Умови дійсності договорів

Для того, щоб угода стала договором, вона мала відповідати певним вимогам: а) законність; б) волевиявлення сторін; в) наявність право- та дієздатності у сторін; г) дотримання форми волевиявлення; д) визначення предмета договору; є) реальне виконання умов, що становлять предмет договору.

Якщо бодай однієї з цих вимог не дотримувалися, договір визнавався нечинним.

Законність договору. Договір повинен відповідати вимогам закону, добрим звичаям, а також законам природи. Все, що суперечило цим умовам, не могло бути предметом договору.

Волевиявлення сторін. Сторони мусили висловлювати свою волю на укладення договору свідомо, розуміючи значення своїх дій. Якщо договір укладали шляхом обману, насильства, погрози, його визнавали повністю або частково нечинним.

Наявність право- та дієздатності у сторін. Укладати договори мали право лише вільні особи, з необхідним для цього обсягом право- та дієздатності.

Форма волевиявлення. Договори повинні були укладатися лише в тій формі, що визначалася законом. Недотримання її призводило до нечинності договору.

Визначеність предмета договору. Сторони мали добре усвідомлювати, з приводу чого вони укладають договір. Якщо предмет договору невідомий або повністю не визначений, можливість укладення договору ставиться під сумнів.

Реальна можливість виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався чинним, якщо його можна було виконати. Римляни говорили: нема зобов’язання, якщо його не можна виконати. Неможливість виконання могла бути фізичною, юридичною і моральною.

 

96. Зміст договору.

Як зазначає юрист Павел (D. 44.7.3), зміст будь-якого зобов’язання визначається трьома термінами: dare, facere, praestare. Dare — означає «дати» (мається на увазі передати право власності), facere — «зробити» (вчинити дію або утриматись від такої), praestare — «надати» (надати певну послугу.)

Зміст договору складала сукупність прав та обов’язків контрагентів, а також умови, на яких договір був укладений. Ці умови поділялися на три види.

Істотні умови — обов’язкові для певного виду договору, без яких цей договір не може існувати (наприклад, для договору купівлі-продажу це предмет та ціна).

Звичайні умови — ті, що їх звично застосовують у певних видах договорів.

Випадкові — їх наявність не обов’язкова, але сторони мають бажання їх внести.

Чинність договору також залежала від настання певного терміну (dies). Визначалося два їх види: термін, з якого починає діяти договір (dies a quo), і термін, настання якого припиняло дію договору (dies ad quem).

Якщо термін визначено точно, його називали визначеним. Наприклад, календарні дати. Якщо ж відомо було тільки те, що термін настане, але невідомо коли, такі терміни називали невизначеними. Наприклад, смерть людини, якщо укладався договір довічного користування.

Бували терміни, пов’язані з умовою: а) невідомо чи відбудеться подія, але якщо відбудеться, то відомо коли (наприклад договір утримання особи до настання повноліття); б) не відомі ані можливість настання, ані час настання (наприклад, зобов’язання передати майно у разі одруження особи), але тоді зазначення терміну мало лише його ознаки, а по суті було умовою чинності договору.

Умовами чинності договору називалася вірогідність настання чи ненастання тих подій, залежно від яких сторони уможливлюють початок чи припинення дії договору, і про які точно не відомо, відбудуться вони чи ні. Поняття умов чинності договору слід відрізняти від поняття умов дійсності договору, позаяк дотримання останніх при укладенні договору обов’язкова.

Умови чинності договору можна класифікувати на: відкладальні та скасувальні. Відкладальними умовами називалися ті, що необхідні для виникнення певного договору. З огляду на те, що сторони початок чинності договору ставили в залежність від можливості настання певних подій, вони таким чином на невизначений час відкладали можливість виникнення нових правовідносин. Скасувальні умови ставили в залежність від певних подій строк чинності договору. Якщо такі події виникали, договір вважався нечинним, оскільки закінчився термін його дії.

 

 

97. Мета, для якої укладався договір (кауза).

Укладаючи договір, особи керуються різноманітними мотивами. Кожний договір має свою відповідну мету – каузу. Найближча мета, задля якої укладається договір, називається каузою. Наприклад, покупець зобов язується сплатити продавцю певну суму, щоб придбати певну річ. Придбання речі і є найближчою метою, заради якої укладався договір. Вона одночасно є матеріальною підставою укладення договору. Договори, в яких мету можна легко визначити, називають каузальними. Проте не в усіх договорах кауза помітна. Існують договори, в яких сторони чомусь приховують мету, заради якої укдадають договір (наприклад, стипуляція). Договори, в яких мета укладення не видна називалися абстрактними. Тому що вони наче абстрагувалися від цієї мети.

Умови договору.

