Значення мови в розвитку культури

Виникнення і розвиток української мови. Зрозуміння культури неможливе без вивчення її мовного коду, ролі мови як форми самовираження культури і засобу її формування. Саме мова, будучи одним з основних елементів тяглості культурного життя, окреслює етнічну приналежність носіїв культури і, тим самим, стає важливим чинником етнонаціонального розвитку. Оскільки в мові відображаються процеси формування культури, її соціальні різновиди і міжнародні зв’язки, мовний матеріал є незамінним джерелом для вивчення культурного розвитку, особливо для ранніх його стадій, пов’язаних з формуванням народу та його мови.

Значення мови в дослідженні історії культури пояснюється і наявністю глибинних подібностей в структурі та засадах функціонування культури й мови. Культура функціонує як знакова система; сукупність символів і значень, що допомагають людям орієнтуватися в світі, передають досвід від одного покоління до іншого. Але й сама мова теж є знаковою системою, і теж виконує функції кодування інформації з метою її нагромадження, поширення в просторі й передачі наступним поколінням.

У сучасному суспільстві національні мови формуються переважно на основі народнорозмовних, тому писемна мова є різновидом тієї самої мовної системи, інший різновид якої представлений усним мовленням. Натомість у середньовіччі, як правило, було інакше. Усне мовлення було загальнонародним засобом спілкування, а писемна мова — привілеєм певної частини суспільства, передовсім еліт, пов’язаних з політичною владою, регламентацією життя, поширенням панівних ідеологічних систем. Упродовж тривалого часу знання письма було обмежене колом тих, хто були тою чи іншою мірою причетні до влади, більше того, тих, хто опановував писемність, тим самим оволодівав важливим механізмом керівництва рештою суспільства. Не була у цьому винятком і Україна. Повага до тих, хто вмів читати й писати, зумовлювалася тим, що найстарша мова писемності була мовою

Уже в XIII — XIV ст. народнорозмовна мова була не єдиною мовою, а групою близькоспоріднених українських діалектів ². Ці діалекти розвинулися на базі існуючих раніше діалектів протоукраїнських племен внаслідок перегрупування і дальшого розвитку ³.

З другої половини XIV — початку XV ст. до нашого часу дійшли грамоти, писані українською мовою. Це була так звана ділова мова, що на цьому етапі формувалася переважно на основі народнорозмовної. Поступово розширювалося коло жанрів писемної мови. Пам’ятки розповідні, літературні, записи судових справ писалися "західноруською" мовою, яку пізніше стали називати "простою" мовою, щоб відмежувати її від церковнослов’янської, що сприймалася як "більш високий" стиль. У пам’ятки, писані "простою" мовою, широко впроваджувалася церковнослов’янська і польська лексика, типовими для неї стали граматичні й фонетичні полонізми. Ці іншомовні вкраплення вводилися в цю мову саме для того, щоб відрізнити її від повсякденного мовлення. Однак це не була цілком "проста" мова, а швидше своєрідний "середній" стиль, проміжний між "високим" стилем і мовою розмовною.

Таким чином, на українських землях, крім українсько-білоруської ("руської") писемної мови, були поширені мови церковнослов’янська, латинська, польська, а в певних регіонах також німецька, гебрайська та ін. Статус кожної з них був різним, і це відбивалось на їхньому функціонуванні в системі жанрів, яка закріпилася в рукописній книжності і була успадкована друкованою книгою.

Наслідком єдності походження всіх східнослов’янських мов від давньоруської ("руської", "русьской" — від "Русь") мови та їхньої близькості став той факт, що "руськими" тривалий час продовжували називати кожну зі східнослов’янських мов. А оскільки і церковнослов’янська, особливо у її східнослов’янському варіанті, сприймалася як літературна мова кожного зі східнослов’янських народів, то і її часто називали "руською".

Слово "проста", яке вживали самі автори, котрі цією мовою писали, інколи тлумачиться дослідниками в тому сенсі, що ця мова дуже близька до народнорозмовної. Насправді це не зовсім так. Ті, хто писав "простою" мовою, наближали її до розмовної настільки, щоб зробити зрозумілішою, і водночас прагнули зберегти різницю, яка засвідчила б, що це все ж не просторіччя, а своєрідний "середній стиль" писемної мови. По суті, вони свідомо робили цю мову штучною, насичуючи її "нерозмовними" словами і формами.

Отже, було три "стилі" чи, швидше, рівні престижності: найвищий репрезентувала церковнослов’янська мова, середній — "проста" мова, найнижчий — народнорозмовна або наближена до неї.

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що українська мова впродовж XIII — першої половини XVII ст. була важливим чинником єдності всіх українських земель, передумовою їхнього культурного єднання. Супутником історичного розвитку українського народу було вдосконалення і урізноманітнення його мови — і на рівні повсякденного мовлення, і на рівні писемності.