Незалежна Україна в міжнародних відносинах

Зовнішню політику України визначає збалансованість, передбачуваність і виваженість. Говорячи про основні напрямки зовнішньої політики України варто виділити стратегічні напрями:

• європейська інтеграція;

• розвиток стратегічного співробітництва з Російською Федерацією;

• розвиток стратегічного співробітництва зі Сполученими Штатами Америки;

• розвиток взаємовигідного співробітництва із сусідніми й іншими країнами.

Ці стратегічні напрями, безумовно, доповнюються розвитком відносин з іншими напрямами, що становлять інтерес для держави.

У плані розвитку регіонального співробітництва активно реалізується позиція України щодо Співдружності Незалежних Держав.

Глави держав-учасниць СНД прийняли стратегію реформування Співдружності саме на тих засадах, що їх запропонувала Україна.

І в цьому зв’язку особливий наголос було зроблено на реалізації ідеї створення зони вільної торгівлі.

Про активну регіональну позицію України свідчить також активізація діяльності в рамках об’єднання ГУУАМ (Грузія, Узбекистан, Україна, Азербайджан, Молдова). У рамках ГУУАМ створений інститут національних координаторів від країн учасниць, що регулярно проводять свої засідання по черзі в кожній із країн.

З ініціативи України нині здійснюють кроки з метою подальшої структуризації консультативного форуму.

Важливу роль відіграє Україна у миротворчих процесах. Як одна з держав-засновників Організації Об’єднаних Націй вона надає виняткового значення діяльності ООН з підтримки світу і безпеки на всій земній кулі, розглядаючи участь у цій діяльності як важливий фактор своєї зовнішньої політики. Представники України входять до складу 7 із 17 діючих операцій ООН з підтримки миру.

Починаючи з липня 1992 р. держава зробила відчутний внесок у миротворчі операції ООН. Упродовж 11 років у них взяли участь понад 12 тисяч військовослужбовців Збройних сил і близько 200 працівників органів внутрішніх справ України. Вони виконували почесну миротворчу місію в Анголі, Ґватемалі, Боснії і Г ерцеґовині, Македонії, Таджикистані, Хорватії. На жаль, за роки участі України в операціях з підтримки миру загинуло 19 військовослужбовців і близько 60 дістали поранення.

Сьогодні країна націлена на реалізацію трьох самодостатніх, магістральних і взаємодоповнювальних векторів зовнішньої політики, а саме: європейський вибір, стратегічне партнерство з Російською Федерацією, стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами Америки.

Процес міжнародної економічної інтеграції України має певні особливості. По-перше, наша держава ще не визначилась повною мірою з основними напрямами і механізмом структурної перебудови економіки. Критерії цього процесу повинні вироблятися з врахуванням особливостей розвитку світової системи господарювання, а також реальних можливостей і напрямів інтегрування до неї України. По-друге, дуже гостро стоять питання як безпеки у сфері зовнішньоекономічних відносин, так і взагалі економічної безпеки, які необхідно вирішувати з позицій активного конкурентного протистояння на світовому ринку. По-третє, існують певні суперечності регіонального характеру, усунення яких можливе тільки на довгострокових договірних засадах шляхом активного включення до інтеграційних процесів з визначенням глобальних національних пріоритетів та їх збалансуванням з іншими, що існують у світовому економічному просторі. По-четверте, спроби активного спілкування та діалогу з міжнародними фінансовими інститутами - як гарантами входження України до світового ринку і оновлення економіки - поки що спричиняють неадекватну реакцію широких кіл української громадськості, оскільки досі чітко не визначено орієнтири нашої держави ні в розвитку її внутрішньої економіки, ні в пошуках її майбутнього місця в світовому господарстві.

Проблема економічної інтеграції для України є однією з першочергових, а враховуючи те, що Україна - одна з найбільших європейських держав, то для неї особливо важливою є інтеграція саме з країнами Європи і, в першу чергу, з країнами-членами Європейського Союзу.

Країни-члени ЄС чітко та урочисто висловили в своїй Спільній Пропозиції у листопаді 1994 року намір підтримувати незалежність, територіальну цілісність і суверенітет України. ЄС запропонував реальну підтримку Україні шляхом передачі ноу-хау в рамках своєї програми TACIS, створюючи основу для цієї діяльності, він розпочав переговори для створення рамок, Угоди про партнерство та співробітництво, націлених на посилення діалогу та забезпечення рівноправного партнерства фактично у всіх сферах потенційного співробітництва.

Фактором розвитку процесу інтегрування України з ЄС є зовнішньоекономічна політика держави, весь комплекс проблем щодо створення договірного простору та забезпечення національної безпеки, розвитку усіх форм зовнішньоекономічного співробітництва, орієнтації на глобальні зміни та тенденції - це може призвести до позитивних змін у становищі України в Європейському просторі.

У процесі інтегрування України в ЄС особливого значення набуває проблема залучення іноземних інвестицій, вирішенню якої сприяє поліпшення інвестиційного клімату в країні, зумовлене дією макроекономічних факторів.

