Опіки дихальних шляхів

Опіки дихальних шляхів стали спос­терігатися останнім часом нерідко. Не­залежно від ступеня та площі ура­ження слизової оболонки ці опіки за­раховують до категорії тяжких, бо вони становлять значну загрозу для життя потерпілих. Особливо небез­печні опіки, що поширюються на підзв'язкову ділянку гортані. Опіки дихальних шляхів спостерігаються при пожежах у житлових будівлях, на па­роплавах, при вибухах парових котлів, загоранні бензоцистерн, газопроводів тощо і зумовлені вдиханням потерпі­лими гарячих повітря, пари та диму. Опіки дихальних шляхів нерідко ком­бінуються з отруєнням потерпілих ток­сичними хімічними речовинами, що виділяються під час горіння побуто­вих приладів, які виготовляються пе­реважно з пластмасових компонентів.

Оскільки опіки дихальних шляхів майже завжди поєднуються з опіками шкіри, які передусім привертають до себе увагу, своєчасна діагностика інга­ляційних опіків дуже важлива. Клі­нічна симптоматика цих опіків у ранній період (у перші 8 год) обме­жується спазмом м'язів гортані, а пізніше — набряком та запаленням слизової оболонки дихальних шляхів, які зумовлюють порушення про­

хідності дихальних шляхів та дихання. Діагностика грунтується на таких клінічних ознаках та симптомах:

1) наявність опіків голови та шиї;

2) спалене волосся в носі;

3) охриплість голосу;

4) задишка та ціаноз;

5) "трубний" кашель;

6) стискуючий біль вздовж груднини;

7) запалення ротоглотки;

8) виділення харкотиння з доміш­ками сажі, кіптяви.

Різко підвищена кількість виділень із бронхів (бронхорея).

Всі такі хворі потребують обов'яз­кової госпіталізації. Діагноз за потре­би може бути верифікований з допо­могою фіброендобронхоскопії.

Лікування таких хворих полягає у диханні зволоженим киснем, туалеті бронхів, іноді з ендоскопією, інгаля­ція та введення бронхолітичних та му-колітичних засобів. Призначають та­кож кортизол чи преднізолон (50 мг на добу) як протинабряковий та про­тизапальний засіб, антибіотики, у разі наростання асфіксії роблять інтубацію трахеї та штучну вентиляцію легень. У деяких випадках проводять трахсо-стомію, але вдаються до неї за суво­рими показаннями, оскільки вона збільшує ризик розвитку сепсису. З огляду на це ускладнення багато ав­торів, зокрема американських, не ре­комендують застосовувати кортикосте­роїди. Проте вітчизняні комбустіологи не розділяють цей погляд і застосо­вують такі препарати у великих дозах (Р.Д. Рябая, Р.И. Кравченко, 1980; Н.Е. Повстяной, Г.П. Козинец, 1984).

 

Шок — це стан між життям та смертю; загальний тяжкий розлад життєво важливих функцій організму, спричинений порушенням нервової регуляції життєво важливих процесів; характеризується розладами гемодинаміки, дихання, обміну речовин.

В переносному значенні словом " Шок " позначають стан пригніченості, розгубленості.^[1]

При масивних пораненнях, опіках, тяжких травмах та захворюваннях виникає багато факторів, які негативно впливають на життєдіяльність усього організму. Це перш за все біль, крововтрата, шкідливі речовини, які утворюються у пошкоджених тканинах. Ці фактори викликають значне порушення функцій головного мозку та залоз внутрішньої секреції, котрі керують діяльністю усього організму, що проявляється дуже складною реакцією, яка називається шок.

Шок характеризується зростаючим пригніченням усіх життєвих функцій організму: діяльності центральної та вегетативної нервовових систем, кровообігу, дихання, обміну речовин, функцій печінки та нирок.

У залежності від причини розрізняють

· травматичний шок,

· опіковий шок,

· гемолітичний шок,

· геморрагічний шок (внаслідок крововтрати),

· анафілактичний шок (при непереносимості лікарських засобів),

· кардіогенний шок (при інфаркті міокарда),

· септичний шок (при загальній гнійній інфекції (сепсисі)) та ін.\

Травматичний шок — викликаний травмою важкий стан, що супроводжується вираженими порушеннями функцій життєво важливих органів, в першу чергу кровообігу і дихання. Найчастіше виникає внаслідок тяжких обширних пошкоджень, що супроводжуються крововтратою.

