Економічні райони та територіальна організація господарства України

Економічне районування України за часів СРСР враховувало існування її господарства як складової частини народногосподарського комплексу союзної держави.

Більшість теоретичних розробок та практичних втілень сучасного економічного районування України тісно пов'язано з розробленою у післявоєнні роки групою вчених під керівництвом академіка К.Г. Воблого мережею районування, яка складалася з п'яти інтегральних економічних районів: Центрального (Київська (включаючи територію нинішньої Черкаської області), Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець-Подільська (тепер - Хмельницька); Південно-Східного (Сталінська (тепер Донецька), Ворошиловоградська (тепер Луганська), Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східного (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західного (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська (ліквідована, тепер частина Одеської)); Західного (Львівська, Дрогобицька (ліквідована), Станіславська (тепер Івано-Франківська), Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Крим на той час знаходився на правах області в складі РСФСР (Кримсько-татарську АР було ліквідовано під час війни).

У 1963 році, згідно загальносоюзного районування, на території України було виділено три великі інтегральні райони: Донецько-придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей). Масштабний ранг цих районів був більшим за об'єктивно притаманний Україні, як цілісному народногосподарському комплексу, але в основному відповідав потребам розвитку і розміщення продуктивних сил такої супердержави, як СРСР. Ця мережа економічних районів використовувалась до 1991р., коли через розпад СРСР і перехід до самостійного економічного розвитку, нагальним завданням стало окреслення нової мережі економічних районів, відповідної потребам моменту. Перші спроби нового економічного районування України виявилися не зовсім досконалими.

Більшість дослідників (серед них відомими є, зокрема, розробки В.А. Поповкіна, О.І. Шаблія) тим чи іншим чином використовувала розробки групи К.Г. Воблого, які не втратили своєї актуальності через те, що за період індустріального розвитку України регіональна спеціалізація господарства не потерпіла істотних зрушень. Однак, жодна зі схем районування не стала загальновизнаною економічною та економіко-географічною наукою. Розробки з економічного районування, проведені у 90-і роки з участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України завершилися у 1998 році внесенням у проект Закону України Діро Концепцію державної регіональної економічної політики" запропоно­ваної в такому складі мережі економічних районів України:

- Донецького (Донецька, Луганська області); -Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

- Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області);

- Центрального (Київська, Черкаська області, м. Київ);

- Поліського (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

- Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

- Причорноморського (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

- Карпатського (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Після цього запропонована нова мережа економічних районів, у цілому відповідає основним науковим критеріям економічного районування, фактично не змінювалася, за виключенням назви Причорноморського району, зміненої на Південний. Вказана мережа інтегрального економічного районування використовується, серед інших схем, у більшості економічних наукових та багатьох навчальних закладах України.

Економічне районування тісно пов'язане з управлінням регіонами. Виділення системи районів допомагає створити в межах держави раціональні регіональні територіально-виробничі комплекси, враховуючи при цьому прогресивні тенденції в розвитку територіального поділу праці, спеціалізації господарства, внутрішньорайонних і міжрайонних економічних зв'язків. Сьогодні управління господарством передбачає поєднання народногосподарського підходу з комплексним розвитком економічних районів та адміністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва. Особливо важливо правильно визначити стратегію регіональної економіки.

На територіальному рівні важливою проблемою є вивчення територій різного ієрархічного рівня: село, місто, район, область, тобто регіон. За територіальною організацією такі райони сформовані як адміністративні одиниці і як економічні системи. Вони володіють трудовим потенціалом, природними ресурсами, соціальною інфраструктурою, формують власний бюджет, тобто мають усі ознаки окремої економічної системи. їм властива спеціалізація виробництва, концентрація капіталу, власна структура товарної продукції, особливий характер внутрішніх і зовнішніх економічних зв'язків і, найголовніше, вони за сприятливих економічних умов можуть функціонувати зі створенням регіонального прибутку, не потребуючи дотацій з державного бюджету для розвитку. А це важливо для ефективного функціонування продуктивних сил і формування економічно самодостатніх регіонів. Тому теорія ринкової економіки обґрунтовує необхідність враховувати при класифікації економічних районів систему адміністративно-територіального поділу і територіально-виробничу спеціалізацію суміжних регіонів.

Внаслідок поглиблення поділу праці та концентрації капіталу сформувалися певні види поселень із власними виробничими функціями, які є елементами територіальної організації виробництва.

1. Елементи поселення:

• Звичайний населений пункт - село, селище, місто, які малонаселеними та тяжіють до більших населених пунктів;

• Агломерація - функціонально єдина група просторово зрощених поселень міського типу, що утворюють загальну соціально-економічну й екологічну систему;

• Мегаполіс - найбільша форма розселення, яка утворилася внаслідок злиття великої кількості сусідніх міських агломерацій.

2. Елементи виробництва:

• Промисловий об'єкт (пункт) - окреме підприємство, розміщене в межах або поза межами населеного пункту;

• Промисловий центр - мале місто з двома-трьома промисловими підприємствами;

• Промисловий вузол - середнє, велике місто з промисловими підприємствами і відповідним функціональним впливом на підприємства близьких поселень;

• Територіально-виробничий комплекс - локальне розміщення підприємств різних видів діяльності з єдиною ви­робничою інфраструктурою.

3. Інноваційні форми територіальної організації продуктивних сил:

• Технополіс - місто науки і техніки, де ефективно поєднуються фундаментальні та прикладні наукові дослідження з виробництвом, передусім з наукомістким;

• Технопарк - територіально відокремлений комплекс, створений на базі провідного університету, який забезпечує наукове, кадрове та інформаційне обслуговування інноваційних процесів у цій структурі; охоплює наукові установи, промислові підприємства, інформаційні, сервісні та виставкові комплекси, комфортні житлово-побутові умови; користується різними державними пільгами;

• Інкубатор (бізнес-інкубатор) - організаційна структура, метою якої є створення сприятливих умов для ефективної діяльності новоутворених малих інноваційних фірм: надання приміщень та необхідного обладнання на певний період, забезпечення їх консультаціями з економічних та юридичних питань на пільгових засадах, організація інформаційного та рекламного забезпечення, експертиза інноваційних проектів тощо.