За останні роки Україна поступово формувала і уточнювала свою стратегію вступу в перспективі у Європейський Союз. Однак на підготовчому етапі та довгому шляху у напрямі інтеграції до ЄС попереду чекає велика робота з структурної перебудови економіки, реформування власності, здійснення макроекономічної стабілізації, форсуванню економічного росту, демократизації суспільства, проведення належної судової реформи. Необхідно досягти тих високих макроекономічних стандартів, які склались в економіці країн Західної Європи.

66. Вибори Призедента України 2004 р. "Помаранчева рево­люція".

Вибори Президента України 2004 р., як і передбачалось, стали переломними в історії України. Ще задовго до офіційного початку передвиборчої кампанії всі політичні сили країни, — як урядові, так і опозиційні, — стали готуватися до них. Тривалий час була незрозумілою позиція Президента України Л. Кучми. Конституційний Суд України визнав, що він згідно з Конституцією України (1996) перебуває при вла­ді лише перший термін, хоча фактично перебував при вла­ді вже два терміни. Зрештою Л. Кучма відмовився від учас­ті у виборах 2004 р. Кандидатом від існуючої влади став ді­ючий Прем'єр-міністр України В. Янукович. Для створення його позитивного іміджу було задіяно всі можливі та немож­ливі засоби: від прямого використання адмінресурсу до від­критого поширення неправдивої інформації. Використовую­чи своє службове становище, В. Янукович ужив ряд попу­лістських заходів, зокрема, пенсіонерам було надано доплату до пенсій, підвищено заробітну плату. Проте такі заходи ледь не призвели до економічної кризи в країні.

Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера "Нашої України", колишнього голови Національного банку України, Прем'єр-міністра 1999-2001 рр. В. Ющенка.

Однією з особливостей передвиборчої кампанії стала значна кількість кандидатів у президенти України — біль­ше двадцяти. Проте головна передвиборча боротьба точилася між двома кандидатами: В. Януковичем і В. Ющенком.

Президентські вибори відбулися 31 жовтня 2004 р. У ре­зультаті голосування голоси виборців розподілилися таким чином: В. Ющенко — 39,26% голосів, В. Янукович — 39,11%, О. Мороз — 5,82%, П. Симоненко — 4,97%, Н. Вітренко — 1,53%, А. Кінах — 0,93%. Решта кандидатів набрали менше 1% голосів.

Під час проведення виборів проявилась заангажованість Центральної виборчої комісії (ЦВК) на чолі із С. Ківало-вим, яка впродовж десяти днів не оприлюднювала остаточ­ні результати голосування. Крім того, з'ясувалося, що робота комп'ютерної мережі ЦВК зазнавала зовнішнього втручання.

Такий розподіл голосів не виявив переможця виборчих перегонів, який мав би набрати більше 50%. Другий тур ви­борів було призначено на 21 листопада 2004 р. Основними політичними суперниками в цьому турі, як і в першому, були В. Ющенко і В. Янукович. Після першого туру про підтрим­ку В. Ющенка заявили О. Мороз та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко.

Новим у другому турі було те, що між двома кандидатами у Президенти України відбулись відкриті теледебати.

Голосування другого туру відбулося зі значними фальси­фікаціями та махінаціями на користь кандидата від влади. Як результат, оприлюднювані ЦВК дані про перемогу В. Януко­вича разюче відрізнялися від даних екзитполів, які засвідчу­вали перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей ви­борці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захис­тити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мі­тинг на центральній площі Києва — Майдані Незалежності. Наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протес­ту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. та отримала назву "Пома­ранчева революція".

За вимогою частини депутатів відбулося позачергове за­сідання Верховної Ради України, щоб обговорити ситуацію, яка склалася, і прийняти відповідне рішення. Проте проуря-дові фракції та комуністи відмовилися взяти в ньому участь. На цьому засіданні В. Ющенко як політичний акт прийняв присягу Президента України. Ця акція додала наснаги мітин­гуючим, кількість яких із кожним днем зростала. У різні дні під час акції громадського протесту на Майдані Незалежнос­ті перебувало від 500 тис. до 1,5 млн осіб.

Попри все, 24 листопада о 18.30 ЦВК оголосила перемож­цем у виборах В. Януковича.

Така неприхована зневага та несправедливість сприяли радикалізації дій протестуючих. Лідери опозиції заявили про створення Комітету національного порятунку і проведення Всеукраїнського політичного страйку. Почалася розбудова наметового містечка на Хрещатику й Майдані Незалежності. Київська міська влада та жителі міста надавали всіляку допо­могу протестувальникам. Лідери опозиції закликали мітингу­ючих узяти в облогу будинок Адміністрації Президента Укра­їни, а згодом — і Кабінет Міністрів України.

Того ж дня до Києва стали з'їжджатися і прихильники В. Януковича (загалом близько 20 тис. осіб), які розбили наме­тове містечко навпроти будинку Кабінету Міністрів України.

У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза сило­вих дій як із боку правоохоронних органів, так і з боку при­хильників ворогуючих таборів, політична криза, загроза еко­номічної кризи.

