Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40

1. Сучасна глобалізація та її суть

Сучасні глобальні проблеми вивчаються спеціальною наукою, яка дістала назву глобалістика. Предметом дослідження сучасної глобалістики є походження, прояви та шляхи вирішення всесвітніх або глобальних проблем, а також всесвітні соціоприрод-ні системи та їх динаміка.

Сучасна глобалістика виступає як складна нерівноважна система різних теоретичних підходів (економічних, політичних, соціофілософ-ських, природних і т. ін.), які поєднуються з глобалізмом як принципом, котрий вимагає: загальносистемного погляду на єдність світу, загальних взаємозв'язків людини, економіки та природи, розуміння єдності стану цієї системи, оскільки в межах дослідницького поля завжди виявляються проблеми, напруженості та конфлікти, а також катастрофи, які характеризують сучасне буття людства на планеті.

Усе це вимагає від сучасного людства складного та нерівно-нлжного, а також нелінійного погляду на багатомірність глобальних проблем, пошуків шляхів спільного вирішення проблем, з якими стикається людство. У цьому плані формується глобально-міждисциплінарний підхід до осмислення того, що відбувається на планеті, різними вченими в усіх розвинених країнах.

Вони висувають певні вимоги до співвідношення суб'єкта та об'єкта, мети, засобів та результатів дії в економічній системі. Особливого значення тут набули: відкритість системи, її самодостатність, саморегулювання та динаміка всього ринкового світового господарства, всієї економічної дії. Економіка тут виступає як сфера саморегуляції та регуляції, яка впливає на життя всього шодства через конкуренцію та партнерство, які слід вміло використовувати, а якщо потрібно — створювати, виділяючи в них відносини і співпрацю на загальне глобальне благо, зберігаючи і примножуючи креативні сторони.

В економічній інформації відбувається перехід від вузькопрофесійних орієнтацій до реалізації програм, розрахованих на досягнення у найближчому майбутньому бажаних результатів у планетарному та регіональному масштабах під дією миттєвого розповсюдження інформації по всій планеті засобами інформації.

Масова комунікація виступає у цьому плані не тільки як середо­вище, що відображає проблеми і конфлікти, які мають місце на пла­неті, але і як певна самостійна сила, що здатна відігравати у житті людства креативну роль, особливо в переломні моменти. Усе це вимагає спільного загальносвітового менеджерського вирішення.

Глобальні проблеми можна визначити як проблеми, що виникають у результаті розвитку креативних сил в умовах науково-технічного прогресу і досягнення таких масштабів суспільного виробництва, коли з'являється загроза порушення балансу між суспільством і природою. Ці проблеми, від вирішення яких залежать існування та прогрес людської цивілізації, вимагають своєї реалізації, що можливе лише за умов раціонального поєднання національних зусиль з діяльністю ефективної системи міжнарод­ного співробітництва. Тому глобальні проблеми мають загальнолюдський характер, планетарні масштаби прояву, відзначаються системністю та динамізмом.

У становленні сучасної глобалістики як наукового напряму можна виділити три етапи, кожен з яких відображає специфіку трансформації світової економіки та суспільства в цілому в певні періоди розвитку.

Перший етап припадає на другу половину XX ст., коли масштаби виробництва вперше в історії людства почали загрожувати можливостям природи компенсувати антропогенний вплив.

На цей же етап припадає розгортання військових стратегічних наступальних засобів, які вже самі по собі становлять загрозу існуванню життя на планеті. Хоча в працях цілого ряду вчених XX ст. досить часто зустрічаються думки про необхідність глобального підходу, конкретною працею, яка розпочинає глобалістику, вважають працю Римського клубу «Межі зростання», яка вийшла 11 1972 році і в якій закладено песимістичні прогнози гострого дефіциту продовольства, сировини, енергії, а також екологічної катастрофи, що очікуються до кінця XX ст., якщо промислово розвинені країни не змінять свого споживацького ставлення до природи.

