2018-01-08
170
Основою економіки українських земель традиційно було
сільське господарство. Велике значення мала система
рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було по-
ширене орне землеробство, у лісових районах — підсічне. В
XI—XIII ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною
переважала практично на всій території, співіснуючи з пе-
релоговою та підсічною. Головними землеробськими робо-
тами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При
трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі,
зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура
грунту.
У Київській Русі основним знаряддям обробітку грунту
було широколопатеве рало. Перша згадка про плуг міститься
в літописі від 981 p., але поширився він в Україні у XII—
XIII ст. За своїми розмірами український плуг був здебіль-
шого невеликим. Він значно поліпшував якість обробітку
грунту, завдяки чому в нього проникало більше вологи,
повітря, тепла, а це в свою чергу підвищувало родючість.
З часом плуг удосконалили, чіпляючи колісний передок, що
надавало йому потрібної стійкості, вирівнювало борозни.
Плуг коштував дорого і потребував значної тяглової сили
та двох людей — орача і погонича. Застосовували плуг зде-
більшого в феодальній вотчині. У селянському господарстві
поширенішим було рало. Далі воно перетворилося на зна-
ряддя розпушування вже зораного грунту. На Поліссі ора-
ли сохою, робочою частиною якої є дворога розсоха, на яку
набивали два сошники. Українська соха ("литовка", полі-
ська) мала свої особливості: дві полиці у формі клина, що
закріплювалися нерухомо. Соха не перевертала, а підрізу-
вала шар грунту знизу, розпушувала його. Для післяорного
обробітку грунту використовували вузьколопатне рало та
борони. В Київській Русі знали кілька видів борон — суко-
ватку, плетушку і тесану.
Урожай збирали залізними серпами. Обмолочували ціпа-
ми на току. Обмолочене зерно провіювали і зберігали в спе-
ціально обладнаних ямах-льохах. Воно могло зберігатися у
таких сховищах кілька років. Це полегшувало становище
у неврожайні роки. Зерно мололи на ротаційних ручних
кам'яних жорнах. У XII ст. з'явились водяні млини. З
інших сільськогосподарських знарядь праці використову-
вали коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі,
вила, сокири, ціпи тощо.
В Україні-Русі культивували жито, пшеницю, овес, про-
со, гречку. Жито вирощували в північних районах, а пше-
ницю — у південних. Зерно використовували в харчуванні,
ним сплачували данини і годували худобу. Ячмінь виро-
щували для пивоваріння. Пшоно було одним з основних
продуктів харчування населення. Овес йшов переважно на
корм коням. З бобових культур вирощували: горох, квасо-
лю, сочевицю, боби. Рівень продуктивності був досить висо-
ким. Так, середня врожайність зернових досягала сам-6,2,
тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна.
Важливе місце у селянському господарстві посідало ви-
рощування технічних культур. У селянському господарстві
посіви льону і коноплі були обов'язковими, тому що слугу-
вали сировиною для виготовлення тканин на вертикаль-
них, а пізніше і на горизонтальних верстатах. З коноплі та
льону виготовляли також олію.
Поряд з зерновими і технічними вирощували городні
культури. Найпоширенішими були капуста, ріпа, цибуля,
часник, мак, гарбузи, дині.
З найдавніших часів в Україні було поширене садівниц-
тво. Сади насаджували монастирські та феодальні госпо-
дарства, а також заможні селяни. Є згадки про сади Києво-
Печерського монастиря. Галицько-волинський літопис по-
відомляє, що князь Данило у новій столиці Холмі "посадив
гарний сад". Вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, горіх,
черешню, малину, порічки, смородину, аґрус, барбарис, ви-
ноград. Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець,
кіз, свиней, свійську птицю — курей, качок, гусей. За "Русь-
кою Правдою", крадіжка худоби вважалася одним із най-
важчих злочинів, її кількість була ознакою заможності та
багатства. У господарствах князів і бояр тримали багато
коней, які були потрібні на час військових походів та безпе-
рервних феодальних війн. У гірських районах Галичини,
Північної Буковини і Закарпаття, на високогірних луках і
полонинах основою тваринництва було вівчарство.
