2015-10-22
500
У ХVІІІ ст. основу економіки українських земель становило сільське господарство (землеробство та тваринництво). У період пізнього феодалізму підвищується врожайність зернових, технічних і городніх культур, поглиблюється господарська спеціалізація окремих регіонів (з середини ХVІІІ ст.): на Лівобережжі і Слобожанщині вирощували жито, картоплю, тютюн, цукровий буряк, на Півдні – пшеницю, цукровий буряк, соняшник, на Правобережжі сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон та коноплю.
Земельні володіння поступово концентрувалися в руках козацької старшини, яка використовувала найману працю бідних козаків, та російського дворянства. Старшинське землеволодіння існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній (ранговій, яка надавалася на певний термін за службу). Рангові землі вважалися власністю Війська Запорозького. На початку ХVІІІ ст. земельні володіння на Лівобережжі стали отримувати російські поміщики, найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Рум’янцев, Г. Потьомкін. Найбільш заможними в ХVІІІ ст. на Лівобережжі були шляхетські і старшинські родини Апостолів, Галаганів, Марковичів, Миклашевських, Скоропадських, Ханенків, на Слобожанщині – родини Кондратьєвих, Квіток, Ковалевських, Данилевських. На Правобережній Україні найбільшими землевласниками були магнати Потоцькі, Чарторийські, Любомирські, Браницькі, Сангушки. Загалом у середині ХVІІІ ст. майже 40 магнатських родин контролювали більшу частину земельного фонду Правобережжя (80 %). Фільваркове виробництво магнатських та поміщицьких латифундій було орієнтоване на потреби європейських ринків та встановлювало монополію на внутрішньому ринку. На Правобережжі у ХVІІІ ст. існувало три види поміщицьких господарств: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому поряд з чиншем діяла відробіткова рента (панщина); у третьому – переважала панщина.
У тваринництві розвивалося конярство (спочатку в інтересах армії, а згодом – племінне: на Лівобережжі у 80-х рр. ХVІІІ ст. діяло до 200 кінних заводів, лише в гетьмана К. Розумовського було 5 тис. коней, з яких 800 – племінні), а також тонкорунне вівчарство. Успіхи тваринництва сприяли розвитку текстильних мануфактур[11].
Особливо швидко мануфактури розвивалися на Лівобережжі та Слобожанщині (у другій половині ХVІІІ ст. тут налічувалося близько 40 великих централізованих мануфактур та понад 200 підприємств у початковій формі), повільніше – на Правобережжі: винокурні, виробництво сукна, зброї, скляних та шкіряних виробів. Наприкінці ХVІІІ ст. мануфактури вже існували в Тульчині, Немирові, Чуднові, Таращі, Корсуні та інших містечках Правобережжя. У містах збільшується кількість ремісничих спеціальностей (до 300 наприкінці ХVІІІ ст.), поглиблюється спеціалізація ремесла. Наслідками форсованої урбанізації стало, наприклад, зростання в середині ХVІІІ ст. кількості міст на Лівобережжі майже удвічі (до 200) порівняно з ХVІІ ст.
Посилення економічних зв’язків між окремими регіонами (торгівля, чумацький промисел) сприяли розвитку національного ринку і включенню України до системи всеросійського ринку. Найбільші ярмарки збиралися в Києві, Ромнах, Ніжині, Харкові, Сумах, Львові. Через територію Правобережної України велася транзитна торгівля: купці з Росії, Гетьманщини та Слобожанщини відвідували західноєвропейські ринки, а заможні селяни Правобережжя торгували з містами Гетьманщини. Зовнішня торгівля велася з Туреччиною, Силезією, Пруссією, Італією, Молдавією, Індією, Персією та ін.
Під впливом капіталістичних елементів у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. змінилася соціальна структура суспільства (станово-класова). Основними класами Лівобережної України були шляхта, знатне військове товариство (заможні козаки, які виконували державну і військову службу), козацтво, духовенство, міщани і селяни.
Усе козацьке населення Лівобережної України поділялося на 10 полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський). У кожному полку було від 7 до 20 сотень. На початку XVIII ст. кількісний склад українського козацького війська налічував 30 тис. осіб, з 1735 р. й аж до ліквідації в 1780-х рр. українські збройні сили Гетьманщини складалися з 20 тис. осіб (виборні козаки).
Козаки, будучи привілейованим станом, не сплачували податків, вільно займалися промислами і торгівлею. У мирний час козаки несли охоронну службу, за Петра І їх використовували на „канальних” роботах, у 1731 – 1733 рр. – будівництві Української укріпленої лінії.
