Перехід до капіталістичного господарства в Англії

Ліквідація пережитків феодалізму. Важливою подією у становленні й розвитку капіталізму в Англії стала буржуазна революція 1640—1660 pp. Це була перша буржуазна революція європейського масштабу, яка завдала нищівного удару по феодалізму і відкрито проголосила буржуазні порядки, проклала дорогу швидкому розвитку капіталізму. Вона мала великий вплив на послаблення, а згодом на ліквідацію пережитків феодалізму в інших країнах Західної Європи в XVII—XVIII ст.

Економічні передумови Англійської буржуазної революції такі:

1. Розвиток промисловості на капіталістичних засадах. За століття (1551—1651) видобуток вугілля в Англії зріс у 14 разів і сягнув 3 млн т, що становило в той час 4/5 усього видобутку вугілля в Європі. Видобуток залізної руди зріс у 3 рази, а свинцю, міді, олова й солі — у 6—8 разів. Швидко розвивалося ткацтво, особливо виробництво шерстяних тканин, які в середині XVI ст. в англійському експорті тканин посідали чільне місце. Якщо в середині XV ст. було вивезено 32 тис. мішків вовни і приблизно 5 тис. шт. тканини, то в середині XVII ст. — 122 тис. шт. сукна і лише 5—6 тис. мішків вовни. У 1614 р. експорт вовни взагалі заборонили.

2. Активізація і розвиток торгівлі. Уже в XVI ст. в Англії складається національний ринок. Виникають торгові компанії. Крім заснованої ще на початку XVI ст. компанії купців-авантюристів (товариство, яке почало здобувати чужоземні ринки для англійської вовни та сукна), у другій половині XVI ст. виникли Московська (1555), Східна (1579), Левантська (1581), Марокканська (1585), Африканська (1588), Ост-Індська (1600) та ін. Поступово торгові факторії було відкрито в Гамбурзі, Антверпені. Англія отримувала значні прибутки від піратства та работоргівлі, у якій посідала монопольне становище. Щороку Англія ввозила близько 20 тис. негрів. Торговельна експансія Англії на півночі Європи підірвала монополію Ганзи та призвела до її занепаду. Із Середземних вод англійці перекинулися на океан. Перші шляхи тут прокладали моряки-пірати. Один із них, Волтер Рейлі, заснував у 1584 р. північноамериканську колонію і назвав її Віргінією. Упродовж XVI—XVIII ст. Англія в боротьбі з Нідерландами та Францією здобула значні території в Північній Америці, перетворила їх на сировинний придаток та ринок збуту своїх товарів. Сюди з метрополії збували товари за монопольними цінами, тоді як колоніальні товари скуповували за безцінь. До початку революції зовнішньоторговельний оборот Англії збільшився порівняно з початком XVII ст. вдвічі. Уже в 1700 р. в Лондон щороку прибувало більш як 1300 кораблів. Він став центром європейської торгівлі. На відміну від своїх попередників Лондон був уже не просто торговим містом, а центром національної англійської економіки.

3. Різке зростання попиту на промислові товари у зв'язку з розвитком зовнішньої торгівлі. Стара цехова система, неспроможна забезпечити цей попит, поступалася місцем мануфактурам у гірничій, ткацькій промисловості, суднобудуванні, виробництві зброї та в інших галузях. Найбільш поширеною формою капіталістичної промисловості до революції була розсіяна, а не централізована мануфактура, оскільки цехова система заважала підприємницькій діяльності. Тому багаті підприємці прагнули в село, де селяни поповнювали армію найманих домашніх робітників.

4. Активне впровадження капіталістичного виробництва в сільському господарстві. Аграрний сектор економіки Англії XVI—XVII ст. у розвитку капіталізму багато в чому випереджав промисловість. Значне зростання товарності землеробства і тваринництва, осушення боліт, меліорація, запровадження травосіяння, використання органічних добрив, удосконалення плуга, сівалки, поширення агрономічної літератури, збільшення попиту на вовну, хліб, молоко — все це приваблювало в село багатьох заможних людей, які потім стали капіталістичними фермерами. Формуванню земельної власності буржуазного типу значною мірою сприяла Реформація, внаслідок якої в країні було закрито 3 тис. католицьких монастирів. Їхні землі підлягали конфіскації на користь держави, їх продавали на комерційній основі лендлордам. Рядові монахи поповнювали ряди обезземелених. Монастирські приміщення часто використовували для створення ткацьких мануфактур.

