошовий, хорунжий, ланкова, подушне — первісно це атрибути до іменників, які тут давно забулися), або поруч можливе ще й прикметникове вживання (гайовий, минуле, невідома). При контекстовій субстантивації атрибутовий характер даного прикметника ще цілком відчутний (Крайній лави побіг першим). Субстантивація широко вживається зокрема в науковій термінології.
Слова – речення, їх типи.
Слова – речення бувають:стверджувальні,заперечні,питальні,спонукальні,емоційні. Стверджувальні – це речення,у яких підтверджується зв'язок між підметами та їх ознаками у реальній дійсності. Показником стверджувального речення є відсутність заперечу вальної частки не присудку чи головному члені односкладного речення. Заперечні – речення, у яких зв'язок між предметом та їх ознаками заперечується. Показником є наявність частки не. Питальні – наявність інформації у мовця про те, що він повідомляє у речення:питальна інтонація;порядок слів у реченні;питальні слова. Спонукальні – речення виражають волевиявлення мовця, яке потребує виконання,хоча не обов’язково передбачає конкретного виконавця:наказ,прохання; порада,протест; заклик до дії. Емоційні – емоційно-забарвлене речення,яке оформлене окличною інтонацією. Виражають захоплення,горе,радість,зневагу.
Речення як основна синтаксична одиниця. Типи речень.
Речення – граматично та інтонаційно оформлене сполучення слів або окреме слово,що є засобом повідомлення та вираження думки. Ознаки речення: смислова завершеність, інтонаційна оформленість; модальність (мета висловлювання); предикативність. Речення, в якому є один предикативний центр - просте. Речення, в якому два і більше предикативних центрів - складне. Просте речення поділяється на: двоскладні,односкладні,поширені,непоширені,повні, неповні. Типи речень за метою висловлювання: розповідні, питальні, спонукальні, окличні.
Синтаксис як розділ граматики. Одиниці синтаксису.
Розділ граматики, що вивчає способи поєднання слів у словосполученні та реченні,будову та типи цих синтаксичних одиниць, їх значення і умови вживання. Синтаксисові відводиться центральне місце в граматичній системі мови. Це зумовлюється тим, що саме сфері синтаксису належать ті мовні одиниці, які служать для спілкування людей і безпосередньо співвідносять повідомлюване з реальною дійсністю. Предметом синтаксису є: словосполучення,речення, складне синтаксичне ціле, що і є його одиницями. Синтаксис вивчає синтаксичні властивості окремих слів і встановлює правила їх поєднання з іншими словами. Слово – смислова одиниця, яка вільно відтворюється у мовленні для побудови висловлювання. Словосполучення – смислове і граматичне поєднання двох або більше повнозначних слів. Речення – складається із словосполучень або слова і виражає певну інтонаційну і змістову закінченість.
Види синтаксичного зв’язку у словосполученні.
Словосполучення грунтується на синтаксичних зв'язках між словами, що входять до нього. У мовах світу існують, крім сурядного, такі основні типи синтаксичних зв'язків: узгодження, керування,прилягання.
Узгодження - тип синтаксичного зв'язку,у якому залежне слово вживається у тому ж роді,числі і відмінку, що й головне.. Якщо в обох словах є рід, число і відмінок, то вони повинні бути однаковими. (Н.: велика радість, польовими стежками).Узгоджуватися можуть: прикметник з іменником (ясне проміння);порядковий числівник з іменником (перший урок); займенник з іменником (той рік);дієприкметник з іменником (намальована картина); іменник з іменником (річка Дніпро). Керування - тип синтаксичного зв'язку в словосполученні, коли головне слово вимагає від залежного певного відмінка (любов до людей)Керуватися можуть усі повнозначні слова, які відмінюються. Керування за допомогою прийменника називається посереднім(прикметниковим). Без допомоги прийменника назив. безпосереднім(Н.:захоплюватися виставою). Прилягання – тип синтаксичного зв’язку, при якому не відмінюване слово(прислівник) або невідмінювана форма(інфінітив) зв’язуються з головним словом лише за змістом(Н.: читати в голос).
Відмінювання і правопис кількісних числівників.
1.Кількісні числівники один,два змінюються за родами. Числівник один змінюється і за числами. Числівники один, одно(одне) в Н.в. мають форми прикметників. У середньому роді вживаються дві форми: одно – давніша форма і одне – новіша, що виникла під впливом прикметників. Числівники два,дві відмінюється, як прикметники твердої групи.2.Кількісні числівники три,чотири і т.д. не мають форм роду і числа, вони мають лише відмінкові форми. Числівники три, чотири в усіх відмінках, крім Н.в., мають однакові форми. Тільки в О.в. є незначна відмінність:трьома має закінчення –ома, а чотирма – закінчення –ма. 3.Складні числівники 11,12,14,14,15… відмінюються як числівник п’ять.У всіх складних числівниках на –дцять, -десять змінюється лише закінчення. 4.Числівники 40,90 і 100 в усіх відмінках,крім Н. і З.в.,мають закінчення –а. 5.Складні числівники на означення сотень відмінюються в обох своїх частинах.
Числівник як самостійна частина мови. Морфологічні ознаки і синтаксичні функції. Розряди числівників.
Числ́івник — самостійна частина мови, яка позначає кількість предметів або їхній порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?
Числівники за значенням поділяються на кількісні та порядкові. Кількісні бувають збірні, дробові, неозначено кількісні і власне кількісні.
Українські числівники змінюються за родами, числами та відмінками. Своє лексичне значення числівники виражають в граматичній категорії відмінка, тобто вони змінюються за відмінками (це їх постійна морфологічна ознака). За числами змінюється лише числівник один -одні. Більшість числівників, що позначають абстраговану чи конкретну кількість предметів, не мають граматичного роду, крім числівників: один, одна, одно, два - дві, обидва - обидві. У реченні числівники виконують різноманітні функції. Сполучаючись з іменниками, вони у формі називного відмінка виконують роль підмета, а в непрямих - роль означення: Через левади та городи два куми йшло з весілля до господи (Л. Глібов). За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на два розряди: кількісні й порядкові. Кількісними є числівники, що означають абстрактно - математичне число або кількість предметів і відповідають на питання скільки?: два, три, десять.
Кількісні числівники поділяються на кілька груп: власне кількісні, кількісно-дробові, кількісно-збірні та неозначено кількісні.
Власне кількісні числівники називають точно окреслену кількість у цілих одиницях:
п 'ять гектарів, двадцять зошитів.
Займенник як самостійна частина мови. Морфологічні ознаки і синтаксичні функції. Розрядизайменників.
Займенник – повнозначна частина мови, що об’єднує слова, які вказують на предмет, ознаку,кількість але не називають їх. Відповідає на питання тих частин мови з якими співвідноситься.
За значенням займенники поділяють на розряди:
1. Особові (я,ми,ти, ви)
2. Зворотний (себе)
3. Присвійні (мій, ваш, твій)
4. Вказівні (цей, отой)
5. Означальні (весь, всякий, інший,кожний)
6. Питально - відносні (хто,що)
7. Заперечні (ніхто,неякий,нічий)
8. Неозначені (хтось,десь, колись, хто небудь)
Відмінювання займенників.
Відмінювання займенників, співвідносних з іменником. До цієї групи належать особові, зворотний, питально-відносні займенники хто, що та утворені від них заперечні(ніхто, ніщо) і неозначені (хтось,щось,дещо,абихто,абищо,хто-небудь) займенники.1.Займенники,співвідносні з іменниками,змінюються за відмінками. Особові займенники мають форми числа, а займенники 3-ї особи – родові форми.2.Особові займенники в прямому і непрямих відмінках мають різні основи: я-мене,мені;ми-нас;ти-тебе;він-його.3.Якщо займенники 3-ї особи,вживаються в непрямих відмінках з прийменником, то з’являється приставний звук [н]6 його – у (до) нього, їх-до них. Форми його,її,їх мають присвійне значення: її книга,їх школа.4.Зворотний займенник себе не має форми називного відмінка. У непрямих відмінках він змінюється, як особовий займенник ти.