Основні види господарства доповнювали промисли. Сте-
пи, ліси, Карпатські гори — ідеальні умови для бджільниц-
тва, яким займалися князі, бояри, прості люди. В XIV ст. в
Україні з'явилися перші пасіки, які поступово поширили-
ся в лісостепових і степових районах. Окремі села, що на-
лежали князеві або великим боярам, спеціалізувалися на
бджільництві, сплачували податок медом. З меду виготов-
ляли різні напої, поширені ще з антських часів. У великій
кількості заготовляли віск, з якого виробляли свічки.
Значну роль у господарстві мало мисливство. Полюва-
ли на диких коней, зубрів, турів, оленів, кабанів, ведмедів.
Особливо цінувалися хутрові звірі. Як зазначав літописець,
поляни "платили данину по білій вивірці від диму", дерев-
322
ляни — "по чорній куні". Полювання було для князів най-
улюбленішим заняттям. З вичинених шкур вбитих звірів
виготовляли одяг і у військовій справі — боброві тули (са-
гайдаки), вовчі та борсукові приблиці (шоломи), деякими з
них вкривали коней.
З незапам'ятних часів українці займалися рибальством.
У річках була незліченна кількість риби: білуги, осетрів,
сомів, стругів (форелі), лящів, кленів, мерен, вугрів, линів,
коропів, окунів, щук. Їх виловлювали вудками, сітями, нево-
дами, менежками, саками і просто руками. В XIV—XV ст.
рибу ловили у ставах, які спеціально гатили на невеликих
річках. Рибу вміли солити та сушити. У раціоні українців
були поширені продукти збиральництва: гриби, ягоди, дикі
плоди, горіхи. Особливо зростала роль збиральництва у не-
врожайні роки.
1.2. Ремесла. Міста
Ремесла і промисли на території України пройшли три-
валий шлях розвитку. В другій половині І тис. н. е. пере-
важала реміснича промисловість. Найпоширенішими її ви-
| дами були прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева і каме-
ню. Ремісничого характеру набуло залізоробне, гончарне,
t ювелірне виробництво.
', Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та
' ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним за-
| няттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто
| виходила на поверхню. Наявність великих лісових масивів
| забезпечувала виробництво деревного вугілля. Залізо ви-
|плавляли у сиродутних горнах. Отримували крицю — в'яз-
іку масу, яку для надання твердості проковували, варили
|кілька разів. Існувало вже до 20 видів ковальських виробів:
|йнаряддя праці, воєнне спорядження, побутові речі тощо.
| Значних успіхів досягло гончарне ремесло. До кінця
11 тис. н. е. гончарний круг поширився по всій території
|України, витіснивши ліплену кераміку. Це виявилося в удос-
коналенні техніки виробництва, його подальшій спеціалі-
зації, збільшенні кількості галузей.
Київська доба ознаменувалася розквітом ремесла. Ре-
місники мешкали в містах, феодальних замках, боярських
вотчинах, сільських поселеннях. Міське ремесло відрізня-
лося від сільського складністю, розгалуженістю, вироби —
якістю. Існувало понад 60 видів ремесел.
Провідними галузями були металургія та обробка залі-
за. Відбулася спеціалізація ковальської справи. За даними
археологічних досліджень, налічувалося до 150 видів ви-
робів із заліза і сталі. Найбільше знайдено предметів для
ведення сільського господарства — сокир, серпів, кіс, на-
ральників, лопат, ножів, цвяхів, шдков, кресал, пряжок, замків,
ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлен-
ня зброї, кольчуг. При виробленні залізних і сталевих ре-
чей застосовували зварювання, карбування, різання, обпи-
лювання, полірування, паяння. Проводилися наварювання
сталевих лез і термічна обробка заліза. Існувало до 16 спе-
ціальностей ремісників з обробки заліза і сталі.
Давньоруські ремісники досягли високої майстерності
в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володи-
мир, Галич і Холм. За словами літописця, в Холмі для церкви
Святої Богородиці майстри вилили поміст з міді й чистого
олова, що "блищав, як дзеркало". Для цього храму частину
дзвонів привезли з Києва, а решту вилили на місці. За на-
казом волинського князя Володимира Васильковича було
вилито мідні двері для церкви в Любомлі. І по сьогодні
красується в кафедральному храмі Святого Юра у Львові
дзвін-велет, вилитий місцевими майстрами в 1341 p. Збе-
реглося ім'я автора знаменитого витвору — Яків Скора.
