2018-01-21
819
Конфуціанство - одна з національних релігій, виникла у феодальному Китаї на основі філосовско-етичного вчення Конфуція шляхом сакралізації його вчення, що включає шанування і культ його творця, отримала там широке розповсюдження і до цих пір є в Китаї основною релігією. З самого свого народження конфуціанство відрізнялося усвідомленої соціально-етичної спрямованістю і прагненням до злиття з діяльністю державного апарату, чому відповідало теоретичне тлумачення і державної, і божественної («небесної») влади в сімейно-родинних категоріях: «держава - одна сім'я», імператор - «Син Неба» і водночас «батько народу".
Основний зміст вчення Конфуція - це вчення про правила поведінки і його нормах. Це вчення про хороше управлінні державою, про сумлінного відправленні державної служби, так само як про правильному порядку в сімейному побуті. При цьому воно цілком орієнтується на збереження і закріплення традиційних, що склалися у Китаї зі стародавності сімейно-родових обрядів та культу предків.
Конфуцій не вчив нічому новому; він сам наполегливо повторював, що не викладає ніякого нового вчення, а вимагає лише суворого дотримання давніх законів і установлень. Найважливішим із них було збереження культу предків, який поряд з обожнюванням імператора і його влади став основним змістом конфуціанського релігійного культу.
За релігійним віруванням китайців, найголовніший обов'язок людини - це синівська шанобливість («сяо») і шанування предків. В одному з конфуціанських творів говориться: «Завжди виражати повну повагу до батьків; доставляти їм їжу найулюбленішу; сумувати, коли вони хворі; до глибини душі журитися при їх смерть; приносити їм, покійним, жертви з релігійною урочистістю, - ось п'ять обов'язків синівської благочестя». Конфуцій дає вірну пораду для побудови доброзичливих відносин між людьми: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді і в державі, і в сім'ї до тебе не будуть почувати ворожнечі". Конфуцій сформулював моральні вимоги, що випливають з цього принципу: плати добром за добро і справедливістю за зло, поважай і люби старших, почитай предків, суворо слідуй заведеному порядку. У своїй сукупності вимоги принципу «жень» висловлювали внутрішню духовну завдання людини, зовнішнім виразом якої були вимоги, укладені в принципі «чи».
Даосизм - релігія, що склалася в Китаї в II-III ст. н.е. на основі філософського вчення про "дао", що виник в VI-V ст. до н.е. Згідно з традицією, засновником даосизму вважається Лао-Цзи (Лі-Боян, рід. В 604 г. до н.е.), а найвизначнішим її представником був Чжуан-цзи (369-286 рр.. до н.е.). Вчення даосизму викладено в трактатах, названих за іменами цих мислителів. Це трактат «Лао-Цзи», що більше відомий під назвою «Дао де Дзинь» («Книга про шлях і силі») і «Чжуан цзи». Основним поняттям даосизму є «шлях» («дао»), що тлумачиться як основа, закон, порядок вічної зміни світу і людей. Цей «шлях» не залежить ні від богів, ні від людини і невимовний в словах, але припускає «природність» процесу зміни всього сущого. Будучи першоосновою і закономірністю буття всього сущого, «дао» виступає в даосизмі субстанцією-основою і споконвічним, природним і загальним законом спонтанного виникнення і розвитку Всесвіту, людини і суспільства.
«Дао» присутній в усьому, але не вичерпується нічим одиничним, не пізнається розумом і не виражається в словах. «Дао» також розглядається як породжує початок усього сущого і синонім єдиного світового цілого. «Дао» властива блага сила - «де» («доброзичливість»), за допомогою якої вона проявляє себе у світі, причому форми прояву - діючі суб'єкти розглядаються як втілення «дао».
Найважливішими принципами даосизму є також «цзи жань» («самоестественность», «спонтанність») і «Увей» («невідхиленого від шляху», «недіяння»). Перший з них дослівно означає те, що саме по собі таке, яке воно є. Це означає, що «дао» абсолютно вільно, ні від чого не залежить і слід лише своєю власною природою. Звідси випливає принцип слідування "дао", тобто поведінки, який відповідає в мікрокосмі - з «дао» (природою) людини, а в мікрокосмі - з «дао» Всесвіту.