Сприятливими моментами до розвитку травматичного шоку є нервова та фізична втома, переляк, охолодження, наявність хронічних захворювань (туберкульоз, хвороби серця, обміну речовин тощо). Шок часто спостерігається у дітей, які погано переносять крововтрати, людей похилого віку, які дуже чутливі до больових подразників.

Травматичний шок може виникнути при пошкодженнях, що не супроводжуються великою крововтратою, особливо якщо травмовані найбільш чутливі, так звані рефлексогенні зони (грудна порожнина, череп, черевна порожнина, промежина).

Шок може виникнути відразу після травми, але можливий і пізній шок, через 2-4 години, частіше за все унаслідок неповного проведення протишокових заходів та його профілактики.

Перебіг

Упродовж травматичного шоку виділяють дві фази.

· Перша фаза - еректильна - виникає у момент травмування. Внаслідок больових імпульсів, що йдуть від зони ураження, виникає різке збудження нервової системи, підвищується обмін речовин, у крові підвищується вміст адреналіну, прискорюється дихання, спостерігається спазм кровоносних судин, посилюється діяльність ендокринних залоз - гіпофізу, надниркових залоз. Ця фаза шоку дуже короткочасна та проявляється явним психомоторним збудженням.

· Захисні властивості організму швидко виснажуються, компенсаторні можливості вгасають та розвивається друга фаза - торпідна (фаза загальмованості). В цій фазі виникає пригнічення діяльності нервової системи, серця, легенів, печінки, нирок. Токсичні речовини, що накопичуються у крові, викликають параліч судин та капілярів. Знижується артеріальний тиск, надходження крові до органів різко зменшується, посилюється кисневе голодування, — усе це дуже швидко може привести до загибелі нервових клітин та смерті постраждалого.

У залежності від тяжкості протікання торпідна фаза шоку поділяється на чотири ступеня.

· Шок І ступеню (легкий). Постраждалий блідий, свідомість ясна, іноді легка загальмованість, рефлекси знижені. Пульс прискорений, 90-100 ударів за хвилину, артеріальний тиск не нижче 100 мм рт.ст.

· Шок ІІ ступеню (середньої тяжкості). Виражена загальмованість, млявість, шкірні покриви та слизові оболонки бліді, акроцианоз. Шкіра вкрита липким потом, дихання прискорене та поверхове. Зіниці розширені. Пульс 120-140 ударів за хвилину, артеріальний тиск 80-70 мм рт.ст.

· Шок ІІІ ступеню (тяжкий). Стан постраждалого тяжкий, свідомість збережена, але навколишніх він не сприймає, на больові подразники не реагує. Шкірні покриви землисто-сірого кольору вкриті холодним липким потом, виражена синюшність губ, носа та кінчиків пальців. Пульс ниткоподібний, 140-160 ударів за хвилину, артеріальний тиск менш ніж 70 мм рт.ст. Дихання поверхове, часте, іноді зріджене. Можуть бути блювання, мимовільне сечовиділення та дефекація.

· Шок IV ступеню (преагонія або агонія). Свідомість відсутня. Пульс та артеріальний тиск не визначені. Тони серця дуже важко вислуховуються. Дихання агональне, по типу ковтання повітря.

Перша допомога при шоці

Своєчасно надана перша медична допомога при тяжкій травмі, пораненні попереджує розвиток шоку. При шоці перша допомога тим ефективніша, чим раніше вона надається. Вона повинна бути спрямована перш за все на усунення причин шоку (зняття або зменшення болю, зупинка кровотечі, проведення заходів, що покращують дихання та серцеву діяльність та попереджують загальне охолодження).

Зменшення болю досягається наданням хворому або пошкодженій кінцівці положення, при якому менше умов для посилення болю, проведенням надійної іммобілізації ушкодженої частини тіла. Гостроту болю необхідно зменшити (при можливості) знеболювальними, снодійними та седативними засобами: анальгіном, амідопірином, настоєм валеріани, барбамілом,седалгіном, діазепамом (седуксеном), еленіумом, триоксазином і т.д.