Однак придбати зброю, обладнання, коней та утримувати себе під час походів коштувало недешево і багато козаків розорилося. Тому у 1735 р. козацтво було поділено на дві групи: заможних („виборні”), які несли військову службу і бідніших („підпомічники”), які постачали до війська зброю, продовольство, коней та працювали в господарстві тих козаків, що були на війні. Тих козаків, які не мали власної садиби і мешкали в чужих дворах, наймитуючи, стали звати „підсусідками”. Наприкінці ХVІІІ ст. козацтво як стан припиняє існування: бідні козаки перейшли до розряду державних селян, заможні (козацька старшина) – були зрівняні у правах із дворянами (1785 р.).
Селяни залишалися найнижчим станом суспільства і становили половину населення. „Вільних” сіл було понад 10 %, інші перебували у приватній власності козацької старшини. Рангові (скарбові) села теж переходили у приватну власність разом зі своїми мешканцями. Посилюються процеси закріпачення селян: у 1701 р. І. Мазепа вводить дводенну панщину на Лівобережжі, у 1783 р. остаточно забороняються селянські переходи і кріпосне право встановлюється на Лівобережжі та Слобожанщині, а в 1796 р. – на Правобережжі та Півдні.
Виступи народних мас проти посилення феодальних утисків на Лівобережній Україні у ХVІІІ ст. набули характеру „шукання козацтва” (Полтавщина, Новгород-Сіверщина, Слобожанщина). Найбільш відомим було повстання у селі Турбаї на Полтавщині (1789 – 1793 рр.), де козаки і селяни на чолі з братами Рогачками та Семеном Помазаном, боролися проти панів Базилевських.
ВИСНОВКИ
Історія української державності другої половини XVII – XVIII ст. не була стабільною. Постійних змін зазнавали її територія і кордони, неодноразово переносилася столиця (а такою вважалася резиденція гетьмана). Змінювалося правове становище козацької державності, оскільки кожен новий гетьман Лівобережної України при своєму обранні був змушений підписувати нові договірні статті з Російською державою, які все більше обмежували автономію українських земель. Змінювалося також і становище станів українського суспільства, їх економічні права і привілеї, а також кількісне співвідношення.
Особливо негативне значення для української державності мав період громадянської війни другої половини XVII ст. (доба Руїни), внаслідок якої у 1663 р. відбувся територіальний розкол України на дві державні частини: Лівобережну і Правобережну із власними державними структурами. Андрусівське перемир’я 1667 р. юридично закріпило розподіл українських земель сусідніми державами: під контролем Росії опинилася Лівобережна Україна (Гетьманщина), під владою Польщі – Правобережжя, Запорозька Січ перебувала під опікою обох держав (до зникнення турецької загрози). Туреччина з 1672 до 1699 рр. окупувала Поділля.
Після ліквідації Правобережного гетьманства 1676 р. польська влада через деякий час відновлює козацький устрій на Правобережній Україні і використовує козацтво у власних інтересах – для боротьби проти Туреччини та колонізації спустошеного краю. У XVІII ст. польська політика була вкрай несприятливою для Правобережжя, що викликало розгортання гайдамацького руху і занепад самої Речі Посполитої. Лівобережне гетьманство, інкорпороване до складу Російської держави, поступово втрачало свої автономні права. Запорозька Січ була усунута з політичної арени, а запорозьке козацтво використовувалося в усіх військових кампаніях Російської держави, що призводило до значних людських втрат та зубожіння козацтва. Українські землі, розділені сусідніми державами, зазнали у ХVІІІ ст. посилення польських феодально-кріпосницьких порядків на Правобережжі, а на Гетьманщині, Слобожанщині та Запорожжі – посилення Російською державою централізації та ліквідації автономії. Наприкінці ХVІІІ ст. українські землі перетворилися на звичайну провінцію Російської імперії.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Бойко, О. Д. Історія України: посібник / О. Д. Бойко. – К.: Академія, 2002. – С. 167-203.
Борисенко, В. Занепад Української держави за гетьманування Івана Виговського / В. Борисенко // Пам’ять століть. – 1999. – № 5. – С. 3-18.
Герасименко, Н. О. Данило Апостол – гетьман Лівобережної України (1727 – 1734 рр.) / Н. О. Герасименко // Український історичний журнал. – 1992. – № 3. – С. 92-102.
Горобець, В. М. Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи / В. М. Горобець, О. К. Струкевич // Український історичний журнал. – 1997. – № 1. – С. 22-43.
