Тема 11. Культура суспільства

1. Культура і субкультури, їх взаємодія та розвиток. Функції культури.

2. Механізми й умови передачі культури. Економічні та культурні чинники розвитку суспільства.

3. Глибина культури суспільства.

4. Культура «сорому» та «вини». Сільська та міська культура.

5. Культура та цивілізація. Капіталізм та протестантська трудова культура.

Практичне завдання №11: Чому носії протестантської трудової культури використовували тільки легальні засоби заробітку і як це вплинуло на розвиток ринкового суспільства (капіталізму)?

Ключові терміни теми №11: культура і субкультури, спосіб розвитку культури, три функції культури (згуртування через відмежування, звільнення від вибору, орієнтування у соціальних зв’язках), механізми та умови передачі нових культурних зразків у суспільстві (почергова міжстратова соціалізація за умови близькості між ними та виконання елітою «взірцевої» функції за умови неперешкоджуваної соціальної мобільності), культурні та економічні чинники суспільного розвитку, глибина культури суспільства, її прояви та умови досягнення, типи культури («культура сорому» та «культура вини», сільська та міська культура), цивілізація, протестантська трудова культура.

1. Культура – це тривала і всебічна система традицій поведінки, характерна для усього суспільства або нації. Вона не вимірюється рівнем освіти або знань і не виявляється у ввічливості, «культурності» або «духовності», а скоріше є синонімом ментальності чи «національного характеру», - адже, як і вони, культура не піддається штучному коригуванню й у своїх принципових рисах не змінюється впродовж сотень літ. Інакше кажучи, «культура» - це термін, що описує, яким є даний народ. Скажімо, французи – життєрадісні й легковажні, винахідливі, але непослідовні, тоді як англійці – стримані і дещо зарозумілі, проте наполегливі й рішучі. Чи можна науково точно визначити, чиї риси кращі? Звичайно, ні! Це дуже різні культури, які неможливо і не треба порівнювати.

Так само не можна виміряти, чий народ більш освічений, ввічливий чи «духовний», оскільки ці терміни припустимо застосовувати лише щодо окремих людей (які, відповідно, можуть бути і освіченими, і неосвіченим), а от до цілих народів – із багатовіковою історією та різноманітним складом – вони незастосовні. І якщо хтось пробує давати порівняльні характеристики цілим народам, мовляв, ці вищі, а ці нижчі, то це, по-перше, ненауково і безграмотно, а по-друге, є очевидним проявом шовінізму та расизму.

Отже, термін «культура» застосовується лише до таких масштабних явищ, як народ, етнос, і не застосовується до окремих людей чи малих груп. Якщо ж ми хочемо розглянути якісь великі групи, що існують в масштабі всього суспільства і впливають на всю його культуру, то ми використовуємо термін «субкультура», який описує менш тривалу і більш односторонню сукупність традицій поведінки, що не принципово, але відрізняється від культури суспільства і характерна для таких груп, як соціальні страти, спільноти злочинців, національно-релігійні, вікові, професійні субкультури тощо.

Наприклад, в масштабі усього суспільства (хоч українського, хоч будь-якого ще) існує доволі згуртований нелегальний, «андеграундний» світ кримінальників та їх прихильників, що кидає виклик усім правилам пристойності «звичайних людей», яких вони зневажають, пишаючись своєю «інакшістю», зухвалістю щодо усіх норм і неспівчутливістю до «слабаків», які цим нормам підкоряються. Може здаватися, що цей світ, із його міфологією і традиціями, тобто ця субкультура є цілковито протилежною легальній культурі даного народу. Але це не так: французькі злочинці такі самі винахідливі і дотепні, а англійські – наполегливі та дисципліновані, як і всі інші їх співвітчизники, - їх відрізняє лише ставлення до офіційних правил та законів, а це лише невелика частка загальної культури.

Тобто, субкультура – це не модні течії в музиці чи літературі, одязі й поведінці, у настроях та ідеях молодіжної «тусовки» (рейв, реп, графіті, паркур, інші екстремальні види спорту, історична реконструкція, хіпстери тощо), яка іноді штучно створюється і вже точно – пропагується й використовується шоу-бізнесом та бізнесом взагалі (заради прибутків від продажу одягу, атрибутики, музики, фільмів, журналів та багато чого іншого, - хоча підліткам здається, що світогляд «емо» чи «готів» вони самі вигадали і вистраждали). Натомість справжня субкультура – це не таке мінливе і підвладне впливам явище, яким є будь-яка мода. Субкультура більш стійка, адже в ній виявляються і розвиваються, - хоча і дещо однобічно, - окремі якості цілісного національного характеру (який, в результаті такого розвитку не «псується», а лише поглиблюється, стає більш «рельєфним» і послідовним).

У тому ж прикладі із кримінальною субкультурою неважко помітити, що розвиваються нею насамперед риси агресивності, непокори, недовіри та неприхованого індивідуалізму, - риси, які самі по собі не є поганими, але в мирному і схильному до комфорту суспільстві не є затребуваними та поширеними, а відтак прояви цих рис та їх носії засуджуються й витискаються із суспільного життя. Дещо подібне відбувається і з будь-якою іншою субкультурою: вона більш чи менш не схвалюється соціумом, а її носії відтісняються у ряди маргіналів (адже це і є соціальний контроль, що підтримує найбільш загальні, домінуючі традиції), аж поки не виникне потреба у людях такої, рідкісної вдачі. Зазвичай це буває у часи суспільної кризи, коли мирні і дещо нерішучі «звичайні люди» виявляються безсилими, адже для швидких змін необхідна і лідерська агресивність, і «жорстокість» та принциповість індивідуалістів, і їх недовіра до виправдань та обіцянок.

І от тодіці, зневажувані попередньо традиції стають загальноприйнятими і «модними», адже їх носії тріумфально висуваються в політичне чи економічне керівництво, а головне – успішно справляються із суспільними проблемами. Розвиток культури якраз і відбувається способом змін у традиціях, що виникають не самі по собі, а завдяки переміщенню відповідних субкультур із периферії (із стану маргінальності) у центр культури суспільства, оскільки об’єктивно і навіть – нагально необхідними для вирішення суспільних проблем стають навички поведінки і риси характеру (норми та цінності), що цінуються саме в цих субкультурах, а їх представники займають лідируючі позиції у соціальній структурі.