При відсутності знеболювальних постраждалому можна дати випити небагато (20-30 мл) спирту, горілки, вина (про це потрібно повідомити співробітників швидкої допомоги або стаціонару, куди буде доправлений хворий).

Боротьба з шоком при незупиненій кровотечі неефективна, тому необхідно швидше зупинити кровотечу - накласти джгут, стискаючу пов’язку та ін. При тяжкій крововтраті слід надати постраждалому положення, яке б покращувало кровопостачання до мозку - вкласти горизонтально або надати положення, при якому голова буде нижче тулуба. Для покращення дихання необхідно розстебнути одяг, що утруднює дихання, забезпечити (якщо необхідно) доступ свіжого повітря, надати постраждалому положення, яке б полегшувало дихання. Якщо є можливість, то доцільно дати якийсь засіб, тонізуючий діяльність серцево-судинної системи: 20-30 крапель лантозиду, 1-2 столові ложки мікстури Бєхтєрєва, 15-20 крапель (або 1 таблетку) адонізиду, 15-20 крапель настою конвалії або конвалієво-валеріанових крапель, корвалолу.

Пораненого у шоковому стані слід зігріти, для чого його вкривають, дають багато пиття - гарячий чай, каву, воду (якщо немає підозри на пошкодження черевної порожнини).

Наступним найважливішим завданням першої допомоги є організація негайного транспортування постраждалого у стаціонар. Транспортування постраждалого у шоковому стані повинне бути вкрай обережним, щоб не спричинити йому нових больових відчуттів та не збільшити тяжкість шоку. Краще за все транспортувати у спеціальній реанімаційній машині, в якій можна проводити ефективні заходи, спрямовані на ліквідацію порушень з боку нервової системи та боротьбу з болем шляхом введення наркотиків - морфіну, омнопону, промедолу, наркозу закисом азота, проведення новокаїнових блокад та ін.

Основним лікуванням порушень кровообігу при шоці є поповнення об’єму циркулюючої крові. Поповнюють крововтрату шляхом введення кровозамінних рідин (поліглюкин, гемодез, желатиноль), переливанням крові, розчинів глюкози та ізотонічного розчину хлорида натрію. Ці заходи можуть бути розпочатими вже у реанімаційному автомобілі. Введення адреналіну, норадреналіну, мезатону при шоці недоцільно і навіть небезпечно, тому що, звужуючи судини, ці засоби до поповнення об’єму крові погіршують кровопостачання до мозку, серця, нирок та печінки. У реанімобілі є можливість боротися з порушеннями дихання, застосовуючи кисневу терапію, а в важких випадках - штучну вентиляцію легень. У термінальних стадіях шоку може стати необхідним проведення прийомів оживлення - масажу серця та штучного дихання.

Слід пам'ятати, що шок легше попередити, ніж лікувати, тому при наданні першої допомоги травмованим необхідно виконувати 5 принципів профілактики шоку:

1. зменшення болю,

2. прийом чи введення всередину рідини,

3. зігрівання,

4. створення спокою та тиші навколо постраждалого,

5. обережне та правильне транспортування у лікувальний заклад.

Опіковий шок — шоковий стан організму людини при якому виникає загроза для життя внаслідок дії опікових чинників.

Прояви

Тривалість цього виду шоку від кількох годин до 3 діб з моменту отримання опіку. Все залежить від ступеня(глибини) та площі опіків, загального стану та віку пацієнта: чим більше ушкоджень і вони глибші тим коротша тривалість, та навпаки.

Як і при більшості видів шоків, опіковий, має 2 фази перебігу - еректильну та торпідну.

У першій фазі постраждалий збуджений, може кричати, плакати, стрибати (та інш.), здіснювати неадекватні вчинки. Цю фазу також називають фазою "яскравих проявів", вона завджи набагато коротша в часі, за торпідну або фазу "прихованих змін". ЦНС(центральна нервова система) швидко виснажується, і як наслідок настає гальмування, що проявляється різними ступенями порушення свідомості аж до непритомності. Також відбуваються інші тяжкі метаболічні зміни, централізація кровообігу, що сумарно приводить до розвитку опікової хвороби, смерті.

