Методологічні засади і методи педагогічної психології

Тема 12. Педагогічна психологія

Зміст лекційного заняття. Сутність, об’єкт і предмет педагогічної психології. Основні теорії учіння. Загальний аналіз навчальної діяльності.

Зміст семінарсько заняття.

1. Методологічні засади і методи педагогічної психології.

2. Місце педагогічної психології у системі психологічних наук.

3. Психологія научіння й учіння.

4. Управління процесом навчання.

Самостійна робота. Методи дослідження в педагогічній психології. Історія становлення розвитку педагогічної психології. Освіта як об'єкт педагогічної психології.

Література до теми:

1. Бочелюк В. Й., Зарицька В. В. Педагогічна психологія. - K.: Центр навчальної літератури, 2006

2. Власова О. І. Педагогічна психологія: Навч. пос. - K.: Либідь, 2005

3. Возрастная и педагогическая психология / Под ред. A.B. Петровского. М., 1979

4. Зимняя И. А. Педагогическая психология. - М.: Логос, 2000

5. Смирнов С.Д. Педагогика и психология высшего образования: от деятельности к личности. М., 1995.

6. Талызина Н.Ф. Педагогическая психология. М., 1998.

ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

Сутність, об’єкт і предмет педагогічної психології. Освітній процес, який досліджують різноманітні науки (педагогіка, соціологія, фізіологія, медицина, теорія управління, загальна, соціальна, вікова, педагогічна психологія та ін.), є складним, багатокомпонентним, багатофункціональним феноменом. З огляду на це німецький педагог Адольф Дістервег (1790-1866) свого часу підкреслював необхідність брати до уваги різні аспекти, які зумовлюють викладацьку діяльність: особистість учня, предмет навчання і навчальний предмет, зовнішні умови, в яких перебуває учень (час, місце тощо), фігуру вчителя.

Різноманітні зв’язки єднають її з багатьма галузями психології (загальною, соціальною, диференційною та ін.), особливо з віковою психологією, які мають спільний об’єкт вивчення — людину, але предмети їх різні: вікова психологія досліджує закономірності і механізми психічного, особистісного розвитку людини від народження до смерті; педагогічна — механізми і закономірності засвоєння людиною соціокультурного, морального, духовного тощо досвіду в освітньому процесі (навчання і самонавчання, виховання і самовиховання, розвиток і саморозвиток). Спільність об’єкта вивчення зумовлює нерозривний зв’язок педагогіки і психології, вікової і педагогічної психології, а також певну умовність їх розрізнення.

Педагогічна психологія розглядає структуру освітнього процесу як взаємодію багатьох чинників (що, як розвивають, навчають і виховують; хто, як виховує, навчає і розвиває; кого навчають, виховують, розвивають; за яких умов відбувається розвиток, виховання і навчання). Всі ці фактори однаково важливі.Складність освітнього процесу, механізмів засвоєння досвіду, діяльності вчителя щодо управління цим процесом є передумовою багатоплановості предмета педагогічної психології, що охоплює факти, ознаки, закономірності, передумови, умови, чинники процесу засвоєння людиною духовного, морального, соціального, культурного досвідів; зумовлені цим процесом особливості фізичного, психофізіологічного, психічного, інтелектуального, особистісного, духовного розвитку людини (дитини) як суб’єкта виховної, навчальної і розвивальної діяльності, які організовує, скеровує педагог за різних умов освітнього процесу.

Педагогічна психологія вивчає: закономірності розвитку психічних властивостей і якостей особистості; психологічні закономірності та індивідуальні відмінності у оволодінні знаннями, уміннями і навичками;закономірності формування у студентів творчого мислення (здібностей), становлення особистості; спричинені навчанням і вихованням зміни у психіці дитини, формування психічних і особистісних новотворень. У її структурі розрізняють теоретичну педагогічну психологію (вивчає предмет, об’єкт, принципи, методи, основні концепції навчання, виховання і розвитку); практичну педагогічну психологію (вивчає психологічні основи конкретних методів навчання, виховання і розвитку дітей, школярів та дорослих); дошкільну педагогічну психологію (вивчає психологічні основи освіти дітей до вступу до школи); педагогічну психологію середньої освіти (вивчає психологічні засади навчання, виховання і розвитку школярів та особливості педагогічної діяльності вчителя); педагогічну психологію вищої школи і безперервної освіти (вивчає психологічні основи організації освіти у вищій школі, перекваліфікації фахівців, професійного вдосконалення та самовдосконалення тощо).

