Екзекутивність

Перш ніж перейти до аналізу специфічних проя­вів української екзекутивності, слід визначити поняття екзекутивності як такої.

На нашу думку, екзекутивність не є абсолютним синонімом жіночості й жіночого начала, тобто це не прояв психології тільки жіночої статі. Не рідше спостерігаємо екзекутивність чоловічої частини насе­лення, зокрема, це досить типове явище в українській психокультурі. І навпаки: в інтенціональних (чоловічих) соціумах інтенціональність унаслідок емансипації може стати психологічною прикметою жінок (американська чи німецька психокультури).

Головним тут є те, що екзекутивність має розвинену феноменологію в загальнопсихологічному вимірі й налаштовує інтелектуальні, емоційні, вольові, характе­рологічні особливості відповідним чином. Що ж вкладається у це поняття?

а) Передусім, екзекутивна психокультура корелює з репродуктивно-відтворювальним, імітативним, а не творчим началом. У будь-якій творчості завжди наявні елемент ризику та новації, відхилення від еталона, нестандартність задуму й рішення. Екзекутивність, навпаки, є уникненням наднормативності й нестандартності, а екзекутивний психотип майже завжди – добрий імітатор, наслідувач «від і до».

Репродуктивність, тенденція до відтворення майже всюди корелює з консервативно-збережувальним, охоронним впливом: опікою, турботою, екзекутивною тоталітарністю (цілісним і всеохопним, але разом з тим недиференційованим ставленням до світу). У таких психокультурах адаптація до соціального фону, до обставин є визначальною щодо реконструкції й плану­вання. Вони, як і підтримувана ними політична система, потребують струсів і революцій.

Жіночій (екзекутивній) психокультурі для внутрішніх змін необхідний зовнішній поштовх, при цьому зміни відбуваються поривчасто, стрибкоподібно, імпульсив­но; здебільшого це лише зміна зовнішнього антуражу, маски, а не сутності.

Якщо екзекутивна психокультура містить західний ментальний елемент (наприклад, Італія), то її здатність до трансформацій підвищується. В екзекутивних психокультурах з домінуючим східним елементом ментальності зміни мають циклічний характер, старий зміст архетипового підсвідомого відтворюється в нових формах. Змінюються лише гасла й імена. Цю емпіричну регулярність можна спостерігати на прикладі україн­ської та російської психокультур, хоча й відмінності тут теж наявні. Українська психокультура з її розвиненим емоційно-етичним началом не сприймає стрімких змін і є носієм поміркованого традиціоналізму та консерва­тизму чуттєвості. Навіть за відсутності достатньо розвинутого соціального інтелекту та пов’язаної з ним історичної пам’яті вона наближається до європеїзму на рівні усталеної, узвичаєної взаємодії. Архетипи візантинізму і тут виявляють свою детермінацію: змінюється лише текст, інтерпретація, а не дійсність. Усе, що слід було сказати, в екзекутивній психокультурі вже сказано.

б) Друга особливість екзекутивності як характери­стичного параметра психокультури полягає в тому, що екзекутивність виявляє себе через цілевиконання, виконавську, обслуговувальну активність, центрується на поточних інтересах і потребах, на деталізації (як правило, естетичній).

На цій підставі ми відокремлюємо інтенціональні соціуми і психокультури з сильно розвиненим цілепокладаючим началом, програматично-футурологічними потенціями та піклуванням про фундаментальні екзистенційні інтереси. Саме центрація на дріб’язках примушує екзекутивну психокультуру забувати про стратегічні інтереси, про зміну середовища у відпо­відності з власними потребами. Вона ніби чекає того моменту, коли відбудеться диво і невідомий чаклун змахом чарівної палички перетворить її на щось принципово нове.

За умов ізоляції цілевиконання без коригування мети переростає у зарегульованість, але варто лише з’явитись сильному інтенціональному союзникові, як екзекутивна психокультура починає демонструвати свою пластичність і психологічну гнучкість, зміню­ючись на очах. Залежна від зовнішнього стимулю­вання, така психокультура може довго очікувати стиму­лу (жінка зазвичай не виявляє ініціативи першою).

