Етапи педагогічного дослідження

1. Роль наукових досліджень у розв’язанні проблем педагогіки.

Педагогіка як наука постійно розвивається. Загострення глобальних проблем, соціально-економічні зміни в суспільстві, досягнення науки й техніки вносять свої корективи в соціальні замовлення суспільства освіті. Виконання ж нових завдань потребує певних змін у стратегіях, методиках і технологіях освітнього процесу. Основою для таких змін с педагогічний досвід минулого, у тому числі й давня практика відтворення необхідних соціальних типів у процесі народного виховання, сучасний передовий педагогічний досвід, досягнення психолого-педагогічної науки й найновіші науково-практичні напрацювання, здобуті в ході найновіших науково-педагогічних досліджень. Науково-педагогічні дослідження завдяки поставленим завданням і висунутим гіпотезам є зв'язною ланкою між рівнем досягнутого в педагогічній науці та практиці й рівнем необхідного, між учорашнім днем і сьогоднішнім. Усе частіше до них залучаються практичні працівники різних навчально-виховних закладів. На жаль, частина цих досліджень ведеться на низькому науковому і методологічному рівні, без глибокого теоретичного і практичного проникнення в суть досліджуваних проблем, без врахування найновіших стратегій освітнього розвитку.

Перші кроки в залученні до науково-педагогічних досліджень мають місце ще у стінах вищих навчальних педагогічних закладів. Студенти пишуть курсові та дипломні роботи. Зважаючи на це, знання логіки й методики науково-педагогічних досліджень для них теж важливе.

Науково-педагогічне дослідження - це особлива форма процесу пізнання педагогічної діяльності, цілеспрямоване вивчення як об'єктів, так і суб'єктів педагогічного процесу, у якому використовуються засоби й методи психолого-педагогічної науки і яке завершується формулюванням знання про досліджувані об'єкти і суб'єкти педагогічного процесу.

У педагогіці мають місце як фундаментальні, так і прикладні наукові дослідження.

Фундаментальні педагогічні дослідження - це ті дослідження, у яких розкривається глибинна сутність педагогічних явищ, виявлення якої дозволяє цілеспрямовано вибудовувати стратегію педагогічної діяльності й давати їй наукове обґрунтування.

Прикладні педагогічні дослідження - це дослідження, які на противагу фундаментальним мають тактичний характер і безпосередньо спрямовані на розв'язання проблем педагогічної практики.

Науково-педагогічні дослідження вважаються ефективними тоді, коли дослідник отримує нові наукові результати, збагачує теоретичні знання, добивається практичної значимості свого дослідження і цим самим сприяє якісному вирішенню конкретних важливих для освіти завдань виховання, навчання і розвитку підростаючої людини.

Методологічні засади розв'язання досліджуваних проблем. Визначення їх є важливою пізнавальною процедурою під час планування й організації дослідницького процесу.

Методологія науки (від грецьк. methodos і logos) - вчення про принципи, форми і методи наукового пізнання.

Методологічні засади педагогіки - наукове підґрунтя пояснення основних педагогічних явищ і розкриття їхніх закономірностей.

Методологічні засади або основа у визначенні М.М.Фіцули є багаторівневою системою, яку утворюють:

1. Філософська методологія, що виражає світоглядну інтерпретацію результатів наукової діяльності, форм і методів наукового мислення у відображенні картини світу.

2. Опора на загальнонаукові принципи, форми, підходи до відображення дійсності (системний підхід, моделювання, статистична картина світу).

3. Конкретна наукова методологія (сукупність методів, форм, принципів дослідження в конкретній науці).

4. Дисциплінарна методологія, що стосується частини науки (наприклад, дидактика).

5. Методологія міждисциплінарних досліджень.