5. Розшарування селянства. У XVII ст. земельні володіння заможних фригольдерів ставали все більше подібними до буржуазної власності. Дрібні фригольдери за своїм майновим станом були ближчі до копигольдерів і боролися за збереження селянських наділів, общинних земель, за відміну права лендлордів на сільську землю.

Серед копигольдерів було велике майнове розшарування. Значна частина цієї категорії англійських селян ледве зводили кінці з кінцями. Відчутно зросла частка безземельних селян — лізгольдерів, котерів, пауперів. Однак, незважаючи на широке впровадження капіталістичних відносин у місті й селі, у середині XVII ст. Англія залишалась аграрною країною і значно відставала від Голландії в розвитку промисловості, транспорту, торгівлі. Англійська буржуазна революція 1640—1660 pp. дала потужний поштовх первісному нагромадженню капіталу, тобто розселянюванню англійського села, перетворенню селян у найманих працівників, посиленню обезземелювання, прискорила заміну селянських земель великими фермами капіталістичного типу, забезпечила повну свободу дій буржуазії і замінила феодальну монархію буржуазною.

Розвиток капіталістичного виробництва. Швидкий розвиток капіталістичних відносин на селі після революції відбувався одночасно із змінами в промисловості. У XVIII ст. мануфактурна система зайшла в глухий кут, вичерпавши свої можливості. Ручна техніка своє віджила і стала перешкодою на шляху розширення виробництва. Потрібна була нова технічна база, адекватна капіталістичному виробництву.

В Англії впровадження машинної технології раніше, ніж в інших галузях, розпочалось у бавовняній промисловості. Зростання попиту на бавовняні тканини негативно впливало на розвиток виробництва сукна. Розпочалася гостра конкуренція між суконною і бавовняною промисловістю, де працювала третина промислового населення. Як монополісти у виробництві тканин суконщики особливо не намагалися вдосконалювати виробництво. Навпаки, їхні конкуренти з метою потіснити суконщиків на ринку раніше інших подолали економічні обмеження мануфактурної системи і, використовуючи машини, незабаром випередили виробництво сукна.

Слід підкреслити також позитивний вплив держави на розвиток мануфактурного виробництва. Держава стимулювала розвиток мануфактурного виробництва ексклюзивних товарів, під виглядом уніфікації цехових правил ослаблювала монополію цехів. Вона ставала великим замовником масової однорідної продукції для армії, здійснювала законодавче регулювання відносин підприємців із майстрами-надомниками та робітниками централізованих мануфактур: регламентувала мінімальний рівень заробітної плати, максимальну тривалість робочого дня, забороняла робітникам до закінчення договору покидати господаря тощо. Проводилася політика протекціонізму.

Відчутні зрушення відбувалися також в інших галузях економіки. Так, у 1700—1788 pp. річна виплавка чавуну і видобування кам'яного вугілля зросли в 4 рази. Успішно розвивалися мануфактури з виробництва паперу, скла, металів, будування суден. Англія в середині XVIII ст. вийшла на перше місце у світі з випуску промислової продукції.