Історія показує, що в деяких країнах, як-от у Японії 1860-х років або Чилі 1970-х, де склалися традиції армійської дисципліни і поваги до війська (і друге було результатом першого), саме армійська субкультура стала основою культурного переродження і модернізації країни. В Афганістані та Ірані те саме зробили організовані носії ісламської традиції (таліби та аятоли). А от у нинішній Росії таку роль намагається взяти на себе спільнота й субкультура органів національної безпеки, яка зміцнилась і перетворилася на самостійну силу, оскільки була в СРСР протиставлена всьому суспільству, зберегла цю єдність і традиції, а тепер фактично прийшла до влади. Втім повага до «гебістів» у російському народі не дуже велика, та й приводів поважати себе вони давали нечасто, оскільки правил не дотримувались ніколи (на відміну, скажімо, від Чилі, де навіть підчас військового перевороту танки, що йшли на штурм президентського палацу, зупинялись на червоний сигнал світлофору). В Україні ж такої, традиційно організованої сили немає, а тому нерідко представники саме кримінальної субкультури намагаються на місцях наводити лад, якщо з цим не справляються корумповані владні структури.

Давайте підсумуємо: навіщо потрібна культура, в чому її користь і необхідність для суспільства? Всі ці питання є по суті розшифровкою терміну «функції культури». Їх три: а) функція уподібнення та згуртування даної спільноти через відмежування від інших; б) функція звільнення від необхідності індивідуального оцінювання та вибору поведінки; в) функція орієнтування у соціальних зв’язках. Перша з них (засвоюючи дану культуру, люди починають поводитися однаково і тому згуртовуються, адже завжди краще ставляться до схожих на себе і недолюблюють «білих ворон») описує таку користь культури, як створення нею великих соціальних груп (страт, військового чи ідейно-релігійного братства у масштабі всієї країни тощо), причому груп – добровільних, неформальних, які неможливо організувати силоміць і які є набагато більш згуртованими, аніж будь-яке примусове об’єднання.

Якраз у цьому, наприклад, відмінність такої формально організованої структури, як армія – від братерства однополчан, тобто традиційної солідарності людей, які звикли не підводити товаришів по зброї не тому, що за це можуть бути дисциплінарні покарання, а тому що так заведено серед справжніх військових, перевірених боями. І саме тому вони ретельно відмежовуються від несправжніх військових, що отримали звання й посади за штабні ігрища, а значить – покластися на них не можна. У чому ж іще виявляється культура, крім звички вірити «своїм» і не вірити всім іншим? В усіх тих зовнішніх і внутрішніх ознаках представників цієї спільноти, які зрозуміло для «своїх» і досить надійно показують, хто відноситься до цього кола, а хто – «чужий». Насамперед це специфічній жаргон, який є свого роду змовою «посвячених» проти всіх інших (адже ті, хто його не розуміє, викликають до себе насторожене ставлення). Втім, такою ж «змовою» є і більш чи менш помітна особливість одягу, жестів, мовлення, а тим паче – особливість думок, емоційних реакцій, інтересів і принципів, тобто всього того, що важко, а радше – неможливо підробити.

Друга функція пояснює той факт, що завдяки культурі люди можуть і не замислюватись самостійно, що і як правильно робити в тій чи іншій ситуації, а просто йти за певним груповим стереотипом. Це звучить не надто похвально для людського розуму, але насправді його і не слід використовувати на кожному кроці, для рішень щодо найдрібніших моментів своєї поведінки. Чи треба кожного разу наново задумуватись, у яку позу сісти, як рухати руками підчас розмови, який хліб обрати на обід? Це забирало би надто багато часу і розумових сил, але не давало би жодного виграшу. Тому більшість дій люди роблять, як усі, а всі – як заведено у їх культурі чи субкультурі (це, пригадайте, так звана «традиційна дія»). І лише в тих нечастих ситуаціях, коли немає загальних традицій або особисті нахили і звички суттєво відрізняються від загальноприйнятих, а людина ще й здатна на вчинок, вона вчиняє по-своєму (і це все одно стається не внаслідок роздумів, а як «ціннісна дія»). А от насправді продумана і самостійна («ціле-раціональна») дія буває в усіх випадках, що залишились, тобто – як виняток.

І нарешті третя функція дає змогу не замислюватись над такими найважливішими для співіснування людей у суспільстві питаннями, як: з ким і як вітатись, у якій позі вислуховувати керівника і в якій – підлеглого, якими інтонаціями просити і якими – вимагати (щоби і те, і інше дало результат), як реагувати на представників протилежної статі або статі своєї, та й узагалі – як себе вести на людях, як досягати своїх цілей тощо. Це і є закріплені в суспільних традиціях «соціальні зв’язки», тобто манери поведінки щодо старших, молодших, знайомих і незнайомих, осіб протилежної статі, осіб, яких ми просимо або які просять нас і так далі. Мабуть, очевидно, що людина, яка не знає всіх цих тонкощів, приречена на суспільні й особисті невдачі: її, щонайменше, не розумітимуть і будуть уникати, а в гіршому випадку з неї глузуватимуть, її будуть підозрювати й ненавидіти. І очевидно, що вивчити все це у школі чи з книг не вдасться: про це й пишуть нечасто, і пояснити на папері особливості міміки та інтонацій неможливо. Тому культура передається шляхом соціалізації, тобто цілісного копіювання поведінки оточуючих: чим краще повторюєш за іншими, тим більше тебе цінують, а чим гірше це виходить, тим більше ти викликаєш підозри.

Культура існує лише там, де поведінка в усіх навколо однакова, і саме тому вона здається очевидною й беззаперечною, не викликаючи потреби напружуватись над вибором. Саме для цього в культурі виробляються відповідні стереотипи мислення, поведінки та емоційного реагування, які – при всьому розмаїтті індивідуальних особливостей – дозволяють не просто розуміти одне одного, а ще й досягати цього легко і швидко, не задумуючись над власними діями і над значенням дій інших. Причому дозволяють це навіть людям із слабкою здатністю до співчуття та розуміння інших (із нерозвинутим «соціальним інтелектом», як це називають психологи).

Натомість якщо традиції суспільної поведінки зневажаються і культура, відтак, руйнується і перестає виконувати свої функції, то люди не розуміють і дратують одне одного, ведуть себе егоїстично (соціальна атомізація й аномія) і намагаються не допомогти, а нашкодити іншим (хоча це їм об’єктивно не вигідно і обертається проти них). В таких умовах «взаємного відштовхування» кваліфіковані й чесні люди, як правило, не об’єднуються і не підіймаються по соціальних сходах, тоді як безпринципні «двієчники» швидко влаштовують мафіозні клани (корпорації) і видираються нагору завдяки жорстокості до інших та відданості своїм. Саме цю закономірність ми і бачимо сьогодні в Україні.