Навчання та виховання є спільною діяльністю учня і вчителя, тобто їхнього організованого спілкування (взаємодії). Сукупно така діяльність охоплює: навчальну діяльність (учіння) учня (вихованця); педагогічну діяльність учителя (вихователя), виконання ним функцій організування, стимулювання і керівництва (регулювання) різними видами діяльності студента; процес розвитку, навчання і виховання загалом. Предмет педагогічної психології постійно змінюється, оскільки безперервно оновлюються завдання, розвиваються практика навчання, виховання і розвитку, їх організаційні форми й засоби. У його сфері перебуває і проблема індивідуальних відмінностей, що передбачає виявлення їх природи, врахування в освітній діяльності, а за необхідності — корекцію тощо. Особливості предмета педагогічної психології залежать і від того, де (середня школа, професійно-технічне училище, технікум, коледж, гімназія, вищий навчальний заклад), в яких умовах і на розв’язання яких завдань спрямовані виховання, навчання і розвиток.

Педагогічна психологія— галузь психології, яка вивчає закономірності психічної діяльності людини у процесі розвитку і саморозвитку, виховання і самовиховання, навчання і самонавчання.

Отже, педагогічна психологія досліджує загальні психологічні закономірності формування особистості за цілеспрямованого здійснення педагогічного процесу, його вікову та індивідуальну специфіку, вплив на його перебіг різних чинників.

Особливу увагу вона зосереджує на зв’язках між спеціально організованим педагогічним впливом на учня та його психічним розвитком (як пов’язані між собою біологічне дозрівання організму, навчання і розвиток особистості, чи всі різновиди навчання та виховання зумовлюють особистісний розвиток дитини, чи вони сприяють набуттю нею певної сукупності знань, умінь і навичок). Важливою проблемою педагогічної психології є виявлення і використання в педагогічній практиці сензитивних (лат. senzitivis — чуттєвий) періодів розвитку дитини — найсприятливіших періодів для формування певних психологічних властивостей і видів поведінки. Досліджує вона і закономірності формування моральної, духовної сфер особистості: становлення її моральної вихованості; особливості формування моральних уявлень, понять, принципів, переконань, почуттів, звичок; соціально- психологічні механізми, що виявляються у взаємодії вихователя і вихованців, а також вихованців між собою,тощо.

Окремими напрямами педагогічної психології є вивчення педагогічної діяльності та особистості вчителя, встановлення психологічних умов формування його професійної компетентності, розвитку педагогічних здібностей, а також психологічних аспектів різноманітних аномальних та екстремальних випадків у педагогічній практиці.

Методологічні засади і методи педагогічної психології.

Отримання наукових знань про психологічні виміри навчання, виховання і розвитку значною мірою залежить від підходу дослідника до об’єкта пізнання, використовуваних ним методологічних парадигм і принципів. У пізнанні теоретичних проблем педагогічної психології дослідники дотримуються різних парадигм — моделей постановки проблем, побудови теорії, взятих за зразок розв’язання дослідницьких завдань:

а) позитивістська (природничо-наукова) парадигма. Позитивізм як філософська течія виходив з того, що наука повинна не пояснювати, а тільки описувати явища, використовуючи факти, прийоми і методи вимірювання, операційні поняття (поняття, щодо яких розроблені операції вимірювання виражених у них ознак), досконалі прийоми перевірки (верифікації) гіпотез. Тому оцінні судження (наприклад, корисно/некорисно, шкідливо/нешкідливо) не можуть бути включені ні у процес наукового дослідження, ні в інтерпретацію його результатів, оскільки це знижує якість знання, відкриває доступ для суб’єктивних висновків;

б) гуманістична парадигма. Прихильники гуманістичної орієнтації, навпаки, переконані, що наука про людину не може обійтися без ціннісних суджень.

Формулюючи проблему, психолог має орієнтуватися на певні цінності життя людини і суспільства, розглядати психологічну реальність крізь призму ідеалів, переконань і цінностей, які значною мірою впливають на суть та особливості психологічних концепцій. Сповідування дослідником певних цінностей не знижує якість знання, а робить інтерпретацію отриманих даних осмисленою, дає змогу врахувати моральний і духовний контекст особистісних феноменів.

Ідея неповторності індивідуальності, на якій ґрунтується гуманістична психологія, заперечує природничо-наукову парадигму, відповідно до якої наука не може описати індивідуальність людини. Однак людська особистість неможлива без збереження її індивідуальності. Тому суспільство очікує від психології значно складнішого за структурою знання, ніж науково-природниче, відмови від тлумачення психологічного знання у світлі принципів і методів природничих наук. Вразливим місцем гуманістичної психології є її однобічність, спричинена ігноруванням природничо-наукових засад.