Гуржій, О. Іван Скоропадський / О. Гуржій. – К.: Альтернативи, 2004. – 312 с.
Гуржій, О. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.: кордони, населення, право / О. Гуржій. – К.: Основи, 1996. – 222 с.
Гуржій, О. І. Гетьманська Україна / О. І. Гуржій, Т. В. Чухліб. – К.: Альтернативи, 1999. – 304 с.
Даниляк, П. Г. Барська конфедерація: хід подій та наслідки / П. Г. Даниляк // Український історичний журнал. – 2007. – № 5. – С. 134-145.
Дорошенко, Д. І. Нарис історії України в 2-х томах. Т.2 (від половини ХVІІ століття) / Д. І. Дорошенко.– К.: Глобус, 1991. – С. 51-267.
Запорозькі Січі // Історія українського козацтва: нариси: у 2 т. Т.1 / відп. ред. В.А. Смолій. – К.: Києво-Могилянська академія, 2006. – С.558-688.
Історія України / за ред. В. А. Смолія. – К.: Альтернативи, 1997. – С. 94-136.
Історія України: Джерельний літопис / за ред. В. І. Червінського, М. І. Обушного. – К.: Дирекція ФВД, 2008. – С. 185-239.
Кресін, О. В. „Пакти й конституції законів і вольностей Запорізького Війська...” 1710 р. / О. В. Кресін // Український історичний журнал. – 2005. – № 2. – С. 192-203.
Липинський, В. Україна на переломі. 1657 – 1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім століттю / В. Липинський // Український історичний журнал. – 1992. – № 2, 4, 5.
Мельник, Л. Г. Правління гетьманського уряду (1733 – 1735 рр.) / Л. Г. Мельник // Український історичний журнал. – 2001. – № 5. – С. 81-91.
Мельник, Л. Г. Українсько-турецькі взаємовідносини і політичні проекти П. Орлика / Л. Г. Мельник // Український історичний журнал. – 1997. – № 6. – С. 24-34.
Олійник, О. Л. Ще раз про причини ліквідації Запорозької Січі / О. Л. Олійник // Український історичний журнал. – 1992. – № 2. – С. 33-39.
Смолій, В.А. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648 – 1676 рр.) / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – К.: Києво-Могилянська академія, 2009. – С.304-360.
Станіславський, В. В. Гетьман Правобережної України Андрій Могила / В. В. Станіславський // Український історичний журнал. – 2002. – № 4. – С. 110-121.
Станіславський, В. В. Політичні відносини Запорозької Січі з Річчю Посполитою та Правобережною Україною в 1686 – 1699 рр. / В. В. Станіславський // Український історичний журнал. – 1998. – № 6. – С.3-11; 1999. – № 1. – С.18-31.
Стороженко, І. С. Збройні сили України від останньої третини ХVІІ ст. до кінця ХVІІІ ст. / І. С. Стороженко // Український історичний журнал. – 1998. – № 1. – С. 87-93.
Ступак, Ф. Я. Доброчинна діяльність гетьмана І. Мазепи / Ф. Я. Ступак // Український історичний журнал. – 2005. – № 1. – С. 138-148.
Чухліб, Т. В. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663 – 1713) / Т. В. Чухліб. – К.: Києво-Могилянська Академія, 2004. – 288 с.
Чухліб, Т. В. Україна та Польща під час правління короля Яна ІІІ Собеського: пошуки втраченого миру / Т. В. Чухліб // Український історичний журнал. – 2002. – № 1. – С. 38-52.
Швидько, Г. К. Історія держави і права України (Х – початок ХІХ ст.): навч. посібник / Г. К. Швидько. – Д.: Вид-во Дніпропетров. унів-ту, 1998. – С. 99-110.
Яворницький, Д. І. Історія запорозьких козаків: у 3 т. – К.: Наук. думка, 1990-1991. – Т. 2, 3.
Яковенко, Н. М. Нарис історії середньовічної та модерної України. – К.: Критика, 2005. – С. 370-428, 465-528.
Яковлєва, Т. Г. Кримсько-турецький фактор у політиці гетьманів України у 60-ті рр. XVII ст. / Т. Г. Яковлєва // Український історичний журнал. – 2003. – № 2. – С. 14-24.
Яковлів, А. Українсько-московські договори в ХVІІ – ХVІІІ віках / А. Яковлів // Український історичний журнал. – 1993. – № 4-8, 9, 11-12; 1994. – № 1-4, 6; 1995. – № 2, 6.
