2018-02-14
679
Розвиток наукового пізнання пройшов досить змістовний шлях, починаючи від стихійної античної філософії, яка продукувала комплекс ідей і вчень грецьких та римських мислителів у період VII ст. до н.е. до VI ст. н.е., які стали важливим етапом історичної динаміки предмета філософського пізнання. В межах античної філософії в Європі були сконструйовані онтологія та метафізика, гносеологія та логіка, антропологія та психологія, філософія історії та етика. Моральна і політична філософія дала початки атомістичної теорії, схему побудови Космосу. Антична філософія з її відомими представниками наукової думки (Сократ, Платон, Арістотель) у значній мірі визначили найважливіші тенденції розвитку не лише європейської філософської думки, але й західної культури в цілому.
Якісно своєрідним був етап розвитку філософського пізнання в період Середньовіччя VII-XV ст. н.е. Текст Старого і Ново- го Завіту отримує статус єдиного і безумовного. Саме філософія розглядається як упереджуюче вчення, що прокладає та спрямовує шлях до Христа. Мислителям Середньовіччя належить суттєвий внесок в обґрунтування догми Святої Трійці. Найбільш відомим представником західної патристики вважається Аврелій Августин. Головною темою його філософії є «Бог і моя власна душа». Німецький містик Мейстер Екхарт у центр філософії ставить іпостась Бога, висуває ідею Божества, яка народжує саму Святу Трійцю. Сутність його вчення в єдності душі людини та Абсолюту. Людина перетворюється в ніщо, зате душа - це певний слід, який залишається після її зникнення. Тому людина під час життя повинна відректися від усіх благ, бо Бог не може ввійти в неочищену душу, тобто у людини на землі основна місія - вона замикає собою коло, початок і кінець якого в Абсолюті.
Розвиваючи ці ідеї, філософи Відродження (епохи Ренесансу) (філософи Н. Кузанський, Джордано Бруно, Леонардо да Він- чі та ін.) формально ставили в центр створення світу Бога, але перевагу надавали людині, її тілу, природі, творчості, красі, самоствердженню. Отже, основний принцип філософії Відродження - антропоцентризм неоплатонівської побудови: «Там, де є життя, там є душа, там є розум» (Мірандола). Це був перехідний період від Середньовічної філософії до Нового часу.
В Новий час (XVII ст.) показовою є епоха ранніх буржуазних революцій, які сприяли формуванню нових філософських ідей. Зокрема, філософ англієць Ф. Бекон зосередив увагу на практиці та науці, практично-експериментальній обумовленості знання. Декарт же первинну форму пізнання істини вбачає в чуттєво- му, емпіричному, зазначаючи, що основою знання є не проведення експерименту, а інтелект людини («Я мислю - значить існую»), його концепція «людини розуміючої». Під впливом його фик іеофії еф< ірмувався напрям раціоналізму (Спіноза).
В цей же період увійшов у історію наукового розвитку і італійський мислитель Галілей з фізичними та астрологічними експериментами, теоретичними відкриттями принципу віднос-ності та об’єктишіості існування світу, безкінечного і вічного, яким підпорядковано рух небесних світил подібно до Землі. Галілей визнав два методи пізнання - аналітичний і синтетичний. І лише в єдності аналітичного й синтетичного, чуттєвого й раціонального можна пізнати істину. Йому належить математичний метод дослідження картини світу. Отже, філософія XVII століття за своєю спрямованістю була раціональною. Відомими мислителями Нового часу є Дідро, Руссо, І. Кант, Вольтер.
У наступний період ХУІІІ-ХІХ століття цю концепцію розвивали філософи Франції, Німеччини. Під впливом ідей Канта німецький філософ Й.Фіхте обґрунтував і реалізував у своїх працях критичну філософію, вивчення основ людського «Я» як активного початку. Розвиток суспільства він розглядає, як процес переходу від несвідомого панування розуму через загальне падіння моралі до царства абсолютного розуму. Місце і значення Фіхте в історії філософії визначені його вкладом у розвиток критичної філософії, яка в свою чергу вплинула на розвиток німецької класичної філософії Шеллінга, автора так званої позитивної філософії, «філософії тотожності», переходу від Абсолюту до світу, сутності до явищ, єдності до різноманіття, без-кінечності до кінцевості.
Німецький філософ Г.Гегель прагнув наблизити філософію до науки, напрацював особливий варіант філософського стилю мислення, надав філософії системний характер, акцентуючи увагу на процесах змін і розвитку. Розробив теорію діалектики на основі теорії абсолютного ідеалізму. В його праці «Феноменологія духу» ми маємо справу з свідомістю та її предметом: свідомість пізнає предмет, порівнює свої знання про нього з цим предметом, перевіряє їх відповідність. Фейербах (Німеччина XIX ст.) ставить у центр світу чуттєву людину з її головним відчуттям - любов’ю, звільняючись від догми релігії. Він акцентує свою увагу на людині, перш за все на почуттях дружби та любові, а також концентрує свою увагу на релігії як соціокультурного феномену. Розгадку віри, він вважав, потрібно шукати в глибині людської психіки, прагненні людини побороти власний кінець і безсилля. В філософії Фейербаха на місце любові до Бога ставиться любов до людини.