На другий етап припадає розквіт глобалістики як у методологічному, фундаментальному, так і в практичному плані. У світі лідирують такі відомі теорії, як філософія технотронного, інформаційного суспільства, глобалізації як основної мети людства, пропонуються принципи нового світового порядку, а також цілий ряд нових теорій.

Специфіка третього етапу розвитку сучасної глобалістики, що почався в середині 80-х років XX ст., полягає у значній динаміці проблеми дослідження. Самі глобальні проблеми відійшли на дру гий план в результаті змін на політичній карті світу. Міждисциплінарний характер методології глобалістики збагачується поглибленням прикладних методів дослідження, найбільш актуальних завдань розвитку. Починаючи з 80-х років XX ст., на перший план виходять нові завдання, такі як ризик, попередження катастроф, пом'якшення їх наслідків. Серед важливих проблем національного та регіонального характеру, що набувають глобального значення, на перше місце виходить розвиток ринкової економіки, а також раціональне вирішення регіональних конфліктів. Глобалістика збагатила людську цивілізацію новим принципом — «мислити глобально, діяти локально».

Виходячи з усього сказаного, можна зробити висновок, щодо поняття економічної глобалізації. Отже, розвиток глобалістичних процесів — універсальна закономірна тенденція сучасної епохи, яка має прояв як у полі національних економік, так і в сфері міждержавних відносин на планеті, вона логічно веде до глобалізації економічного середовища.

Процес глобалізації як економічне явище полягає у взаємній інтеграції національних економік більшості держав світу з однотипним ринковим господарством, його суть є об'єктивним наслідком посилення дії економічного принципу на взаємозалежності процесів економічного життя.

Разом з тим глобалізація як шлях зміцнення взаємозв'язку та взаємозалежності національних економік та світового господарства посилюється і в певних регіонах світу і охоплює практично всю планету за рахунок тенденцій до регіональної інтеграції в усіх куточках планети. Таким чином, ми спостерігаємо глобалізацію як тенденцію до об'єднання в системі складної і нерівноважної економіки сучасного світу.

Широкий розвиток регіональних організацій, які ставили за мету спільне регулювання економічних явищ та сприяння взаємопроникненню національних господарств, почався в 50-х роках XX ст. спочатку в Західній Європі, а потім в країнах Америки, Африки та Азії.

У наукових дослідженнях одночасно виникає такий напрям, як регіональна інтеграція — як частина загальної глобалізації.

Практика показує, що ці процеси охоплюють всю структуру світо­вої глобалізації економіки, а остання має регіональний характер. Усе це вимагає специфічних підходів до вивчення соціально-еконо­мічних проблем, суб'єктів глобальних процесів на рівні регіонів.

Внутрішня логіка розвитку регіоналізації показує загальний трансформаційний процес розвитку сучасної ринкової економіки, який починається з простих форм усунення перешкод для розвитку торгових та інших партнерських відносин і веде до зростання міждержавного саморегулювання та регулювання господарського й соціального життя на теренах окремих регіонів.

Отже, в сучасному світі інтеграція у сфері економіки носить глобальний характер. На цьому рівні міжнародне економічне поєднання економічних сил має подвійне тлумачення: з одного боку як специфічний процес становлення єдиної системи взаємозалежності і взаємодоповнюваності національних економік, що супроводжується системною регуляцією економічного і соціального розвитку, а з іншого — воно охоплює систему глибше, до рівня господарських суб'єктів у межах всього регіонального простору.

У цьому проявляється суть регіону, який може тлумачитися и різних значеннях і масштабах (регіон світу, регіон континенту, регіон країн чи країни). Слід відзначити, що всі тлумачення мають певний сенс для визначення структурних рівнів глобальних процесів. У просторовому плані тип глобалізації в економіці визначається розміром території, в межах якої відбуваються глобальні та інтеграційні процеси.

