Селянсько-козацькі повстання в Україні в кінці ХVІ-першій половині ХVІІ ст

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими земля­ми прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас про­ти існуючих порядків: перша (1591— 1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638 рр.) тривалішою. Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (наприклад "артикули" польського короля Генріха Валуа (1573 р.); енергійна експансія шляхти на від­носно вільні українські землі, колонізовані "уходниками" та за­порожцями; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Повстання К. Косинського (1591 — 1593 рр.) — це перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього ста­ло захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким ко­зацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтичеві, загін ре­єстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. за­хопив замок і місто Білу Церкву. Цей виступ незабаром переріс у масштабний пов­станський рух, який протягом 1592— 1593 рр. охопив Київсь­ке, Волинське, Брацлавське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєво­да Костянтин Острозький, зібравши численне вій­сько, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому війську у вирішальній битві під П'яткою на Житомирщині. Зібравши двохтисячне військо, повстанці у травні 1593 р. роз­почали новий наступ. Під час облоги Черкас К. Косин­ський загинув, повстанці зазнали поразки. Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка. У жовтні 1594 р. спалахує анти шляхетське повстання. Коли повстанці, очолювані Наливайком, стали для шляхет­ської Польщі серйозною загрозою, урядом було прийнято рішення кинути проти селянсько-козацького коронне військо С. Жолкевського. Розуміючи, що протидіяти численному, вишколеному та озброєному польському війську він не зможе, Наливайко з невеликим загоном (понад 1500 чоловік) відступив на Волинь, а звід­ти через до Білої Церкви. Саме у цьому місті було об'єднано сили трьох козацьких ватажків — С. Наливайка, М Шаули, Г. Лободи. Об'єднане козацько-селянське військо налічува­ло 5—6 тис. осіб, що дало змогу розгромити передові загони шля­хетських військ на чолі з Ружинським, але перед основними си­лами Жолкевського вони змушені були відступити.

З 1596 до 1625 р. домінувала поміркована течія, найяскра­вішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600— 1602 рр.) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616—1622 рр.). Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; до­вести чисельність козацького війська до 40 тис; трансформува­ти козацтво з чисто воєнного у активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний вирішувати державні проб­леми. На початку 20-х років XVII ст. загострюються стосунки ко­зацтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладеного 1621 р., йому заборонялося судноплавство по Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. У відповідь на утиски з боку Польщі козацтво, демонструючи свою незалежність, акти­візувало втручання у турецько-татарські справи. Частина учасників Хо­тинської війни, яка змушена була повернутися у шляхетські ма­єтки, відмовилася від виконання феодальних повинностей. Особливого розмаху ці процеси набули на Київщині, де чимало міс­цевих жителів самовільно проголосили свою приналежність до козацького стану. Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, польська офі­ційна влада для придушення козацько-селянського руху відпра­вила на Київщину 1625 р. 30-тисячне військо. Найбільша битва між протидіючими сторона­ми відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, але, зазнавши значних втрат, жодна з них не отримала перемоги. Була підписана Куруківська угода, згідно з якою,всі повстанці були амніс­товані, козацький реєстр зростав від 3 до 6 тис, а щорічна плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Після закінчення війни зі Швецією польський уряд 1629 р. значну частину своїх військ розквартирував в Україні, що зу­мовило новий вибух народного гніву. Основними причинами повстання стали грабунки та розбої польських жовнірів; зрос­тання релігійних утисків; поглиблення протиріч між нереєст­ровими та реєстровими козаками. У бе­резні 1630 р. козаки, обравши ватажком Тараса Федоровича (Трясила), вирушили з Січі "на волость". Проти повстан­ців знову було кинуто коронного гетьмана Конецпольського. Зазнавши значних втрат, коронний гетьман змушений був піти на переговори і укласти компромісну угоду, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди. Навесні 1638 р. козаки знову активізують свою боротьбу. Спочатку повстання очолює Я. Остряниця, потім — Д. Гуня. Після поразки у бою під с. Жовнин повстанці змушені були капітулювати. На ко­зацьких радах у Києві та Масловому Ставі в Канівсь­кому повіті реєстровці під тиском польського уряду виз­нали ухвалену сеймом "Ординацію Війська Запорозького реєст­рового", за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося до 6 тис. Козаки мали право селитися у трьох староствах — Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих. Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що проко­тилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами нев­дач були: неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; малочисельність лав повсталих; тертя між козацькою старшиною та рядовим козац­твом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацт­ва. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет ко­зацтва.

