Примусове запровадження колгоспного ладу. Голод 1932-1933 рр

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію про­мисловості країни, одразу зіткнулося з трьома проб­лемами: кошти, сировина і робочі руки. Одержати все це можна було від селянства, що становило біль­шість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вда­лося. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною фор­мою селянської співпраці. Суть проблеми полягала лише у тому, яким способом у кооперацію вкласти новий соціалістичний зміст. Рішення XV з'їзду ВКП(б) (1927 р.) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації. Та практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Керівництво дійшло висновку, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25—30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200— 300 тис. колгоспів. Так не держа­ва мусила б залежати від значної кількості неконтрольованих інди­відуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективіза­ція—це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого насе­лення міст та армії продовольством, а й забезпечення промисловості сирови­ною і робочою силою. Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% се­лянського землекористування — це була слабка опора. Перехід до політики суцільної колективізації відбувся 1929 р. Тоді селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможного селянства, що отримало назву „куркулів". Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася "політикою ліквідації куркульства як класу". Перша хвиля розкуркулення про­котилася республікою з другої половини січня до початку берез­ня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулен­ня потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%. Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористич­них актів проти представників радянської влади. У Херсонсько­му, Кам'янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні вис­тупи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.'. Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 р. у "Правді" опублікував статтю "Запаморочення від успіхів", в якій звинува­тив місцеву владу в опорі селян. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офі­ційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгос­пів і повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводилися гірші землі, не поверталася худо­ба, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кре­дити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини се­лянських дворів. Депортація "куркулів" з України набула величезних масшта­бів. У грудні 1932 р. було введено „внутрішній паспорт”, що фактично не давав можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки "куркулям", але і бідним селянам. Такі обставини змушували селян вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських гос­подарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ. За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія — голод, жертвами якого стали мільйони.

ГОЛОД В серпні 1932 р. союзний уряд прийняв закон, який передбачав смертну кару за розкрадання "соціалістичної власності". Незабаром з'явився закон про боротьбу зі спеку­ляцією, який заборонив селянам обмінювати свої домашні речі на харчові продукти в міс­тах і передбачав за це ув'язнення в концтаборах від 5 до 10 років. На вокзалах і морських портах, де зберігалися гори зерна для відправки за кордон, виставлялись спеціальні загони щоб не допускати сюди голодних селян. Незважаючи на голод, наступ на українське селянство продовжувався. 30 жовтня 1932 р. Молотов на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У оголосив "зобов'язання" України по хлібо­заготівельному плану (прийнятий в ЦК ВКП(б)) — 282 мпн. пудів, інакше кажучи, з селян вимагалося витиснути стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень (261 мли. пудів). Смертність від голоду почалася вже у перший місяць здійснення цього плану. Аналіз даних статистики 30-х років свідчить, що прямі втрати населення України від голоду вже в кінці 1932 р. становили приблизно 150 тис. чол. Наступного року голод набув ще більших розмірів. В 1933 р. до організації голоду в Україні доклали руку Лазар Каганович, а також генеральний секретар ЦК КП(б)У Ста­ніслав Косіор, голова Радкаркому Влас Чубар, уповноважений ЦК ВКП(б) Павло Постишев, який став фактичним диктатором у республіці. Свого апогею голодомор в Україні досяг взимку 1 навесні 1933 р. Люди рятувались, як могли: Їли товчену кору дерев, солому, перемерзлу картоплю і капусту, котів, собак, щурів, в муках помираючи від тяжких шлункових захворювань. Були численні випадки лю­доїдства. На початок 1927 р. в УСРР, крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані — падіння народжуваності. Так, відбулося зниження природного приросту населення з 662 тисяч на рік у 1927 році до 97 тисяч на рік у 1933 році (без врахування померлих від голоду), і 88 тисяч на рік у 1934 році. Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тисяч, то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тисячі людей. Прямі й опосередковані втрати за 1932–1933 роках, становлять

близько 5 млн. осіб (18,8% усіх жителів). Історики С. Кульчицький (Україна) і С. Максудов (США) вважають, що втрати від голоду становили від 4,3 до 6 млн. чоловік. Отже колективізація 20-30 років ХІХ ст., спрямована на розвиток індустрії, несла за собою не тільки втрати урожаю внаслідок необдуманості його зберігання, не тільки людський опір, безвихідність селянь і їх обмежену волю пересування, а й голод 32-33 років, внаслідок якого були вимучені до смерті люди.