Переповнені погляди ніжності

Ніжність

Осінь 2013, київ.

если бы я писал предсмертное письмо, - я бы писал его тебе.
знаешь, не стучал бы по этой бездушной клавиатуре, а сделал бы то, что так давно не делал: взял бы старую добрую бумагу, ручку, что оставит не только орфографические ошибки, но и пятна, такие настоящие, живые! - как ты, и начал бы писать. я много чего давно не делал. например - не писал тебе.
например, - не смотрел в твои глаза.
например - не чувствовал тепло твоего тела, что неистовыми и в тоже время спокойными потоками сокрушало меня в твоих обьятьях...
я так давно не был в твоих обьятьях...
вот видишь, - я не могу даже правильно написать обьятия. этот жуткий лептоп безжалостен - каждая ошибка как на ладони. все мои ошибки.
ну, сегодня не об этом, сегодня, - позволь мне помечтать, позволь представить что, в один со своих последних дней я таки решился на худой-убогий, но все таки диалог. на монолог даже, но это не столь важно. позволь мне быть приторно банальным и наивно романтичным - какой и была моя любовь к тебе. какой она и есть. а какой она останется до моего последнего завтрешнего вдоха... наверное...
мы же нечего не знаем наверняка, понимаешь, родная? а может быть, вот так, - перед самой смертью, хоп - и она изчезнет, а? любовь к тебе...нет, я этого не хочу, но ведь действительно может быть...все может быть. даже такое. ужасная, ужасная ирония смерти - я тебя потеряю раньше чем ты меня. навсегда. но ведь хороша отплата то, хороша!
вот, видишь, любимая, все не так плохо, это письмо может получится даже капельку веселым...как и наши с тобою ясные дни... и дождевые... их ведь было не так мало... порою, мне казалось, - что это была целая жизнь...одна из жизней прожитых на этой планете... со своим рождением, драмами, кульминацией, антрактом, финалом...
вот, бывало, выйду порою ночью прогуляться этим прекрасным погруженным во мрак и сон городом - и начинаю думать о тебе... где ты там, с кем ты там...а что если..ну, и прочую такую ерунду... знаешь, и от этого даже ставало легче.. тогда, в те моменты я ведь понимал, что ты никогда меня не покидала...ты всегда была со мною рядом... где то в моем сердце, душе, сознании... о да, и в подсознании тоже.. эти сны! эти сладкие сны! как жаль, как жаль что я их так редко помнил, как жаль что не мог упиться теми минутами нашего общения!
вот, опять, как то не весело... много, много чего я бы тебе хотел сказать, написать, нарисовать, пропеть, но что это все? слова. воздух.
один мой взгляд, одно прикосновение, один поцелуй - несли бы в себе тисячекратно более мощное, искренее и чистое чувство...
и хоть я бы мог тебе написать многое, начиная от таких же банальных как ты, я и ми, милых фраз "Люблю Тебя", "Желаю счастья" и все такое-такое, - я бы просто отложил этот кусок целюлозы в сторону, достал мобильный, откинув страх, и написал:
Я очень хочу тебя увидеть...

усе обертається навколо нашої ніжності.
нашої недолугої любові.
цієї холодної осені.
такої чистої, щирої, безумовно безумної, надто наївної, проте такої жагучої і нездоланої любові...
цієї, цієї такої холодної осені...
де вересень більше походив на листопад.
що змущував щурів, що відчувають себе повноправними володарями Контрактової десь за другу ночі - мерзнути, а нас - зігріватися в обіймах одне одного...
цієї холодної осені - котрої ми полишили всіляки умовності, домисли, кимось вигадані правила про можна-неможна, і зважились говорити одне одному в очі те що думаємо. про наше кохання. що є. що було. і що цілком можливо буде...
цієї холодної осені, - котрої ми не побоялися. жити сьогодні. сьогодні.
цієї холодної осені - де є наші палкі поцілунки...любощі...
мабуть, - незабутн моменти. де вогонь, що єднає ніжність та пристрасть.
де ми - відзеркалення бажань одне одного...
цієї холодної осені - котра неодмінно добіжить кінця. як, цілком можливо, - і ми.
але є речі - що не забудуться. є дотики - котрі назавше у мозку твоїх кісток...
є пальці, є руки, подих, погляд, присмаг губ, подряпини, стегна, вилиці, суглоби, судоми - які ти впізнаєш з мільйона інших. які ти шукатимеш - серед мільйона інших...
можливо, як і все інше - це не просто мине, але й згине згадка про усе це прекрасне марево кохання...
та то байдуже. таке прекрасне марево, таке кохання - просто мають бути... Господь, гадаю, якщо він є - посміхається коли бачить нас. і нехай - лише сьогодні.
і нехай - лише цієї холодної осені...
нехай все обертається навколо нашої ніжності...)))

переповнені погляди ніжності

переповнені погляди ніжності,
так давно уникали зустрічі,
наче знову вперше закохані,
шкандибають двоє по вулиці...

перевершені мрії та домисли,
поцілунки назавше вкарбовані,
ці обійми й моменти любові,
ягнолами неначе даровані...

перетрушені дати та спогади,
магнетизм невгамовний сприймаючи,
ніби вчора лише познайомились,
відреклися усього кохаючи...

пережитті падіння і спалахи,
спонукають негайно до пестощів...
це Сьогодні насичене радістю,
і байдуже, що Завтра - приречене...