Так глобальні процеси можуть відбуватися в межах національних макроекономік в їх окремих галузях, у межах певних регіонів світу. Можна виділити такі структурні рівні процесів глобалізації:

• Локальний — охоплює рівні мікроекономічних одиниць віл. критого економічного простору.

• Мікроекономічний — охоплює рівні виробничого процесу и системі господарських одиниць.

• Регіональний в межах макроекономіки окремих держав — охоплює комплекс секторів регіональних економік.

• Національний — це взаємодіючі сектори господарських комплексів областей у межах національних економік.

• Мезорегіональний — охоплює прикордонні регіони сусідніх країн.

• Макрорівень _ країни, що складають певний регіон світу.

• Мегарівень — сектори глобального економічного середовища.

Проте практика показує, що глобалізація економічного світового середовища має не тільки такий простий вигляд, вона тяжіє до нелінійних рівнів, які пронизують всю світову систему економічного життя і демонструють відкритий характер.

Як відкрита економіка, наприклад у межах Світової організації торгівлі, вона має системний складний нерівноважний прояв саморегуляції та регулювання торгівельних відносин, що свідчить про те, що структурний аналіз традиційного виділення окремих рівнів не відображає сучасного етапу глобалізації економіки світу і вимагає більш глибокого методологічного обґрунтування на рівні складних нерівноважних систем, які складаються у світі, виходячи з економічного принципу, і є основою саморегуляції сучасної світової ринкової економіки.

Структурний рівень розвитку: функціонування глобальних процесів впливає на кількісні характеристики системи, на кількість суб'єктів, масштаби, проте не змінює її суті.

В економічній науці про це свідчить динаміка розробки проблеми: адже сам термін глобалізація, глобальні процеси зустрічається вже в 30-ті роки XX ст. як відгук на інтеграційні процеси в економіці. Але конкретизовано його щодо форм лише в 40-х роках, коли була висунуто концепцію митного союзу. Основна увага при розробці цієї концепції приділялася вимірюванню кількісного ефекту митного союзу у вигляді зростання добробуту країн, що об'єднуються, за рахунок спеціалізації виробництва на основі принципу порівняльних переваг.

Спочатку питання митного союзу розглядалося як безумовний крок до утвердження переваг вільної торгівлі у світовому масштабі, проте потім було показано, що регіональне угрупування, створене для вільної торгівлі, спричиняє наслідки протилежного характеру, оскільки регіональне об'єднання сприяє розширенню торгівлі між членами угрупування і відвертає увагу від ефективних зовнішніх ринків.

Отже, регіональна глобалізація має як потокостворюючий, так і потоковідвертаючий ефект. Потокостворюючий ефект митного союзу проявляється у скасуванні обмежень у торгівлі між країнами-учасницями, що позитивно впливає як на окрему країну, так і на всю світову торгівлю.

Концепція митного союзу стала теоретичною засадою регіоального процесу глобалізації в Західній Європі, яка отримали своє втілення у створенні 1957 року європейської економічної спільноти. Первинна стадія об'єднання стала причиною переважання суто ринкових пояснень зовнішньоекономічних процесів і практично повного усунення політичних факторів.

Подальший розвиток глобальних процесів відсунув концепцію митного союзу на другий план. З'ясувалося, що лібералізації торгівлі недостатньо для забезпечення оптимального розміщення виробництва.

На перший план виходять ідеї, що глобалізація як інтеграцій ний процес позначається відсутністю будь-яких форм дискримінації між національними господарствами. При цьому під понят тям «відсутність дискримінації» мається на увазі відсутність адміністративних обмежень свободи підприємництва.

2. Головні форми економічної глобалізації

Виходячи з вищесказаного, в широкому розумінні глобалізацію можна визначити і як міжнародні відносини, і як суспільний процес. У першому випадку її можна тлумачити як відсутність будь-яких форм дискримінації іноземних партнерів у національних економіках різних країн. Такий погляд відображає найвищий рівень або форму глобалізації.

