Розкрийте причини та зміст еволюції кейнсіанської теорії: теорія Дж. М. Кейнса,неокейнсіанство, посткейнсіанство

Починаючи з 1929 р. у світі набувають популярності економічні праці Джона Мейнарда Кейнса

(1883—1946). Вчення Кейнса з наголосом на необхідність розв’язання проблем попиту і безробіття, що виступали на передній план саме в періоди економічних депресій, практично стало теоретичною основою Нового курсу Ф. Рузвельта. Дж. М. Кейнс, залишаючись на позиціях ринкової економіки,

вихід з економічної кризи бачив у посиленні ролі держави в регулюванні економічних процесів.

Крок уперед полягав і в новому формулюванні умов економічної рівноваги. Дж. Кейнс стверджував, що рівність попиту та пропозиції здатна встановлюватися не тільки в умовах повного завантаження ресурсів, але й у разі неповного завантаження.

У кейнсіанській моделі макроекономічної рівноваги значну роль відведено концепції «мультиплікатора», згідно з якою зростання інвестицій автоматично зумовлює пропорційне зростання національного доходу та зайнятості, а коефіцієнтом пропорційності слугує величина «мультиплікатора».

Спочатку антикризова політика керувалась уже відомими методами, що ґрунтувалися на філософії індивідуалізму. Однак незабаром стало очевидним, що доктрина «невтручання» держави в економічне життя, що спиралася на концепцію ринкового саморегулювання, не дає бажаних результатів. Відбувається криза кейнсіанства.

У 1940-1970-х рр. плідними стають наукові дослідження, пов’язані з проблематикою економічного зростання. Упродовж 1950—1970-х років вонистановлять центральну вісь економічної думки та основних напрямів економічної теорії. Насамперед це стосується неокейнсіанства, яке стає продов-

женням ортодоксального кейнсіанства — теоретичного підґрунтя державного регулювання ринкової економіки. Після Другої світової війни послідовники Кейнса — Р. Харрод (1900—1978), О. Домар (1914—1997),Е. Хансен (1887—1975) запропонували теорію антициклічного регулювання

економіки з урахуванням фактору динаміки. Головне завдання неокейнсіанці вбачали у створенні моделі стабільного економічного зростання, що відповідало прагненням ділових кіл та й усього населення.

Від середини 1970-х років кейнсіанство втрачає впливові позиції в теоретичній і практичній площинах, а посткейнсіанцям довелося вести пошуки форм і методів захисту своїх позицій.

У дослідженнях умов і факторів економічного зростання в межах неокласичного напряму відбувається перехід від застосування статичного підходу до динамічного. Британець Дж. Мід (1907—1995) робить важливийвисновок стосовно того, що стале зростання буде досягнуто, якщо темпзростання капіталу дорівнюватиме зростанню національного доходу.

Неокласична модель зростання американця Р. Солоу (р.н. 1924) доводила, що вища норма заощаджень забезпечує вищу капіталоозброєність працівника, а отже, і вищий темп збалансованого зростання. Вже на початку 60-х років ХХ ст. Дж. Мід, а разом із ним М. Алле (р.н. 1911) та Дж. Робінсон (1903—1983) узгоджують власні ідеї із так званим золотим правилом нагромадження капіталу, сформульованим американським економістом Е. Фелпсом (р. н. 1933). За фелпсівським «золотим правилом» критерієм визначення норми заощаджень має бути максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання.

У повоєнний період відбувається процес модифікації ек систем. Саме у цей період у найблагополучніших країнах Заходу формується система змішаної економіки, яка поєднує ринкові принципи організації господарства і розвинену систему соціальних гарантій. Найудалішим її варіантом прийнято вважати соціальне ринковегосподарство. Розроблення теоретичних засад цієї моделі належить представникам неоліберального напряму, започаткованого в Німеччині у 1930-х

роках професором Фрайбурзького університету В. Ойкеном (1891—1950). Після краху Третього рейху неолібералізм переживає друге народження йтрансформується в концепцію соціальної ринкової економіки (її фундаторами стали А. Мюллер-Армак (1901—1978), В. Рьопке (1899—1966), А. Рюстов (1885—1963)). Економічну політику, ґрунтовану на цій теорії, проводили канцлери ФРН К. Аденауер (1876—1967) та Л. Ерхард (1897—1977), проголосивши соціальне ринкове господарство альтернативою і соціалізму, ікапіталізму.

У другій половині ХХ ст. подальшого розвитку набуває інститут приватної власності, на думку представника неоліберального напряму Л. Мізеса (1881—1973) — «необхідний реквізит цивілізації і матеріального добробуту», та «найважливіша гарантія свободи» на переконання Ф. Хайєка (1899—1992).

В економічній думці найпоширенішою стає американська теорія НТР, сформована переважно завдяки ідеям послідовного представника системного підходу П. Друкера (1909—2005). Цей американський вчений визначив принципові відмінності нового, повоєнного виробництва, яке розвивається, на його думку, не так за рахунок нових інвестицій, як за рахунок нових знань

про саму працю (її організацію), а також за рахунок нових спеціалістів —промислових інженерів, які застосовують ці знання.

Упродовж 1970-1980-х рррозвитку економічної думки (середина 1970-х— 1980-ті роки) відбувається перегрупування основних її напрямів: втрата кейнсіанством перших позицій і актуалізація неокласики у вигляді економічного неоконсерватизму. Зміни, що відбулися в економічному розвитку провідних країн Заходу, по-новому поставили старе питання стосовно оп-

тимального співвідношення державного регулювання та стихійних ринкових сил. Серцевиною неоконсерватизму стає монетаризм, який акцентує увагуна регулюванні економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Теорія економіки пропозиції, а також теорія раціональних очікувань доповнюютьструктурну цілісність неоконсервативного напряму. (р. н. 1910), А. Алчіаном (р. н. 1914) та ін., теорія праввласності (приватна сфера) акцентує увагу на виграші в добробуті, який забезпечують правові інституції (судова система тощо). Не менш плідними в неоінституціоналізмі є розробки Д. Норта (р. н. 1920) та О. Вільямсона (р.н. 1932).