Робимо висновок, що культура створює певні, підсвідомо зрозумілі «своїм» коди емоційної, розумової, індивідуальної та соціальної поведінки, які виконуються й розпізнаються автоматично і тим самим дещо уніфікують поведінку, а значить роблять її більш зрозумілою, звільнюючи при цьому розум для вирішення більш важливих і складних проблем, а також дозволяючи легко і впевнено виявляти, кому із оточуючих можна довіряти і наскільки. Втім, так буває лише тоді, коли в суспільстві існує сформована і стійка культура та основні субкультури великих груп (стратових груп, релігійно-ідеологічних та професійних, включно із військовими, чиновниками, студентами, лікарями тощо).

На жаль, в Україні єдина нація остаточно не склалася, а горизонтальні соціальні страти ще далеко не сформовані, а значить немає і спільних традицій (субкультур) для кожної страти, і беззаперечної, панівної культури для всієї країни. Саме це і спричинює надмірну кількість чвар, конфліктів, непорозумінь і просто шкідливих дій, що мають місце у нас в усіх сферах і на всіх рівнях.

2. Отже, існує культура завдяки визнанню і виконанню її традицій більшістю населення. Проте розвивається вона не всіма відразу (не «народом», як любили у нас казати) і водночас – не окремими, видатними митцями та мислителями. Культура, як ми вже пояснили, розвивається в окремих, маргінальних спільнотах, які стають популярними в силу затребуваності у суспільстві тих рис характеру і поведінки, що тривалий час культивувались у цих субкультурах. І якщо ці риси проходять випробування часу і доказують свою ефективність у наявних суспільних умовах, то їх починають переймати і всі інші члени суспільства. Однак відбувається це не водночас в усіх соціальних стратах: нижчі страти традиційно більш консервативні, а вищі, навпаки, - більш сприйнятливі щодо будь-яких інновацій.

Очевидно і те, що представники «модної» на даний час субкультури (тої, що висувається у центр культури суспільства) стають не лише «законодавцями моди», але й політичними та економічними лідерами, тобто здійснюють вертикальну мобільність, пересуваючись у вищі страти. У цих же стратах знаходяться і найбільш сприйнятливі до нових традицій члени суспільства, від яких уже вони поширюються на середні, а пізніше – і на нижчі страти. Отже, перший механізм передачі нових культурних зразків у суспільстві – це почергова вертикальна соціалізація, тобто соціальне наслідування поведінки вищих страт нижчими. Саме таким чином нова культура поступово стає всезагальною, засвоєною усіма, хоча і не в однаковій мірі: вищі страти не тільки менш консервативні і більш творчі щодо нововведень, вони ще й переймають їх від «першоджерела», тоді як нижчі старти сприймають ці традиції пізніше і з «других рук», а тому – більш спрощено і формально. Через це культура, хоча і є спільною для всього суспільства, але дещо відрізняється у кожній страті.

Втім, цей механізм передачі культури діє лише в тому випадку, якщо між стратами у суспільстві існує не надто великий розрив у їх економічному та соціальному статусі, а також – у їх традиціях. Інакше кажучи, якщо «верхи» сильно відрізняються від «низів», і не тільки матеріально (як це є у нас сьогодні), але й за манерами поведінки, смаками, уявленнями про добро і зло, - причому відрізняються настільки, що не розуміють наміри і дії одне одного (як іноземці із дуже далеких країн), - то при такій культурній прірві між стратами нижчі з них перестають копіювати манери вищих і трансляція культурних зразків припиняється. Отже, головною умовою для реалізації даного механізму передачі культури є така культурна і матеріальна близькість між стратами, що залишає реальну можливість для представника кожної страти перейти до наступної і легко адаптуватись у ній, а це, у свою чергу, живить не лише його прагнення перейти, але і бажання бути схожим на людей того рівня, якого він прагне досягти.

Другий механізм передачі нових культурних зразків у суспільстві – це виконання елітою суспільства своєї «взірцевої» функції, тобто демонстрація зразків поведінки, які дійсно являються найкращими, правильними, еталонними. Мова не про те, що ці люди мають бути справді бездоганними, - ідеальних людей не буває, а якщо є, то вони не піднімаються високо по соціальних сходах. Мова про те, який образ, імідж вони створюють у суспільній свідомості, і наскільки вони дбають про створений ними образ. Адже з точки зору культури, еліта – це не зібрання кращих політичних, економічних і духовних діячів (хоча непогано, якби так і було), еліта – це система переконливих іміджів, яка стимулює членів нижчих страт прагнути стати краще, ніж вони були (у професійних і моральних характеристиках), аби наблизитись до цих, визнаних зразків.

Більше того, з точки зору культури, еліта – це не найвпливовіші реально, а найбільш відомі, обговорювані люди із даної сфери суспільного життя, так би мовити – «фронтмени». Реально найвпливовіші можуть і не афішувати свій вплив, і знаходитись у тіні більш яскравих і балакучих діячів, які насправді є їхніми маріонетками. Ця, істинна «верхівка» не відома масам і не існує у суспільній свідомості, а відтак і не є культурною елітою. Отже, в рамках даної теми ми говоримо лише про публічних представників вищої страти, які повинні створювати імідж високоосвічених і висококваліфікованих, чесних, мужніх людей, що готові боротися із несправедливістю і велетенськими проблемами заради спільного блага, навіть ризикуючи власним життям і перебуваючи наодинці із безліччю ворогів. Звучить пафосно, але маси «ведуться» на подібні байки, принаймні, якщо вони майстерно подаються цим масам.

Втім, тут неправильно говорити тільки про мистецтво обману: імідж лише підкреслює найкращі риси людини (маскуючи гірші), але ці риси і відповідні їм вчинки все ж таки мають бути наявні, - адже скільки гриму не накладай на підлу й боягузливу людину, проте героя з неї не виліпиш! Крім того, імідж потрібно не тільки створювати, але й підтримувати, тобто уберігати імідж від усього, що його псує. І робиться це (в демократичних країнах, адже в диктаторських – культурної еліти нема), здебільшого, не приховуванням ганебних учинків, а усуванням із еліти людей, що себе зганьбили. Внаслідок цього у суспільстві «наверх» підіймаються люди, які вірять у необхідність бути чесними і мужніми, і навіть якщо вони втрачають цю віру, то все одно змушені відповідати заявленому іміджу, оскільки система викине їх із публічного життя, як тільки вони зганьбляться. Тому вони можуть бути й нечесними, аби лише не «засвітитися».