Водночас, як процес глобалізації, він проявляє себе у зменшенні відмінностей між різними міжнародними економічними суб'єктами або представниками різних держав. Ці форми передбачають, наприклад, на мікрорівні горизонтальну та вертикальну глобалізацію.

Горизонтальна глобалізація проявляє себе під час злиття фірм, що продукують подібні або однорідні товари і за мету ставлять завдання їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу, отримуючи при цьому додатковий прибуток за рахунок виробництва за кордоном товарів, які є аналогічними для фірми в країні базування.

Вертикальна глобалізація передбачає об'єднання фірм, що функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють різні форми вертикальної глобалізації.

Наприклад, глобалізація вниз передбачає приєднання підприємства — виробника сировини чи напівфабрикатів до фірми, яка виробляє певний товар.

Виробнича глобалізація вгору передумовлює придбання ком­панії, яка пов'язана з виробництвом попередньої сировини. Буває і невиробнича глобалізація, яка включає в себе, наприклад, сферу розподілу.

На певному етапі форми глобалізації на мікрорівні передбачають виникнення транснаціональних компаній. Вони є найбільш інтегрованими мікроструктурами.

На рівні національних економік глобалізація розвивається на основі формування економічних об'єднань, союзів країн з тим чи іншим узгодженням їх економічних політик. Це має прояв в економічному регіоналізмі.

Отже, у вузькому розумінні маємо багаторівневу систему глобалізаційного процесу на всіх рівнях. Але окремо розглянемо її на мікро- та макрорівнях. Як теоретично обґрунтовані тут розглядають різні форми міжнародної регіональної глобалізації, напри­клад: зона преференційної торгівлі, зона вільної торгівлі, митний со­юз, спільний ринок, економічні та політичні союзи.

Зона преференційної торгівлі — це зона з пільговими торго­вельними умовами, у якій дві або більше країн створюють преференції або умови зменшення взаємних тарифів з імпорту товарів, одночасно зберігаючи високі тарифи для інших. Найбільш показовим історичним прикладом такої форми є преференційна систе­ма Британської співдружності.

Для зон вільної торгівлі діє особливий пільговий режим торгін лі для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при збереженні їх у торгівлі з іншими країнами. Типовим прикладом такої зони є зона вільної торгівлі «США — Канада», північно-американська угода про вільну торгівлю (НАФТА).

Митний союз — це угода двох або декількох держав, яка передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільнот зовнішнього тарифу.

В економічному союзі вільний рух ресурсів та результатів виробництва доповнюються гармонізацією внутрішньої та зовнішньої політики. У країнах-учасницях функціонує єдина грошова одиниця. Прикладами таких союзів є, наприклад, Європейський Союз і США. На основі економічних створюються політичні союзи, у яких поряд з економічною проходить процес політичної глобалізації.

При утворенні зон преференційної та вільної торгівлі, митних союзів міждержавні глобалізаційні процеси охоплюють лише ефіри обміну, тобто розвивається глобалізація в торгівлі. Глибші форми створюють умови для глобалізації у виробництві. Треба відмітити, що різні форми та темпи глобалізації в міжнародній економіці тісно взаємопов'язані.

3. Фактори та особливості сучасної глобалізації

Розвиток процесів глобалізації у міжнародній економіці обумовлений різними факторами, серед них: економічний розвиток країн, груп країн та регіонів у світі в умовах нерівномірного розподілу ресурсів, закономірними тенденціями науково-технічного процесу, тенденціями демографічного розвитку, наявністю та необхідністю розв'язання глобальних проблем, таких як: енергетичні, продовольчі, екологічні, використання ресурсів Світового океану та космосу, економічного зростання, зростання народонаселення, економічної безпеки, роззброєння; різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж, і, насамперед, ринковою уніфікацією економічного розвитку.