Заперечивши загальне, універсальне, вона не показала, як постає унікальне, неповторне;

в) цільова (телеологічна, канонічна) парадигма. Справжній гуманізм психології полягає у розкритті індивідуальної неповторності людини. Адже люди є сильноспорідненими, мають всезагальну основу свого буття, поєднані цим буттям. Великою радістю для людини є відчуття своєї спільності з іншими, бачення у цій єдності опори і сенсу свого буття. Через індивідуальність, неповторність людина розвивається до всезагального, в якому взаємодіють і взаємозбагачуються всі індивідуальності. У зрілому віці вона прагне певної завершеності своїх думок, справ, переживань, реалізації життєвих планів. Будучи собою, живучи у конкретній ситуації, людина вживається у світові радість і біль, щастя і проблеми іншого, групи, нації, людства.

Телеологічна (канонічна) психологія сприяє баченню, осягненню психічного та особистісного сенсу життя людини. Каноном життєвого шляху людини є його повнота, розгорненість і завершеність. Духовне зростання особистості — це шлях, який вимагає від неї великої концентрації психічної активності на суб’єктивному рівні. На цьому шляху відбуваються перебудова змісту свідомості і самосвідомості, зміна звичних настанов та орієнтацій. Першопричина духовного самовдосконалення міститься у внутрішньому світі особистості, а його наслідком є пошук зовнішніх опор через набуття спеціальних знань, спілкування з Богом, самовдосконалення. Мета духовного самовдосконалення — досягнення гармонії між власним життям і світом через Віру, Надію,Любов.

Духовність постає як перемога добра над злом, діяльна любов до іншого. Вона невіддільна від праці і творчості, які збагачують буття людини, виявляються у періоди найвищого злету творчих можливостей особистості. Різновидом духовної праці є прагнення до істини.

Отже, у телеологічній парадигмі долається однобічність позитивістської та гуманістичної парадигм, відбувається синтез індивідуального і всезагального. Педагогічна психологія враховує особливості цих парадигм (обмеження позитивістської та гуманістичної) у пізнанні психологічних закономірностей освітнього процесу.

Систему принципів, на які спирається у своїх наукових пошуках педагогічна психологія, утворюють:

1. Загальнофілософські принципи:

а) принцип всезагального зв’язку явищ об’єктивного і суб’єктивного світу. Він

полягає у необхідності врахування у процесі вивчення психологічних характеристик освітніх явищ всієї сукупності фактів, які їх стосуються, виявленні ієрархії зв’язків між елементами їх структури, виокремленні у них головних і другорядних;

б) принцип розвитку. Суть цього принципу полягає у тому, що він орієнтує на розгляд навчання, виховання і розвитку у процесі закономірних змін, тобто в розвитку, динаміці;

в) принцип єдності теорії і практики. Цей принцип розкриває діалектику руху людського знання до істини, констатує визначальну роль практики у процесі пізнання освітніх явищ, яка є критерієм істинності теоретичних положень; теорія, що не спирається на практику, є абстрактною, безплідною, а практика, яка не ґрунтується на теорії, не має необхідних цілеспрямованості та доцільності;

г) принцип конкретно-історичного підходу до аналізу явищ. Він спрямовує на розгляд предметів і явищ дійсності в конкретних історичних умовах, зв’язках і відношеннях як таких, що виникають, функціонують, розвиваються, зникають, актуальний стан яких залежить від попередніх етапів розвитку.

2. Методологічні принципи психології:

а) принцип детермінізму. Психіка, особистість людини мають свою специфічну детермінацію, яка дає змогу з’я-сувати причини психічних явищ в освітньому процесі, їх динаміку і розвиток: зовнішні причини діють на особистість через внутрішні умови (психіку людини); піддатливість людини зовнішнім впливам залежить від внутрішніх умов, активності та самоактивності, які є джерелом розвитку, а зовнішні причини — його умовами, обставинами, впливами;

б) принцип єдності психіки і діяльності. Цей принцип розкриває діалектику взаємодії людської психіки та діяльності: будь-яка діяльність передбачає мету, предмет, умови, способи та засоби її досягнення, певний результат, а також систему саморегулювання (планування, прогнозування, організування, контролювання, діагностування, оцінювання, моделювання та коригування діяльності); у діяльності психіка людини не тільки проявляється, але й розвивається;

в) принцип єдності особистості та її життєдіяльності. Методологічно він розширює принцип єдності психіки і діяльності: особистість проявляється (самовиражається, самореалізується, самостверджується), розвивається та саморозвивається, виховується та самовиховується, навчається та самонавчається у цілісній системі життєдіяльності;

г) принцип особистісного підходу. Жодне психічне явище (процес, стан, властивість особистості), яке виявляється у діяльності, і саму діяльність та її складові не можна правильно зрозуміти без урахування їх особистісної зумовленості. Тому навчання, виховання і розвиток конкретної особистості необхідно розглядати із врахуванням цілісної системи внутрішніх умов (елементів структури особистості), які опосередковують усі зовнішні впливи, а особистість вивчати у конкретній соціальній ситуації. Звичайно, кожне психічне явище має досліджуватись у контексті цілісної системи психічних властивостей індивіда (потреб, знань, цілей, діяльності, поведінки, емоційно- почуттєвої сфери, здібностей до спілкування, спрямованості, рис характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіології) відповідно до конкретних умов навчання, виховання і розвитку;

ґ) принцип об’єктивності. У процесі дослідження психічного розвитку, особливостей становлення і розвитку особистості дитини (школяра) необхідно враховувати соціально-економічні, історичні, етнопсихологічні умови; під час дослідження ефективності методів навчання і виховання, резервів психічного розвитку слід забезпечувати максимальну еквівалентність експериментальної і контрольної груп; методики дослідження повинні відповідати меті, завданням розвитку, навчання і виховання у конкретному віковому періоді;

д) принцип розвитку психіки та особистості. Він розкривається у тому, що психіка та особистість людини постійно змінюються, а типи розвитку взаємопов’язані з домінуванням одного з них;

е) принцип саморозвитку. Дотримання цього принципу орієнтує на визнання пріоритету індивідуального майбутнього особистості (цілей, намірів, мрій, особистісних сенсів, ідеалів) над минулим (досвідом, стереотипами, звичками). Зрозуміти людину означає зрозуміти не стільки її минуле (чому?), як її майбутнє (для чого?), адже конструктивно-стратегічні мотиви її поведінки зумовлені переважно не минулим, а майбутнім. У пізнанні саморозвитку необхідно враховувати цільову причинність душевних явищ (мети, ідеалу, мрії, сенсу життя), в яких минуле сприяє досягненню одних цілей і пригнічує інші. Причини розвитку та поведінки слід шукати в майбутньому, минуле є лише їх передумовою;

є) принцип суб’єктності. Він орієнтується на визнання пріоритетності внутрішнього над зовнішнім. Особистість вступає в особливі стосунки з собою: вона здатна до самодіяльності, самонавчання, самовиховання, саморозвитку і самодетермінації життєдіяльності. Цілісність суб’єкта є основою єдності психічних та особистісних якостей;

ж) принцип системності. Цей принцип передбачає розгляд психічних утворень як сукупності елементів, кожен з яких залежить від інших, впливає на них, породжує разом з ними відносно самостійні утворення. Тому особистість необхідно досліджувати у взаємозв’язку з її структурою, діяльністю, системою соціальних норм і духовних цінностей, а також у взаємодії психологічних і соціально-психологічних явищ освітнього процесу, цілісному баченні розвитку, навчання і виховання учня.

На основі використання психологічних принципів роблять аналіз предмета і об’єкта педагогічної психології, вибудовують висновки про особливості функціонування і розвиток психіки та особистості учня.

Методи педагогічної психології. Існує декілька точок зору на сутність і класифікацію методів педагогічної психології. Іноді під методом розуміють засіб одержання емпіричних даних, або сукупність організаційних, емпіричних та інтерпретаційних способів обробки даних, або шлях реалізації психологічної теорії, на основі якої він конструюється.

Ми будемо поділяти методи в залежності:

1) від характеру участі учня в їх проведенні (пасивні - спостереження, кількісний і якісний аналіз продуктів діяльності, та активні - тестування, анкетування, соціометричні виміри, проективні тощо);

2) від часу проведення (одномоментні - анкетування, довготривалі — цілеспрямоване спостереження, біографічний метод тощо);

3) від місця проведення (класні, позакласні, лабораторні).

В залежності від завдань, які стоять перед дослідником, можна поділити

методи на 4 групи:

1. Для вивчення певних психологічних характеристик навчально-виховного процесу використовуються неекспериментальні методи (спостереження, анкетування, бесіда, вивчення продуктів діяльності).

2. Для виміру деяких психічних властивостей учнів, що впливають на успішність навчання, застосовують діагностичні методи (тести, шкали).

3. Для пояснення психічних явищ користуються методом експерименту.

4. Для з'ясування можливостей психічного розвитку учнів в процесі навчання застосовують формуючі методи.