Відмінювання займенників, співвідносних з числівником. Відносно-питальний займенник скільки та вказівний займенник стільки відмінюються як числівники. Займенники скільки, стільки,подібно до кількісних числівників,змінюються лише за відмінками.
Відмінювання займенників, співвідносних з прикметниками. Присвійні, вказівні (крім стільки), питально-відносні займенники який,чий,котрий та утворені від них заперечні і неозначені займенники (нічий, ніякий,деякий,чийсь,котрийсь)відмінюються,як прикметники.1.Займенники, співвідносні з прикметниками, змінюються за відмінками, родами і числами.2.Займенники твій, свій відмінюються, як займенник мій. Займенник наш, ваш відмінюються,як прикметник твердої групи.3. Вказівні займенники отой,такий, як і займенник той,відмінюються подібно до прикметників твердої групи.
Безособові дієслова
Безособовим називається дієслово, що означає дію (стан), яка реалізується сама по собі, незалежно від діяча (особи чи предмета). (Н: вечоріє, щастить). Безособові дієслова означають: явища природи (смеркає); стихійні явища (замело); фіз. стан людини або відчуття (нудить); псих. стан людини (гнітить); буття, існування, стан або нестачу їх (минулося); випадковість явища (таланить).
Повні і неповні речення.
У повному реченні є всі властиві для структури речення члени речення. Неповне речення – речення в якому для милозвучності української мови пропущено один або декілька членів речення, які легко можна відновити або визначити з попередніх речень, з контексту, або із самого речення, якщо воно складне. (Н: Цвіте конвалія в саду, фіалка – біля гаю).
Дієприкметник як форма дієслова. Ознаки. Творення і вживання.
Дієприкметник – форма дієслова, що виражає ознаку предмета за дією (сяючі промінчики). В дієприкметнику поєднуються ознаки прикметника і дієслова. Дієслівні ознаки: стан, час, вид. Прикметникові ознаки: рід, число, відмінок. У реченні найчастіше виступає означенням. Можуть переходити в іменники. Творення теперішнього часу від дієслівної основи за допомогою суфіксів -уч-, -юч-, ач-, -яч-; минулого часу від інфінітивної основи за допомогою суфіксі -л-, рідше суфікса -ш-. Пасивні дієприкметники творяться за доп. суфіксу -н-, -т-, -ен-, -єн-. Пасивні рідко можуть утворюватись за доп. суфіксу -м-.
Присудок як головний член речення. Типи присудків, способи їх вираження.
Присудок – головний член двоскладного речення.ю що виражає ознаку предмета названого підметом. Ця ознака вказує на дію, стан, властивість, приналежність. Простий присудок – однослівний, виражений дійсного, умовного чи наказового способу, рідко фразеологізмом. Складний присудок є двох типів. Складний дієслівний присудок виражається допоміжним дієсловом та інфінітивом, що є носієм лексичного значення та виконує основну функцію. Складний іменний присудок виражається дієсловом-зв’язкою та іменною частиною (іменник, прикметник, числівник або займенник).
Означення як синтаксичне вираження атрибута. Типи означень, способи їх вираження.
Означення – другорядний член речення, який вказує на ознаку предмета, його якість, властивість, приналежність кількість або порядок їх. Відповідає на питання який? чий? котрий? Типи означень. Узгоджене: рід, число, відмінок співпадає з родом, числом і відмінком означуваного слова; виражається прикметником, дієприкметником, окремими розрядами займенників (вказівки, присвійні, означальні). Неузгоджене: з
означуваним словом зв’язується керуванням або приляганням. Виражається формою інфінітива або прислівника.
Прийменник як службова частина мови. Поділ прийменників за походженням, морфологічною будовою.