У цілому послідовний розвиток форм глобалізації міжнародної економіки забезпечує найбільш повне, найбільш раціональне використання економічних потенціалів країн та підвищення темпів їх розвитку.

Водночас вирішуються важливі питання соціальної політики за рахунок зниження цін на основні товари і послуги та створення нових робочих місць завдяки об'єднанню країн-учасниць на пріоритетних програмах соціально-економічного розвитку.

У системі зрілих глобалізованих угруповань виробляються і реалізуються потужні та дійові механізми й інструменти забезпечення колективної економічної безпеки.

Разом із тим, незважаючи на очевидні економічні переваги, процеси міжнародної економічної глобалізації відбуваються на фоні нерівноважної складної системи соціально-економічних та політичних проблем.

Основні чинники цих проблем такі: націоналізм, традиційні конфлікти між окремими країнами та групами країн, ідеологічні розходження, політико-правові економічні та соціально-культурні відмінності країн-учасниць; зростання витрат при реалізації регулятивних функцій на наднаціональному рівні; суперечності, пов'язані з розширенням глобальних угруповань.

Ефективність міжнародної економічної глобалізації досягається за рахунок таких чинників: усунення дискримінації та бар'єрів між країнами — учасницями глобалізованих угруповань у переміщенні товарів, послуг, капіталу, робочої сили та підприємництва; стандартизації та уніфікації у виробничо-комерційній сфері; динамічного ефекту завдяки розширенню ринку та економії за рахунок масштабів виробництва, забезпечення високого рівня конкуренції.

Глобальні проблеми в економіці в першу чергу пов'язані зі специфікою світу як середовища транснаціональних компаній, з глобалізацією господарських зв'язків та множинністю специфічних національних ринків.

У сучасній світовій економічній науці, як і в економіці, домінує менеджерський підхід, тому сучасна теорія управління в економіці народжувалася і впроваджувалася в межах міжнародного бізнесу, в процесі вироблення корпоративної культури найкращими транснаціональними компаніями з їх системою цінностей, які можна визначити наступним чином:

• адаптивний підхід, спрямований на швидке реагування, при йняття рішень на виклик середовища фірм;

• підприємницький, або демократичний, стиль управління, що полягає у самостійності, відповідальності і готовності до виправданого ризику;

• інноваційний підхід, тобто готовий до сприйняття та реалізації нових ідей у технології, асортименті, управлінні, організації;

в маркетинговий підхід, орієнтований на задоволення запиті и споживачів;

• соціально-орієнтований стиль управління спирається на партнерство працівників фірм, акціонерів, споживачів;

• інформаційний підхід, грунтується на інформаційній технології.

Транснаціональні компанії, як відкриті економічні підсистеми світового рівня, пов'язані багатьма зв'язками із зовнішнім світом, який є дуже складною, суперечливою єдністю наднаціонального світогосподарського простору з його системою вимог та багатьма національними господарствами з унікальними умовами функціонування бізнесу.

Складність середовища існування багатонаціональних компаній є головним джерелом проблем у їх економіці. Оскільки виробничі потужності розкидані в різних країнах, зовнішнє середовище характеризується значною складністю, рухомістю й невизначеністю. Так, з одного боку, свою діяльність багатонаціональні компанії базують, виходячи з інтернаціональних витрат виробництва, світових цін, міжнародних правових та морально-етичних норм. Звідси необхідність постійного відстеження кон'юнктури світового ринку і прогнозу змін.

З іншого боку, є специфічними особливості кожної країни базування. Звідси виникають проблеми обізнаності з культурою, політичною та економічною ситуацією, інституціальною структурою розподільчої мережі, потенціальними конкурентами та їх діями, гарантіями та законністю посередників у кожній країні.

На початку XXI ст. спостерігається тенденція до утворення багатонаціональних компаній, які поширюють свою діяльність в усьому світі. Це дозволяє інноваціям, новим технологіям та капіталам рухатися у різних напрямах. Найбільш передові компанії роблять зараз прорив у використанні іноземних розробок, отримуючи капітал від іноземних інвесторів, використовують іноземних службовців у верхніх ешелонах управління.

