Поняття наукового методу. Методи емпіричного і теоретичного пізнання

Спостереження - певна система фіксування та реєстрації властивостей та зв'язків об'єкту дослідження в природних умовах або умовах експерименту. Цілеспрямоване сприйняття об'єкту для отримання безпосередніх чуттєвих даних. Компоненти: спостерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостереження.

Вимірювання - система фіксації та реєстрації кількісних х-тик досліджуваного об'єкту за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів, включає класифікацію та порівняння результатів вимірювання. Експеримент - спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчаються за допомогою доцільно вибраних та штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв"язків між явищами. Порівняно з спостереженням та вимірюванням дозволяє глибше проникнути в суть явищ, повторюваний.

Індукція – метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутої гіпотези. Методи опрацювання фактів:аналіз, синтез, індукція, дедукція, ідеалізація, формалізаціяФорми емпіричного пізнання: описи, зведення, протоколи. Метод (від давньогр. через простежений шлях)- свідомо застосовані порядок та послідовність дій, що приводять до бажаного результату. Потреба у методі є універсальною для людської діяльності, оскільки остання не є прямим продовженням Найбільш авторитетні методи філософії:

1. феноменології -ретельне описування того, що і як ми маємо у свідомості(Гуссерль);

2. логічного аналізу заст.. для дослідження текстів, висловлювань, суджень;

3. категоріального аналізу заст.. для дослідження засобів та результатів наук. та досл. діяльності.

4. діалектико-логічний (релятивізм -все відносно; софістика -свідоме перекручення думки на засадах того, що протилежності тяжіють одна до одної; еклектика -довільне поєднання різнорідних елементів; парадоксалізм -накопичення несумісних тверджень).

5. метод системно-структурого аналізу вимагає розглядати будь-що як таке якісно цілісне утворення (систему), яка склад. З елементів, що зв’язані у структуру.

6. герменевтика спрямована на внутрішнє пряснення, роз тлумачення ситуацій власного життя.

7. трансцендентальна аналітика передбачає виділення типів зв’язку, в який включаються часткові зміни, проведеня їх ідеалізації.

Для научного познания характерно наличие 2 уровней: эмпирического и теоретического. Для эмпирического познания характерна фактофиксирующая деятельность. Теоритическое познание - это сущностное познание, осуществляемое на уровне абстракций высоких порядков. Пытаться решить поставленную проблему можно 2 путями: искать нужную информацию или самостоятельно иследовать ее с помощью наблюдений, экспериментов и теоритического мышления. Наблюдение и эксперимент важнейшие методы иследования в научном познании. Часто говорят, что теория - это обобщение практики, опыта или наблюдений.

Класична і некласична філософія. Порівняльний аналіз основних ідей
Для класичної філософії вихідною можна вважати ідею єдності буття. Ще з часів Арістотеля це розуміли як єдність у множинності, з одного боку, і таке загальне, яке само по собі виступає як множинність, і отже, як тотожність собі, – з іншого. Ця філософія уявляла світ як цілісність. Єдність світу – необхідна умова раціонального пізнання. Результатом такого пізнання є об’єктивно істинне знання. З цих позицій уявлялося, що на основі загальних принципів, універсальних методів можна пізнавати речі і явища такими, якими вони є, або принаймні виробити раціональні моделі світу і відповідно до них орієнтуватися у ньому. Типовим зразком моделювання світу є натурфілософія. Дедукція уможливлювала одиничні особливості зіставляти із загальними поняттями і нехтувала тим, що не вкладалося в раціональні схеми. У некла­сичній філософії буття постає як внутрішньо релятивне. Його не можна відобразити універсальними дедуктивними засобами пізнання. Адекватні моделі чогось загального і цілісного неможливі. Замість моделювання світу як самодостатнього і цілісного завданням філософії стає його інтерпретація. Філософію єдності буття представники некласичної філософії піддають критиці, вважаючи її суперечливою від самого початку.
Класична філософія відзначається диференціацією напрямів і їх розмежу­ванням. Проблематика окремих галузей філософського знання: онтології, гносеології, філософської антропології, аксіології, філософії історії, історії філософії, соціальної філософії істотно відрізнялася і не змішувалася. У некла­сичній філософії ця різниця була пом’якшена, дослідження здійснювалися у межових ділянках, на стиках традиційних галузей філософського знання. Для мислення класичної філософії характерне надання логосу універ­сального значення і розуміння його як трансцендентної основи буття універсуму. Завдяки цьому раціональним шляхом пізнаються єдині закони і загальні взаємозв’язки усього існуючого. Метафізика постає основним ученням і методом філософування. У некласичній філософії спостерігаємо критичний підхід до метафізичного стилю мислення. Представники некласичної філософії піддають сумніву здатність метафізики адекватно осмислювати світ і людське буття. Значного поширення набуває діалектичний метод, його застосовують у різних ділянках філософського знання. У класичній філософії ідеалом поставала гармонія світобудови, людини і світу, людських відносин у суспільстві. Гармонізація основних типів взаємозв’язків у природі і суспільстві була джерелом головних цінностей класичної культури, що істотно спиралася на античні зразки. Для некласичної філософії основні типи взаємозв’язків постають як суперечності. Осмислення суперечностей є істотною складовою діалектичного методу. Їх розглядають як основу змін і розвитку, як іманентну характеристику буття. Істотною засадою класичного філософствування виступає співвід­ношення суб’єкта та об’єкта. Це відношення було стрижневим для будь-яких кла­сичних філософських побудов і систем. Некласична філософія не від­мовляється від суб’єкт-об’єктного позиціонування, проте різке розрізнення суб’єкта і об’єкта вже не має такого фундаментального значення, як у класич­ному філософському мисленні. Для некласичного типу філософствування дуже важко зберігати визначеність і непорушність меж цього відношення. Для класичної філософії характерні понятійна форма мислення, виз­начення (дефініції) понять і категорій, логічна коректність їх змісту, намагання свідомо застосовувати закони і правила логіки, а також ґрунтовність і системність філософських творів. У некласичній філософії стабільність і тра­диційність категоріального апарата, стилю викладу, жанрів філософської ро­боти не вважаються обов’язковими. Представники некласичної філософії інколи демонстративно обирають незвичні форми висловлювання своїх думок, популярною стає афористичність стилю. З’являються нові жанри філософських творів: філософська поезія, філософські есе, філософське кіно і живопис.
У соціальній філософії класичного періоду пануючою парадигмою був реалізм, а в некласичній відбувається зміна парадигми. У класичній філософії людину розглядали як носія свідомості, як розум у контексті пізнання. У некласичній філософії сфера філософського осмислення значно розширюється: предметами дослідження стають позарозумні чинники, проблеми буття людини в соціокультурному середовищі, фізіологічні і психічні основи людського життя (феномени сексуальності, смерті, хвороби, божевілля тощо). Зазначені відмінності не вичерпують усього, що відрізняє класичну і некласичну філософії. Некласична філософія була значною мірою розривом з попередньою традицією і у багатьох питаннях її орієнтація мала протилежне спрямування, ніж у класичну добу.