Відносини гетьмана з Польщею та гадяцька умова 1658 Р

Повернувшись до Чигирина, Виговський прагнув стабілізувати політичну ситуацію в державі. На початку серпня дізнався про підтримку Яном Казимиром проекту договору з Річчю Посполитою, котрий згодом було покладено в основу Гадяцького договору. За свідченням джерел, він прагнув домогтися входження козацької України до складу Речі Посполитої на правах рівноправного суб’єкта федерації, що викликало невдоволення в правлячих колах Польщі.

Залишивши частину поляків для блокування московської залоги в Києві, гетьман 21 серпня подався на лівобережжя і на початку вересня розташувався табором неподалік Гадяча. Сюди ж 9 вересня з’явилося польське посольство С. К. Бенєвського, а наступного дня – російське Василя Кікіна. Розпочався надзвичайно складний процес переговорів, під час яких значна частина старшин виступила проти розриву договору з Москвою. І. Виговський вагався і лише під тиском свого союзника Карач-бея погодився зробити вибір на користь Польщі. На зібраній 16 вересня «чорній раді» українська сторона наполягла на створенні удільного Руського князівства в складі Белзького, Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Руського, Чернігівського воєводств (тобто, по суті, в етнічних межах України); скасуванні унії і повернення православній церкві відібраних храмів тощо. Польська сторона погоджувалась на визнання Руського князівства у межах виключно козацької України. Нарешті українці пішли на поступки, і договір, що дістав назву Гадяцького, було укладено.

Українсько-польську угоду певною мірою аналізували такі російські учені, як С. Соловйов, Г. Карпов, В. Ейнгорн, Д. Іловайський, М. Покровський, В. Пічета та ін.

С. Соловйов вважав, що в Україні йшла боротьба двох партій (військової старшини і народної). Історик писав, що приєднання до Москви було справою народної більшості і більшість ця до цих пір не мала жодної причини пожалкувати. Інші погляди були у меншості, що знаходилася вгорі: для цієї меншості, для військової старшини і особливо для шляхти з’єднання з шляхетською державою, з Польщею було більш привабливим.

В. М’якотін стверджував, що значна частина української старшини і народу не хотіли розриву з Польщею. Але він вбачав у боротьбі партій не стільки класовий, скільки географічний фактор, пояснюючи її орієнтацією Правобережжя на Річ Посполиту, Лівобережжя – на Москву.

Таким чином, на думку російських істориків, Гадяцький договір став для І. Виговського і старшини, що підтримувала його, результатом вільного вибору. Причиною укладення договору, за словами російських учених, стало прагнення старшини, пройнятої духом польської шляхти, повернутися в лоно Речі Посполитої.

Уся російська історіографія, визнала Гадяцький трактат доказом шляхетських устремлінь гетьмана і старшини. Але далеко не всі історики визнали трактат, укладений І. Виговським, його дипломатичною перемогою.

Першим, хто висловив свою незгоду з думкою, що Гадяцький договір став успіхом Гетьманщини, був учень С. Соловйова – Г. Карпов. Він указував на зменшення реєстру до 30 000 чоловік і на те, що унія не була скасована.

На думку В. Ейнгорна, Гадяцький договір перетворював Україну на таку ж шляхетську республіку, якою була Польща. Він надавав також великі права представникам вищого українського духівництва. Але одна справа декларація, інше – реальність. Учений указував на те, що про нездійсненність Гадяцького договору поляки говорили при самому його укладенні.

В радянській історіографії Гадяцьку угоду трактували однозначно негативно, Виговського зображали, як людину, що продала Україну шляхетській Польщі. Але, в новітній історичній науці склалися більш адекватні суперечливим реаліям тієї доби уявлення. Сучасна російська дослідниця Тетяна Таірова-Яковлева називає Гадяцький трактат феноменом думки української політичної еліти того часу: «Гадяцьку угоду можна порівняти тільки із Конституцією Пилипа Орлика. Саме так корисно і цікаво вивчати цей документ».

На думку Н. Яковенко «Ідеї Гадяцького трактату є яскравою пам’яткою політико-правової думки свого часу, що за умов реалізації справді б мали шанс утвердити майбутнє польсько-литовсько-білорусько-української спільноти і оновити Річ Посполиту через нові форми співжиття народів».