Як компоненти цих методологічних рівнів виступають загальні закони філософії, логіки, психології; закони і закономірності педагогіки; вчення класиків педагогіки, методики дослідження. У системі методологічних рівнів існує своя супідрядність, у якій філософський рівень є змістовою основою будь-якого методологічного знання. Наприклад, під час дослідження будь-яких проблем виховання чи соціалізації підростаючої людини в будь-якому з методологічних рівнів ми, насамперед, виходимо з того, що, згідно з філософією нестабільності, людина у всі вікові періоди свого життя є складно організованою нестабільною системою, розвиток якої передбачуваний лише в межах притягання одного аттрактора (точки стабільності). Не менш важливим є розуміння автентичної спрямованості розвитку особистості (філософія екзистенціалізму).

Однак у визначенні методологічної основи дослідження є низка недоліків, яких припускаються дослідники. Серед них найтиповіші (С.У. Гончаренко):

o визнання методологічною основою дослідження теорії наукового пізнання у той час, коли теорія пізнання досліджує процеси пізнавальної діяльності в цілому й насамперед її змістові основи, тоді як методологія акцентує увагу на методах, шляхах дослідження істинного і практично ефективного знання;

* визначення окремих складових методології дослідження як обов'язкової формальності, яка не має для дослідника ніякого практичного

значення (наприклад, "загальні закони розвитку природи, суспільства...", деякі державні директивні акти й документи);

o відсутність аргументації обраних методологічних засобів, їхньої відповідності суті предмета пошуку, що призводить до невизначеності стратегії дослідження та його чіткого плану;

o включення до методологічних основ положень, які не містять суттєвої наукової інформації;

o невміння визначати в методологічних основах лише те, що пояснює суть загальнонаукового підходу, не змішуючи його з теоретичними основами дослідження;

o Невміння забезпечити справжнє методологічне багатство дослідження. Тобто розгляд його об'єкта і побудови предмета із застосуванням усіх типів і рівнів методологічного аналізу.

Від того, наскільки підготовлена методологічна база дослідження і наскільки глибоко вона продумана, залежить успіх усієї дослідницької роботи, її наукова новизна і практична значущість. У свій час відомий німецький фізик Макс Карл Планк стверджував, що в науці велике значення має правило - тільки сміливі перемагають. Безумовно, що він мав на увазі не тільки сміливість наукових передбачень, а й ту сміливість, яка необхідна для оволодіння як методологічною базою найсучаснішими й найскладнішими науковими теоріями. Бо тільки з висоти цих теорій (пам'ятаючи, що важливе значення для життєдіяльності сучасної людини мають насамперед ті з них, які датуються не пізніше як 1990 роком) можна в найповнішому обсязі оглянути підняту проблему й відшукати шляхи її розв'язання.

Філософські основи педагогіки. Нині існують різні філософські вчення (напрямки), які слугують методологією різних наук, у тому числі й педагогіки: екзистенціалізм, прагматизм, діалектичний матеріалізм, неотомізм, неопозитивізм та інші.

1. Екзистенціалізм (від лат. existencia - існування) або філософія існування, переживання людиною свого буття в світі – впливовий філософський напрям, що визначає особистість найвищою цінністю. Його основні представники - М.О.Бердяєв, Л.І.Шестов (Росія), М. Хайдегер, К. Ясперс (Німеччина), Ж.Сартр, А.Камю (Франція), Е.Брейзах, П.Тілліх (США) та інші. Основне поняття екзистенціалізму – існування (екзистенція) – індивідуальне буття людини, заглибленої в своє "Я". Для екзистенціалістів об'єктивний світ існує лише завдяки буттю суб'єкта (людини, що пізнає зовнішній світ (об'єкт) і діє на нього з метою підпорядкування своїм інтересам). Вони заперечують існування об'єктивного знання і об'єктивних істин. Зовнішній світ такий, яким його сприймає внутрішнє "Я" індивідуума.

