Попередня інформація для доповідача

Доповідач повинен знати заздалегідь:

1) тему засідання, конференції, круглого столу, зустрічі тощо;

2) склад аудиторій

3) хто ще виступатиме на зібранні;

4) де й коли відбудеться засідання, конференція, круглий стіл, зустріч тощо.

Публічне мовлення, особливо такі його жанри, як доповідь, промо­ва, потребують ретельної попередньої роботи. їх підготовка передба­чає кілька етапів:

1 обдумування та формулювання теми, встановлення кола пи­тань, які вона охоплює, виділення принципових питань;

2 добір теоретичного та фактичного матеріалу (наукове опра­цювання літератури, інформації, відібраної усним способом).

На цьому етапі важливо не просто знайти і опрацювати матеріал, а глибоко його осмислити, визначити головне і другорядне; інтегрувати основні положення з кількох джерел. У разі потреби виклад матеріалу треба зробити доступним, переробити його, пристосувати до умов та рівня слухачів. Вибирати слід найяскравіші приклади, які добре сприй­маються на слух, подумати про використання наочності чи технічних засобів (схеми, малюнки, таблиці, магнітофонні записи тощо).

Пошук та опрацювання літератури неодмінно вимагає навичок кон­спектування. Варто дотримуватися таких основних правил складання конспекту:

• Уважно прочитайте текст, супроводжуйте читання відмічанням незрозумілих або незнайомих слів, нових імен, дат.

• Запишіть на першій сторінці паспортні відомості книжки (статті), над якою працюєте.

• Поділіть текст на логічно-смислові частини під час повторного читання.

• Читайте відзначені частини, дайте їм заголовок (складіть прос­тий детальний план - послідовний перелік основних думок автора) і коротко запишіть.

• Намагайтеся висловити думки автора своїми словами. Цитуй­те лише те, на що можна буде послатися як на авторитетний виклад думки.

• Під час конспектування тексту великого розміру на полі вказуй­те сторінки книжки, з яких законспектовано основні положення.

• На полях помічайте значення нових та незнайомих слів, понять, а також записуйте власні думки, коментарі, оцінки прочитаного.

3. Складання плану, тобто визначення порядку розташування окремих частин тексту, їх послідовності та обсягу.

При складанні плану треба пам'ятати, що у пунктах плану перелі­чуються основні мікротеми тексту. Перший та останній пункти спів­відносяться як вступ та висновки до тексту. Кожен пункт має бути ко­ротким, чітким, відповідати змісту виділеної частини. Пункти склад­ного плану можна розбивати на підпункти. Пункти (підпункти) оформляють як розповідне, здебільшого односкладне називне речен­ня, або питальне речення.

Основні правила складання плану такі:

• Попередньо перегляньте текст.

• Уважно прочитайте текст, визначте головну думку.

• Поділіть текст на смислові частини, визначте мікротеми.

• Сформулюйте пункти плану.

• Спробуйте переказати текст, керуючись складеним планом.

4. Складання тез виступу.

Тези - це короткий виклад принципових положень, які не містять полеміки, фактів і мають бути роз'яснені та обґрунтовані під час ви­ступу.

Порядок роботи над складанням тез може бути таким:

1. Прочитайте весь текст, якщо він невеликий, або розділ, якщо твір великий за обсягом.

2. Знайдіть і виділіть основні положення, сформульовані автором.

3. Викладіть основні авторські думки у вигляді послідовних пунктів.
Вимоги до складання тез:

• формулювання думки повинно бути чітке і коротке (4—5 речень);

• кожне положення містить у собі лише одну думку;

• можна складати тези за абзацами. Іноді одна теза може об'єдну­вати декілька абзаців;

• записуючи тези, краще їх нумерувати, хоча це не обов'язково.

5. Складання тексту виступу.

Текст - це повний розгорнутий виклад матеріалу з обраної теми.

В основі його лежить логічна послідовність, якій підпорядкований і по­діл тексту на частини. Виклад краще проводити дедуктивним мето­дом, йдучи від загального положення до часткового докладного його розкриття. Зрештою, можна обрати й індуктивний шлях, коли на ос­нові конкретних положень підводимо слухачів до засвоєння головної думки (положення).

Текст публічного мовлення відповідає тим вимогам, які ставляться до нього як до основного реквізиту будь-якого документа. Він має чіт­кий поділ на вступ, основну частину та висновки. Відмінність полягає в тому, що виголошуючи попередньо підготовлений текст, промовець враховує ситуацію, обставини, умови спілкування, пристосовуючись до яких, може дещо модифікувати текст, вносити в нього багато усно-мовних елементів, вдаватись до повторів тощо.

Після виступу доповідач може відповісти на запитання (глибокі від­повіді посилюють враження від виступу), дати додаткові пояснення, звичайно, подякувати за увагу.

