2018-01-21
519
Екзегетика (дав.-гр. ἐξηγητικά, від ἐξήγησις, «тлумачення, виклад») — розділ богослов'я, що займається тлумаченням біблійних текстів, роз'ясненням суті старозавітних і новозавітних символічних оповідей, змісту "важких місць святого письма" доказами божественного походження і абсолютної істинності Біблії. Кожне віросповідання має свою екзегетику, яка по-своєму пояснює одні й ті самі біблійні факти, а іноді й значення тієї чи іншої біблійної книги загалом.
Філон Олександрійський (Філон Юдейський, Philon Alexandreos; ок. 25 до н.е.., Олександрія - бл. 50 н. е..) - видатний представник єврейського еллінізму, центром якого була Олександрія, богослов, апологет юдейства і релігійний мислитель, що зробив великий вплив на подальший богослов'я своїм екзегетіческіе методом і своїм вченням про Логос.
Еллінізірованних єврейський філософ і сучасник Ісуса Христа, Філон Олександрійський відомий тим, що написав алегоричний коментар Септуагінти, тобто грецького перекладу П'ятикнижжя. Філон Олександрійський розширює метод рабинів з допомогою грецької філософії. Саме він вводить вперше в екзегетики термін «алегорія», запозичивши його з грецької риторики, де той побутував як технічний термін, що позначає безперервний ряд метафор. Він же застосовує його до окремих термінів, які потребують інтерпретації. Він розрізняє «тіло Письма» - його «зовнішній сенс» - і внутрішню «душу Письма», для пошуку якої необхідний аллегоричний метод.
|
|
|
Автори новозавітних текстів, і перш за все апостол Павло, надалі запозичили у Філона Олександрійського термін «алегорія» і весь набір синонімічних йому виразів, таких, як «тінь», «тип», «притча» та ін Однак у Новому завіті не зустрічається суто філософських тлумачень, що дозволяє ототожнити метод апостола Павла з методом «midrash». Різниця полягає в тому, що:
1) есхатологічні інтерпретації рабинів, що розповідають про прихід Месії в кінці світу, розуміються апостолом Павлом як історичні, розповідають про вже явівшемся Христі;
2) есхатологічні інтерпретації старозавітного «Дня Господня» перетворюються Павлом в опис другого пришестя як «дня Христового» (Філіп. 1, 10, 2, 16);
3) інтерпретації, що стосуються предсуществующей світу Месії, також відносяться до Христа. Крім того, у Павла є і моральні інтерпретації Писання типу «midrash» (наприклад, I Кор. 9, 9).
29. Східна апологетика. Юстин Мученик.
Східна грекомовна.
Апологетика (“апологія” в перекладі означає “захист”) – це філософський напрямок, який ставив своїм завданням обгрунтування істинності та захист християнства від критики античних філософів. Апологетика ділиться на західну, яка закладає основи католицької церковної традиції, і східну, що лежить в основі православної церковної традиції. Найбільшим представником західної апологетики був Квінт Тертулліан, який сформулював зміст цього філософського напряму в формулі: “Вірую, бо абсурдно”. Тертуліан мав на увазі, що видима абсурдність і протиріччя, які присутні в християнському віровченні, є не недоліками, а, навпаки, достоїнствами християнства, бо в цих парадоксальних положеннях зосереджено вище знання, яке багато разів перевершує можливості людського розуму. Лише в акті віри людина може долучитися до цього знання, і, тим самим, врятуватися.
|
|
|
Східна апологетика, на відміну від західної, орієнтується на споглядання внутрішньої людини, несповідимі глибин людського духу. Особливу увагу східні апологети приділяють екзегезі – алегоричному прочитання і тлумачення священних текстів. У рамках цієї гілки апологетики закладаються основи апофатичній теології, головний принцип якої полягає в тому, що, визначаючи Бога, ми можемо сказати тільки те, чим він не є. Найбільшими представниками східної апологетики були Оріген і Юстин
30. Західна апологетика. Тертуліан.
Західна латиномовна.
Апологетика (“апологія” в перекладі означає “захист”) – це філософський напрямок, який ставив своїм завданням обгрунтування істинності та захист християнства від критики античних філософів. Апологетика ділиться на західну, яка закладає основи католицької церковної традиції, і східну, що лежить в основі православної церковної традиції. Найбільшим представником західної апологетики був Квінт Тертулліан, який сформулював зміст цього філософського напряму в формулі: “Вірую, бо абсурдно”. Тертуліан мав на увазі, що видима абсурдність і протиріччя, які присутні в християнському віровченні, є не недоліками, а, навпаки, достоїнствами християнства, бо в цих парадоксальних положеннях зосереджено вище знання, яке багато разів перевершує можливості людського розуму. Лише в акті віри людина може долучитися до цього знання, і, тим самим, врятуватися.
Східна апологетика, на відміну від західної, орієнтується на споглядання внутрішньої людини, несповідимі глибин людського духу. Особливу увагу східні апологети приділяють екзегезі – алегоричному прочитання і тлумачення священних текстів. У рамках цієї гілки апологетики закладаються основи апофатичній теології, головний принцип якої полягає в тому, що, визначаючи Бога, ми можемо сказати тільки те, чим він не є. Найбільшими представниками східної апологетики були Оріген і Юстин
