Порівняйте провідні напрями економічної думки (50-80-ті роки ХХст)

Розвиток ек думки у 1950-1980 рр можна умовно розмежувати на два періоди: 1) сер 1940-х-сер 1970-х рр. (домінування кейнсіанства (неокейнсіанства)); 2) сер 1970-х – 1980-ті рр. (неокласичне відродження (неоконсерватизм) та посилення впливу неоінституціоналізму).

У перший період плідними стають дослідження, пов’язані з проблематикою економічного зростання. Упродовж 1950-1970-х рр. вони становлять центральну вісь ек думки та основних напрямів ек теорії. Насамперед це стосується неокейнсіанства. Після Другої світової війни послідовники Кейнса – Р. Харрод, О. Домар, Е. Хансен запропонували теорію антициклічного регулювання економіки з урахуванням фактору динаміки. Головне завдання неокейнсіанці вбачали у створенні моделі стабільного економічного зростання, що відповідало прагненням ділових кіл та й усього населення.

Від середини 1970-х років кейнсіанство втрачає впливові позиції в теоретичній і практичній площинах, а посткейнсіанцям довелося вести пошуки форм і методів захисту своїх позицій.

У дослідженнях умов і факторів економічного зростання в межах неокласичного напряму відбувається перехід від застосування статичного підходу до динамічного. Британець Дж. Мід (1907—1995) робить важливийвисновок стосовно того, що стале зростання буде досягнуто, якщо темпзростання капіталу дорівнюватиме зростанню національного доходу.

Неокласична модель зростання американця Р. Солоу (р.н. 1924) доводила, що вища норма заощаджень забезпечує вищу капіталоозброєність працівника, а отже, і вищий темп збалансованого зростання. Вже на початку 60-х років ХХ ст. Дж. Мід, а разом із ним М. Алле (р.н. 1911) та Дж. Робінсон (1903—1983) узгоджують власні ідеї із так званим золотим правилом нагромадження капіталу, сформульованим американським економістом Е. Фелпсом (р. н. 1933). За фелпсівським «золотим правилом» критерієм визначення норми заощаджень має бути максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання.

У повоєнний період відбувається процес модифікації ек систем. Саме у цей період у найблагополучніших країнах Заходу формується система змішаної економіки, яка поєднує ринкові принципи організації господарства і розвинену систему соціальних гарантій. Найудалішим її варіантом прийнято вважати соціальне ринковегосподарство. Розроблення теоретичних засад цієї моделі належить представникам неоліберального напряму, започаткованого в Німеччині у 1930-х

роках професором Фрайбурзького університету В. Ойкеном (1891—1950). Після краху Третього рейху неолібералізм переживає друге народження йтрансформується в концепцію соціальної ринкової економіки (її фундаторами стали А. Мюллер-Армак (1901—1978), В. Рьопке (1899—1966), А. Рюстов (1885—1963)). Економічну політику, ґрунтовану на цій теорії, проводили канцлери ФРН К. Аденауер (1876—1967) та Л. Ерхард (1897—1977), проголосивши соціальне ринкове господарство альтернативою і соціалізму, ікапіталізму.

У другій половині ХХ ст. подальшого розвитку набуває інститут приватної власності, на думку представника неоліберального напряму Л. Мізеса (1881—1973) — «необхідний реквізит цивілізації і матеріального добробуту», та «найважливіша гарантія свободи» на переконання Ф. Хайєка (1899—1992).

В економічній думці найпоширенішою стає американська теорія НТР, сформована переважно завдяки ідеям послідовного представника системного підходу П. Друкера (1909—2005). Цей американський вчений визначив принципові відмінності нового, повоєнного виробництва, яке розвивається, на його думку, не так за рахунок нових інвестицій, як за рахунок нових знань

про саму працю (її організацію), а також за рахунок нових спеціалістів —промислових інженерів, які застосовують ці знання.