Відмінність наших політиків, бізнесменів та інших публічних людей у тому, що вони і не створюють собі зразковий імідж (турбуючись про це хіба що підчас передвиборчої кампанії), і не відбираються «наверх» за найкращою здатністю демонструвати взірцеві риси та реально володіти ними хоч до якоїсь міри, і, що найгірше, не усуваються із еліти, коли стає широко відомо про їх «нечисті» справи. Звичайно, це «провина» системи, яка не виконує функцію відбору в еліту взірцевих кандидатів (така система у нас просто ще не склалася, адже вона завжди є результатом сформованої системи стратифікації), але і самі члени «верхівки» могли би розуміти важливість репутації та культурного впливу на маси, якби не були настільки соціологічно безграмотними й недалекоглядними.

Очевидно, що для реалізації цього, другого механізму передачі культури (тобто виконання елітою «взірцевої» функції) необхідна робота першого механізму, того, що забезпечує стійку тенденцію спадного розвитку субкультури страт (тобто – бажання і можливість кожному наслідувати манери поведінки найближчої страти задля перспектив просування «наверх»). Це означає, що головною умовою реалізації другого механізму передачі нових культурних зразків у суспільстві є неперешкоджувана соціальна мобільність, тобто гарантована суспільною системою можливість піднятись вище по якихось соціальних сходах (економічних, політичних або професійних, дивлячись по тому, який вид стратифікації приваблює людину найбільше), - можливість, яка не є надміру недосяжною, аби не вбити саме прагнення ставати краще та просуватися нагору, і водночас не є надміру доступною, аби «наверх» не пробилися енергійні нездари.

Тобто культура, з одного боку, забезпечує функціонування соціальної стратифікації та мобільності (адже саме наявність авторитетної для всіх субкультури забезпечує згуртування і, взагалі, існування кожної страти), а з іншого боку – сама прямо залежить від функціонування цієї соціальної системи (адже без стратифікації та мобільності культура не транслювалась би у суспільстві, а значить – і не розвивалась би та, навпаки, деградувала, втрачала би свою беззаперечність в очах людей і цим призводила до соціальної атомізації та аномії).

Англійський психолог У.МакДауголл (1871-1938) був першим, хто виявив названі у попередньому пункті закономірності. Зокрема, він стверджував, що відставання царської Росії у суспільному розвитку пояснювалось відсутністю багаторівневої соціальної стратифікації: наслідувати поведінку аристократії селяни були нездатні в принципі, а середнього класу там просто не було (на відміну від Англії, де він був і запозичував у «верхів» нові, буржуазні правила життя, передаючи їх далі, нижчим прошаркам). Саме тому, зрештою, ця культурна прірва і розколола суспільство підчас Російської революції 1917 року, поводуючи знищення аристократії у ході Громадянської війни та Великого терору, а також – подальше формування культурно цілісного суспільства (хоча і, на жаль, достатньо плебейського, люмпен-пролетарського за своєю ментальністю).

Натомість, Китай, на думку МакДауголла (і у його часи), взагалі не прийняв західної, буржуазної цивілізації, оскільки у ньому не було впливової аристократії (тобто – еліти загальнонаціонального масштабу), яка могла би засвоїти та у привабливій формі продемонструвати народу зразки економічної раціональності, конкуренції та організації. Варто зауважити, що саме таку еліту у більш пізні часи створила Компартія Китаю, і ця еліта наприкінці XX століття виявилась здатною творчо переробити західну економічну раціональність і поширити її по всій країні. А в Японії такий самий процес відбувся і швидше, і раніше, оскільки ще у кінці XIX століття її самурайська аристократія була не тільки достатньо впливовою, але і сприйнятливою до новацій, а зразки її раціонально-ділової поведінки крок за кроком засвоювалися нижчими прошарками, і внаслідок цього країна досить швидко модернізувалася[64].

Як бачимо, у досягнутих різними країнами результатах суспільного розвитку визначальнимиє саме культурні чинники, а не економічні або технологічні. Інакше кажучи, розмір капіталовкладень або впровадження найсучасніших технологій самі по собі не гарантують економічного процвітання та соціального благополуччя, якщо суспільство виявляється культурно неготовим до нових взаємовідносин і манер поведінки, що потрібні для ефективного використання цих технологій. Такий висновок суперечить ідеям економічного детермінізму К.Маркса та багатьох сучасних економістів і політологів, однак він цілком підтверджується практикою.

Наприклад, вища освіта багатьох лідерів африканських країн (отримана, до того ж, у найкращих європейських університетах), а також економічна, технологічна й консультативна допомога Заходу жодним чином не уберегли їхні країни від жахливої корупції, тиранії, міжплемінних війн, геноциду та злиднів. І чим потенційно багатшою була така країна (з огляду наявності у ній корисних копалин та інших можливостей), тим більшого зубожіння досягала вона у своєму державно незалежному розвитку (гіршого, ніж у часи колоніалізму).

Цей парадокс пояснюється тим, що суспільство є чимось набагато складнішим і масштабнішим, аніж якась бізнесова чи громадська організація. І функціонує суспільство на цілковито інших законах, аніж ті, що вивчаються у рамках менеджменту. А між тим, навіть у менеджменті зараз все більш важливим і ефективним вважається створення й поглиблення корпоративної культури. Тим більше це стосується такої багатофакторної системи, як суспільство, в якій саме пануючі традиції поведінки (тобто – культурні чинники) визначають спосіб і ефективність використання природних, економічних, політичних та інших можливостей країни.

Розглянемо, щоб далеко не ходити, наш ВНЗ і, зокрема, впровадження у ньому такої новітньої технології, як кредитно-модульна (так звана «Болонська») система вищої освіти, що доволі непогано діє у розвинутих країнах і зазнала невдачі (за визнанням навіть міністра освіти) у нас[65]. Вимоги «Болонської системи» нічим принципово не гірші чи важчі за будь-які інші, у тому числі й ті, що були у нас до неї. Проте в рамках даної системи студент повинен самостійно розібратись із регламентними вимогами (адже якщо він пускає пояснення повз вуха і не вдумується в них, то він не знатиме про деякі можливості заробити чи втратити бали і набере їх надто мало), більше того, - вимагати дотримання їх викладачами (щоби не допускати свавільного зниження балів), а головне – змусити самого себе працювати систематично (без прогулів і недбальства) і не втрачати можливостей отримання балів.

