Діагностична й прогностична робота соціального педагога

 

Діагностичний напрям — основний у діяльності соціального педагога, його реалі­зація починається з комплексного соціально-психолого-педагогічного дослідження, яке потребує ґрунтовного аналізу та інтерпретації отриманих результатів. Соціальний педагог діагностує розвиток особистості дитини в соціальному середовищі, особливості впли­ву цього середовища на соціалізацію дитини, її позитивні можливості, негативні впливи, а потім, реалізуючи прогностичний напрям, проектує діяльність усіх суб'єктів соціального виховання. На основі моніторингу соціальний педагог здатен скоординувати позитивні впливи всіх суб'єктів соціального виховання з

метою надання комплексної (соціально-психолого-педагогічної) професійної допомоги дитині в її особистісному розвитку, успішній самореалізації в процесі соціалізації.

Соціальний педагог користується різнома­нітними видами діагностики, пристосовуючи їх до своєї мети. В цьому випадку він є міждис­циплінарним фахівцем і має володіти мето­дами соціологічного, педагогічного, психо­логічного і частково медичного дослідження.

Медична діагностика — це процес вста­новлення медичного діагнозу, тобто висно­вок про перебіг і зміст хвороби пацієнта та її позначення на основі прийнятої класифікації. Медичний діагноз передбачає вміння фахівця визначити хворобу та інвалідність на ос­нові дослідження хворого. Ці діагнози ціка­витимуть соціального педагога з погляду їх психосоціальних і педагогічних аспектів. На­приклад, він не ставить діагнозу наркоманії, шизофренії, неврозу, алкоголізму, але може діагностувати соціально-педагогічні на­слідки, які супроводжують ці захворювання, та ознаки їх впливу на формування особис­тості дитини.

Психологічна діагностика (психодіаг­ностика) — вимірювання індивідуально-пси­хологічних властивостей особистості або інших об'єктів, що піддаються психологічно­му аналізу (група, організація). ЇЇ метою є вста­новлення психологічного діагнозу як висновок про актуальний стан психологічних особли­востей особистості (або інших об'єктів) і про­гнозування їх подальшого розвитку.

Соціальний педагог не ставить психо­логічного діагнозу, але він може виявити психодіагностичні ознаки, які можуть ста­ти факторами ризику:

а) в молодшому шкільному віці:

• поєднання низької пізнавальної актив­ності й особистісної незрілості, які не дають змогу опанувати нову соціальну роль учня;

• рухова збудженість та ейфорійний фон настрою, що знижують самоконтроль і само­організацію в діяльності й поведінці;

• непереборне бажання вражень — праг­нення гострих відчуттів і вражень як симпто­ми і схильності до девіантної поведінки;

• підвищена цікавість до ситуацій, у яких простежуються жорстокість і агресія як ком­понент формування дитячої агресивності;

• невмотивованість, неадекватність та афективність поведінки як показник наявності пробле­ми особистісного та психічного здоров'я;

• негативне ставлення до навчання, шко­ли, стійка неуспішність, втечі з дому, шкільні конфлікти як ознаки шкільної дезадаптації;

• поведінкові реакції: відмова, захист, компенсація, емансипація як наслідок негар­монійного ставлення до дитини й незадово­леності її потреби у повазі, самоствердженні, досягненнях;

б) у підлітково-юнацькому віці:

• збереження інфантильності, крайня за­лежність від ситуації, схильність до втечі від труднощів, слабка воля, відсутність самоконт­ролю й саморегуляції як несформованість ос­новних передумов особистісного розвитку;

• поєднання інфантильності з підвище­ною збудливістю, афективністю, що призво­дить до некерованої поведінки;

• раннє статеве дозрівання в поєднанні з підвищеною цікавістю до сексуальних про-

блем, що призводить до істероідної поведін­ки, алкоголізації, токсикоманії, наркоманії, волоцюжництва, агресії;

• переорієнтація інтересів на позашкіль­не оточення, тенденція до засвоєння зовнішніх форм підліткової поведінки, імітація її асоці­альних форм як свідчення дезадаптації в се­редовищі, деформації особистісного розвит­ку й загрози асоціальної поведінки.

Соціальна діагностика — це комплекс­ний процес виявлення й вивчення причино­во-наслідкових зв'язків і взаємин у суспільстві, соціально-економічного, культур­но-правового, морально-психологічного, медико-біологічного і санітарно-екологічно­го стану, що їх характеризує. її метою є вста­новлення соціального діагнозу, тобто науко­во обґрунтованого висновку про стан соціаль­ного здоров'я.

Соціальний діагноз (оцінка) — це дифе­ренційоване, індивідуалізоване й точне ви­значення проблем людей та умов, їхвзаємозв 'язки, необхідні для диференційованої до­помоги. Оцінка передбачає збір даних про клієнтів та умови їхнього життя, а також інфор­мації для розробки плану допомоги.