Тим часом Верховний Суд України наклав заборону на публікацію результатів ЦВК до моменту оголошення свого рішення. 27 листопада відбулося засідання Верховної Ради України, на якому було прийнято постанову про політичну кризу в Україні, визнано факт фальсифікації виборів та фак­тично анульовано рішення ЦВК. Парламент висловив недо­віру ЦВК і назвав неприпустимим застосування сили проти учасників акції громадської непокори.

Прихильники В. Януковича взяли курс на сепаратизм, на розкол країни. "З'їзд депутатів всіх рівнів" у Сєвєродонець­ку закликав до проголошення Південно-Східної Автономної Республіки. Провідну роль у цьому процесі відігравали лі­дери Донецької, Луганської, Харківської та інших областей. У той же час у західних і центральних регіонах країни місцеві Ради приймають рішення про визнання Президентом Укра­їни В. Ющенка.

Для розв'язання складної ситуації до України з посеред­ницькою місією прибули представники Польщі, Литви, Ро­сії, ОБСС та ЄС. Зрештою, за допомогою міжнародних по­середників сторони конфлікту (Президент України Л. Куч­ма та кандидати у Президенти України В. Ющенко і В. Яну-кович) виробили формулу політичного врегулювання кризи. Але все залежало від рішення Верховного Суду України, який 29 листопада взявся до розгляду скарги, поданої довірени­ми особами В. Ющенка про визнання незаконними дій ЦВК щодо оголошення переможця другого туру виборів і скасу­вання відповідної постанови про його підсумки.

Засідання Верховного Суду України широко транслюва­лося, і всі громадяни змогли довідатися про ті зловживан­ня і фальсифікації, які відбувалися під час виборів. Своїм рі­шенням від 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів, оголошених ЦВК 26 листопада 2004 р., і призначив його пе-реголосування на 26 грудня 2004 р.

7 грудня Л. Кучма підписав Указ про відпустку В. Януко-вича на період передвиборчої кампанії і призначив М. Азаро­ва виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра України.

Щоб унеможливити масові фальсифікації під час перего-лосування, було розроблено зміни до Закону "Про вибори Президента України". Ці пропозиції, згідно з домовленостя­ми, були поставлені на голосування у Верховній Раді України в пакеті зі змінами й доповненнями до Конституції України (політична реформа). Як і передбачали, із вересня 2005 р. від­бувся перерозподіл владних повноважень між Верховною Ра­дою України, Президентом України і Прем'єр-міністром. Та­кож голосувався проект у першому читанні про реформуван­ня системи місцевого самоврядування. 8 грудня пакет було проголосовано переважною більшістю депутатів. Відразу в сесійній залі проголосовані документи були підписані Пре­зидентом України Л. Кучмою. На цьому засіданні Верховна Рада України затвердила й новий склад ЦВК, який очолив Я. Давидович.

Таким чином, політична криза в країні була розв'язана шляхом компромісу, народ України відстояв свої права мир­ним шляхом, засвідчивши свою прихильність демократич­ним ідеалам.

Після цього масові акції на Майдані Незалежності в Ки­єві припинилися, але наметове містечко на Хрещатику про­довжувало функціонувати. До перешлосування команда В. Януковича підійшла в новому складі та з новими гасла­ми. В. Янукович заявив про свою опозиційність до Л. Куч­ми, у той же час залишаючись прем'єр-міністром у відпустці.

Під час пере голосування до України приїхала рекордна кількість міжнародних спостерігачів — 12 тис. осіб, які за­свідчили демократичний характер голосування 26 грудня.

Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців, які взяли участь у голосуванні, за В. Януковича — 44,21 %. Інавгурація ново­го Президента України В. Ющенка відбулась 23 січня 2005 р.

Прем'єр-міністром країни стала Ю. Тимошенко.

Після виборів відбувся процес ротації влади та переоформлення політич­ного устрою здебільшого з ініціативи нових політичних еліт, які були заці­кавлені у більш гнучкому процесі прийняття рішень, можливостях опозиції і не хотіли більше залежати від одного центру влади - президентури. Вони вимагали зміни обсягу повноважень глави держави та основних гілок влади.

Розвиток вітчизняного владного механізму супроводжувався, перш за все, як і у попередні роки, протистоянням між владами (законодавчою і виконавчою) та в межах самих владних гілок.

Затяжна політична криза завершилася послабленням влади президента та прийняттям парламентом поправок до Конституції, за якими Україна стала парламентсько-президентською республікою.

У січні - лютому 2010 р. внаслідок обрання Президентом України В. Януковича та скасування змін до Конституції відбулося зміцнення президентської влади і повернення до президентсько-парламентської рес­публіки.

Проблема трансформації політичної системи України протягом останніх років стала актуальною для суспільства в цілому, органів влади, політичних інститутів тощо. Запровадження президентства має велике значення для політико-правового розвитку України як суверенної, незалежної, демокра­тичної та правової держави, оскільки закріплення на законодавчому рівні посади Президента України свідчить про врахування міжнародного досвіду функціонування демократичних інститутів державного управління.