Виразне читання уривка поеми В. Сосюри «Розстріляне безсмертя»

…В вікно б’є вітер непривітний,
дощем, як снігом в час зими.
І дивляться Василь Блакитний,
і Хвильовий на мене з тьми.
Чого ви дивитесь із ночі?..
Ви прожили свій вік не зря.
В одного сині-сині очі,
в другого ж карі, як зоря,
коли прибій в граніт гуркоче
і кида бризки з янтаря.
Ви не боялись бога й чорта,—
ви віддали борні свій спів.
Один умер через аорту,
а другий сам себе убив.
Убив себе, але не спів,
був друг мені і друг Еллану,
і на житті своїм, о гнів! —

Розстрі́ляне відро́дження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 30-х рр. XX ст. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії,живопису, музики, театру, і яке знищив тоталітарний сталінський режим.

Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури»1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду.

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік,Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

Максим Тадейович Рильський рано почав свою творчу діяльність — у 12 років він уже побачив свій перший надрукований вірш, а в 16 -— видана збірка віршів, у якій юний поет прагне заглянути в майбутнє і визначити моральні засади для життєвого шляху:

І життя на той шлях вже мене носило.

Чи дійду ж до кінця його, чесний і чистий?

У 20-их роках XX ст. Рильський активно творить у групі київських «неокласиків» як прихильник строгих класичних форм у ритміці і строфіці, проте, як і кожен митець, шукає власний стиль, власний образний світ і можливості його вираження.

Рильський недаремно приєднався до неокласиків, він був віртуозом-версифікатором (тобто досконало опанував техніку віршуван­ня), писав сонети, рондо, терцини, катрени, секстини, використо­вував різні види римування. Але і в той час головним для поета був зміст твору — добро, любов і краса. Поезії збірок "На білих островах" (1910), "Під осінніми зорями" (1918) написані під впливом неокласицизму.

(Учитель наводить приклади різноманітної строфіки у творчості М. Риль­ського.)

Перше, що вражає в ліриці Рильського, — це багатство її мотивів. До традиційних мотивів української поезії Рильський додав запас мотивів поезії античної і західньоєвропейської. Плюс нові мотиви, зроджені українською революцією і відродженням 1917—29 років

Муза Рильського позначена надзвичайною відкритістю, а його поетичне мислення — великою здібністю до асоціацій. Ще мавши тільки 16 років, Рильський писав:

Плюскочуться білі качки

В басейні під тінню каштана,

На крилах блищать крапельки,

А в краплі — життя океана.

Хіба я не крапля мала,

Що світ необмежний одбила, —

Лиш грунту свого не знайшла,

Лиш крила родимі згубила!

Перша повноцінна книга лірики Рильського - «Синя далечінь», своїм ароматом, мотивами і філігранністю форми заражала молоду людину 20-х років тугою за досконалістю і енергійною чіткістю культури.

У 1925 році Микола Зеров міг уже говорити про риси «неокласичного» стилю Рильського того часу; із цих рис Зеров назвав такі: зрівноваженість і прозорість форми, кларизм, чіткий епітет, міцна логічна побудова і строга течія мислі, поєднання безпосередньості з філігранністю, афористичністю.

У своїх поезіях поет свідомо намагається уникнути політичних тем, заглиблюючись у красу природи України, життя звичайних людей. Особливістю його індивідуального стилю є багатство ритмічних та інтонаційних ходів, виняткова мелодійність, музичність вірша, багатство тропів — метафор, алегорій, персоніфікацій і порівнянь. Характерним для Рильського є постійне оновлення поетичного словника, насичення його словами щоденного вжитку, уміння пробити поетичними звичайні, «прозаїчні» слова й поняття. Поет створив багато неологізмів, але так майстерно, що вони в контексті звучать, як давно вживані слова. Як досвідчений знавець класики, людина ерудована, він широко використовує історичні та літературні асоціації, паралелі, що створює особливий колорит поетичних творів. Вражають у віршах розгорнуті образи-символи, серед яких найвідомішими є образи троянди й винограду: «У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград, красиве і корисне».

Зі спогадів про Максима Рильського ми довідуємося, що поет страждав через неможливість до кінця виразити свої думки, проте він знаходив можливість переосмислено в метафоричній формі донести до читача ті глибинні думки, що непокоїли його.