Передові виробники продають більшу частину своєї продукції за кордон, отримуючи значну частину валового доходу з-за кордону. Ця тенденція спостерігається при аналізі обсягів прибутку. Отримуючи прибуток із-за кордону, вони діють згідно із зарубіжними обставинами, щоб завоювати вдячність та уникнути політичних труднощів.

Нові світові компанії порушують багато нових питань перед урядами, намагаючись визначити свою долю в національно-економічному плані.

Постають такі питання: чи має значення, яка національна приналежність компаній поки вони забезпечують виконання замовлень та наявність робочих місць. Яка держава контролює технології, що розроблені транснаціональними корпораціями? Які правила проведення зарубіжних операцій вони повинні виконувати, як експортувати розробки, як вони враховуються у дефіциті торговельного балансу.

Треба відзначити, що термін «багатонаціональна корпорація» використовується для характеристики компанії, яка діє на території двох або більше країн.

Сьогодні мережа багатонаціональних компаній контролює більшу і зростаючу частку світових технологічних, товарних та виробничих ресурсів.

Компанії стають багатонаціональними з таких причин: у пошуках нових ринків, сировини, нових технологій, економічної ефективності виробництва; уникнення перешкод політичного та законодавчого характеру; для диверсифікації або вкладення капі талу в різні підприємства.

Ці шість основних факторів відрізняють практику управління фінансами компаній, що оперують на території однієї країни, під корпорацій, які діють у кількох країнах. Тут виникає ціла низка глобальних проблем, зокрема:

• різна вартість (деномінація) іноземної валюти;

• економічна та законодавча відмінності; в мовні перешкоди;

• відмінності в культурі;

• роль уряду;

• політичний ризик.

Значною проблемою є валютний курс, або кількість грошових одиниць даної валюти, яка може бути куплена за одиницю іншої валюти.

Має свої проблеми й міжнародна грошова система. Сьогодні в основному діє плаваючий валютний курс, або система, за якою обмінні курси в більшій своїй частині не фіксуються урядом. А їм дозволено коливатися вгору чи вниз, в залежності від попиту та пропозиції. Це створює ризик обмінного курсу або ризик того, що вартість потоку готівки буде зменшуватися під впливом змін обмінних курсів.

Відомо, що курс по касових угодах (курс-стоп) — це фактично обмінний курс іноземної валюти, що поставляється в день угоди. Водночас форвардні курси передбачають різницю курсів за час доставки товарів, і ця проблема вимагає врахування через премії.

Фінансові глобальні проблеми вимагають від світових фірм вдаватися до херджування обмінного курсу або процесу, завдяки якому фірма захищає себе від збитків у випадку майбутніх коливань обмінних курсів.

Також серед глобальних фінансових проблем потрібно виділити відносні показники інфляції або рівні інфляції у зарубіжних країнах, що порівнюється і враховується з вітчизняним рівнем інфляції, що має велике значення для прийняття рішень багатонаціональними корпораціями.

Також значної ваги набуває проблема міжнародного ринку капіталів. Так, пряме зарубіжне інвестування, що здійснюється ТНК, є засобом здійснення інвестицій громадян на світовому ри­нку. Інший спосіб — придбання акцій, облігацій, інших кредитних зобов'язань, випущених за кордоном, дозволяє громадянам користуватися цими «портфельними», а не прямим інвестиціями, що також стає глобальною проблемою.

Для ТНК проблемою глобального характеру є також фінансове планування капіталовкладень, особливо повернення доходів, що є процесом зворотного руху грошової наявності — від закордонних філій до материнської компанії. Особливим ризиком тут є політичний ризик, або ризик експропріації активів закордонної філії країною, у якій вона розміщується, або передбачені обмеження на рух наявних грошових надходжень від закордонних філій до материнської компанії.