Поряд з виливанням поширеними були кування та карбу-
вання, переважно посуду. Міддю оковували щити.
Високорозвиненим ремеслом було виготовлення при-
крас з кольорових і благородних металів. Прийняття хрис-
тиянства і будівництво церков сприяло розвитку виготов-
лення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзво-
ни і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю.
Прикраси виробляли способом тиснення срібла і золота,
волочіння дроту, виготовлення скані, назерні, філіграні (пе-
регородчастої емалі). Широко застосовували техніку позо-
лоти, оздоблення срібних виробів черню.
Інтенсивно розвивалося гончарство. Воно було поширене
як у містах, так і на селі. Посуд, що вироблявся у місті,
відрізнявся якістю обробки і різноманітнішими формами.
Майже весь він виготовлявся на ручних гончарних кругах,
обпалювався в спеціальних печах — горнах, що мали двох'-
ярусну конструкцію з глиняною перегородкою міх яруса-
ми та піччю в нижньому ярусі. Майстри виготовляли мис-
ки, горщики, черпаки, кухлі, прялиці для ткачів, світильни-
ки, писанки, іграшки, речі церковного вжитку. Для нане-
сення орнаменту на посуд застосовували складні штампи,
іноді покривали речі поливою. Вироблялася цегла — плінфа,
з якої будували князівські палаци, храми, фортеці.
Високого рівня досягло склоробне виробництво, продук-
цію якого вивозили за кордон. Для монументального жи-
вопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту
(кубики зі скляної маси). Із скла робили прикраси. Мате-
ріалами для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, ку-
хонна сіль. Часто скло заварювали.
Найпоширенішими в Україні були ремесла, пов'язані з
обробкою деревини. Повсюдно використовували сокири,
долота, кліщі, струги, пилки. Існував токарний верстат. До
найдавніших виробів дерев'яних справ майстрів відносять
вози, колеса, човни, діжки, бодні, відра, корита, ложки. З де-
рева робили буквально все — від колиски, домовини, меблів
до палаців, храмів.
Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки
та каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і
взуття. З шкури кравці шили кожухи, шапки, шевці — чо-
боти, черевики, ходаки. Прості люди широко використову-
вали личаки, постоли. З полотна та сукна шили свити, жу-
пани, плащі, киреї, шапки, штани, запаски, пояси, хустки, со-
| 11 "8 525 |
рочки, гуні. Прядіння і ткацтво довго залишалися ремісни-
чою діяльністю.
Високого розвитку набули будівельна справа і архітек-
тура. У Києві були споруджені Десятинна церква, Успен-
ський і Софіївський собори. Золоті ворота, в Галичі — 20
мурованих церков, серед яких Успенський собор, в Черні-
гові — Спаський і Борисо-Глібський собори. Славилися мо-
стобудівники. Про міст через Дніпро повідомляє літопис за
1115р.
Існувало три категорії ремісників — сільські, вотчинні,
міські. Ремесло у вотчині було засновано на праці залеж-
них селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали фео-
далу в формі натуральної ренти. Частина з них працювала
у дворі феодала. Однак більшість виробів ремесла селяни
виготовляли у своїх дворах. Міські ремісники поділялися
на дві групи — залежних від феодала та вільних. Так, важ-
ко уявити, щоб ремісники-ювеліри могли існувати без опі-
ки феодалів. Разом з тим ремісники-ковалі здебільшого
були вільними. Деякі ремісники потрапляли через борги в
залежність до купців і монастирів.
У містах Київської Русі ремісники селилися за профе-
сійним принципом, утворювали спілки, що називалися дру-
жинами. Кожна дружина, як і цехи у Західній Європі, ви-
робляла свій статут, виконувала військові повинності перед
князем. Це були зародки майбутніх цехів. Побут реміс-
ників мало чим відрізнявся від сільського. Невелика ха-
тина з господарськими приміщеннями (майстерня, хлів для
утримання худоби і птиці) переважали серед міських жи-
тел. Ремісники обробляли городи, утримували худобу і пти-
цю, займалися іншими видами сільськогосподарського ви-
робництва.