Варто звернути увагу на зовнішні компоненти виступу:

- зачин;

- виклад;

- кінцівка.

Зачин (початок виступу) - важливий компонент публічного мов­лення, оскільки покликаний реалізувати насамперед психологічну мету - встановити контакт з аудиторією, заволодіти увагою слухачів, ви­кликати інтерес до викладу, накреслити змістову перспективу, показа­ти бажання повідомити щось нове.

На початку виступу треба чітко назвати тему доповіді та окреслити проблему, яку пропонуєте обговорити.

Своєрідний код взаємостосунків між промовцем і слухачем, на дум­ку психологів, закладений вже у звертанні до аудиторії: „Вибір звер­тання - це вибір семантичного ключа спілкування, свідчення позиції автора стосовно слухача і навіть предмета промови"¹².

Розрізняють кілька прийомів, які сприяють ефективному початку спілкування:

- яскравий епізод;

- цікавий факт;

- афоризм;

- цитата;

- питання до аудиторії.

Щоб знайти цікавий початок, треба багато працювати, думати, шу­кати. Важливо врахувати склад аудиторії, ступінь її підготовленості та зацікавленості. Добре, якщо контакт зі слухачами виникає на основі спільної розумової діяльності, тобто лектор (доповідач, оратор) і слуха­чі вирішують однакові проблеми, обговорюють спільні питання. Таку розумову діяльність науковці називають інтелектуальним співпережи­ванням. Не менш важливим є емоційне співпереживання, тобто оратор і слухачі повинні мати подібні відчуття, що їх викликає тема виступу.

Виклад - висвітлення основних положень доповіді (промови, по­відомлення), суті справи. Відбувається переважно у традиційній фор­мі розбивання загального тексту на кілька пов'язаних між собою тем (змістових частин). Варто подбати про зв'язки між частинами. Усі пи­тання мають висвітлюватися збалансовано, однак не обов'язково кож­ному питанню приділяти однакову кількість часу.

Виклад може оживити „ліричний відступ" - коротка кумедна істо­рія чи навіть анекдот, які треба вміло вплести у загальний зміст висту­пу. Існує і чимало інших засобів, які допоможуть пожвавити виступ - порівняння, метафори, прислів'я та приказки, цитати, приклади з жит­тя, використання гумору, дотепів та ін.¹³

Кінцівка - це повідомлення про закінчення виступу. Вона має „за­округлити" його, тобто зв'язати з початком. Кажуть, що закінчення хорошого оратора „сховане" вже у вступі. Не можна, як твердить Д. Карнегі, закінчувати виступ словами: „Оце, напевне, і все, що я повинен сказати стосовно цієї проблеми. Тому я, мабуть, на цьому закінчу". Закінчуючи, ніколи не кажіть, що ви закінчуєте!

Оберіть інший тип закінчення виступу залежно від теми та аудито­рії, напр.:

- резюме головних питань;

- заклик до дії;

- поетичне закінчення;

- цитування тощо.

Про наближення закінчення виступу слухачів можна попередити - це дещо загострить їхню увагу. Після цього справді треба закінчити протягом 2-3 хвилин.

Оскільки закінчення, як і початок, мають дуже важливе значення, то прикінцеві речення варто підготувати заздалегідь. Зробити це без­посередньо в аудиторії набагато важче або й взагалі неможливо.

Успіх публічного мовлення значною мірою залежить від майстер­ності доповідача. Батько риторики Цицерон зазначав, що найкращий оратор є той, хто своїм голосом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справ­ляє на них сильне враження.

У сучасних умовах володіння живим усним переконуючим словом як засобом багатоманітного і різноспрямованого впливу на слухача ґрунтується на:

- культурі мислення - самостійність, самокритичність, глибина, гнучкість, оперативність, відкритість;

- культурі мовлення - правильність, виразність, ясність, точність, доцільність, логічність, оригінальність, краса;

- культурі поведінки - ввічливість, тактовність, коректність, роз­кутість, серйозність;

- культурі спілкування - повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою слухачів, згуртування однодум­ців, відповідальність за мовленнєвий вчинок.

Лектора (доповідача) оцінюють за такими ознаками:

1. Компетентність - рівень знань про предмет мовлення.

2. Лінгвістичні знання мовної норми та її варіантів, багатство мов­них засобів (бідність словника у мові публічних виступів є неприйнят­ною).

3. Володіння хорошою дикцією - правильна артикуляція, володін­ня різними типами інтонації, уміння змінювати темп мовлення, корис­туватися паузами.

4. Інтелігентність - тактовність, доброзичливість.

5. Вміння організовувати свої стосунки з аудиторією - дотримуватися принципів співробітництва, виявляти коректність у мовленні (не вживати виразів типу Вам ясно? Ви цього не знаєте тощо).