Тобто студент у «Болонському» виші має вчитися сам, щоби отримувати кращі бали, кращий диплом і, зрештою, кращу роботу. І він сам має вимагати, щоби йому для цього надали необхідний навчальний матеріал, обладнання, консультації тощо. А наш студент звик, що його вмовляють послухати, потім ще тричі пояснюють, а зрештою – пробачають його неуважність і забудькуватість, - адже в нашій країні саме такою є культура освітньої системи (тут надто жаліють нездар і не цінують розумних). На Заході слабких студентів не вмовляють, а просто виганяють із вишу (і це ще один стимул працювати старанно); у нас же – бояться, аби не зменшився контингент. Щоправда, і в Україні є виші, де легко відраховують «двієчників», і їх авторитет і контингент лише збільшується. Однак, щоби зрозуміти цю парадоксальну закономірність і наважитися на подібну стратегію, цілковито інша культура мислення потрібна вже від керівництва факультетів і вишу в цілому, - а значить, ні культура студентів, ані культура викладачів Болонській системі просто не відповідають, і жодними фінансовими вливаннями цього не виправиш.

3. Можна сказати, що з точки зору її формування, культура – це соціальний механізм, який «легалізує», узаконює в очах суспільства достатньо розповсюджені звички найбільш впливових соціальних груп, перетворюючи ці групи та їх манери із дещо дивних для більшості – на модні та гідні наслідування. Що таке, наприклад, ринкові цінності (цінності економічної стратифікації), якщо їх перекласти на бажання й мотиви окремого індивіда? Це просто жадоба до грошей, в підґрунті якої лежить мотивація самозахисту, тобто прагнення уникнути загрози голоду та безпритульності шляхом відкладання «на чорний день» грошових заощаджень. Однак поки ця жадоба була індивідуальною чи груповою звичкою, вона мала усі риси недалекоглядної жадібності, що відштовхувала від себе більшість оточуючих і не приносила кінцевої, справжньої вигоди її носіям. Тоді ж, коли вона «окультурилась», тобто стала поступово загальновизнаною традицією поведінки (нормами та цінностями суспільства), вона стала і більш розумною, помірною у найближчих вигодах і більш націленою на перспективу. Саме так і сталося із жадібністю перших лихварів та міняйл у всіх розвинутих ринкових суспільствах.

А розвивається подібне «окультурення» описаним вище шляхом поступового транслювання зразків нової поведінки від вищих страт (куди піднялись представники найбільш ефективної для нових умов субкультури) до середніх і нижчих. І саме тоді, коли ці зразки стають всезагальними, вони перетворюються на нову культуру суспільства, тобто – «окультурюються», стають шанованими і беззаперечними, а головне – вони проходять свого роду апробацію масовим використанням і відсіювання нежиттєздатних елементів такої поведінки. А тому «жадібність» не просто перестає сприйматися іншими як вада, вона і справді перестає бути недоліком: із неї усуваються засліплюючі емоції власницьких бажань і напрацьовуються традиції приборкування короткозорого егоїзму, традиції підпорядкування більш далеким особистим вигодам і загальним принципам окремих спільнот і суспільства в цілому.

Більше того, «окультурення», а точніше – поглиблення культури відбувається у суспільстві і далі, адже спершу люди привчаються підпорядковуватися традиціям невеликої спільноти, тобто тієї групи, до якої вони безпосередньо належать і яка може їх доволі жорстко покарати за нехтування своїми традиціями (соціальний контроль малих груп), а згодом призвичаюються не порушувати і більш загальні правила, за порушення яких відбувається лише моральний осуд (соціальний контроль великих груп і всього соціуму). І чим довше розвивається цей процес, тим більш чутливими до громадської думки стають люди, більш чесними (завдяки звичці, а не страху) і доброзичливими одне до одного, а також – більш розумними у своїх традиційних діях. Що, власне, і означає збільшення глибини культури.

Отже, глибина культури суспільства визначається тривалістю безперервного розвитку культури (тобто відсутністю державних спроб її змінити, карати її носіїв та насаджувати інші традиції) і виявляється у ступені гуманності та розумності традицій. Ми вже пояснили, що таке розумність (далекоглядність) та гуманність (тобто справедливість та людяність) загальносуспільних традицій. Варто лише додати, що ця гуманність із плином часу збільшується навіть в антисуспільних, злочинних субкультурах, які завдяки безперешкодності свого розвитку і тривалості існування поступово переходять від явного «безпредєлу» до якихось «воровських» традицій (наявність яких завжди є кращою для суспільства, ніж їх відсутність), а згодом – і до мирного співіснування із незлочинним оточенням завдяки виробленню розумних правил і виконанню якоїсь, корисної для суспільства функції (що, таким чином, робить цю субкультуру із антисуспільної – у нормальну, легітимну для масової свідомості).

Слід, однак, зауважити, що настільки позитивний розвиток не найкращих спершу традицій можливий тільки тоді, коли цей розвиток не переривається насильно і традиції – не руйнуються. Неважко здогадатися, що зламати традиції, які вже набули певної масовості й авторитетності (нехай і в порівняно невеликих субкультурах), здатна лише одна сила – держава із її каральними органами та схильністю усе контролювати і в усе втручатися із витонченістю слона у посудній крамниці. Прагнучи все і швидко зробити «правильним», держава нерідко вдається до повчально-силових засобів замість того, щоби самій (в особі її вищих посадовців) показувати зразки поведінки, яку її керівництво вважає правильним. На жаль для держави, традиції силоміць не виправиш: історичний досвід показує, що надмірним адмініструванням їх можна зламати і знищити, але не змінити. Інакше кажучи, щоби запровадити нові традиції, їх треба без поспіху прищеплювати, транслювати від «верхів» донизу (розуміючи, що це забере не одне десятиліття), і для цього – самим їх дотримуватися, а якщо керівники на це не здатні, то слід поступитися місцем тим лідерам, у кого такі традиції є.

Яскравим прикладом описаного вище втручання держави у розвиток субкультури була боротьба проти так званих «злодіїв у законі», започаткована керівником СРСР М.Хрущовим. Він був відомий тим, що воював із усім, чого не розумів (а такого – в силу його неосвіченості – було багато), але вже боротьба із злочинністю здавалася йому виправданою на двісті відсотків. Однак біда у тім, що моральне, а подеколи і фізичне знищення носіїв традицій зовсім не було зазначеною боротьбою, - вони не поширювали злочинність, а обмежували її: не давали хуліганам «розгулятися» до «безпредєлу» і стримували їх чисельність, а професійних злочинців «навчали манерам», примушуючи дотримуватись правил («понятій») і вгамовувати найгірші риси (жадібності, люті, жорстокості). Завдяки ним серед професійних злочинців стало прийнятим і шанованим не красти нічого у тих, що живуть незаможно, а значить – чесно. Скажімо, помітивши, що в холодильнику майже нічого немає (часи дефіциту!), злодій, який себе поважає, розвертався і йшов геть, навіть не винагородивши себе за зусилля по проникненню до квартири.