[1] Виговський Іван (? – 1664) походив зі старовинного українського шляхетського православного роду, який осів у с. Вигове Овруцького повіту Київського воєводства. Після закінчення Києво-Могилянської колегії в 30-х роках служив у державних установах. Воєнні дії 1648 р. застали його у польському війську. Викуплений з татарського полону Б. Хмельницьким, став одним із його найближчих соратників (як генеральний писар брав активну участь у розробці й ухваленні всіх важливих рішень козацького уряду, а інколи був співавтором гетьманських листів та універсалів).
[2] Немирич Юрій (1612 – 1659) походив зі старовинного панського роду Київщини і належав до найбагатших аристократів Речі Посполитої. Отримав блискучу освіту в кількох європейських університетах (Лейден, Амстердам, Оксфорд, Кембридж, Сорбонна), автор наукових праць з історії і теології. Визвольну війну спершу не сприйняв, однак незабаром підтримав політику компромісів з Козацькою державою. Протестантські релігійні переконання підштовхнули його в 1655 р. перейти на бік шведів. У липні 1657 р. зрілий 45-річний політик переїжджає до Чигирина, де вступає на козацьку службу та переходить у православну віру. Ці карколомні вчинки були незрозумілими для сучасників і викликали до нього недовіру як у Польщі, так і в Україні.
[3] Хмельницький Юрій (1641 – 1685) – син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. Був обраний гетьманом України в 1657 р. та в 1659 – 1663 рр. Відмовившись від булави, у 1663 р. постригся в ченці під іменем Гедеона. У 1677 – 1681, 1683 – 1685 рр. був відправлений турецьким султаном завойовувати Україну з титулом князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького. Столицею його володінь став Немирів (нині Вінницької області). Не успадкував здібностей і волі свого батька, був надто вразливим і побожним, випещеним та імпульсивним, хворим на епілепсію. Це зробило його сліпою іграшкою в руках долі.
[4] Павло Тетеря (бл. 1620 – 1671) – гетьман Правобережної України у 1663 – 1665 рр. Родом із київської, а за іншими даними, волинської шляхти; генеральний писар за часів І. Виговського, а потім головний радник Ю. Хмельницького.
[5] Іван Брюховецький (? – 1668) – гетьман Лівобережної України в 1663 – 1668 рр. За найбільш імовірними даними походив з дрібної службової шляхти Волині. При дворі Б. Хмельницького займався вихованням гетьманича Юрія, а також виконував дипломатичні доручення. Блискуче володів ораторськими здібностями, мистецтвом популістських заходів, тонким розумінням людської психології, що забезпечило йому авторитет серед козацьких низів Запорожжя.
[6] Дорошенко Петро (1627 – 1698) – гетьман Правобережної України у 1665-1676 рр. Народився в козацькій родині в Чигирині; отримав непогану освіту (можливо, у Києво-Могилянській колегії); був активним учасником Визвольної війни і одним з найближчих соратників Б. Хмельницького, борцем за незалежність України. Після складення гетьманських повноважень у 1677 р. переїхав до Москви, з 1679 до 1682 рр. служив воєводою у В’ятці. Після служби проживав у маєтку у с. Ярополчому під Москвою. Далекою правнучкою гетьмана від шлюбу у Ярополчому стала дружина Олександра Пушкіна Наталія Гончарова.
[7] Упоминки – щорічна данина (грішми, хутрами та іншими коштовностями), яку з кінця XV до кінця XVII ст. сплачували Польща та Велике князівство Литовське, а також Московська держава Кримському ханству, а згодом Османській імперії. Упоминки мали утримувати кримських татар від грабіжницьких нападів на сусідні землі, але досягти цього ніколи не вдавалося.
[8] Іван Самойлович (? – 1690) – гетьман Лівобережної України у 1672 – 1687 рр., син священика з Правобережжя. Здобув освіту у Києво-Могилянській колегії. Під час служби у козацькому війську був писарем Красноколядинської сотні, сотником, значковим товаришем, полковником, генеральним суддею. У 1687 р. був скинутий з гетьманства і засланий до Сибіру.
[9] У 1709 р. С. Палія було повернуто із заслання і призначено білоцерківським полковником, однак наступного року він помер.
[10] Українська укріплена лінія – це збудована у 1731 – 1733 рр. система фортифікаційних споруд від впадіння Орелі у Дніпро до Сіверського Дінця, призначена для оборони проти татарських нападів.
[11] Мануфактура – перше капіталістичне підприємство, в основі якого лежить розподіл праці, але зберігається використання ручної праці.