в) Нарешті, екзекутивне начало можна визначати через дихотомію «автономність – гетерономність». Екзекутивна психокультура не є автентичною і самодостатньою, вона не здатна до самодетермінації. Адже самодетермінація передбачає визначеність аксіологічних засад діяльності, головних життєвих сенсів. Уже знайомий нам образ «людини без центру» і є персоніфікацією екзекутивності.

Культивоване в умовах матерналістичної психо­культури екзекутивно-жіноче начало стає складовою підсвідомого та мотивацій, екстраполюючись на соціалізацію чоловіків. Розгортаючи цю тезу стосовно України, ми будемо вести мову як про роль жіночого начала в українській психокультурі, так і про його вплив на чоловічу частину та негативні наслідки цього впливу.

З давніх-давен у національному менталітеті українців сформувався сакралізований образ жінки. Жінка-матір могла б претендувати навіть на статус своєрідного протобожества: про неї складали пісні й вірші, оспівували її образ у билинах і думах, з нею йшли на смерть і поверталися до мирної праці. Архетип рідної матері-Землі, України-неньки асоціювався і з певним психологічним простором: свободою, миром, злагодою і любов’ю, тим рідним затишком, у якому можна перепочити після тривалих життєвих випробувань. Світлі й прекрасні почуття до жінки втілювалися в ліриці та прозі. Згадати хоча б твори Т.Шевченка та І.Франка, в яких жіночим персонажам належить центральне місце. Важко не погодитись з тією думкою, що «саме жіночому образові притаманні трагедії, страждання, високі моральні та людські якості» (Донченко Е. А. Указ. соч. С. 107), і тому героїку жіночості в історії України можна було б поставити на передній план. Десь на периферії знаходить собі місце і чоловіче начало, сформоване за жіночою екзекутивною моделлю. Ми не будемо наголошувати на тому, що ця модель, яка охоплює світовідчуття, ціннісні орієнтації й самосвідомість матері, накладає свій відбиток і на специфічно чоловічі психологічні якості. Останні зазнають при цьому певної деформації, і не випадково фахівці-психологи довго обговорюють проблему, пов’язану з браком чоловічого начала в українському соціумі. Не вдаючись у подробиці тієї дискусії, спробуємо розкрити тіньовий бік екзекутивності, що виявляє себе через психо­культуру на макросоціальному рівні.

Навряд чи хто стане заперечувати, що жіноче начало через свій взаємозв’язок з репродуктивністю, продовженням роду виявляє партикуляристичну обмеженість як у сфері пізнання, так і у сфері моти­вацій. Жіночий партикуляризм налаштований на однобічну стратегію виховання і суто родинну, вузькогрупову соціалізацію чоловіків. Іншими словами, мати виховує чоловіка не для соціуму, а для сім’ї, намагаючись усіляким чином ізолювати його від травмуючої інституційності. Адже лише в такий спосіб вона ви-ховує (за-ховує) своє рідне чадо, піклуючись про те, щоб воно, не дай Боже, не доторкнулося до крижаної твердині самостійного життя. З часом це переростає у суто жіночу стратегію поведінки чоловіка в сім’ї: у своїй дружині він бачить другу матір, яка відтворює материнську опіку щодо вже зрілого мужчини. Інфантилізм дорослої людини розтягується на десятиліття. Чоловіча безпосередність транслюється і в професійну сферу, де чоловік намагається відшукати не середовище для самореалізації, а другу сім’ю, яка б виправдовувала його непродуктивність, брак інтенціональності та родинний конформізм.

Вище ми підкреслювали, що в екзекутивній психокультурі домінує установка на цілевиконання. Як це впливає на чоловіка? Очевидно, налаштованість на послух, слухняність перед авторитетом у структурі мотивацій домінуватиме над ціледосягненням. Адже у цьому випадку критерієм оцінки є не результат діяльності, а конформність щодо середовища. Навіть непродуктивно слухняного хлопчика тут будуть завжди виправдовувати і гладити по голівці, якщо він тільки залишається «своїм хлопцем»: конформним, толерант­ним, коротше кажучи, екзекутивним.