Кожна особистість - неповторна, унікальна особа. Кожна людина - носій своєї духовності. В сучасному повному тривог світі людське існування перебуває під постійною загрозою; зберігати, розвивати і реалізувати своє "Я" стає все складніше. Людина всюди і завжди одинока, ізольована, приречена на існування у ворожому для неї середовищі. Суспільство завдає великого збитку духовній самостійності особистості, оскільки соціальні інститути спрямовані на уніфікацію особистості, її поведінки. Кожна людина сама створює свій світ таким, яким вона бажає його бачити. Педагогіка екзистенціалізму відрізняється яскравістю кількох напрямів. Об'єднує їх загальна недовіра до педагогічної теорії, завдань і можливостей виховання. Екзистенціалісти вважають непотрібними навчальні плани, програми, необхідність пошуку особливих методів і прийомів виховання. Життя, природа і інтуїція - важливі чинники, що допомагають вихованцям і їх наставникам безпомилково визначають шляхи самореалізації особистості. Найвидатніші представник сучасної педагогіки екзистенціалізму Дж.Кнеллер, К.Гоулд, Е.Брейза (США), У.Баррет (Англія), М.Марсель (Франція), О.Больнс (Німеччина), А.Фалліка (Італія) центром виховного впливу вважають досвідомість: настрій, почуття, імпульси, інтуїція людини - це головне, а свідомість, інтелект, логіка мають другорядне значення. Потрібно допомогти особистості самовиразитися як природній індивідуальності. На думку екзистенціалістів, самобутності особис­тості особливо шкодить колектив, який перетворює людину у "стадну тварину", поневолює і гнітить її "Я". Учителю належить своєрідна роль. Він зобов'язаний, перш за все, піклуватися про створення вільної атмосфери, не обмежувати процес самовираження особистості.

Мета школи і полягає в тому, щоб навчити учнів "творити себе як особистість, вчити їх так, щоб вони створювали себе".

Оскільки цінність знань визначається тим, наскільки вони важливі для конкретної особи, то вчитель повинен дати учневі повну свободу в їх засвоєнні. Учень сам визначає зміст навчальних речей і явищ. При цьому провідну роль відіграє не розум, а почуття, віра. Екзистенціалізм є філософською основою індивідуалізації навчання.

2. Прагматизм (від грецького "прагма" - діло), як філософська течія, виник на рубежі XIX - XX ст. Як філософсько-педагогічний напрям, передбачає зближення виховання з життям, досягнення мети виховання в практичній діяльності. Засновники прагматичної теорії Ч.Пірс (1839 - 1914) і У. Джеймс (1842 - 1930) претендували на створення нової філософії, що стала б над ідеалізмом і матеріалізмом. Ідеї ранніх прагматистів розвинув американський філософ і педагог Дж. Дьюї (1859 - 1952), узагальнивши їх в систему, яку назвав інструменталізмом. Він вважається засновником прагматичної педагогіки, яка здійснювала і продовжує здійснювати великий вплив на шкільну освіту багатьох країн і, в першу чергу, США.

Основні положення цієї системи наступні. Школа не повинна бути відірвана від життя, навчання - від виховання. В навчально-виховному процесі необхідно спиратися на власну активність учнів, розвивати її і стимулювати. Виховання й навчання здійснюються не в теоретичних формах, а в процесі виконання конкретних практичній дій, де діти не тільки пізнають світ, але й навчаються працювати, разом долати труднощі. Така школа може виховувати людей, добре пристосованих до життя. У своїх педагогічних працях Дж. Дьюї, критикуючи стару, схоластичну школу, висунув ряд важливих принципів навчання й виховання; розвиток активності дітей і пробуджений інтересу як мотиву навчання дитини та ін.

Ґрунтуючись на базове поняття прагматизму "досвід", Дж. Дьюї оголосив індивідуальний досвід дитини основою навчального процесу. Мета виховання, на його думку, зводиться до процесу "самовияву даних дитині від народження інстинктів і нахилів". З позиції індивідуального досвіду Дж. Дьюї і його послідовники (Т.Брамельд, А.Маслоу, Е.Келлі й ін.), розглядаючи питання морального виховання, стверджували, що людина не повинна керува­тись у своїй поведінці якими-небудь заздалегідь сформульованими принципами і правилами, а вести себе так, як диктує їй дана ситуація і визначена мета. Моральне все, що допомагає досягненню успіху.