За соціальним складом ремісники були неоднорідні. З
зростанням міст виділяється верхівка. Вона була нечис-
ленною, формувалась за професійним принципом: ювеліри,
майстри зброї, іконописці тощо. Це були ремісники, які
працювали на задоволення потреб феодалів і церкви, збагачу-
326
валися, почали відігравати провідну роль у містах. У 1072 p.
на князівському з'їзді були присутні представники замож-
них ремісників.
Монголо-татарська навала призвела до тимчасового за-
непаду ремесел, зникнення окремих ремісничих професій,
але поступово протягом XIV—XV ст. вони відродилися.
Найбільшими центрами ремісництва стали Київ, Львів, Ка-
м'янець-Подільський, Луцьк. У кінці XV ст. в українських
містах було понад 150—200 ремісничих спеціальностей. На
всій території України добували і плавили руду. Залізо
варили 8—10 год у спеціальних цечах-домницях. При них
були кузні, в яких робили з сирого заліза метал, придатний
для виготовлення різних предметів. З 16 кг сирого заліза
отримували 8—11 кг якісного металу. Частину його реміс-
ники віддавали державі або феодалам як податок.
Для ливарництва характерним було виникнення і роз-
виток замкової артилерії. Технологічно складнішим стало
виробництво дзвонів, прикрас, предметів церковного вжит-
ку. Ювеліри навчилися поєднувати різноманітні матеріали
(золото, срібло, коштовне каміння, кістку, дерево, скло тощо).
Зросло значення будівельної справи. Це був період інтен-
сивного будівництва оборонних споруд, палаців, церков, мо-
настирів з каменю і цегли. Великими замками були Київ-
ський на Замковій горі, Луцький верхній. Кременецький.
Почали споруджувати кам'яні аркові мости.
В українських містах збільшувалася кількість реміс-
ників, які становили значну частину населення і почали
об'єднуватися в цехи. Перша згадка про ремісничі цехи в
Україні датується 1386 p., коли була видана цехова грамо-
та для шевців Перемишля. Причини їх виникнення були
ті самі, що й на Заході: необхідність боротьби проти дер-
жавної адміністрації та феодалів, вузькість внутрішнього
ринку, оборонні цілі. У Львові за першим реєстром реміс-
ничих цехів 1425 p. існували такі цехи: пекарів, ковалів,
шевців, кравців, лимарів, сідельників, солодовиків (пивоварів),
Кушнірів (кожушанників). Наприкінці XV ст. у Львові було
»Г8-525 ""'
500 ремісників 36 спеціальностей, об'єднаних в 14 цехах.
Протягом XV ст. цехи поширилися по всій Україні. У Києві
були цехи кравців, кушнірів, шевців, ковалів, пекарів, золо-
тарів, цирульників тощо. Цехи мали власний статут, суд,
свої свята, святих, прапори, до складу їх входили майстри,
підмайстри, учні. На чолі цеху стояв виборний майстер.
Кількість майстрів була обмеженою. Підмайстер міг стати
майстром, склавши іспит — подавши шедевр (взірець пев-
ного виробу) і заплативши високий вступний внесок. Особ-
ливістю цехової організації в Україні було те, що вона об'єд-
нувала не тільки за професійною ознакою, а й за національ-
ними чи релігійними ознаками.
Значна частина ремісників не була об'єднана в цехи. Це
так звані партачі, що формувалися з селян-утікачів, сіль-
ських ремісників і цехових підмайстрів. Вони були зарод-
ком вільнонайманих робітників. Між цеховими ремісни-
ками і партачами точилася гостра боротьба. Часто на боці
партачів виступали магнати, які використовували їх для
своїх потреб, переховуючи у власних маєтках.
З розвитком ремесла відбувалося соціальне розшару-
вання всередині цехової організації. Майстри експлуату-
вали підмайстрів і учнів, утруднювали їм перехід у майст-
ри і підмайстри. Важке становище цієї категорії ремісників
призвело до утворення підмайстрами в XV ст. своєї фахо-
вої організації — господи, яка захищала їхні інтереси від
утисків цехової верхівки. В 1469 p. у Львові існувала гос-
пода підмайстрів ткацького цеху, в 1483 p. у Коростені —
підмайстрів шевського цеху.