Вирізняють 4 ступені важкості проявів опікового шоку (I-ий легкий,IV-ий найтяжчий).

I ступінь — легкий о.шок. Свідомість збережена, шкірні покриви бліді. Непокоїть спрага, нудота, рідко - блювання. Помірна тахікардія, АТ — стійкий. В крові - незначна гемоконцентрація — Hb - до 150 г/л, Er — до 5*10^12 г/л, електролітний баланс в межах норми, функція нирок збережена.

II ступінь — шок середньої важкості. Свідомість збережена, однак постраждалі загальмовані. Видимі шкірні покриви, окрім обпечених ділянок, білід, сухі, холодні. Турбує лихоманка, спрага та нудота. Тахіпноє — 25 рухів за 1 хв, тахікардія до 120 уд/хв, гіпотензія. В крові — гемоконцентрація - Hb - до 160-180 г/л. Олігоурія, гематурія, альбумінурія.

III ступінь — важкий о.шок. Загальний стан дуже важкий. Свідомість збережена але сплутана(стопор), шкіра ціанотична, холодна. Турбує спрага та блювання. Тахіпноє — 25-30 рухів за 1 хв, тахікардія до 120-130 уд/хв, гіпотензія. В крові — значна гемоконцентрація — Hb - до 180-200 г/л. Олігоурія, гематурія, альбумінурія, уробілінурія. Проявляються перші ознакипарезу кишечника.

IV ступінь — дуже важкий шок. Свідомість відсутня, шкіра ціанотична, холодна. На перше місце виходять ознаки паралітичної кишкової непрохідності, блювання по типу "кавової гущі". Тахіпноє — більше 30 рухів за 1 хв, тахікардія, ниткоподібний пульс, гіпотензія — менше 100 мм.рт.ст. Неймовірно висока гемоконцентрація — Hb - до 200-240 г/л, Er — до 7-8*10^12 г/л, азотемія — 0,4-1,4 г/л, гіперкалійемія — понад 8 ммоль/л, гіпонатрійемія — менше 130 ммоль/л. Анурія.

Якщо постраждалий організм витримує о.шок самостійно чи з медичною допомогою, розвивається наступна стадія опікової хвороби - токсемія.

Лікування

Опіковий шок вимагає невідкладних як долікарських так і лікарських та високо-кваліфікованих дій, які забезпечать швидке та якісне виздоровлення постраждалого. Обсяг лікувальних заходів впершу чергу залежить від ступеня тяжкості опікового шоку.

Із загальних принципів невідкладної(долікарської) допомоги можна виділити:

· усунення пострадждалого від джерела опіку,

· звільнення від одягу обпечені ділянки,

· перевірка наявності життєвоважливих функцій, при їх відсутності — серцево-легенва реанімація,

· знеболення — внутрішньом'язево або внутрішньовенно вводять наркотичні анальгетики, на до госпітальному етапі можна давати таблетовані (краще, швидкорозчинні) анальгетики,

· охолодження обпечених ділянок, накладання асептичної пов'язки, імобілізація ліктьової вени, введення кровозамінників та сольових розчинів, препаратів які впливають на реологічнівластивості крові,

· термінова госпіталізація машиною швидкої допомоги.

1. Транспортна іммобілізація і її вигляд и
Слово «іммобілізація» означає «нерухомість», і під іммобілізацією розуміють створення нерухомості (спокою) пошкодженої частини тіла.
Іммобілізація застосовується при переломах кісток, пошкодженнях суглобів, нервів, великих пошкодженнях м'яких тканин, важких запальних процесах кінцівок, пораненні великих судин і обширних опіках. Іммобілізація буває двох видів»: транспортна і лікувальна.
Транспортна іммобілізація, або іммобілізація на час доставки хворого в стаціонар, незважаючи на те що є тимчасовим заходом (від декількох годин до декількох днів), має велике значення як для життя потерпілого, так і для подальшого перебігу і результату ушкодження. Здійснюється транспортна іммобілізація за допомогою спеціальних шин, шин, виготовлених з підручних матеріалів, і шляхом накладення пов'язок.

