Лютого 1921 р. Ф. Кон і Ю. Коцюбинський підписали перший мирний договір радянської України — з Литвою

Тема: Українська Соціалістична Радянська республіка в умовах нової

Економічної політики (1921—1928 рр.).

Внутрішнє становище

Семирічний період бойових дій на території України цілком зруйнував її економіку.

У 1920 р. республіка отримала тільки 10% довоєнної промислової продукції.

3 11 тис. під­приємств, що знаходилися на території УСРР у 1922 р., працю­валиблизько 2,5 тис.

Сильніше за все постраждала велика машинна індустрія.

У Донбасі працювали в основному тільки невеликі шахти з примітивною технікою.

Залізорудна промис­ловість узагалі не працювала.

У металургії працювала лише одна невелика доменна піч на Петровському заводі в Єнакієвому.

Чисельність промислових робітників скоротилася вдвічі. Був цілком паралізований зв'язок і транспортна мережа.

Фактично перестала існувати фінансово-грошова система. За час війни населення скоротилося майже на 4 млн. чол.

Криза охопила сільське господарство, де посівні площі з 20,9 млн. десятин у 1913 р. скоротилися до 15,4 млн. десятин у 1920 р.

Знизилася врожайність зернових культур, продук­тивність праці, валовий збір у 1921 р. склав тільки 25% від довоєнного.

Зразу після припинення воєнних дій невдоволення селян політикою воєнного комунізму і реквізиціями різко зросло.

Ширилися протести проти вилучення продовольства і забо­рони торгівлі. Продрозкладка виконувалася з величезними труднощами.

Навесні 1921 р. р озкладка з врожаю попереднього року в Україні була виконана менш ніж на 40%.

Оскільки державний хлібний фонд у запланованих розмі­рах утворити не удалося, різко погіршилося постачання населення міст продовольством.

У промислових центрах України продовольчий пайок для робітників був скорочений до 100 г хліба і видавався нерегулярно.

Рятуючись від голоду, робітники йшли з заводів у села.

На підприємствах почастіша­ли страйки, найчастіше «італійські», коли працівники вихо­дили на свої робочі місця, але різко знижували темпи роботи.

Такі виступи придушувалися місцевою владою. Так, на по­чатку червня організаторів страйку у Катеринославських заліз­ничних майстернях виключили з профспілки.

Міжнародне становище

На початку 20-х років стало очевидним, що надії більшо­вицького керівництва на світову революцію не виправ­далися.

Доводилося встановлювати дипломатичні відносини з іншими країнами. Проблемою першорядного значення стало дипломатичне визнання радянських республік вели­кими державами.

Разом із тим, необхідно було врегулювати відносини з прикордонними державами (за винятком Румунії, усі держави уздовж європейського кордону знаходилися колись у складі Російської імперії).

X. Раковський, що поряд з обов'язками Голови Раднаркому виконував обов'язки наркома закордонних справ УСРР, проводив активну діяльність на міжнародній арені.

Після досягнутого в жовтні 1920 р. перемир'я з Польщею в Ризі поча­лися тривалі переговори про укладення мирного договору.

лютого 1921 р. Ф. Кон і Ю. Коцюбинський підписали перший мирний договір радянської України — з Литвою.

18 бе­резня 1921 р. був укладений Ризький мирний договір із Поль­щею. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни.

У березні 1921 р. радянська Росія і Туреччина уклали договір про дружбу і співробітництво.

Було обговорено, що такий же договір Туреччина підпише з Україною.

2 січня 1922 р. деле­гація УСРР на чолі із заступником голови Раднаркому, коман­дуючим збройними силами України і Криму М. Фрунзе уклала в Анкарі відповідний договір.

Незважаючи на підписання Ризького договору відносини з Польщею залишалися напруженими.

У Тарнуві, біля Кра­кова, знаходився у вигнанні уряд УНР.

Користуючись підтрим­кою Ю. Пілсудського, С Петлюра мав намір продовжувати в Україні боротьбу з більшовиками.

З території Польщі здійснювалися партизанські рейди на Правобережжя. Після кількаразових протестів X. Раковського польський уряд виму­шений був офіційно відмежуватись від акцій Петлюри (хоча диверсійні акції з польської території на землі радянської України продовжувались на протязі всіх 20-х рр.).

Навесні 1923 р. Рада Антанти оголосила про своє рі­шення віддати Польщі окуповану нею Східну Галичину.

Уряди РСФРР і УСРР звернулися до Франції, Англії й Італії з нотами протесту, указавши, що населення Східної Гали­чини більш ніж на три чверті складається з українців.

У квітні 1921 р. у Берліні була укладена угода міме УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими й інтер­нованими громадянами.

У грудні цього ж року у Відні була підписана тимчасова угода між урядами Росії й Украї­ни, з одного боку, і Австрії — з іншого.

Повноважним пред­ставником УСРР у Відні був призначений Ю. Коцюбинський.

У квітні—травні 1922 р. у Генуї (Італія) відбулася кон­ференція глав урядів європейських держав, метою якої було врегулювання післявоєнних економічних і фінансових проблем, а також розгляд «російського питання».

Оскільки, крім РСФРР, інші радянські республіки на конференцію не були запрошені, була прийнята угода, за якою делегація Росії отри­мала право укладати і підписувати міжнародні угоди і дого­вори від імені всіх республік.

До складу делегації РРФСР був включений X. Раковський.

Скориставшись протиріччями між великими державами, радянська делегація під час роботи конференції (квітень 1922 р. ) у містечку Рапалло, біля Генуї, уклала договір між РСФРР і Німеччиною.

У листопаді цього ж року в Берліні була укладена угода про поширення чинності російсько-німе­цького договору на Україну та інші радянські республіки.

Наприкінці 1922 — на початку 1923 р. Україна, Росія і Грузія в складі єдиної делегації взяли участь у роботі Лозаннської конференції, що розглянула питання про чорно морські протоки.

Справляючи тиск на Туреччину, Велика Британія домоглася того, що було прийняте несприят­ливе для України рішення про відкриття проток для військо­вих кораблів нечорноморських держав.