Національно-релігійний гніт щодо українських реміс-
ників призвів до появи категорії так званих перехожих
ремісників, яка була особливо поширеною на Наддніпрян-
ській Україні. Шукаючи кращої долі, вони переходили з
одного міста до іншого. У чисельному відношенні ця кате-
горія ремісників була невеликою.
Цехові організації відігравали позитивну роль у розвитку
міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, спри-
328
яли поліпшенню якості продукції, спеціалізації виробників,
їхніми негативними рисами були надмірна регламентація,
соціальні протиріччя між членами цехів, неврахування інте-
ресів покупців.
Важливе місце в господарстві займали промисли. Над-
звичайно багата різноманітними природними ресурсами
Україна стала одним з найважливіших постачальників
сировини і напівфабрикатів для багатьох країн Європи.
Одним з найважливіших промислів було виробництво за-
ліза, що мало багатовікові традиції. Сировиною для нього
були болотні руди, які добували відкритим способом. За-
лізорудні промисли були поширені в Київському Поліссі,
на Чернігово-Сіверщині, Волині, в Галичині.
Зростало значення деревообробних промислів, де працю-
вали як залежні, так і вільнонаймані робітники. Ліс вико-
ристовували в будівельній справі, для виготовлення транс-
портних засобів, меблів, знарядь праці. З деревини отриму-
вали також смолу, дьоготь, лико тощо. Різко зріс попит на
поташ — компонент для виготовлення скла, мила, фарб.
Млинарство було монополією феодалів і джерелом знач-
них прибутків. У XIV—XV ст. землі часто надавалися ра-
зом з млинами. Млини були водяними. Крім перемелю-
вання зерна їх використовували у різних виробництвах —
валянні сукна, переробці олійних культур, для залізорудної
справи, обробки дерева (тартаки).
Отже, XIV—XV ст. характеризувалися помітними зру-
шеннями в ремеслі, що виявлялося у формуванні цехів, зро-
станні числа ремісників та їхніх спеціальностей.
Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація
ремісників у поселеннях, розвиток торгівлі призвели до
утворення на Русі міст. У VI—IX ст. це були "гради" (горо-
•< дища) — невеликі укріплені поселення як центри землероб-
ської округи. Частина з них перетворилася на міста — ре-
місничо-торгові осередки і адміністративно-політичні центри
земель.
Стародавні міста утворювалися по-різному. Якщо в
329
Західній Європі на розвиток міст мали значний вплив ан-
тичні традиції, то в Київській Русі міста розвивалися під
впливом внутрішніх факторів. За археологічними матері-
алами визначаються такі шляхи їхнього становлення: тор-
гово-ремісничий, общинно-феодальний і державний. Іноді
на торгово-ремісничі осередки перетворювались села. Ба-
гато міст заснували князі, зокрема Галич, Львів, Ярослав,
Ізяслав, Володимир та ін. Виникали міста і з боярських
садиб. Феодальні міста розвивалися з центрів міжплемін-
них союзів. Часто міста формувалися на місці оборонних
засік, навколо яких групувалося населення, шукаючи захи-
сту від степових кочівників.
XII—XIII ст. — період розквіту середньовічного міста,
коли формувався зовнішній вигляд, планування, архітектура,
оборонні споруди, високого рівня досягли міське ремесло і
торгівля. Літопис "Повість временних літ" нараховує на Русі
в IX—Х ст. 20 міст, таких як Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч,
Вишгород. У Х ст. літописи згадують 32 міста, в XI ст.—
близько 60, а в XIII ст. їх нараховувалося майже 300.
Найбільше міст було в Київській землі — 80, серед них
Вишгород, Білгород, Василів, Корсунь. На Лівобережжі зна-
ходилися Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль,
Любеч. Зростала кількість міст в західноукраїнських зем-
лях. Лише в Галичині і Холшцині на початок XIV ст. їх
було 22, близько 10 міст — на Волині. В XII ст. великим
містом став Галич — центр Галицько-волинського князів-
ства. Приблизно 13—15 % населення жило в містах.