Торгівля. Держава під натиском революції також сприяла розвитку зовнішньої торгівлі. У 1651 р. було прийнято Навігаційний акт Кромвеля, який зобов'язував доставляти товари в Англію з Азії й Америки тільки на англійських суднах, а з європейських держав — на англійських або суднах країн-експортерів. Навігаційний акт сприяв розвитку англійського суднобудування та мореплавства і був спрямований на підрив монопольного становища Голландії. Реалізація його в другій половині XVII ст. призвела до ряду англо-голландських воєн. Після їхнього успішного завершення Англія стала найбільшим у світі морським і торговим центром. Положення Навігаційного акта потім були розширені в актах 1660, 1663, 1672 і 1696 pp. Основані на принципах меркантилізму, вони відіграли велику роль у розвитку зовнішньої торгівлі. Їх скасували лише в середині XIX ст. у зв'язку з досягненням Англією промислової гегемонії у світі і з переходом до вільної торгівлі. У цей час Англія вже обігнала за масштабами колоніальної та торгової експансії Нідерланди, відвоювала у Франції її найважливіші володіння, захопила Індію і перетворилася на світову колоніальну імперію. Після революції почався активний процес зміцнення великої земельної власності. Наприкінці XVIII ст. англійське селянство зовсім зникло з історичної арени, а середні розміри земельної власності становили вже 300 акрів (акр дорівнює 0,4 га), тоді як наприкінці XVII ст. вони становили 70 акрів і половина земель була в руках селян.

Розвиток фермерства. На відміну від королівського уряду, який гальмував процес огороджування, щоб зберегти основну податкову і військову силу — селянство, англійський парламент протягом XVIII ст. ухвалив більш як 2,5 тис. законодавчих актів про огороджування. Воно стосувалося 5 млн акрів земельної площі. З прийняттям закону (1800) про перетворення общинної власності селян у приватну власність лендлордів процес огородження завершився.

Збільшення земельних наділів прискорило перехід сільського господарства на капіталістичні основи. Зігнання селян із землі давало лендлорду можливість ширше використовувати нову сільськогосподарську техніку або здавати землю за такою високою орендною платою, якої селянин уже не міг сплатити. Тому селян усе більше заміняли великі фермери, які вели господарство по-капіталістичному, з використанням більш досконалої агротехніки і найманої робочої сили, що потребувало значних вкладень капіталу. Вводили чотирирічну сівозміну та чергування різних культур — зернових, коренеплодів, трав, більш глибоку оранку і старанно обробляли ґрунт, боролися з бур'янами, використовували органічні та мінеральні добрива тощо. Це призвело до зростання врожайності зернових культур. У XVIII ст. Велика Британія вивозила 20 % урожаю. Більш помітними стали досягнення у тваринництві. Входили у практику стійлове утримання великої рогатої худоби, овець, повноцінніша годівля їх узимку тощо. Англія стала країною класичного фермерського господарства.

Розвиток нових форм організації праці після революції сприяв значному зростанню кількості найманих робітників. Вони були об'єктами нещадної експлуатації. Робочий день у централізованій мануфактурі тривав 14—16 годин. Законодавчим шляхом держава зміцнювала виробничу дисципліну і беззаперечну підлеглість. У мануфактурі панувало нічим не обмежене самоуправління власника або його управителя. Низький рівень зарплати і хронічна нестача її зумовили використання у виробництві праці дітей, часто з п'ятирічного віку. Не кращим було становище робітників-надомників. Для того щоб звести кінці з кінцями, робітники розсіяних мануфактур та члени їхніх сімей працювали день і ніч. Однак робота вдома створювала ілюзію самостійності працівника і давала надію завести власну справу.

Фінанси. У XVIII ст. англійський фінансовий капітал почав панувати в діловому світі. Відкритий у 1694 р. Англійський банк став важливим засобом збагачення буржуазії за рахунок платників податків. Створений для кредитування воєнних витрат в обмін на кредити англійського уряду банк дістав ряд привілеїв, у тому числі й власне право випускати банкноти та карбувати монети, які до 1797 р. обмінювали на золото.

Паперові гроші перебували в обігу нарівні з металевими. Їх приймали особи, які не мали вкладів у банках, оскільки оплата їх гарантувалася. Появилася ще одна новинка — банківські чеки, тобто доручення вкладника своєму банкіру сплатити пред'явнику визначену суму за рахунок його вкладу в банку. У XVIII ст. чеки в Лондоні настільки поширилися, що в 1775 р. лондонські банкіри заснували розрахункову палату для погашення чеків шляхом взаємних зарахувань (так званий кліринг).

Англійський банк сприяв перетворенню Лондона на фінансовий центр Європи. Тут формувалися приватні банки. У 1807 р. в Лондоні їх було вже 73. У провінціях утворювалися сільські банки або банки графств.

Отже, до середини XVIII ст. англійський капіталізм вступив у новий період розвитку. Мануфактурна стадія розвитку капіталістичного виробництва вичерпала свої можливості. Для переходу до фабричної форми виробництва були всі необхідні передумови. Склалася велика армія найманих виробників, підготовлених у мануфактурний період для роботи на машинах. У руках багатьох підприємців накопичилися великі кошти, які регулярно поповнювалися за рахунок пограбування колоній, прибутків підприємства тощо. Вони стали важливим джерелом індустріалізації Англії, дозволивши їй раніше від інших країн здійснити промисловий переворот.

Відмінність рис генезису капіталізму у Франції і в німецьких князівствах

Особливості зародження капіталістичного ладу у Франції. Розклад феодального ладу в промисловості й сільському господарстві Франції почався наприкінці XV ст. Порівняно з Голландією і Англією зародження капіталістичного ладу в надрах феодального суспільства у Франції мало низку характерних рис.

По-перше, не було поміщицьких господарств, за винятком деяких районів. Феодальна власність на головний чинник виробництва — землю — залишалась у Франції протягом XVI—XVIII ст. Право володіти землею мали тільки дворяни, церква і корона. Феодал лишав собі меншу частину феоду, а більшу передавав селянам. Основною формою селянського землеволодіння у Франції була так звана цензива. На відміну від голландських, англійських і східноєвропейських феодальних землевласників французькі сеньйори на своїх безпосередніх володіннях (доменах) господарством не займалися. Вони здавали їх малими частинами в оренду селянам за плату грошима або частиною врожаю.

По-друге, цензиву, що закріплювалася договором про оренду на різні терміни (рік, життя орендатора або кількох поколінь), згідно з традиціями того часу сеньйор не міг приєднати до свого домену. За умови вчасного виконання своїх зобов'язань перед сеньйором і державою орендар міг бути впевненим у тому, що ділянка землі, якою він користується, залишиться в нього або в його спадкоємців. Отже, експлуатація дрібних самостійних виробників — селян-цензитаріїв і селян-орендарів — була головним джерелом існування дворян, духовенства і королівського двору Франції.

По-третє, селяни Франції були юридично вільними. Тільки в деяких східних і північних її районах залишилася невелика кількість кріпаків, які не мали права передавати свою власність нащадкам.

Процес первісного нагромадження капіталу, який почався у Франції в XVI ст., не супроводжувався такою масовою експропріацією сільського населення, як в Англії. Майнове розшарування й обезземелення французького селянства відбувалося під впливом зростання податків і посилення лихварства. Французьке дворянство, на відміну від англійської буржуазії, вважало, що займатися промисловістю, сільським господарством, торгівлею, піратством, пограбуванням колоній і вкладенням отриманих грошей у промисловість чи інші галузі народного господарства недостойно, соромно. Французького дворянина, який займався підприємницькою діяльністю в промисловості й сільському господарстві, уряд міг позбавити головного дворянського привілею — звільнення від податків, а також дворянського титулу. Дворяни Франції вважали за краще отримати церковні або командні посади в армії чи стати королівським придворним. Деякі привілейовані види військ, наприклад мушкетери, повністю становили дворяни, які отримували королівську платню.

Податки, сплачувані французькими селянами (22 млн осіб із 26 млн населення країни), спрямовувались на утримання духовенства, армії та королівського двору.

Основними з них були грошовий оброк (ценз), натуральний оброк хлібом (шампар), який становив 20—25 % урожаю зерна. Крім того, селян обкладали паромними, мостовими, нормовими податками, зборами за можливість рибної ловлі тощо. У 80-х роках XVII ст. більше ніж половина податкових надходжень припадала на акцизи (непрямий податок на предмети масового споживання). Зберігалась і панщина — від 5 до 15 днів на рік.

Крім королівського податку (тальї), у XVIII ст. селяни платили також подушний податок і двадцятину (1/20 свого прибутку). Невдоволення селян викликали введення податку на сіль (габель) і церковна десятина.