18. Причини, характер і рушійні сили визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Соціально-економічні проблеми, загострення суперечностей, економічні проблеми, закріпачення селянства, релігійний гніт – все це лягло в основу вибуху національних сил. Ця війна стала подією переломного значення. Літописці відображали Хмельницького як найвизначнішу подію українського народу. Одні історики Росії зображали Хмельницького, як об’єднувача Русі, а його дії, як приєднання, об’єднання Малоросії до царської Росії. У 1648 р. український народ повстав проти шляхетського поневолення, за свободу. Почалась війна, яка поклала початок новому періоду в історії українського народу. Народна революція охопила майже всі верстви українського суспільства. У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Пос­политої, Після закінчення виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Польща стає одним з головних експорте­рів хліба. Орієнтація на внут­рішній та зовнішній ринок, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фільварки (виробництво та пере­робка сільськогосподарської продукції, засноване на щотижне­вій панщині та чітко орієнтоване на ринок). В основі цієї тран­сформації лежали два взаємопов'язані процеси — зміцнення фе­одальної земельної власності та посилення кріпацтва. Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилен­ня експлуатації селян. Саме тому помітно зростає панщина, особ­ливо у районах, сполучених із зовнішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона становила 5—6 днів на тиж­день. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм ману­фактурного виробництва, заважала вона й формуванню єдиного рин­ку України. Потерпали українські селяни і від здачі феодалами своїх ма­єтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських зе­мель, що належали Польщі, орендувалася єврейськими підпри­ємцями, які нещадно експлуатували селян і висна­жували землі. У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо у тих містах, які перебували у приватній власності феодалів. Міщанст­во виконувало повинності та сплачувало податки — чинш (по 20—30 грошів з "диму"), церковну десятину та ін. Хоча на почат­ку XVII ст. більшість міст України користувалися Магдебурзь­ким правом, це самоврядування постійно обмежувалося.Користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і мо­нополією на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері. До того ж у політичному та еко­номічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало заг­розу "випадання" українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу "селянську націю".Не задоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло собою проміжний стан між шляхтою і селян­ством. Водно­час вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під кон­троль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких пов­стань у січні 1638 р. прийняв "ординацію Війська Запорозького реєстрового", яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комі­сара, а посади полковників обіймала шляхта. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове опо­лячення української еліти були чіткими симптомами катастро­фи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського наро­ду поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени як самостійний суб'єкт. Намагаючись прискорити хід цього процесу, польська сторона посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські маг­нати здійснювали політику національного та культурного поне­волення українського народу. Одним з основних інструментів ока­толичення в їхніх руках стала уніатська церква, яку активно під­тримувала Римська курія. Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата наці­ональної еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення се­лянства не тільки помітно гальмували у середині XVII ст. сус­пільний розвиток українського народу, а й робили цілком реаль­ною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення з історичної сцени. Зазначені чинники були, так би мовити спонукальними, вони зумовлювали необхідність ма­сового народного виступу саме у цей час. Проте у природі та суспільстві крім факторів, які підштовхують до дії, обов'язково мають існувати ті, що роблять цю дію можливою. Одними з найголовніших чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій. Своєрідним ґрунтом для розгортання та поглиб­лення цих процесів стало зміцнення крупного феодального зем­леволодіння. Селянсько-козацькі повстання першої половини XVII ст. сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню національ­ної самосвідомості українського народу, посиленню єдності ко­заків та селян у боротьбі за національне визволення, формува­нню психологічної готовності боротися до переможного кінця. Важливими причинами, що робили можливим початок козаць­кого повстання, Є посилення та розширення сфери впливу Запо­розької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створен­ня повноцінної держави. Революція характеризується переплетінням національно-виз­вольних та соціальних спонукальних мотивів. Значну роль відіг­равало і релігійне протистояння (католицизм — православні), оскільки вимоги та мета окремих суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою.