Класична кількісна теорія

 

В економічній літературі по сьогоднішній день популярна кількісна теорія грошей. Вона намагається дати відповідь на питання про відносну вартість товарів, купівельної спроможності товарів і причинах її зміни. Окремі положення цієї теорії в самому загальному вигляді сформульовані Дж. Локком. У більш розробленій формі вона викладена Дж.Вандерлінтом, Ш. Монтеск’є і Д.Юмом (XVII ст.). Прихильником кількісної теорії був і Д. Рікардо (XVIII ст.).

 

На відміну від меркантилістів, які вважали, що приріст грошей в країні стимулює розвиток торгівлі і промисловості, Д. Юм намагався довести, що збільшення кількості грошей в обігу не означає прирощення багатства країни, але сприяє лише росту цін товарів. Тому він вважав, що вартість грошей визначається їх кількістю, яка знаходиться в обігу і являє собою фіктивну величину. Безпосередньою причиною виникнення кількісної теорії грошей була «революція цін» в Європі в XVI - XVII ст.

 

Ввезення в країну дешевого американського золота та срібла і зниження вартості їх видобутку сприяло стрімкому росту цін товарів. Ці виключні умови Д.Юм розглядав як типові, між тим науковий аналіз вимагав прямо протилежного підходу. В умовах золотомонетного стандарту кількість грошей в обігу залежала насамперед від вартості проданих товарів, або від суми їх цін.

 

Таким чином, для ранньої кількісної теорії були характерні три постулати:

 

а) причинності (ціни залежать від маси грошей);

 

б) пропорційності (ціни змінюються пропорційно кількості грошей);

 

в) універсальності (зміна кількості грошей однаково впливає на ціни всіх товарів).

 

Разом з тим є очевидним, що по мірі розвитку форм грошей структура грошової маси стає далеко не однорідною, так як включає не тільки готівку, але і банківські вклади. По різному реагують на збільшення грошової маси і ціни на різні групи товарів, які зростають нерівномірно. Подальший розвиток кількісної теорії грошей пов’язаний з включенням в неї апарату економетричного аналізу і елементів мікроекономічної теорії ціни.

 

Теорія Дж. М. Кейнса

В першій половині XX століття провідні позиції займало кейнсіанство, яке з формувалось в 30-40-х роках і домінувало в економічній теорії і економічній політиці багатьох держав. Це пов’язано з тим, що саме кейнсіанство стало науковою базою державного регулювання економіки і застосування грошей як інструмента управління і стимулювання державного розвитку. «Кейнсіанська революція» сприяла переміщенню акценту в дослідженні грошей з «високої теорії» на проблеми практичного регулювання платоспроможного попиту.

 

Джон Кейнс висунув доктрину «переваги ліквідності», яка виражає психологічне прагнення людей тримати активи в грошовій формі - рухомій і зручній. Попит на гроші - величина нестійка і не передбачувана, але, виявляється її можна регулювати. Так, надання переваги ліквідності і величині грошової маси (пропозиція грошей), по Кейнсу, визначають норму процента, а вона впливає на величину інвестицій (чим нижче процент, тим більше інвестицій). А зміна інвестицій впливає на обсяг сукупного попиту, який є головним фактором, що визначає рівень зайнятості, виробництва і національного доходу. Вплив грошових факторів на економіку, вважає вчений, опосередковується нормою процента. Тому ріст грошової маси служить засобом зниження процента і збільшення інвестицій.

 

Теорія відтворення, запропонована Д Кейнсом, істотно змінила уявлення про роль грошей в економічному розвитку. Використовуючи норму процента, можна зробити вплив на процеси нагромадження та інвестування капіталу. Тим самим гроші зайняли важливе місце в господарському механізмі, у всій системі суспільного відтворення. Це, насамперед, кейнсіанська схема формування національного доходу, аналіз споживчої і інвестиційної функції, оцінка стану ринку робочої сили та інші елементи загальноекономічного аналізу. Іншими словами, проблема грошей стала однією з актуальних в системі макроекономічного аналізу.

 

Кейнсіанська система стимулювання попиту завдяки політиці «дешевих грошей», бюджетних дефіцитів несла з собою інфляцію. Саме її прискорення, а також розгортання кризи 70-х років нанесли удар по кейнсіанському вченню про «регульовану інфляцію», про державне втручання в економіку.

 

Потрібні були нові підходи і нові рішення. Їх згодом запропонували монетаристи.

 

5. Сучасний монетаризм.

 

На відміну від кейнсіанців, які вважають, що для сучасного ринкового господарства характерні нестабільність, монетаристи вважають, що ринок доволі стійкий і спроможний само поновлювати економічну рівновагу. Тому вони заперечують кейнсіанську ідею про необхідність державного втручання в економіку і відстоюють принципи вільної конкуренції взагалі і в грошовій сфері в особливості.

 

Кейнсіанська теорія базується на сукупних витратах і їх компонентах С + I + G + X = Y.

 

Суть теорії полягає в тому, що сукупний обсяг витрат покупців дорівнює загальній вартості проданих товарів і послуг. В стані рівноваги С + I + G + X (сукупні витрати) дорівнюють Y (обсягу виробництва в країні).

 

Монетаризм, як це випливає із його назви, робить наголос на гроші. Фундаментальним рівнянням монетаризму є рівняння обміну: M x V = P x G

 

де: M - грошова маса; V - швидкість обігу доходу; P - рівень цін; G - норма реального доходу.

 

В оцінці швидкості грошей кейнсіанці і монетаристи також розходяться. Монетаристи не заперечують зміни швидкості грошей, однак вони вважають, що такі зміни - це результат тривалого розвитку. В даний момент часу швидкість обігу грошей стабільна, її зміна здійснюється поступово і передбачувано.

 

На відміну від монетаристів, кейнсіанці вважають, що швидкість обігу грошей мінлива і непередбачувана. Вона змінюється не тільки від одного економічного циклу до другого, а і усередині циклу. Тому не можна розглядати (як це роблять монетаристи) гроші як важливий фактор, що визначає динаміку обсягу виробництва, зайнятості і цін. Звідси стає зрозумілою відмінність кейнсіанців від монетаристів в оцінці грошово-кредитної політики.

 

Гроші розглядаються монетаристами як вирішальний фактор розвитку виробництва. Тому державне регулювання грошово-кредитної сфери може спровокувати, на їх думку, економічну кризу.

 

Кейнсіанська концепція регулювання ставки процента, вважають монетаристи, помилкова і суперечлива. Стабілізувати одночасно пропозицію грошей і ставку процента в принципі не можливо. Тому головним об’єктом регулювання зі сторони центрального банку повинна бути не ставка процента, а темпи росту пропозиції грошей. Необхідно знизити темпи приросту грошової маси до 3-5% в рік (що відповідає середнім темпам росту національного доходу в США). Характерно, що такі темпи рекомендуються незалежно від поточного стану економічної кон’юнктури, так як, на думку монетаристів, вплив прийнятих господарських рішень значно запізнюється, викривляючи їх початкову мету. Монетаристи також вважають за доцільне обмежити економічні функції держави: зменшити розміри державного сектору, скоротити державні витрати, в тому числі на соціальні потреби (що об’єктивно служить інтересам великого бізнесу).

 

В 1970 - 80-і рр. були здійснені спроби практичного застосування монетариських рецептів в США, Великобританії, Німеччині, Японії і деяких інших країнах. В результаті проведення монетарної політики в цих країнах вдалось погасити ажіотажний попит і розробити доволі ефективні заходи щодо боротьби з інфляцією.