По-четверте, на відміну від Англії формування капіталістичного виробництва відбувалося не у формі перебудови феодального господарства на буржуазний лад, а шляхом розвитку капіталістичних відносин серед селян. Це проявилося такими початковими елементами капіталізму, як зростання оренди, використання найманої праці безземельних і малоземельних селян, розшарування селянства та виділення селянської буржуазії. Велика селянська ферма була досить нечастим явищем у Франції не тільки в XVII, а й у XVIII ст. Селянське господарство мало в основному натуральний, позаринковий характер. Селяни продавали свою продукцію тільки для того, щоб виплатити податки. Було заборонено або істотно обмежено вивіз хліба і навіть його перевезення по країні, а також внутрішній ринковий продаж.

Виявом поширення капіталістичних відносин на селі став розвиток селянських промислів і розсіяних мануфактур. Однак в умовах вузького внутрішнього ринку та низької купівельної спроможності більшості населення країни — селян — мануфактурне виробництво Франції мало свою специфіку.

По-перше, мануфактурна промисловість Франції працювала в основному на прошарки населення, які мали кошти, — на королівський двір, духовенство, буржуазію, виготовляючи передусім дорогі й рідкісні речі (оксамит, атлас, тонке скло та ін.).

По-друге, на відміну від Англії, де розвиток мануфактур був справою самих підприємців, у Франції, з урахуванням характеру продукції мануфактур держава підтримувала їх шляхом надання привілеїв, кредитів тощо.

Це було викликано жорстокою боротьбою з монополією цехів. Цехові привілеї дуже обмежували впровадження технічних новинок, появу нових виробів, технологій. Прикладом може служити жорстока й довготривала успішна боротьба, яку вели цехи Франції (було характерним і для цехів Англії, Нідерландів та німецьких міст) зі стрічковим ткацьким верстатом, що з'явився в XVI ст., і з винаходом XV ст. — панчішною в'язальною машиною. Боротьба виражалась у забороні використання винаходів і знищенні самих верстатів. Винахідника стрічкового верстата кинули в Данцизі в річку, а винахідник панчішно-в'язальної машини вимушений був тікати з Англії. У Франції ще в 70-х роках XVIII ст. цехи домагалися знищення стрічкових верстатів, і тільки ухвалений державними законодавчими зборами закон заборонив такі дії.

По-третє, буржуазне нагромадження весь час перебувало під загрозою конфіскації, оскільки на селі податки збирали не тільки пропорційно до власності, а й у порядку кругової поруки.

З метою уникнути конфіскації майна за відмову сплачувати податок за бідного французькі буржуа намагалися вкласти кошти в придбання дворянських маєтків, титулів, державних, церковних і військових посад. У таких випадках їх, як і дворян, звільняли від сплати податків і надавали феодальну ренту. Крім того, буржуазія займалася лихварством, даючи гроші в борг селянам, феодалам і державі.

Цілком очевидно, що феодальні порядки, які були у Франції в XVI—XVII ст., суперечили потребам капіталістичного виробництва. На відміну від Англії у Франції, з одного боку, не було ринку праці, а з другого — нагромаджений капітал, як правило, вкладався не в промисловість і сільське господарство, а в ті сфери, де йому найменше загрожувала конфіскація. Тільки з 30-х років XVIII ст. розвиток капіталістичних відносин у Франції відбувався швидше, ніж у XVI і XVII ст.

Значний вплив на прискорення розвитку капіталізму у Франції мав крах державного банку (1720). Кількість його паперових грошей, випущених за пропозицією директора банку Джона Ло для поповнення нестачі монет, визначалася не ступенем економічного розвитку країни, не кількістю її матеріальних цінностей, а чисельністю населення, що призвело до їх знецінення.

Тисячі людей розорилися, але держава за допомогою знецінених паперових грошей встигала виплатити значну частину державного боргу, істотно розширивши товарообіг внутрішнього ринку. Це спричинило великі зрушення в структурі народного господарства Франції. Почало розвиватися капіталістичне фермерство на селі, прискорилося захоплення общинних земель, особливо в північних районах Франції. Значно збільшилися прямі й непрямі державні податки.

Із середини XVIII ст. у країні поширювалися нові агрокультури. Французів стимулювало те, що англійці завдяки новій системі землеробства змогли покривати свої потреби в хлібі за рахунок внутрішнього виробництва, тоді як Франція в першій половині XVIII ст. ввозила значну кількість пшениці. З 1750 р. у Франції видають багато агрономічної літератури. Спочатку це були переклади англійських авторів. За урядовим розпорядженням чиновники безплатно роздавали їх місцевим землевласникам. У першому томі "Енциклопедії", виданому в 1751 p., Д. Дідро виділив сільське господарство як нову самостійну науку. Це вплинуло також на економічну науку: на зміну поглядам меркантилістів прийшла французька школа фізіократів (Ф. Кене, А.Ж.Р. Тюрго та ін.), які бачили джерело національного багатства виключно в землеробстві.

Пожвавився розвиток промислового виробництва. У національному доході Франції в 1789 р. сільське господарство давало 1,8 млн, а промисловість — 0,6 млн ліврів. Вищими темпами розвивалася текстильна промисловість, особливо бавовняна, виробництво інших тканин, скла, паперу, мила тощо. Світову славу здобули французькі мануфактури — виробники предметів розкоші. В основному це були малі централізовані мануфактури, на яких працювало від 10 до 15 найманих робітників, рідко — до 100.

Незадовільне становище шляхів сполучень, наявність внутрішнього мита, відсутність єдиної системи мір і ваги гальмували розвиток внутрішньої торгівлі. Проте з розвитком торгівлі, особливо зовнішньої, і промисловості зростає потреба в банках. У 1703 р. в Парижі налічувався 21 банк, у 1786 р. — вже 66, щоправда, в інших містах Франції банків майже не було.

У другій половині 70-х років XVIII ст. реформи французького контролера фінансів А.Ж.Р. Тюрго скасували обмеження хліботоргівлі, зменшували мита з продовольчих товарів, які ввозили в місто. До того ж у 1664 р. держава ліквідувала митні кордони між Північною та Центральною Францією. Скасовувалися державні селянські повинності. Сеньйори-винороби втрачали баналітетні права. Майже всі види торгово-промислової діяльності звільнялися від будь-яких обмежень. Проте негаразди в економіці наростали. Неврожай, торгово-промислова криза, державне банкрутство і неспроможність уряду налагодити господарське життя країни — все це свідчило про глибокий розклад феодально-абсолютистського режиму і потребувало радикальних рішень.

Значно більші успіхи Франція мала в розвитку торгівлі. Найбільше значення для торгівлі мали в той час такі міста: Париж — "загальна комора королівства, де здійснюється обмін витворів одних провінцій на продукти інших", Марсель — головний пункт французької торгівлі на Середземному морі, Гавр, зорієнтований на торгівлю з Америкою, і Бордо.

Крім того, у Франції в XVII—XVIII ст. виникли нові види торгових міст — порто-франко, тобто портові міста за митним кордоном держави. У Франції це були Марсель, Дюнкерк, Лоріан, Байонна. На зони порто-франко не поширювалася політика протекціонізму, яка охоплювала всю територію країни. Сюди безмитно доставляли іноземні товари, які тут же й перепродавали. Усе це підштовхувало промисловий розвиток. Так, у Марселі виникло виробництво мила, цукру-рафінаду, шовкових тканин, парчі, капелюхів та ін. Це було вигідно, оскільки для виробництва використовували дешевшу сировину, а при ввезенні в інші області Франції ці товари обкладали меншим митом, ніж іноземні товари.

Отже, на відміну від Голландії та Англії, які вже в XVII—XVIII ст. були передовими для свого часу капіталістичними країнами, Франція навіть наприкінці XVIII ст. залишалася феодально-абсолютистською монархією. Своєрідність французького феодалізму зумовила уповільнення процесу первісного нагромадження капіталу і проникнення капіталістичного виробництва в економіку Франції. Податкове пограбування так званого третього стану, який віддавав казні 2/3 своїх прибутків, консервація цехових обмежень і відносна нерозвиненість мануфактурного виробництва, різке посилення феодальної реакції, паразитизм дворянства, духовенства та придворної аристократії, їхні намагання зберегти недоторканність феодальних порядків і небажання проводити необхідні реформи — ці та багато інших причин економічного й політичного характеру зумовили глибоку кризу феодально-абсолютистського ладу Франції і викликали революційний вибух. Він розпочався розгромом політичної в'язниці Бастилії 14 липня 1789 р.