А після того, як «злодіїв у законі» знищили або «декоронували» (і це ще дуже м’яке формулювання для того, що відбувалося насправді), різко і сильно зросла вулична злочинність, війни за перерозподіл території, злочини проти простих людей (а не багатіїв або держави). Власне, таких прикладів було чимало, і не тільки в нашій країні. Проте із них не слідує, що із злочинністю не треба боротися: кожен злочин, в ідеалі, має бути покараний, - але державі не треба боятися процесів неформальної самоорганізації, в тому числі і в антисуспільних групах. Самоорганізація, тобто прагнення навести порядок, створити правила і добитись їх виконання у даній спільноті, - це, фактично, те саме, що і правова система держави. Відмінність лише в тому, що закони самоорганізації – неписані, вони базуються не на прямому примусі, а на соціальному контролі всієї спільноти, не на страху перед покаранням, а на авторитеті традиції. І якраз у цьому їх сила і перевага перед писаними законами. Їх авторитет напрацьовується впродовж тривалого часу, а зруйнований може бути миттєво. Саме тому державі і не варто на нього зазіхати: керувати ним не вдасться, а навести лад без допомоги традицій і соціального контролю, лише силовими, каральними методами просто неможливо.

4. Отже, культури бувають різні, і жодна з них не є кращою або гіршою порівняно із іншими (навіть – злочинна субкультура із її «понятіями», «наколками» та піснями у стилі «шансон»). Вимірювана різниця між ними може бути лише у тому, наскільки давно існує та чи інша культура, наскільки її традиції стали міцними та авторитетними, тобто наскільки зросла її глибина. Але наука не може обмежитись простою констатацією різноманітності і рівноцінності усіх культур, вона повинна їх класифікувати. Усе розмаїття культур можна розділити на два основні типи: 1) «культура сорому» – тобто традиції цінувати насамперед думку оточуючих і боятись осоромитись перед ними (історично переважає у хліборобських спільнотах, із колективістським складом характеру, зокрема і в українців); 2) «культура вини» – традиції цінувати насамперед власну думку про себе і боятися завинити перед своїм сумлінням (історично переважає у кочових і агресивних спільнотах, з індивідуалістичним складом характеру, зокрема і у злочинців).

Що нам дає цей розподіл? Він дозволяє зрозуміти, що народи, які живуть абсолютно по-різному, не можна міряти однією шкалою, вважаючи когось «відсталими», а когось – «передовими». Кожен народ (інакше кажучи – кожну культуру) треба оцінювати в тих одиницях, у яких і виявляються напрями його прагнень, його цінності та норми. Араби, китайці, казахи або росіяни більше стурбовані тим, що про них подумають оточуючі, а тому вони легко пожертвують доцільністю та вигодою заради престижу, пошани та репутації (причому – в очах тих, кого вважають «своїми» і важливими, референтними для себе). Західним же людям така нераціональність видається проявом «розумової обмеженості» та відсталості суспільного розвитку. Іноді в це починають вірити і самі носії культури «сорому», і тоді їх самооцінка катастрофічно падає, адже стати настільки самостійними й емоційно незалежними від думки інших, як представники «культури вини» вони об’єктивно не можуть, а бути собою вже не хочуть. Спасає їх від цієї безвиході лише засліплений націоналізм, який огульно принижує усе чуже або проголошує, що «це ми його і винайшли, а вони – вкрали». Втім, такі «ліки» гірші за саму хворобу нерозуміння і недооцінки власної культури.

Насправді ж треба просто розуміти, що наші успіхи лежать не в площині уміння розштовхати конкурентів ліктями і пройти по головах, не зважаючи на їхні зойки. Наша головна здібність (якої немає у західних людей) – це уміння зважати на інших, без підказки скоординовуватись із ними і навіть входити у свого роду «резонанс» із колективом, який на практиці називають ентузіазмом, згуртованістю, миром і злагодою. А те, що ця здібність може давати і матеріальні, високотехнологічні вигоди для суспільства, показує приклад тієї ж Японії, яку ми вже не раз згадували. І якщо у нас так не виходить, то не тому, що маємо якісь органічні недоліки, а тому, що не вміємо користуватися своїми перевагами. Отже, замість того, аби насаджувати чужі культурні зразки, краще піднімати престиж власних традицій, пропагувати їх поведінкою «верхів», а головне – використовувати свої уміння, впроваджуючи найбільш придатні для нас організаційні форми.

Причому варто розвивати всі соціальна та національні культури та субкультури, для чого треба доброзичливо їх сприймати і вміти використовувати їх кращі сторони на благо суспільства. Якраз ця толерантність і є ознакою розвинутих країн, а її відсутність є гальмом на шляху розвитку України. І мова не тільки про більш-менш очевидні національні чи регіональні суперечності, але й про ті, яких люди не розуміють, бо не визнають самого факту відмінностей. Такими, наприклад, є відмінності сільської та міської культури: більшість людей не вважає їх чимось природним, а головне – нормальним для обох сторін. Дійсно, ми говоримо однією мовою (хоч іноді – зі своїм акцентом), вчимося за однією програмою і дивимось одне телебачення. Тож будь-які відмінності зневажливо приписуємо або малограмотності селян, або зазнайству міщан, тоді як насправді вони є закономірним і неминучим наслідком суттєво різного способу життя.

Взагалі, нетолерантність завжди є результатом невизнання й нерозуміння того, що дратуючі нас відмінності якихось людей спричинені не вадами, яких вони не хочуть виправити, і не їх «недорозвиненістю», на котру їм треба вказати, а їх одвічною природною рисою, яка може виявлятись як із кращого боку, - якщо суспільство знайшло їй конструктивний вихід, - так і з гіршого, якщо з нею борються і налаштовують цих людей проти себе. Прикладом може бути і невизнання росіянами (принаймні їх владою) факту, що українці – то інший народ, а не просто зіпсовані «москалі», і те, що Крим (або Донбас) і решта України не розуміють одне одного, і те, що селяни і міщани дуже часто вступають у культурний конфлікт між собою. Тому варто припинити прагнути до уніфікації, визнати закономірність наших відмінностей, зрозуміти їх і навчитись отримувати з них користь.

Розглянемо особливості сільської культури:

1. Невміння користуватись вільним часом у силу нерівномірної завантаженості аграрною працею протягом року (частину року працюють по 16 годин на добу, а взимку не знають, чим себе зайняти).

2. Персоніфікація міжособистісних відносин, тобто витіснення і заміна всіх інших типів відносин неформальними, довірливо-особистими (село являє собою невелику за чисельністю територіальну спільноту, майже всі члени якої перебувають у прямій чи опосередкованій спорідненості – кум, сват, брат і т.д.).