Джерелами інформації є епідеміологія, дослідження стосунків між соціальним праців­ником і клієнтом, бесіди з індивідами, сімейні та групові сеанси, методики вимірювання і спостереження.

Педагогічна діагностика — це вивчення особистості учня та учнівського колективу з метою забезпечення індивідуального і дифе­ренційованого підходу в процесі навчання і виховання для ефективнішої реалізації його основних функцій. Використовуючи педа­гогічні засоби, педагоги вивчають осо­бистість дитини в педагогічному процесі. Пе­дагогічна діагностика оцінює дитину порівня­но з її соціальними нормами та еталонами, що часто обумовлює оцінне ставлення до осо­бистості учня та відсутність його безумовно­го прийняття. Тому інколи соціальний педа­гог не лише не може користуватися готовими педагогічними оцінками, а й повинен реабілі­тувати дитину в очах оточення за допомогою демонстрації її найкращих сторін.

Соціальний педагог у діагностичній роботі може спиратися на педагогічні вимоги:

• вивчення особистості має бути спрямо­ване не стільки на викриття вад, скільки на по­шук резервів особистості, її нерозкритих можливостей і потенціалів;

• діагностика не має бути самоціллю, а повинна стимулювати;

• особистість необхідно вивчати в про­цесі діяльності й спілкування;

• особистість вивчають не ізольовано, а в контексті соціальних відносин;

• дані діагностики не мають бути спрямо­вані проти самої особистості;

• не можна робити висновків про особистість лише на основі одного методу;

• необхідно вивчати особистість дитини у розвитку й порівнювати її досягнення не лише з успіхами інших дітей, а й особистими по­казниками.

Соціально-педагогічна діагностика — спеціально організований процес пізнання, у якому слід збирати інформацію про вплив на особистість і соціум соціально-психологічних, педагогічних, екологічних і соціальних фак­торів з метою підвищення ефективності пе­дагогічних факторів. За змістом і кінцевою метою вона є педагогічною, а за методикою проведення має багато спільного з психоло­гічними і соціологічними дослідженнями.

Об'єктом діагностики для соціального педа­гога є особистість дитини, що розвивається, в системі її взаємодії з соціальним мікросередовищем та окремі суб'єкти цього середовища, які впливають на формування особистості. Предметом діагностики є соціально-педагогіч­на реальність. Предмет і об'єкт діагностики відображаються у змісті діагностики.

У соціально-педагогічній діагностиці роз­пізнаються соціально-психологічні характе­ристики виховного мікросоціуму, особливості педагогічного процесу і сімейного вихован­ня, а також індивідуально-психологічні харак­теристики особистості, пов'язані з її соціаль­ними взаємодіями.

Встановлення соціально-педагогічного діагнозу неможливе без опори на теоретичні уявлення про феномен, що вивчається.

Соціальний педагог може використову­вати різні методи дослідження: педа­гогічні, психологічні, медичні, соціологічні та загальногносеологічні.

До останніх належать метод діалектики, аналізу й синтезу, теоретичного моделювання, якісних оцінок. Серед соціологічних ме­тодів педагог часто звертається до опиту­вання, анкетування, соціальної статистики, соціального проектування та експертних оці­нок. З психологічних методів соціальний пе­дагог може застосовувати тільки ті, з яких він пройшов спеціальну підготовку: самоспос­тереження, особистісні опитувальники, тес­ти досягнень, тести інтелекту, тести здібнос­тей, лабораторні експерименти, соціометрія. Педагогічні методи: спостереження, контак­тна бесіда, психолого-педагогічна характе­ристика дитини, узагальнення досвіду, педа­гогічний консиліум, ситуації вільної діяль­ності, природний і формуючий експеримент. Соціальний педагог може переносити мето­ди медичної діагностики на соціально-педа­гогічний матеріал: метод анамнезу, історії поведінки, клінічного інтерв'ю, сімейної генограми, скринінгу, епідеміологічний метод.

До власне методів соціальної педагогіки на­лежать соціально-педагогічний паспорт мікрорайону, соціально-педагогічний експе­римент, соціально-педагогічне обстеження рівня життя, соціально-педагогічний моніто­ринг.

Структура процесу соціально-педаго­гічної діагностики:

1. Констатація певного неблагополуччя в діяльності й поведінці дитини.

2. Усвідомлення можливих причин небла­гополуччя, аналіз особливостей випадку.

3. Висування робочої гіпотези шляхом ана­лізу сукупності наявних даних.

4. Збір додаткової інформації, необхідної для перевірки гіпотези.

5. Перевірка робочої гіпотези шляхом ана­лізу сукупності даних.

6. Якщо гіпотеза не підтвердилась — про­цедуру повторюють.

Рівненський обласний центр практичної психології і соціальної роботи пропонує для використання в діагностичній роботі:

Додаток 7