2. Засоби іммобілізації та її основні принципи
Транспортні шини поділяються на фіксують і поєднують фіксацію з витяжкою.
З фіксують найбільше поширення отримали шини фанерні, дротяно-сходові, дощаті, картонні.
До поєднує фіксацію з витяжкою належать шини Томаса - Виноградова та Дітеріхса. При транспортуванні на далеку відстань використовуються також тимчасові гіпсові пов'язки.
Фанерні шини виготовляються з тонкої фанери і застосовуються для іммобілізації верхніх і нижніх кінцівок.

Дротяні шини (типу Крамера) виготовляються двох розмірів (110x10 і 60 x10 см) із сталевого обпаленого дроту і мають форму сходів. Завдяки можливості надати шині будь-яку форму (моделювання), дешевизні, легкості і міцності сходова шина отримала широке розповсюдження.
Сітчаста шина виготовляється з м'якої тонкої дроту, добре моделюється, портативна, проте недостатня міцність обмежує її застосування.

Шина Дитерихса сконструйована радянським хірургом М.М. Дітеріхс (1871-1941) для іммобілізації нижньої кінцівки. Шина дерев'яна, пофарбована. Останнім часом шину виготовляють з легкого нержавіючого металу.

Гіпсова пов'язка зручна тим, що її можна виготовити будь-якої форми. Іммобілізація цієї шиною особливо зручна при пошкодженні гомілки, передпліччя, плеча. Незручність полягає в тому, що при транспортуванні в цій шині треба вичекати час не тільки до затвердіння, але і до висихання, особливо в зимовий час.

Так як на місці події не завжди виявляються шини для транспортної іммобілізації, доводиться користуватися підручним матеріалом або імпровізованими шинами. Для цієї мети використовують палиці, дощечки, шматки фанери, картону, парасольки, лижі, щільно скачану одяг і ін Можна також прибинтувати верхню кінцівку до тулубу, а нижню до здорової ноги - аутоіммобілізація.
Основні принципи транспортної іммобілізації наступні.

1. Шина обов'язково повинна захоплювати два, а іноді і три суглоба.

2. При іммобілізації кінцівки необхідно по можливості надати їй середньофізіологічному положення, а якщо це неможливо - такий стан, при якому кінцівка найменше травмується.

3. При закритих переломах необхідно до закінчення іммобілізації провести легке і обережне витягування пошкодженої кінцівки по осі.

4. При відкритих переломах вправлення уламків не виробляється - накладають стерильну пов'язку і кінцівку фіксують у тому положенні, в якому вона знаходиться.

5. Знімати одяг з потерпілого не потрібно.

6. Не можна накладати жорстку шину прямо на тіло: необхідно підкласти м'яку підстилку (вата, сіно, рушник і т.д.).

7. Під час перекладання хворого з нош пошкоджену кінцівку повинен тримати помічник.

8. Треба пам'ятати, що неправильно виконана іммобілізація може принести шкоду в результаті додаткової травматизації. Так, недостатня іммобілізація закритого перелому може перетворити його у відкритий і тим самим погіршити травму і погіршити її результат.

3. Транспортна іммобілізація при ушкодженнях шиї, хребта, тазу
Транспортна іммобілізація при пошкодженні шиї. Іммобілізацію шиї і голови виробляють за допомогою м'якого кола, ватно-марлевої пов'язки або спеціальної транспортної шини Єланського
1.При іммобілізації м'яким підкладним колом потерпілого укладають на носилки і прив'язують щоб уникнути рухів. Ватно-марлевий коло кладуть на м'яку підстилку, а голову потерпілого - на коло потилицею в отвір.
2.Іммобілізацію ватно-марлевою пов'язкою «коміром типу Шанца» можна проводити в тому випадку, якщо немає утрудненого дихання, блювання, збудження. Комір повинен упиратися в потиличний бугор і в обидва сосцевидних відростка, а знизу спиратися на грудну клітку. Це усуває бічні рухи голови під час транспортування.
3.При іммобілізації шиною Єланського забезпечують більш жорстку фіксацію. Шина виготовлена ​​з фанери, складається з двох половин-стулок, скріплених між собою петлями. У розгорнутому вигляді шина відтворює контури голови і туловіша. У верхній частині шини є виїмка для потиличної частини голови, з боків якої набито два напівокружної валика з клейонки. Шину тасьмами кріплять до тулуба і навколо плечей. На шину накладають шар вати.