І якщо наодинці з собою український чоловічий психотип здатний до плідної праці, то в колективних формах життєдіяльності спрацьовує материнська модель «захисту»: службові, інституційні, формально-ділові стосунки миттєво витісняються неформальними з елементом родинності.

Безплідне самопіднесення, нерозвиненість соціаль­ного мислення, родинно-материнський конформізм («Хай гречка – аби не суперечка») мають одну-єдину мету: втечу від світу, від проблемності, від боротьби, страждань і випробувань. Якщо раніше цього майбутнього чоловіка заховувала (виховувала) мати, то тепер він намагається ховатись самостійно, шукаючи на кожному кроці материнської опіки, захисту й тепла. Знайшовши затишну «щілинку», він заховується туди і вже забуває про всіх і все. Це щастя на безлюдному острівці, ідилічна робінзонада безтурботності цілком вписується у сліпий зоологічний індивідуалізм, у виживання наодинці. Гадаємо, відповідь на запитання: чи можна з таких індивідів створити щось на зразок соціуму? – є однозначною.

Екзекутивність, поряд з партикуляризмом соціально-психологічного різновиду, має ще один вияв: нехтуван­ня стратегічними інтересами. Ми вже зазначали, що жіноче начало як начало гетерономне завжди має успіх там, де адаптована діяльність переважає над плану­вальною і реконструктивною. Біопсихічний та соціаль­ний потенціал жінки надзвичайно продуктивний у жорстких і скрутних умовах виживання. Наголошуємо: виживання, а не зміни й розвитку.

Але забезпечення стратегічних інтересів – справа чоловіків. І справді, сильна українська жінка здатна принести себе в жертву недосконалості середовища, створеного нею ж розбещеним чоловіком, але вона просто не в змозі змінити це середовище. Та це й не її місія. І тоді-то й розпочинається драма української психокультури: жінка перебирає роль гаранта страте­гічних інтересів, керуючи й маніпулюючи слабким і безвольним чоловіком. Робить вона це, звичайно, на жіночий лад: уникаючи порушення узвичаєного середовища, з гнучкістю і наполегливістю, але без зайвої революційності. Нібито щось відбувається, але нічого не змінюється. По-іншому й не може бути в соціумі, де жінки виконують і роль чоловіків, і свою власну, а самі чоловіки розглядають себе як органічну ланку затишку, створеного жінкою.

Женоподібний чоловік не звик обирати чітку лінію поведінки і при прийнятті рішення починає вагатися: він довго зважує і перебирає різні варіанти, намага­ється їх комбінувати, але лише з єдиною метою – зволікати якомога довше. Врешті-решт ухвалюється колективне рішення або знов-таки залучається жінка, яка і тут виявляє себе носієм інтенціональності.

Чоловіча екзекутивність має і величезну кількість позитивів, головний серед яких – позитивна мотивація до рутинної праці. Тим самим нейтралізується вплив візантійської архетипіки, і суспільство отримує добру можливість для розвитку, наприклад, сільського господарства, де здавна цінувалися жіноча витри­валість, терпіння (чого немає, наприклад, у Росії). Нейтралізуються руйнівні, деструктивні прояви психокультури: агресивність, войовничість, жорстокість, ненависть – усе, що пов’язано з американською та європейською психокультурами.

Але це ж саме обертається деструктивними наслід­ками для беззахисної домашньої дитини, яка не звикла відстоювати свої інтереси ні перед державою, ні перед сильнішим у будь-якому відношенні, звикла пасувати перед грубим насильством і терпіти наругу над власною гідністю. (Українська толерантність як особлива риса українського менталітету, що виражає його всетерпимість до зла, стане предметом нашого аналізу надалі.)