Структура міста в Київській Русі мало чим відрізняла-
ся від західноєвропейської. Місто або замок був одночасно
резиденцією князя чи боярина і укріпленням на випадок
нападу. Роль цієї частини міста особливо зросла під час
феодальних міжусобиць. Ремісничі майстерні, житлові бу-
динки та інші споруди розміщувалися навколо замку в
передмістях. Економічним осередком і центром громад-
ського життя міста був "торг" — ринок. Міста належали
удільним князям, великим боярам, були центрами реміс-
330
ництва і торгівлі для сільської округи, що тяжіла до них.
Міста зберігали зв'язок із сільським господарством. Ре-
місники і купці розводили велику рогату худобу, коней, кіз,
'овець, свійську птицю. За містом були угіддя, що їм нале-
жали. Тут вирощували сільськогосподарські культури, за-
готовляли сіно, виділяли пасовища тощо. Житлові будин-
ки ремісників майже не відрізнялися від селянських хат.
У кінці XII ст., за даними М. Грушевського, найбіль-
шим містом був Київ, де проживало близько 100 тис. чол.
Особливо він зріс при правлінні Ярослава Мудрого. Було
збудовано Софіївський собор, багато церков. Київ залишався
більше адміністративним і торговим центром, ніж реміс-
ничим. Тут було численне купецьке населення.
XIV—XV ст. були періодом урбанізації Європи. Досить
швидко зростала чисельність міст в Україні. Відбудовува-
лись старі міста, зруйновані ординською навалою, виника-
ли нові. Київ зберіг за собою провідне місце в господар-
ському житті. Зросло значення Львова, населення якого на-
прикінці XV ст. становило близько 10 тис. чол. У Руському
і Белзькому воєводствах в XIV—XV ст. статус міст отрима-
ли 92 населених пункти. На Буковині в другій половині
XV ст. існувало близько 50 міст, населення багатьох з них
становило лише 500 чол.
Після звільнення з-під золотоординського іга в 60-х ро-
ках XIV ст. українські землі зазнавали значних нападів
кримсько-татарських орд. Для оборони від них було збудо-
вано цілу систему оборонних замків, багато з яких перерос-
ли на міста. Замки будували переважно з дерева. Лише
Кам'янець-Подільський, Хотин, Меджибіж, Скала, Жванець,
Смотрич на Поділлі та Луцьк на Волині мали кам'яні
кріплення. До замку прилягали міські ринки, будинки фео-
далів, купців, ремісників. Територію міста обносили дерев'я-
ним частоколом або кам'яним муром. З XVI ст. кам'яні
будинки починають споруджувати великі феодали та най-
багатші купці.
Міста належали державі (20%), церкві та магнатам
(80%). Міщани постійно відчували тиск з боку власників.
Це позначалося на їхньому соціальному і економічному
житті. Вони перебували у феодальній залежності, як і селя-
ни, відробляли ренту та різні повинності: гужову, військо-
ву, ремонтували замки, платили за шлюб.
Однією з особливостей розвитку українських міст було
те, що духовні та світські феодали володіли великими зе-
мельними ділянками в королівських містах. Ці володіння
називалися юридиками і не підпорядковувалися міській
адміністрації та суду. Іноді юридики зобов'язані були ви-
конувати повинності на користь феодала. З волі старости
чи феодала на міщан накладалися різні податки за право
торгівлі чи виробництва. Шляхта часто просто грабувала
заможних купців. В Україні королівська влада виступила
на захист інтересів феодалів, а не міст, як це було в Західній
Європі. Однак для того щоб забезпечити мінімальні умови
розвитку міст, литовські великі князі, польські королі, фео-
дали надавали містам України можливість обмеженого
самоврядування.
За зразок бралася хартія вольностей міста Магдебурга,
тому це право дістало назву "магдебурзького. Протягом XIV
—XV ст. магдебурзьке право отримали Санок (1339 р). Львів
(1356 p.), Кам'янець-Подільський (1374 p.), Луцьк (1432 p.),
Кременець (1438 p.), Житомир (1444 p.), Київ (1494 p.). При
наданні магдебурзького права з міст стягувалась певна сума,
визначена у привілеї. Населення звільнялось від натураль-
них повинностей і сплачувало грошові податки з торгівлі
та промислів. Міське населення звільнялося від управління
й суду великокнязівського або королівського намісника.