У 60-х роках XX століття філософія прагматизму і педагогіка, що на неї спиралася, втратили свою популярність. Прикладна спрямованість навчально-виховного процесу у відповідності з ідеями Дж. Дьюї не сприяла підвищенню якості навчання й виховання. В умовах НТР виникла потреба в людях з більш міцними, впорядкованими знаннями і принципами поведінки. Це обумовило модернізацію класичного прагматизму, який і відродився в 70-х роках під гаслом неопрагматизму. Методологічні засади Дж. Дьюї були доповнені новими принципами.

Головна сутність, неопрагматичної концепції виховання перед­бачає самоутвердження особистості, повну свободу її вчинків і оцінок. В такій поведінці неопрагматики вбачали джерело активності й оптимізму особистості, оскільки у своїх діях вона нічим не обмежена, керується лише своїми бажаннями, власною волею. Неопрагматизм і нині залишається провідним напрямком американської педагогіки.

3. Великі відкриття у галузі природничих наук на межі XIX -XX ст. обумовили появу в філософії нового напрямку – позитивізму. Для його представників - видатних вчених-природодослідників, які намагалися по-філософськи осмислити наукові досягнення, характер­на абсолютизація природничих наук і їх методів. Для позитивістів надійним є лише те, що отримано за допомогою кількісних методів. Вони оголосили псевдонауковими проблеми, пов'язані з класовою боротьбою, з розвитком суспільства, соціальними суперечностями. Позитивісти визнають наукою лише математику і природознавство, а суспільствознавство називають міфологією. Видатні фізики, хіміки, математики, що дотримувалися позицій неопозитивізму, виявили великий вплив на перебудову змісту природничо-математичної освіти в 60-70-х роках XX століття, надаючи перевагу методам пізнання і головне "не знанням, а методам їх надбання".

Неопозитивізм – філософсько-педагогічний напрям, що намагається осмислити комплекс явищ, висунутих НТР; зародився на етичних ідеях Платона, Аристотеля, Юма, Канта. Сучасний педагогічний неопозитивізм здебільшого називають "новим гуманізмом". Найвідоміші представники – П.Херес, Дж. Вільсон, Р.С. Пітерс, А. Харіс, М. Уорнок, Л. Кольберг та інші.

На думку неопозитивістів, виховання повинно бути позбавлене світоглядних ідей, бо соціальне життя в умовах НТР потребує "раціо­нального мислення", а не ідеології. Головну увагу потрібно приділяти розвитку інтелекту, а завдання виховання - формувати раціонально мислячу людину, розвивати людське "Я". Гуманізація системи виховання - головний засіб утвердження в усіх сферах життя суспільної справедливості як найвищого принципу відносин між людьми. Педагогіка неопозитивізму має багато плідних ідей. її вплив відчувається у перебудові виховних систем багатьох країн світу.

4. Неотомізм - релігійне філософське вчення, що отримало свою назву від імені католицького богослова Фоми Аквінського (Томаса Аквіната, 1225 - 1274), який з метою зміцнення впливу церкви на людей визнавав розум як засіб, необхідний для доведення релігійних догм.

Неотомісти визнають існування об'єктивної реальності, але вважають її залежною від волі Бога. Розвиваючи ідеї середньовічного філософа в сучасних умовах, вони враховують той факт, що наукові знання міцно ввійшли в життя людей. Але світ для них роздвоєний на матеріальний і духовний. Матеріальний світ - світ "нижчого рангу", "він мертвий", "не має мети і суті", його вивченням займається наука. Збираючи емпіричні дані, наука все ж виявляється нездатною розкрити сутність світу, оскільки вона визначена Богом. Тому, стверджують неотомісти, вища істина пізнається тільки "надрозумом", засобами наближення до Бога.