Упродовж другого періоду розвитку економічної думки (середина 1970-х— 1980-ті роки) відбувається перегрупування основних її напрямів: втрата кейнсіанством перших позицій і актуалізація неокласики у вигляді економічного неоконсерватизму. Зміни, що відбулися в економічному розвитку провідних країн Заходу, по-новому поставили старе питання стосовно оп-

тимального співвідношення державного регулювання та стихійних ринкових сил. Серцевиною неоконсерватизму стає монетаризм, який акцентує увагуна регулюванні економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Теорія економіки пропозиції, а також теорія раціональних очікувань доповнюютьструктурну цілісність неоконсервативного напряму. (р. н. 1910), А. Алчіаном (р. н. 1914) та ін., теорія праввласності (приватна сфера) акцентує увагу на виграші в добробуті, який забезпечують правові інституції (судова система тощо). Не менш плідними в неоінституціоналізмі є розробки Д. Норта (р. н. 1920) та О. Вільямсона (р.н. 1932).

89. Розкрийте суть впливу плану Маршалла, Бреттон-Вудської та Ямайської систем на трансформацію фінансово-торговельної системи у повоєнний період (50-80-ті роки ХХ ст.).

Фактор війни підірвав фінансово-грошову сферу та інвестиційну складову націон. економік європ. цивілізаціі. Стабілізувати фінасово-грошову сферу та її інвестиційну складову національних економік європейської цивілізації був по­кликаний план Маршалла, ініційований урядом США. Стосовно процесу відродження Європи план Маршалла передбачав тимчасове припинення дії принципів еко­н лібералізму (на чотири роки). Передбачалося зосере­дитися на виконанні таких завдань: модернізація інфраструктури, збільшення обсягів виробництва, більш рівномірний розподіл важкої індустрії, раціоналізація ви­робництва в с/г та легкій промисл, грошова і фінансова стабілізація. Принцип плану пе­редбачав, що Європа має перебрати на себе ініціативу його реалі­зації в життя.

Реалізація плану Марш мала низку наслідків.

1.новий імпульс отримала промислова реконструкція країн та поновлення транспортної інфраструктури Західної Європи.

2. створено умови для модернізації індустріального й с/г обладнання, що позитивно позначилося на продуктивних силах націон економік Зах Європи.

3. на стабільний рівень було виведено темпи вироб­ництва продукції, полегшилися внутрішньоєвроп розрахун­ки та розрахунки із боргами країн Західної Європи.

4. відбулося пожвавлення фінансового ринку та розширення світової торгівлі зі специфікою до відкриття євро­п ринку збуту для США і Канади,

5. розпочалося відновлення європ середнього класу - гаранта політ стабільності і сталого розвитку.

6. було усунено загрозу комунізму для Зах Європи.

У 1944р. було створено МВФ(між нар. валютний фонд). МВФ розпочав функціонування у 1947 року. Метою діяльності МВФ було сприяння розвитку міжнар торгівлі й валютної співпраці шляхом управління структурою обмінних курсів різних світових валют, а також фі­нансування короткотривалих дисбалансів у міжнародних пла­тіжних відносинах.

Під час підписання «бреттон-вудської» угоди 1944р було утвердже­но створення стабілізаційного фонду в межах МВФ. Тоді ж було прийнято рішення про заснування міжнародної інвестиційної ор­ганізації, яка дістала назву «Міжнародний банк реконструкції та розвитку» (МБРР), або Світовий банк, метою діяльності якого було надання довготермінових позик для реконструкції зруйно­ваних війною економік, а в подальшому — сприяння розвитку найбідніших країн світу.

Бреттон-Вудська валютна система була побудована на теоретичних положеннях кейнсіанства (концеп-ція введення інститутів наднаціонального регулю-вання, надання долару статусу резервної валюти).

Багато років ця система працювала досить ефек-тивно. Проте, з другої половини 60-х рр. хронічний дефіцит державного бюджету США разом із загальним дефіцитом платіжного балансу пере-творили долар на вельми нестійку валюту. Уряди зарубіжних країн почали масово позбавлятись американської валюти. Як наслідок – швидко скоротились золоті запаси США і у 1971 р. президент Р.Ніксон оголосив про припинення обміну доларів на золото. Це означало крах Бреттон-Вудської валютної системи, після чого посилилась критика кейнсіанців, як її ініціаторів.

У січні 1976 р в місті Кінгстон (Ямайка) на нараді представників країн-членів МВФ підписано угоду, якою започатковано нову систему валютних курсів- «ямайську». У новій системі курси валют більшості країн вільно коливаються («плавають») на світових валютних ринках відповідно до зміни попиту і пропозиції. За необхідності центральні банки країн здійснюють грошові інтервенції, щою стабілізувати або змінити курси валют. Плаваючі курси залишали уряди країн наодинці з інфляційними механізмами.