3. Щільний неформальний контроль за поведінкою кожного члена такої локальної спільноти (все життя селянина проходить на очах односельців) та значна й примусова ун6іфікованість соціального становища селян.

4. Особлива якість міжособистісних відносин в селі – підкреслена грубуватість і фамільярність у спілкуванні одне з одним (звернення на «Ви» вважається ознакою міста, визнається «тикання» і звернення один до одного по імені або лише по батькові).

5. У потоці інформаційного обміну в селі основну роль виконують чутки, місцева інтерпретація будь-яких подій, яка домінує над офіційною чи загальноприйнятою.

6. Практично всім жителям села притаманний обмежений життєвий досвід: мало хто з селян, особливо в попередні часи, залишав межі свого села. Крім того, менталітет селянина украй консервативний і тому слабко узгоджується з мінливим ​​міським життям.

7. Господарювання явно більш ризиковане, ніж у місті, а загрози – серйозніші, тому більшою є і питома вага колективної діяльності (навіть перегляд телепередач відбувається колективно – всією сім'єю або дружньою компанією), що – поряд із кумівством – схиляє селян до корпоративності, тобто «кругової поруки», недовіри до «чужих» і бажання «не здавати своїх», навіть якщо вони винні.

8. Орієнтація на зовнішню оцінку своїх дій, «культура сорому».

9. Обмежене культурне дозвілля, недоступність для селян музеїв, виставок, театрів і т.д. не розвивають кругозір, культурні запити та смаки.

10. Раннє заняття фізичною працею на відкритому повітрі сформувало негативне ставлення до фізкультури, дієт та завчасної турботи про своє здоров'я.

Особливості міської культури:

1. Більша кількість вільного часу, більше наявних зразків поведінки і більша свобода індивідуального вибору поведінки через меншу щільність і прискіпливість соціального контролю.

2. Менше, ніж у селі, ризиків у забезпеченні життя найбільш необхідним і більша частка незалежної від інших діяльності, а відтак – слабша готовність до взаємодопомоги, анонімність, знеособленість і формальність соціальних відносин, індивідуалізм і відчуття «самотності в юрбі».

3. Готовність до взаємної довіри та індивідуального партнерства (а не колективізму), законослухняність і виконавська дисципліна, схильність створювати і виконувати правила та відчуття своєї захищеності ними.

4. Ввічливість, дотримання правил пристойності, навіть коли цього не бачать інші, орієнтація на власну оцінку своїх дій, «культура вини».

5. Значна й неоспорювана соціальна стратифікованість міського населення.

6. Готовність до змін та швидкого темпу життя, вміння планувати і виконувати свої плани.

7. Сильні нервові навантаження і навіть зриви, які, тим не менш, загартовують характер та стресостійкість (роблячи її більшою, ніж у селян).

8. Повага до знань та кваліфікації, вміння і готовність учитись, в т.ч. і на власних помилках.

9. Активність у споживанні мистецтва та художньої культури, а також у випробуванні себе у різних сферах життя та самореалізації.

10. Активна громадянська позиція та соціальна активність.

Можна не повторювати, що жодна з перелічених особливостей цих культур (як і будь-яка неназвана) не є недоліком цих людей і не повинна ставитись їм у провину. Навпаки, треба знайти переваги цих особливостей і способи їх застосування, - розуміючи, що поки цього не зроблено, на перший план «випиратимуть» гірші їх прояви, особливо коли представники цих культур здійснюють горизонтальну мобільність і масово опиняються у маргінальному становищі, як це відбувалося в Україні при переїзді 20 % населення із села у місто в 1950-х – 1970-х роках.

Переселення сільських жителів у міста – класичний приклад маргіналізації, яка посилювалась іще більше тим, що ці переселенці жили у нашвидкуруч побудованих бараках, не пристосованих для нормального життя (що знижувало самооцінку їх мешканців), та ще й у тісняві, яка не тільки стимулювала дратівливість, але й формувала – завдяки тривалому компактному проживанню – протиправну маргінальну культуру, в якій природна підозріливість селян до «чужих» знаходила пояснення їх кар’єрним невдачам не у їх несамостійності та неорганізованості, а в упередженості та ворожості до них місцевих жителів, і цим виправдовувала їх мафіозну корпоративність, котра, власне, і спонукала патологічне розповсюдження тут кумівства і «блату».

5. «Культуру» варто відрізняти від «цивілізації». Попри їх схожість, ці терміни описують протилежні характеристики і стани суспільства. Культура – це, можна сказати, ментальність певного народу, тобто те, що складалось, «нашаровувалось» віками, залишаючись цілісним національним характером, який із часом тільки все більше виявляв себе у різних сферах як особлива манера поведінки. Чим більш послідовно суспільство дотримується своїх традицій, тим більш цілісним і налагодженим стає соціум. Так само, як окрема людина, якщо вона не зраджує своїм первинним нормам і цінностям, а розвиває їх, то поступово стає цілісною особистістю. Натомість, цивілізація – це технічно-організаційні досягнення, насамперед – у військовій та, останнім часом, у споживацькій сфері, що дозволяють облегшити життя певній частині людей як за рахунок знарядь та пристроїв, так і через інтенсивну експлуатацію підкорених народів чи їх природних ресурсів[66].

Інакше кажучи, культура – це те, «ким народ є» за своє суттю, а цивілізація – це те, «чим він володіє». «Цивілізованими» вважають людей, які мають достатньо складні й різноманітні засоби праці, а також – раціональні, ефективні форми організації колективної роботи, що дозволяють їм отримувати надмірні обсяги цінної для навколишніх народів продукції, а потім, після досягнення монополії на торгівлю нею, користуватись надприбутками для іще більшого закабалення інших народів і створення комфорту й розкоші для власного. Як правило, цей «економічний імперіалізм» супроводжується й підкріплюється справжнім, державно-політичним імперіалізмом, тобто створенням багатонаціональних імперій, колоній або політичних сателітів, - причому це також досягається використанням технічної й організаційної переваги у військовій сфері. Нарешті, насаджується і «культурний імперіалізм», що являє собою державну політику масованої експансії своїх культурних зразків на інші країни із ідеологічною метою переконати всіх у своїй всебічній вищості та створити модернізаційну моду на раболіпне копіювання імперських зразків (що закріплює відставання, адже копія завжди гірша за оригінал).