Причини повільного розвитку капіталізму в Німеччині. У період, що розглядається, Німеччини як держави ще не було. На початку XVIII ст. існував конгломерат близько 300 суверенних князівств, герцогств і архієпископств, 9 курфюрстів, 36 духовних князів, 62 світських і близько 100 імперських рицарів, 50 імперських міст та ін. під назвою "Священна Римська імперія німецької нації". Реально вони не були пов'язані між собою, юридично вважалися васалами імператора, але фактично ні від кого не залежали. Перша загальноєвропейська війна між двома групами держав (з одного боку, Іспанія, Австрія, католицькі князівства Німеччини, Річ Посполита, з другого — Франція, Швеція, Голландія, Данія, Росія і певною мірою Англія, які насправді й здобули перемогу в цій війні), так звана Тридцятилітня війна (1618—1648), надовго затримала економічний розвиток німецьких князівств і земель. Вона прискорила й поглибила економічний, політичний та культурний занепад Німеччини, що почався ще в XVI ст. в результаті переміщення світових торгових шляхів в Атлантичний океан і відчувався аж до кінця XVIII ст.

Найбільші князівства — Бранденбург, Саксонія, Мекленбург, Гессен, Ганновер, Брауншвейг, Баварія, Австрія, Вюртемберг. Деякі з них унаслідок воєнних дій, голоду, епідемій і масової еміграції втратили до 5/6 населення. Загинула значна частина домашніх тварин, майже третина орних земель перетворилися в пустку, зупинилося виробництво низки сільськогосподарських продуктів. Панівні класи бачили вихід із тяжкого становища у посиленні феодальної експлуатації селян.

У північних і південно-східних князівствах завершився процес закріпачення селян, так зване друге видання кріпосництва, яке розпочалося ще на початку XVI ст. За рахунок селянських земель у Східній Німеччині в другій половині XVII ст. значно зросло число великих дворянських господарств, які постачали сільськогосподарську продукцію на зовнішній ринок. Селяни законодавчим шляхом навічно закріплялися за тим чи іншим поміщицьким володінням, у якому вони зобов'язані були виконувати нічим не обмежену панщину та інші численні повинності. У Бранденбурзі, Померанії і Пруссії володарів таких господарств називали юнкерами.

Незважаючи на те, що міське господарство зазнало від війни менше втрат, ніж сільське, різке зниження виробництва сільськогосподарської сировини, занепад гірничодобувної промисловості, порушення торгових зв'язків із зарубіжними країнами, значне скорочення населення міст призвели до падіння внутрішнього попиту, негативно вплинули на поновлення промислового виробництва. Навіть такі відомі далеко за межами німецьких земель товари, як сукно із Вестфалії і Баварії, льняні тканини із Померанії, металеві вироби з Нюрнберга, скляні й керамічні вироби із Саксонії і Мекленбургу, зовсім зникли з ринку. Економічний занепад міст позбавляв їх колишнього політичного впливу, і вони швидко, одне за одним, входять до складу того чи іншого князівства. Втрата самостійності й занепад уповільнили процес формування у князівствах національної буржуазії.

Політична роздробленість Німеччини зробила неефективною типову для абсолютизму економічну політику меркантилізму. Протекціонізм промисловості й торгівлі в умовах існування численних князівств зі своїм законодавством, митницями, системами міри й ваги, грошових обігів (у країні карбували до 600 видів монет) тощо тільки поглиблював економічний застій.

За допомогою незаконних угод, усіляких насильницьких завоювань і приєднань на сході та півночі Німеччини в XVII ст. виникла велика Бранденбурзько-Прусська держава, яка в 1701 р. стала королівством Пруссією зі столицею в Берліні. Королівство в майбутньому стало центром об'єднання численних німецьких князівств і земель у єдину німецьку імперію.