Міське самоврядування — магістрат складався з "лави" на
чолі з війтом (суд у кримінальних справах) і ради з бургоміс-
трами (адміністративний орган і суд у цивільних справах).
Магдебурзьке право на українських землях було обме-
женим. За міщанами зберігався обов'язок відбування чис-
ленних повинностей. Королівські намісники самовільно
втручалися у справи міст. Війта призначав великий князь
чи король. Лише міщанство м. Львова мало право само-
стійно обирати людину на цю посаду.
В XIV—XV ст. в Україні відбувся процес зростання чи-
сельності іноземців. У Галичині, на Західній Волині та За-
хідному Поділлі в XIV ст. польські колоністи в деяких
містах становили більшість населення. Феодали запрошу-
вали німецьких, голландських та інших ремісників, їм на-
давались значні привілеї. Українські міщани їх не мали.
Їм забороняли займатися торгівлею, певними видами реме-
сел, поселятися в престижних частинах міста, на них не
поширювалося магдебурзьке право. Становище погіршува-
лося ще й тим, що влада підтримувала католицьку церкву,
яка була на боці іноземних колоністів.
1.3. Торгівля. Фінанси
Важливе значення у господарському житті Київської
держави мала внутрішня торгівля. Вона забезпечувала обмін
між сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і про-
мислом. Формувалася система внутрішніх ринкових зв'яз-
ків спочатку в межах невеликих районів (кількох поселень)
або сільськогосподарської округи міст, волостей, потім ве-
ликих адміністративно-господарських земель.
Внутрішня торгівля велася переважно на торгах, коли в
певні місце і час сходилися усі, кому потрібно було продати
свій товар або купити вироби інших. Торги існували прак-
тично в усіх містах. У Києві їх було вісім, зокрема Бабин
торжок на Горі та Торговище на Подолі. На ринкових май-
данах були постійні торгові приміщення. У великих містах
торгівля велася щоденно, у менших — у певні дні тижня.
Починаючи з XII ст. поблизу торгів будували храми, які
відали службою мір і маси, збирали мита за користування
ними. У Києві це була церква св. Богородиці Пирогощі на
київському торговищі, у Чернігові — храм П'ятниці.
На торгах можна було купити зерно, печений хліб, овочі,
рибу, м'ясо, молоко, вироби ремесла та промислів. У літопи-
сах XII—XIII ст. почали зазначати ціни у неврожайні роки.
З Галицької землі привозили сіль, яку добували в Карпа-
тах. У північні райони Русі везли зерно.
Зовнішня торгівля порівняно з внутрішньою була жва-
вішою. Через те що господарство мало натуральний харак-
тер, зовнішній ринок охоплював незначну частину госпо-
дарської продукції.
Торгували українські племена переважно з пізньоантич-
ними, а згодом з візантійськими центрами Північного При-
чорномор'я, Подунав'я. Серед племінної знаті користува-
лися попитом такі товари, як вино, столовий посуд з глини,
скла та металу, бронзові фібули. В обмін за них вивозили
хутро, мед, шкури, віск. Слабкішими були торгові контакти
з племенами Середньої та Північної Європи, балтійським,
фінно-угорським та тюркським населенням Східної Євро-
пи. Через землі давньоукраїнських племен проходив "бур-
штиновий шлях" з Прибалтики до Дунаю. Відомі торгові
зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, західно- та східно-
слов'янськими державними об'єднаннями, а також Хозарією
і країнами Сходу. Іноземцями описано перебування русь-
ких купців на ринках Іраку, Ірану, Близького Сходу. Вже в
VII—VIII ст. із зміцненням центральної влади київських
князів зовнішня торгівля розширюється. Торгові шляхи з
Києва простиралися з півночі на південь, із сходу на захід.
Головним з них був так званий шлях із варяг у греки.
Розпочинався він у Нижньому Новгороді. Системою річок
з Дніпром були зв'язані Смоленськ, Любеч, Чернігів, Виш-
город та інші міста. Купці з товарами прибували в Київ. У
червні під Витичевом, що дещо нижче столиці, збиралися
флотилії човнів і вирушали вниз Дніпром до Чорного моря.
Торговий шлях закінчувався в Константинополі.