Транспортна іммобілізація при ушкодженнях хребта. Мета іммобілізації при пошкодженні хребта полягає насамперед в усуненні рухливості пошкоджених хребців під час транспортування, розвантаження хребта і надійної фіксації області ушкодження.

Транспортування потерпілого з ушкодженням хребців завжди становить небезпеку поранення змістилися хребці речовини спинного мозку. Іммобілізацію при пошкодженні нижньогрудних і верхніх поперекових хребців виробляють на носилках у положенні потерпілого на животі з підкладанням під груди і голову подушки або згорнутої одягу для розвантаження хребта. Якщо носилки обладнані як жорсткі (щит, фанерні шини, лист фанери і т.д.), на пащі укладають згорнуте в кілька разів ковдру, а вже на нього горілиць кладуть потерпілого. Важливим моментом в транспортуванні хворого з пошкодженням хребта є укладання його на ноші, яку повинні виконувати 3-4 людини.

Транспортна іммобілізація при пошкодженні таза. Іммобілізація кісткових ушкоджень таза - задача важка, тому що навіть мимовільні рухи нижніх кінцівок можуть викликати зсув уламків. Для іммобілізації при пошкодженні таза потерпілого укладають на жорсткі ноші, надавши йому положення з напівзігнутими і злегка розведеними кінцівками, що призводить до розслаблення м'язів і зменшення болю. Під колінні суглоби підкладають валик (ковдра, одяг, згорнута подушка і т.д.).

4. Транспортна іммобілізація при ушкодженнях верхніх і нижніх кінцівок
Транспортна іммобілізація при пошкодженні плечового пояса. При пошкодженні ключиці і лопатки основна мета іммобілізації - створення спокою та усунення дії тяжкості руки і плечового поясу, що досягається за допомогою косинки або спеціальних шин. Іммобілізацію косинкою виробляють шляхом підвішування руки з валиком, вкладеним в пахвову ямку.
Можна проводити іммобілізацію пов'язкою типу Дезо.

Транспортна іммобілізація при ушкодженнях грудної клітини. Для іммобілізації грудної клітини, особливо при переломі грудини і ребер, накладають пов'язку, що давить з марлі або зшитих рушників та потерпілому надають положення напівсидячи. Іммобілізацію можна здійснити і липким пластиром.

Транспортна іммобілізація при ушкодженнях верхніх кінцівок. Пошкодження плеча. При переломах плечової кістки у верхній третині іммобілізацію здійснюють наступним чином: руку згинають у ліктьовому суглобі під гострим кутом так, щоб кисть лягла на сосок протилежної сторони. У пахвову ямку кладуть ватно-марлевий валик і прибинтовують його через груди до здорового надплечью. Передпліччя підвішують на косинці, а плече фіксують до тулуба бинтом.
Іммобілізацію сходової шиною роблять при переломах діафіза плечової кістки. Сходову шину для іммобілізації обгортають ватою і моделюють по неушкодженої кінцівки хворого або за здоровій людині такого ж зростання, що і хворий. Шина повинна фіксувати три суглоба - плечовий, ліктьовий і променевозап'ястний.

У пахвову западину пошкодженої кінцівки вкладають ватно-марлевий валик. Бинтами шину фіксують до кінцівки і тулуба. Іноді руку підвішують на косинці. При локалізації перелому в області ліктьового суглоба шина повинна охоплювати плече і доходити до п'ястно-фалангових зчленувань.

Іммобілізацію фанерною шиною виробляють накладенням її по внутрішній стороні плеча та передпліччя. Шину прибинтовують.