З попиту на сільськогосподарську продукцію з боку найбільш розвинутих країн Західної Європи в XVII—XVIII ст. сприяло зростанню товарності поміщицьких господарств Німеччини. Поміщики, особливо на сході Німеччини, за рахунок селянських наділів розширили свої орні землі, збільшили панщину і довели феодально-кріпосницьку експлуатацію селян до крайніх меж.

У таких князівствах, як Пруссія, Померанія, Бранденбург, Мекленбург, у XVIII ст. кріпосний гніт був особливо тяжким.

На сході Німеччини і в Пруссії у другій половині XVIII ст. посилюється захоплення селянських земель. Однак на відміну від Англії де огороджування створювало передумови для розвитку капіталістичного ладу, капіталістичного фермерства, використання праці вільних найманих робітників, у Пруссії в результаті зігнання селян розширювалася панська земля за рахунок селянських наділів, зміцнювалося товарне господарство поміщиків, зростало використання праці кріпосних селян. Потім таке кріпосне господарство перетворювалось у юнкерське господарство капіталістичного зразка.

Особливістю розвитку південних земель Німеччини було панування перехідних форм аграрних відносин. Експлуатація кріпосних селян поєднувалась зі збереженням значного числа селян, які не знали панщини і користувалися землею за грошовий оброк.

Промисловий розвиток німецьких князівств і земель у XVIII ст. відбувався повільнішими темпами порівняно з Голландією, Англією і навіть Францією. Причина полягала в тому, що так зване друге видання кріпосництва супроводжувала консервація цехової системи. Відомі центри німецьких ремесел — Нюрнберг, Мюнхен, Аугсбург та ін. — занепали ще в XVII ст. Проте на початку XVIII ст. у Порейнській Німеччині починається відновлення суконної та металургійної промисловості, незважаючи на сильну конкуренцію з боку Голландії, Англії і Франції. Значного поширення набула розсіяна мануфактура. Наприкінці XVIII ст. зароджувалася централізована купецька мануфактура, щоправда, ще досить слабка, яка починає долати конкуренцію з боку Голландії, Англії та Франції.

Наприкінці XVIII ст. капіталістичні форми в промисловості набувають розвитку, але переважно в Саксонії, Бранденбурзі та Порейнській Німеччині. У текстильній промисловості, особливо у виробництві тканин із вовни, шовку, виникли досить великі централізовані мануфактури з числом робітників від 2 до 4 тис. Однак у більшості німецьких князівств і земель протягом усього XVIII ст. панівною формою організації промисловості залишалися ремесла. Цеховий лад ліквідовано тільки в 1869 р.

Причини повільного розвитку капіталістичних форм у промисловості Німеччини такі: по-перше, панування кріпосного ладу, що затримувало формування ринку праці, без якого неможливе існування мануфактурного виробництва; по-друге, негативний вплив на розвиток німецької промисловості конкуренції з боку найбільш розвинутих у той час Голландії, Англії, Франції; по-третє, недостатність коштів у німецьких купців, майстрів та інших заможних міщан для організації великого мануфактурного виробництва.

Нестерпний феодальний гніт, пограбування з боку князів, свавілля і деспотизм посилили еміграцію населення. Лише за 1756—1766 pp. з Німеччини в Америку й Росію виїхало більш як 200 тис. селян. Тільки поміщики-дворяни, які залишалися панівним класом, мали монопольне право на землю, на посади в державному апараті й армії. Роль буржуазії в політичному житті Німеччини була в той час незначною.

У XVIII ст. королівство Пруссія перетворюється на військову державу, промисловий розвиток якої цілком підпорядкований інтересам армії. Пруссія крок за кроком почала приєднувати території Австрії, Швеції, Речі Посполитої і дрібних німецьких князівств та земель.

Отже, на відміну від Голландії та Англії капіталістичне виробництво запроваджувалося в народному господарстві Франції і Німеччини повільніше. Своєрідність феодального ладу цих двох країн відбилася на первісному нагромадженні капіталу, додавши становленню капіталізму в цих країнах характерних особливостей.