Отже, цивілізація – це процес і результат підкорення і трансформування зовнішніх щодо даної спільноти людей умов її життя (зокрема, підкорення інших народів і трансформування їхнього способу життя на догоду якості життя «цивілізованої» спільноти). Тоді як культура – це процес і результат оволодіння людьми своїми внутрішніми можливостями та їх розвиток і трансформування у справжню майстерність в усіх видах діяльності (що можливо лише через самореалізацію свої ментальності, своїх нахилів та здібностей). Відмінність цих двох явищ очевидна, втім вони зовсім не взаємовиключні, – навпаки, розвиток культури стримується і навіть зупиняється через брак цивілізованості, а поступ останньої неможливий без відповідної глибини культури.

Більше того, західні народи, які, вочевидь, більше схильні до розвитку цивілізації (аніж всі інші), теж мають кожен свою культуру, котрі можна віднести до одного з двох вище згаданих типів. Розглядаючи Західну Європу, південні країни і народи можна віднести до «культури сорому», а північні, навпаки, - до «культури вини». Перші з них (Франція, Італія, Іспанія) – це переважно католицькі країни, що деякою мірою відстають у соціально-політичному та економічному розвитку від других, більшість населення яких – протестанти за віросповіданням, а головне – представники більш енергійної, індивідуалістичної культури. Цю закономірність першим сформулював і пояснив М.Вебер у роботі 1904 року «Протестантська етика та дух капіталізму»[67]. Втім, для соціології важливе не те, що протестантизм – це новий релігійний напрям (в рамках християнства) або нова мораль (адже релігію і мораль вивчають інші науки), а те, що він поступово створив нову культуру, яку називають протестантською культурою праці (або протестантською трудовою культурою).

Протестантська трудова культура – це традиції професійного ставлення до своєї справи, які базуються на ідеї випробування власної (наперед визначеної богом) долі через наполегливі намагання досягти матеріального успіху майстерним трудом. У цій культурі (що виникла на основі протестантського напряму у християнстві) шанувалась заслужена заможність, яка вважалась ознакою таланту, а значить і богообраності, тоді як бідність уважалась ознакою лінощів і була ганьбою; і саме це утримувало людей від колективістських акцій протесту, заворушень і злочинів, а відтак і сприяло розвитку ринкового суспільства. В католицьких країнах (а також православних і, згодом, комуністичних) бідність офіційно вважалась благом, а тому люди багатіли, але «соромливо», точніше – без будь-якої культурної регламентації і без соціального контролю,а отже і не перебирали у методах. Натомість протестантські країни не мали особливих проблем із зловживанням владою, корупцією, із марнотратством одних і злиденністю інших, а тому вони швидше досягли високого економічного і соціального розвитку, і по сьогодні мають очевидні переваги у цьому перед католицькими країнами.

Визначення ключових термінів теми №11:

1. Культура – це тривала і всебічна система традицій поведінки, характерна для усього суспільства або нації. Вона не вимірюється рівнем освіти і знань і не виявляється у ввічливості, «культурності» або «духовності», а скоріше є синонімом ментальності чи «національного характеру» і, як і вони, не піддається штучному коригуванню і у своїх принципових рисах не змінюється впродовж сотень літ.

2. Субкультура – це менш тривала (у порівнянні з культурою суспільства) і більш одностороння сукупність традицій поведінки, характерна для окремих соціальних груп (стратові, молодіжні, злочинні, національно-релігійні субкультури).

3. Розвиток культури відбувається шляхом висунення деяких субкультур із периферії у центр культури суспільства; тобто ці, зневажувані попередньо традиції стають «модними» і загальноприйнятими, і відбувається це тому, що об’єктивно необхідними для суспільства стають навички поведінки і риси характеру (норми та цінності), що цінуються саме в цих субкультурах, а їх представники займають лідируючі позиції у суспільстві.

4. Функції культури: (а) згуртування та відмежування даної спільноти від інших; (б) звільнення від необхідності індивідуального оцінювання та вибору поведінки; (в) орієнтування у соціальних зв’язках.

5. Механізми та умови передачі культури: (а) соціальне наслідування поведінки вищих страт нижчими (за наявності не надто великого розриву у статусі і традиціях між стратами); (б)культуроутворююча, «взірцева» функція еліти та стала тенденція спадного розвитку субкультури страт (забезпечується неперешкоджуваною соціальною мобільністю).

6. Культурні чинники є визначальнимиу суспільному розвитку (всупереч ідеям економічного детермінізму К.Маркса та багатьох сучасних економістів і політологів), оскільки саме вони визначають спосіб та ефективність використання економічних, політичних і інших можливостей суспільства.

7. Глибина культури суспільства визначається тривалістю безперервного розвитку культури (тобто відсутністю державних спроб її змінити, карати її носіїв та насаджувати інші традиції) і виявляється у ступені гуманності та розумності традицій (яка збільшується навіть у антисуспільних, злочинних субкультурах).

8. Два основних типи культур на міжнаціональному рівні: (1) культура «сорому» – традиції цінувати насамперед думку оточуючих і боятись осоромитись перед ними (переважає у хліборобських спільнотах, з колективістським складом характеру, зокрема і в українців); (2) культура «вини» – традиції цінувати насамперед власну думку про себе і боятися завинити перед своїм сумлінням (переважає у кочових і агресивних спільнотах, з індивідуалістичним складом характеру, зокрема і у злочинців).

9. Два основних типи культур на національному рівні: (1) сільська культура – традиції неформальних відносин у всіх сферах, колективізму і прискіпливого контролю з боку оточуючих; (2) міська культура – традиції формально-правових відносин у всіх сферах, індивідуалізму й орієнтації на внутрішню оцінку своїх дій.

10. Цивілізація – це зосередженість суспільства на технічно-організаційних досягненнях, насамперед – у військовій та у споживацькій сфері, що дозволяють облегшити життя певній частині людей як за рахунок знарядь та пристроїв, так і через інтенсивну експлуатацію підкорених народів чи їх природних ресурсів. Інакше кажучи, культура – це те, «ким народ є» за своє суттю (і якими внутрішніми можливостями люди оволоділи), а цивілізація – це те, «чим він володіє» (і які зовнішні умови життя опанували люди).

11. Протестантська трудова культура – традиції професійного ставлення до своєї справи, які базуються на ідеї випробування власної (наперед визначеної богом) долі через наполегливі намагання досягти матеріального успіху майстерним трудом. У цій культурі шанувалась заслужена заможність, яка вважалась ознакою таланту, а значить і богообраності, тоді як бідність уважалась ознакою лінощів і була ганьбою; і саме це утримувало людей від колективістських акцій протесту, заворушень і злочинів, а відтак і сприяло розвитку ринкового суспільства.