Пошкодження передпліччя. При іммобілізації передпліччя необхідно вимкнути руху в ліктьовому і променевозап'ястному суглобах. Іммобілізацію здійснюють сходової або сітчастої шиною після того, як вона вигнута жолобом і обкладена м'якою підстилкою. Шину накладають по зовнішній поверхні постраждалої кінцівки від середини плеча до п'ястно-фалангових зчленувань. Ліктьовий суглоб згинають під прямим кутом, передпліччя призводять в середнє положення між Пронація і супінація, кисть трохи розгинають і призводять до живота. У долоню вкладають щільний валик, шину подбінтовивают до кінцівки і руку підвішують на косинці.

При іммобілізації фанерною шиною щоб уникнути пролежнів обов'язково підстеляють вату. Для іммобілізації передпліччя можна використовувати і підручнийматеріал, дотримуючись основні положення для створення нерухомості пошкодженої кінцівки.

Пошкодження лучезапястного суглоба і пальців кисті. При пошкодженнях в області лучезапястного суглоба кисті і пальців широко користуються сходової або сітчастої шиною, зігнутої у вигляді жолоба, а також фанерними шинами у вигляді смуг від кінця пальців до ліктя. Шини обкладають ватою і накладають з долонної сторони. Шину прибинтовують до руки, залишаючи пальці вільними для спостереження за кровообігом.

Кисті надають середнє фізіологічне положення, а в долоню вкладають щільний валик.
Транспортна іммобілізація при ушкодженнях нижніх кінцівок. Правильною іммобілізацією при пошкодженні стегна потрібно вважати таку, яка захоплює відразу три суглоба і шина йде від пахвової западини до щиколотки.

Іммобілізація шиною Дітеріхса. Шина Дитерихса поєднує необхідні умови для правильної іммобілізації при переломі стегнової кістки - фіксацію і одночасне тяжіння. Шина придатна для всіх рівнів перелому стегна і гомілки. Шина складається з двох дерев'яних розсувних планок різної довжини (одна 1,71 м, інша 1,46 м), шириною 8 см, дерев'яної підставки під стопу (підошва) для витягування та палички-закрутки з шнуром (рис. 26). Довгу планку накладають на зовнішню поверхню стегна від пахвової западини, а коротку - на внутрішню поверхню ноги. Обидві шинки мають вгорі для упору поперечні розпірки. Оскільки планки розсувні, їм можна надати будь-яку довжину в залежності від зростання потерпілого. До стопі прибинтовують «підошву», яка має кріплення для шнура; на внутрішній планці шини шарнірно закріплений упор з отвором, через яке проводиться шнур. Після накладення шини закручують шнур до натягу. Шину фіксують х тілу м'якими бинтами.

При одночасних переломах кісточок, пошкодженнях гомілковостопного суглоба і стопи шину Дитерихса накладати не можна.

Іммобілізація сходової шиною. Для мобілізації сходової шиною при переломах стегна беруть три шини: дві з них зв'язують по довжині від пахвової западини до краю стопи з урахуванням її загинання на внутрішній край стопи, а третина шина йде від сідничної складки до кінчиків пальців. При наявності шин можна накласти і четверту - від промежини до внутрішнього краю стопи.

Іммобілізацію фанерними шинами здійснюють так само, як і сходовими. Імпровізоване шинування при переломах стегна виробляють різними підручними пристосуваннями. У разі їх відсутності можна прибинтувати пошкоджену ногу до здорової. Транспортна іммобілізація гомілки. Проводиться за допомогою: спеціальних фанерних шин, дротяних сходових шин, шини Дитерихса і імпровізованих шин. Для правильного накладення шини при переломах кісток гомілки потрібно, щоб помічник підняв її за п'яту і, як ніби знімаючи чобіт, почав плавно тягнути її. Потім шини з зовнішньої і внутрішньої сторін прибинтовують з розрахунком заходження їх вгорі за колінний суглоб, а внизу - за гомілковостопний. Найбільш зручною і портативної при переломах гомілки є сходова шина, особливо в поєднанні з фанерною. Іммобілізація досягається акладенням по задній поверхні кінцівки від сідничної складки добре змодельованої по контурах кінцівки сходової шини з додаванням двох фанерних шин з боків.
Шини фіксують марлевим бинтом.