Сучасну педагогічну концепцію неотомізму виклав відомий французький філософ Ж. Марітен, а також видатні представники католицької педагогіки - У. Каннінгам, У. Макгакен (США), М. Казотгі, М. Стефаніні (Італія), В. фон Ловеніх (ФРН), Р. Лівігстон (Англія), Є. Жильсон (Франція), які доводять провідну роль релігії у вихованні підростаючого покоління. В їх творах міститься різка критика моральних норм у сучасному світі. Вони вказують на зростання злочинності, жорстокості, наркоманії, які обумовлюють деструкцію суспільства. Людина, стверджує Ж.Марітен, дуалістична, в ній містяться два світи - фізичний і духовний. Останній багатший, благородніший і має більш високу цінність. Це світ Бога, створений для вічного життя.

Неотомісти звинувачують школу в надмірному раціоналізмі і забутті "досвідомого", в якому нібито знаходяться джерела любові, щастя, свободи і змісту життя. Тому вся система навчання й вихован­ня, на їхню думку, повинна бути спрямована на розвиток "досвідомо­го" прагнення наблизитись до Бога. Педагогіка неотомізму утверджує виховання загальнолюдських чеснот: доброти, гуманізму, чесності, любові, самопожертви і т. п. Тільки ці якості, як вважають неотомісти, можуть ще врятувати цивілізацію, що прямує до самознищення.

Для привернення до своєї віри неотомісти використовують несприятливу екологічну ситуацію, ідеї неотомістів знаходять відгук у серцях все більшого числа людей. Не дивно, що мережа навчальних закладів релігійного характеру систематично розширюється.

5. Біхевіоризм (від лат. behavior — поведінка) – психолого-педагогічна концепція технократичного виховання, під яким розуміють виховання, що ґрунтується на найновіших досягненнях науки про людину, використанні сучасних методів дослідження її інтересів, потреб, здібностей, факторів, що детермінують поведінку.

Провідна ідея необіхевіоризму стосовно виховання полягає в тому, що людська поведінка - керований процес. Вона обумовлена певними стимулами і потребує позитивного схвалення. Для того, щоб виховати певну поведінку, потрібно підібрати дійові стимули і правильно їх застосувати. Критерій моральності пов'язаний із системою стимулів, із схваленням чи несхваленням вчинків людини. Моральні якості людини теж повністю визначаються обставинами, використаними стимулами. Моральне удосконалення людини полягає у вмінні найкращим чином пристосуватися до оточуючого середовища, причому характер цього пристосування нічим не відрізняється від пристосувань біологічних організмів до природи.

6. Діалектичний матеріалізм як філософське вчення про найбільш загальні закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення зародився в 40-60-х роках XIX ст., розповсюдження отримав у XX ст., особливо в країнах соціалізму. Найбільш визначні його представники – К.Маркс і Ф.Енгельс поширили матеріалізм на суспільство, обґрунтували роль суспільної практики в пізнанні, органічно поєднали матеріалізм і діалектику.

Основні положення діалектичного матеріалізму: матерія первинна, а свідомість вторинна; вона виникає в результаті розвитку матерії (мозку людини) і є його продуктом (принцип матеріалістичного монізму): явища об'єктивного світу і свідомості причинно-обумовлені, оскільки взаємопов'язані і взаємозалежні (принцип детермінізму), всі предмети і явища перебувають у стані руху, розвиваються й змінюються (принцип розвитку).

У філософії діалектичного матеріалізму важливе місце займають закони діалектики: переходу кількісних змін у якісні, єдності й боротьби протилежностей, заперечення заперечення.

Діалектико-матеріалістична педагогіка трактує особистість як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин. її розвиток детермінований зовнішніми обставинами і природною організацією людини. Провідну роль у розвитку особистості відіграє виховання, що є складним соціальним процесом, має історичний і класовий характер. Особистість і діяльність людини перебувають в єдності. Особистість проявляється і формується в діяльності.