Найбільш розвинутою формою філософського пізнання в XIX ст. став діалектичний матеріалізм К. МарксатаФ. Енгельса.
Класична філософія від античності до Гегеля та Маркса була «розумною», спираючись на склад розуму. Вона вважала визначальним моментом дійсності сутність, але на думку окремих філософів у них була загублена людина.
Некласичні філософи в якості первинної реальності поставили життя та існування людини. Німецький філософ Ф.Ніцше заклав фундамент «філософії життя», був прихильником вихо-вання сильних особистостей типу «мудрої змії чи гірського орла», які спроможні вести за собою маси і проявляли волю до влади. Його вислів: «Бог помер: і ми хочемо - нехай живе надлюдина». Філософія ІІіцше - це варіант філософії життя на противагу філософії раціоналізму. Він вважав, що фізичний стан людини набагато вищий від духовного, який є лише надбудовою над істинним фундаментом життя тіла.
В розумінні цих філософів людиною є лише істота розуміюча. Всі інші мають другорядне значення. Герменевтиків цікавить лише «співпереживання» особистостей, їх діалог, унікаль-ність їх спілкування (це можуть бути не тільки люди, а й інші об’єкти: дерево, камінь, статуя, дім тощо). Відомі вчені герменевтики - Дільтей, Гайдеггер, Гадамер та ін.
У період некласичного етапу розвитку філософії значні успіхи в математиці, фізиці не могли залишитися непоміченими філософами. Німецький математик Г. Фреге був одним із дослідників, який засобами логіки прагнув удосконалити математику, особливо математичні доведення, що викликало різні протиріччя та парадокси. За його твердженням, потрібно суттєво розвинути саму логіку, створити формалізовану мову, яка б замінила натуральну мову з численними її недоліками. Винахід Фреге буквально змінив логіку, яка отримала доступ до математики та різного виду формалізованим і натуральним мовам, а відповідно й до філософії. Мета філософії - не пропозиції, а логічне прояснення думок. Тому філософія-це не вчення, а діяльність (І. Фреге).
О. Конт відомий також завдяки своїй класифікації наук, яку він здійснив за принципом сходження від простого до
складного: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія, мораль. Гуманітарним наукам (історії, юриспруденції, філології) Конт не надавав особливого значення. Під наукою він розумів передусім природознавство. Філософії він відвів роль науки про науку - роль «служанки наук». Філософія не здобуває свій матеріал самостійно, а отримує його через конкретні науки. Конт фактично ігнорував світоглядну функцію філософії. Згодом це сприяло виокремленню філософії в окрему галузь філософського знання.
Другий позитивізм, емпіріокритицизм, виріс із першого в XIX столітті. Його представники: австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Анрі Пуанкоре. Вони звернули увагу на факт релятивності (відносності) наукового знання та зробили висновок, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Філософія зводиться до теорії пізнання відірваної від світу. Авенаріус власну філософську позицію назвав «емпіріокритицизмом» - надпартійним філософським підходом, критично оцінюючи все, нібито це перевірені істини. На думку Махе, наука - це спроба економного ставлення до досвіду. Потрібно шукати константу в природі, явищах. Представниками його еволюційного розвитку були представники аналітичної філософії Поппер, Остін, Гудмен та ін.
Третій позитивізм, неопозитивізм, має два різновиди: логічний (емпіричний) і семантичний позитивізм. На думку перших вчених, предметом філософії повинна бути логічна думка, мова, логічний аналіз речень, логічний синтаксист мови. На думку других - сприяв розвиток семантики, напряму, який визначає мові головну роль у всіх сферах діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування.
Ідея суспільного прогресу як поступового розвитку була базовою в творчості англійського мислителя Герберта Спенсера (1820-1903 рр.), який, надумку вчених, на сім років раніше за Ч. Дарвіна висунув ідею еволюції. Його твори: «Основні начала», «Основи біології», «Основи психології», «Основи соціології», «Основи етики». Він виступав за індивідуальну свободу та свободу конкуренції. На його думку соціалістичне планування приводить до біологічного виродження. Центром його світогляду - ідея загальної свободи і рівності індивідів перед законом.
У 60-х роках XX століття в Франції домінували методологічні ідеї філософії структуралізму, постструктуралізму і постмодернізму. В основі цих ідей латинське слово «структура», що в перекладі означає будову, порядок, стійкий спосіб організації системи, її внутрішніх взаємовідносин. Початок структуралістської методології поклав Фердинанд де Сосюр в курсі загальної лінгвістики.