Екзекутивна вдача, схильність вагатись під впливом щонайменшого зовнішнього стимулу відтворює психо­логічний хамелеонізм, непослідовність і мінливість. Така людина ніби має нескінченну множину масок і здатна перевтілюватись у різні образи. Вона легко порушує обіцянки, зраджує, змінює плани, тікаючи під тиском обставин. Про розбіжність її справ зі словами не варто й нагадувати; винятком є ті ситуації, коли зачіпаються особисті інтереси утилітарного порядку. Те ж саме стосується і міжособистісних контактів: навіть визнаючи українця «людиною малої групи», яка неохоче шукає спілкування в широкому загалі, слід зазначити поверхово-емоційний характер її міжособистісних комунікацій. Біопсихологічний індивідуалізм, хворобли­вий страх перед зовнішнім спонукає українця не розкривати свої таємниці, своє потаємне «я» навіть перед найліпшими знайомими. Адже їхній внутрішній світ тотожний його власному світові і є таким же вразливим, а тому довірятись небезпечно. Врівнова­жуючи емоційну розбалансованість, етичне начало породжує знамениту українську хитрість, лицемірство. Ніколи не можна бути до кінця впевненим у тому, що людина екзекутивної вдачі говорить те, що думає, і робить те, що говорить. Мова дана їй для того, щоб приховувати власні потаємні думки. Цей вияв екзекутивності пов’язаний уже з історичним досвідом. Лицемірство необхідне для того, щоб зберегти себе будь-якою ціною (екзекутивний партикуляризм) у незнайомому й вороже налаштованому оточенні. Тут екзекутивність підсилює негативні прояви індивідуаліз­му. Жіноче начало нав’язує бачення соціуму як механічної сукупності окремо взятих осіб, а не абстрагованих від особистих інтересів надіндивідних зв’язків, що цілком вписується в логіку біопсихічної соціалізованості, максими егоїстичного самозбере­ження.

Можливо, саме ця позиція є плідною для адекват­ного пояснення такої риси українського менталітету, як антидержавність. Ми вже схарактеризували візантій­ську жіночість (екзекутивність) як тоталітарну. Сама роль української жінки в соціумі, її зв’язок із репродуктивно-збережувальним началом налаштовує на синкретичне (міфологічне) світовідчуття і світо­сприйняття, що саме по собі підвищує цінність інтересів збереження роду та індивіда. Другим полюсом цього світовідчуття є партикуляризм, пов'язаний з буттям будь-якою ціною; інтереси роду-нації тут не присутні. Точніше, екзекутивне начало зацікавлене у збереженні роду, родини, всього частково окресле­ного, локалізованого, а не абстрактного. І соціум для екзекутивного світогляду, як і кожна непартикулярна, не репрезентована в окремих індивідах абстракція, є нічим, він просто не існує.

Екзекутивність тим паче ніколи не зрозуміє «абстрактної» політичної активності, оскільки політич­ний простір не є чимось індивідним, тут немає наочної партикулярної конкретики. На жаль, цю особливість політичної культури українства не враховують під час проведення виборів. Соціумом, що складається з окремих ізольованих індивідів, легко маніпулювати, йому легко нав’язувати будь-що, найбезглуздіші закони не викликають тут навіть ноти протесту. Саме тому безправ’я і несправедливість тут сприймають цілком толерантно, саме тому мафіозні ділки можуть безкарно обкрадати, експлуатувати, принижувати гідність сотень тисяч і мільйонів громадян. Кожен з цих громадян – одинока лейбніцеанська монада «без вікон», скалічена власною жіночістю, обмежена вузьким баченням проблем соціуму лише зі свого вікна; тваринний, жіночий, родинний архетип спрацьовує у політичному житті на користь тих, хто дивиться на українців як на рабів, дешеву робочу силу, а на Україну – як на сировинний придаток чужого парадизу.