Прийменник – службова частина мови, що охоплює слова, якими уточнюються граматичні значення іменників у непрямих відмінках і які служать для зв’язку цих відмінюваних форм з іншими слова в реченні. Поділ за походженням. Первинні (прості) використовуються і як дієслівні префікси. До вторинних (похідних)належать прийменники типу навколо, ззаду; поділяються на відіменні (внаслідок, вкрай) та прислівникові (близько, всупереч). За будовою прийменники поділяються на прості (всі первинні), складні (утв. поєднанням декількох простих) і складені (утв. з декількох прийменників або з прийменника і числівника).
Головні члени речення, їх типи.
Підмет – головний член двоскладного речення, що позначає предмет, ознака якого названа в присудку; є прості і складені. Присудок – головний член двоскладного речення, що виражає ознаку предмета названого підметом; ця ознака вказує на дію, стан, властивість, приналежність. Є простий і складений. Складний присудок є двох типів: складний дієслівний присудок і складний іменний.
Сполучник як службова частина мови. Види сполучників, морфологічний склад.
Сполучник – службова частина мови, до складу якої входять слова, що можуть поєднувати члени речення та частини складного речення. Види. Сполучники сурядності поєднують синтаксично рівноправні частини мови: однорідні члени речення, частини в складносурядному, однорічні підрядні частини в складнопідрядному реченні. Групи сур. спол.: єднальні, протиставні, розділові. Сполучники підрядності виражають залежність одного речення від іншого; за їх допомогою до головного речення приєднуються підрядні частини. Групи спол. підр: причинові, мети, часові, порівняльні, умовні, наслідку, допустові.
Другорядні члени речення, їх типи.
Додаток – другорядний член речення, що означає предмет на який спрямована дія, стан або ознаки іншого предмета; відповідає на питання непрямих відмінків. Типи: Прямий – означає предмет на який переходить дія; виражається імен. в З.в. без прийменника, імен. в Р.в. без прийменника і при цьому означає частину від цілого або є частка не. В інших випадках додаток є непрямим.
Означення – другорядний член речення, який вказує на ознаку предмета, його якість, властивість, приналежність кількість або порядок їх. Відповідає на питання який? чий? котрий? Типи означень. Узгоджене: рід, число, відмінок співпадає з родом, числом і відмінком означуваного слова; виражається прикметником, дієприкметником, окремими розрядами займенників (вказівки, присвійні, означальні). Неузгоджене: з означуваним словом зв’язується керуванням або приляганням. Виражається формою інфінітива або прислівника.
Обставина – другорядний член речення, що вказує на обставини дії, стану чи ознаки. У реченні обставини найчастіше залежать від дієслова чи дієприслівника. Виражається прислівником, дієприслівником, непрямим відмінком іменників з прийменником, числівником, словосполученнями. Типи: часу, місця, способу дії, причини, мети, міри і ступеня, умови, допусту.
Правопис прислівників.
Разом: а) сполучення іменника з прийменником (безвісти); б) сполучення колишнього короткого прикметника з прийменником (здавна); в) сполучення числівника з прийменником (вперше); г) сполучення займенника з прийменником (навіщо); д) сполучення прислівника з прийменником (віднині); е) сполучення будь-якої частини мови з кількома прийменниками (напередодні); є) з кількох основ (мимохідь); ж) сполучення з частками аби, ані, де, чи, що, як (анітрохи). Через дефіс: а) з частками будь-, -небудь, казна-, хтозна-, -но, -то, -от, -таки (тільки-но); б) повторення слів або основ слів (близько-близенько); в) синонімічне або антонімічне сполучення (більш-менш); г) префікс по- і суфікс -ому, -єму, -й (по-нашому); д) порядковий числівник з прийменником (по-перше). Окремо: прислівникове сполучення іменника та прийменника, в яких слова зберігають значення частин мови (з горя); сполучення слів у формах Н.в і О.в. (кінцем кінцем)
