Загальна характеристика позадоговірних зобов'язань. Поняття і види квазіконтрактів

 

Оскільки життя досить різноманітне, то з часом з’ясувалося, що зобов’язання між особами виникають не лише у випадку укладення договору чи вчинення правопорушення, а й з інших підстав. Серед них можна було виділити зобов’язання, які за своїм характером і змістом мали певні спільні риси з договорами, у зв’язку з чим нагадували їх. Ці зобов’язання виділили в окрему групу і назвали квазіконтрактами (лат. guasi ex contractu - зобов’язаннями ніби з договору). Вважається, що поняття квазіконтракту було введено тілько в Інституціях Юстиніана (I. 3.27).

Їх особливість в порівнянні з контрактами полягала в тому, що для того, щоб одна особа визнавалася кредитором, а інша – боржником, згода між ними не була потрібна. Підставою виникнення квазіконтрактів слугували події або дії однієї з сторін. Останні за своїм характером могли бути як правомірними (ведення чужих справ без доручення), так і не завжди правомірними (безпідставне збагачення).

Хоча в Давньому Римі було відсутнє чітке визначення поняття квазіконтракту, на підставі аналізу віднесених до нього зобов’язань можна запропонувати наступне визначення:

Квазіконтракти (quasi ex contractu) – це зобов’язання, які виникають на підставі події або дії однієї з сторін і мають спільні риси з певними договорами.

Віднесення до зазначеної групи досить різнорідних зобов’язань було обумовлено існуванням на думку римлян схожих рис з уже існуючими договорами. Звідси робили практичний висновок: якщо між сторонами квазіконтракту виникали спірні питання, то їх можна було вирішити аналогічним чином як і за схожим договором (наприклад, стосовно умов і меж відповідальності).

Виділяють два основні види квазіконтрактів:

1) ведення чужих справ без доручення (хоча термін „negotiorum gestio”, який вживався римськими юристами для цього виду квазіконтрактів, означає „ведення чужих справ, турбота про чужу справу”, для більшої чіткості при відмежуванні від договорів до існуючого терміну в подальшій літературі добавили слова „без доручення”);

2) безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої (condicti sine causa).

Ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) мало місце у випадку, коли одна особа без повноважень з власної ініціативи у зв’язку з невідкладною потребою безоплатно вчиняла дії в інтересах іншої особи, але за рахунок останньої.

Такі дії могли бути як фактичні (наприклад, ремонт даху, пошкодженого стихійним лихом, з метою недопущення знищення майна, що знаходиться в будівлі; управління майном померлої особи до появи спадкоємців тощо), так і юридичні (зокрема, сплата чужого боргу для незастосування санкцій до боржника).

Дане зобов’язання віднесено до квазіконтрактів у зв’язку зі схожістю цих відносин з договором доручення.

Зазначене зобов’язання виникало між: непроханим виконавцем справи в чужому інтересі (так званим неуповноваженим повіреним) – гестор (negotiorum gestor) і особою, на користь якої велася справа – господар (dominus negotii).

Він мав місце при одночасній наявності таких умов: по-перше, здійснювалося ведення чужої справи, а не власної; по-друге, гестор не був зобов’язаний проявляти турботу на користь господаря ні за договором (як повірений), ні за законом (як опікун), а вчинив ці дії з власної ініціативи; по-третє, ведення чужої справи без доручення було обумовлено потребою вчинити певні дії в інтересах іншої особи, оскільки сам власник був відсутній або з певних причин зробити цього не міг і прямо не заборонив зовнішнє втручання у свої справи іншої особи (з цього правила існувало виключення: витрати на поховання померлого завжди підлягали відшкодуванню); по-четверте, турбота про чужу справу повинна бути з позиції власника економічно вигідною і доцільною (гестор вчиняв такі дії, які здійснив би сам власник, якби мав таку можливість); по-п’яте, ведення справ вчинялося безкоштовно, оскільки відносини між гестором та господарем основані на взаємній довірі та повазі; по-шосте, гестор при веденні чужих справ робив витрати з наміром віднести їх на рахунок власника.

Безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої - це зобов’язання, яке виникало в одному з випадків, коли без належних підстав 1) майно однієї особи збільшувалося у зв’язку з тим, що інша особа передала свої грошові кошти чи майно (наприклад, помилкова сплата боргу не тому кредитору); або 2) майно однієї особи залишилося незмінним, хоча повинно було б зменшитися, якби інша особа замість неї не передала свої грошові кошти чи майно третій особі (наприклад, замість дійсного боржника помилково борг погасила інша особа).

Ознаками цього зобов’язання були: по-перше, збагачення однієї особи за рахунок іншої і, по-друге, безпідставність такого збагачення.

Безпідставне збагачення (condicti sine causa) мало місце у випадках, коли певна особа без належних на те підстав збагатилася за чужий рахунок. У зв’язку з цим у неї виникав обов’язок компенсувати безпідставно набуте тій особі, за рахунок якої відбулося збагачення.

Наявність певних схожих рис відносин при безпідставному збагаченні з відносинами при позиці (mutuum) послугувала підставою віднесення у римському праві безпідставного збагачення однієї особи за рахунок іншої до квазіконтрактів.

Зобов’язання з безпідставного збагачення дістали захист через кондикційний позов (condictio).

Семінар 5

 

Поняття спадкування.

Спадкування, котре Юліан визначав як «не що інше, як наступність в усіх правах, що їх мав небіжчик» (Д. 50.17.62), займало проміжне становище між інститутами «Res» та «Actio». Це, зокрема, знайшло відображення у тому, що в Законах XII таблиць і в Інституціях норми щодо спадкування вміщено і там, де йдеться про речі, й у розділах, присвячених зобов´язанням.

Для того, щоб глибше зрозуміти сутність спадкування, передусім звернемося до основних понять спадкового права.

Спадкування — це перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під майном розуміють сукупність прав і обов´язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов´язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов´язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не може бути.

Спадкове право — сукупність правових норм, що регулююють порядок переходу майна небіжчика до інших осіб. Як правовий інститут спадкування нерозривно пов´язане з правом власності. До поділу суспільства на стани і виникнення держави та права існували родові звичаї, за якими речі члена роду, що помер, переходили до інших членів того самого ролу. Проте спадкового права ще не було. Воно виникає, коли суспільство почало допускати приватну власність, а остання виникає тільки з появою обміну.

Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Ним може бути лише фізична особа. Якщо припиняє свою діяльність юридична особа, спадкування після неї не настає.

Особи, до яких переходить у встановленому порядку майно небіжчика, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина — це сукупність прав і обов´язків небіжчика, яка визначається на момент смерті спадкодавця.

Перехід майна покійного (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав — за тестамен-том (заповітом) або за законом.

Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не може бути спадкування в одній частині майна покійного за заповітом, а в другій — за законом. Цей принцип римського спадкового права було закладено ще в Законах XII таблиць і збережено в «праві Юстиніана».

Разом з тим наступництво у правах і обов´язках покійного могло бути двояким — універсальним або сингулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов´язки як єдине ціле, повністю. Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов´язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли відповідальність за борги спадкодавця. Римські правознавці, вирішуючи у такий спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжується юридична особистість спадкодавця.

Разом з універсальним наступництвом у римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, за якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов´язками.

Римському спадковому праву завжди був властивий формалізм, від якого воно частково поступово вивільнилося. Проте багато які формальні вимоги (щодо форми заповідальних розпоряджень, порядку відкриття і прийняття спадщини тощо) збереглися й у сучасному спадковому праві.