У сьогоднішній Україні ми спостерігаємо типово екзекутивну реакцію на внутрішні соціально-економічні та політичні проблеми. Багато чоловіків, рятуючи себе і свої сім’ї від наслідків безробіття та економічного хаосу (і тут їх можна зрозуміти), кинулися шукати щастя за кордоном: хтось подався у знамениті «човники», хтось – на сільгоспроботи у Польщі, Греції, Франції. Сита Європа отримала безліч прибиральниць, чорноробів, водіїв, кухарів та повій з України. З усією щирістю співчуваючи цим сімейним патріотам, їхній людській витривалості, не можеш зрозуміти, чому шукати в чужому раю легше, ніж створити свій? Чому жіноча слабкість, зоологічний конвенціоналізм пере­магає національну гідність і солідарність? Чому говориться жіноче «так» там, де треба сказати чоловіче «ні»?

Щодо українського соціуму, то вплив архетипіки візантинізму відчувається з усією повнотою. О. Шпенглер, оцінюючи грецький менталітет, писав про те, що він маніфестує пристрасне бажання «бути» будь-якою ціною. Так і українець: він є, виживає, адаптується, але не перемагає. Проте у цьому світі важливо не просто бути (існувати), а бути собою. Екзекутивна психокультура просто є, і, як приваблива жінка, вона поло­нить своєю красою, уособлюючи драматургію мужньої стоїчної покори. Але ця чарівна красуня має пробудити в чоловіках – чоловіче, аби її краса не зів’яла на смітнику і яскравою зіркою виблискувала на небосхилі людства. Тому не просто «будьмо», а «будьмо собою».

Найвичерпнішу характеристику негативізмів україн­ської екзекутивності дав відомий український політо­лог, філософ, соціолог В’ячеслав Липинський. Беручи до уваги змістовну правильність її положень, слід зазначити, що Липинський не вказує на причини сенсорної нестабільності національного характеру українців, а характеризує лише феноменологію психокультурного невротизму, ніяк не пов’язуючи її з візантійською архетипікою культури.

Відсилаючи читача до розглянутого вище архетипу об’єктивно-речової детермінації буття у візантійському менталітеті, ми тим самим спробуємо наштовхнути його на аналогію з українським соціумом. Адже архетип об’єктивно-речової детермінації буття (світ як самостановлення) є еквівалентом соціального фата­лізму, про який з великою антипатією говорить В.Липинський. Тут аналогом соціуму виступає природа, де все відбувається без втручання людини, спонтанно. Тому й соціум сприймається депсихологізовано, як мертве формоутворення, до якого людина непричетна. Візантинізм тим самим «підкладає свиню» і людині, і соціуму: людина в українському соціумі живе як атомізований індивід, а соціум – як відірвана від індивідних зусиль мертва абстракція, що саморозвивається. Програють вони також обопільно. Відтак вплив архетипу об’єктивно-речової детермінації підси­люється екзекутивністю: покора перед негараздами поглиблюється жіночим неспротивом злу і недоско­налості природи-соціуму.

«Липинський у цілковитій відповідності з Костомаровим дає таку характеристику української вдачі: надмірна чутливість за пропорційно слабкої волі та інтелігентності, легка запалюваність та швидке охолодження, вразливість до дріб’язків і неувага до справді важливих речей та справ, які насилу вдається диференціювати; піднесення зі сльозами, піснями та молитвами минає так швидко і неочікувано, як і з’являється; вияв бажань у чіткій формі та закріплення їх стриманою, тривалою, організованою та послідовною і розумною працею дається важко, оскільки увага, не регульована волею і розумом, весь час розпоро­шується під впливом нових емоційних факторів, які знищують первісний задум... В іншому місці Липинський доповнює брак волі в українській психіці поширеністю «соціального фаталізму», тобто віри в автоматизм розвитку (поступу). Переконання в тому, що український народ, маючи багату мову, чудову пісню, територію та багато­мільйонне населення, за умови перемоги демократії автоматично отримає українську державність і незалеж­ність, демонструє ірраціональну віру в диво без особливих зусиль» (Донченко Е. А. Указ. соч. С. 84).