Умова – це невизначена подія, яка повинна настати в майбутньому і від якої залежатиме юрид. ефект правочину. Будь-який правочин, укладений з умовою, називається умовним (negotium conditionale). Істотними ознаками умови є: невідомість настання і самовільність.

Необхідно, щоб при укладанні правочину було невідомо, настане чи ні умовна обставина. Умова буде недійсною, якщо до моменту укладення правочину умовна обставина відбудеться.

Умова має бути цілком довільною; тому умова, яка ставила юрид. ефект правочину в залежність від такої обставини, яка сама по собі мається на увазі або яка безумовно повинна настати, вважалася недійсною.

Види умов:

умови позитивні й негативні, поставлені в залежність від наявності або відсутності певних обставин;

умови самовільні, випадкові і змішані, тобто такі, які залежать від рішення умовно-правомочної особи, або абсолютно не залежать від її рішення, або залежать лише частково;

умови відкладні, або суспензивні і умови, які скасовують, або резолютивні.

При суспензивних умовах юрид. ефект правочину відкладається до моменту настання відповідної обставини, при резолютивних умовах настання такої обставини припиняє існування самого правочину.

Позитивною вважається умова, що настала, коли обставина, яка має настати, настала; негативною умовою вважається умова, що настала, коли стало відомо, що настання її є неможливим.

Іноді умова вважається такою, що настала, хоч в дійсності вона і не виконувалась. Подібне відбувається в тому випадку, коли умовно-зобовязана особа з наміром перешкоджає настанню або ненастанню невигідної для неї умови.

99. Укладення договору.

Термін контракт походить від двох латинських слів con+trahere і буквально означає зведення волі сторін в одне ціле, і, отже, призводить до укладення договору. У Римі цей процес являв собою доволі складний механізм різноманітних дій. Він починався з виявлення ініціативи одною із сторін укласти договір. Така ініціатива проходила у вигляді надання пропозиції про укладення договору на певних умовах для досягнення відповідної мети. Таку пропозицію називали офертою.

Чіткої форми оферти або способу її вираження не вимагалося. Головне, щоб вона була зрозумілою, щоб її правильно сприйняли ті, кому вона адресована. Оферту могли виносити для конкретного суб’єкта, якщо оферент хотів укласти договір саме з ним, або для невизначеного кола осіб, якщо для оферента особа майбутнього контрагента значення не мала. Оферту невизначеному колу осіб могли виносити оголошенням, зробленим в доступній формі, рекламою тощо.

Але для укладення договору лише оферти було замало. Необхідно, щоб ця пропозиція задовольнила іншу сторону і щоб вона її прийняла. Згода на прийняття оферти називається акцептом. Особу, яка надає акцепт, називають акцептантом. Тому, для того щоб договір був укладений, оферта обов’язково має бути акцептованою.

Для укладення договору вимагалася особиста присутність сторін, оскільки зобов’язання трактувалося, як особисті стосунки певних осіб. Юридичні наслідки, що виникали з договору, поширювалися тільки на тих, що брали в ньому участь. Тому спершу укладення договору через представника було заборонене, але згодом, з розвитком господарського обороту, такі договори почали визнаватися преторами, а потім взагалі стали дозволеними.

100. Поняття та види пактів.

На відміну від контрактів, пакти були результатами взаємних домовленостей, що ґрунтувалися на довірі і не захищалися в позовному порядку. Пакти вважалися неформальними договорами. Однак, вони мали юридичне значення, оскільки їх захищав претор спеціальним едиктом «De pactis et conventionibus», де зазначалося: «Я захищу пакти, укладені не зі злого умислу і не всупереч законам, плебісцитам, постановам сенату, едиктам і декретам принцепсів, і не в обхід будь-чого з цього.» (D. 2.14.7.7). Однак, суть цього едикту зводилася до негативної форми захисту. Тобто, захистом був забезпечений тільки відповідач і здійснювався як заперечення (exeptio pacti conventi) з посиланням на укладений пакт. З огляду на те, що забезпечення пактів позовом не було, вони отримали назву «голі пакти» (pacta nuda).

Незважаючи на відсутність позовного захисту, обсяг укладення пактів постійно зростав, оскільки така форма була досить зручною. Крім того, з розвитком торгівлі та промисловості виникали неформальні угоди, що не підпадали під жоден із встановлених видів контрактів. Тому поступово деякі види пактів отримують позовний захист. Отже, виникає два види пактів — pacta nuda («голі пакти»), не забезпечені позовним захистом, і pacta vestita («одягнені пакти»), забезпечені позовом. Залежно від юридичної природи та джерел захисту останні поділялися на види: pacta adiecta — пакти, приєднані до контракту, що захищався позовом, pacta praetoria — пакти, що отримали захист від претора, і pacta legitima — пакти, що отримали імператорський захист через закріплення в імператорських законах.