Глава 1. Поняття соціального розвитку і його передумови

ББК 60.5я73

Г 12

Гриф надано Міністерством освіти і науки України. Лист від 26.10.2000 № 2/99.

 

Рецензенти:

А.О. Ручка, доктор філософських наук, професор, заст. директора Інституту соціології НАН України

Ю.І. Яковенко, доктор соціологічних наук, завідувач кафедри галузевої соціології Національного університету ім. Тараса Шевченка

 

Гавриленко І.М., Мельник П.В., Недюха М.П.

Г 12 Соціальний розвиток: Навчальний посібник. – Київ, 2001. – 484 с.

ISBN 966-7257-49-5

Навчальний посібник розглядає актуальні як з теоретичної, так і практичної точок зору пробле­ми соціального розвитку. У ньому аналізуються передумови, джерела, механізми соціального розвитку, роль ціннісних орієн­тацій у виборі суспільством певної історичної перспективи, взаємодія основних соціальних суб’єктів (класів, організацій, інститутів, рухів та ін.) у реальних життєвих ситуаціях. Особлива увага приділяється по­шукові об’єк­тивних і суб’єктивних передумов керованого (підконтрольного суспіль­ству) розвитку. Відповідно до цього пропонується су­часна методологія дослідження та методика викладання.

Посібник призначений для забезпечення навчальних курсів гумані­тарних дисциплін вищих закладів освіти, а також спецкурсів “Соціальний розвиток” та “Соціологія розвитку” на соціологічних і гуманітарних фа­культетах університетів, академій та інститутів, на факультетах підготовки фахівців політичного і державного менеджменту.

УДК 316.3 (075.8)

ББК 60.5я73

ISBN 966-7257-49-5                        © Гавриленко І.М., Мельник П.В.,

Недюха М.П.

                                          © Академія ДПС України, 2001

Передмова

 

Навчальний посібник, який ти тримаєш у руках, любий читачу, можна було б назвати інакше – “Соціоло­гія для розвит­ку”, тому що в ньому не лише теоретично усвідомлюються проблеми розвитку, а й аналізується соціальна практика як реальний поступ суспільства. Таку проблематику не можна вважати популярною за умов кризового стану суспільства, однак вона є надзвичайно актуальною з наукового погляду. Для цього є ряд об’єктивних і суб’єкти­вних причин.

Ми намагаємося подолати наслідки досить затяжного і не дуже вдалого експерименту по створенню суспільства принципово нового типу, в результаті якого зазнали значних людських, матеріальних і моральних витрат, так і не досягнувши рівня найрозвинутіших країн світу. Традиційна культура (як елітарна, так і народна) значною мірою була зруйнована, натомість нова, адекватна попередній, кажучи вже про найрозвиненішу (при всій відносності такого визначення рівня культури) не була створена. Народне господарство зазнало в цілому продуктивних змін (індустріалізація, підвищення продуктивності праці, збільшення обсягів валового національного продукту тощо), але далося все це надто дорогою ціною. Незаперечним треба визнати і певне зменшення соціально-економічного розшарування суспільства, швидше за рахунок загального зубожіння, ніж утвердження всіх соціальних верств населення у добробуті. Успіхи в освіті знецінюють­ся поширенням функціональної неграмотності і нерівні­стю перед школою різних соціальних груп. Деяка гуманізація знищеним панівним людських стосунків не зня­ла суперечностей і антагонізмів. На зміну соціальним групам прийшла партійно-дер­жавна номен­клатура, ставлення якої до власного народу не було розумнішим, відповідальнішим чи справедливішим. Індустріалізація сільського господарства відбулася шляхом знищення хлібо­роба і заміни його найманим сільськогосподарським робіт­ником.

Збільшилася кількість вільного часу для основної маси насе­лення, але його використання набуло таких убогих і спотворених форм, що негативно позначилося на культурному і моральному рівні особистості. Замість проголошеного відмирання держави відбулося тотальне одержавлення суспільства і нічим не виправ­дана партизація держави. Мала місце деяка виробнича демократія, але вона не поширювалася на сферу політики й ідеології. Нарешті, був знищений той робітничий клас, в інтересах якого буцім­то й здійснювалися всі соціальні перетворення. Він розчинився у без­ликій масі знеособленого і деструктурованого міського населення. Надмірна секуляризація релігії та утвердження державного атеїзму зовсім не призвели до формування “нової людини”, вільної, неза­лежної у своїх судженнях і вчинках, раціональної, всебічно і гармонійно розвиненої. Замість науково переконаного атеїста ми маємо швидше невіруючого язичника. Одним словом, це було суспільство далеке, а то й прямо протилежне задуманому. Однак посібник не має на меті заперечити одну уто­пію і запропонувати іншу критику уваги “реальний соціалізм” і ті ідеологічні засади, на яких він тримався. Така критика, в основному, вже відбулася, щоправда, переважно на журналістському, публіцистичному рівні. Саме таким було соціальне тогочасне завдання, чи, точніше, соці­альне замовлення: розвінчати якомога швидше і, по можливості, в зрозу­мілій для основної маси населення формі. Серйозна і зва­жена наукова критика, тобто критичний аналіз, ще попереду, але це не є завданням посібника.

Його автори здійснили спробу ознайомитися із зарубіжним досвідом соціальних перетворень, беручи до уваги насамперед той, де такі зміни відбувалися мирно, без насильницьких дій. Але це не є соціальний досвід певної конкретної країни. Жодне суспільство, включаючи й промислово розвинене, не підпадає повною мірою під вироблену тут схему, її слід розглядати як ідеальну модель будь-якого можливого розвитку. Накладаючи цю модель на певне конкретне суспільство, ми можемо визначити, наскільки воно наближається чи віддаляється від теоретично можливого перебігу подій, тобто така модель доз­воляє соціологічно діагностувати кожну окремо взяту історичну ситуацію.

Якою мірою реальний досвід промислово розвинених країн нас­правді знайшов тут відтворення? На це запитання важко відповісти. Безпосередніми учасниками зазначених процесів автори не були. До того ж, безпосередні спостереження не можуть забезпе­чити всією необхідною інформацією, а тим більше надати для пояснення евристичні моделі. Це здійснюється шляхом теоретичного абстрагування, творчої уяви, шляхом аналізу існуючих наукових концепцій.

Інформаційною ба­зою даного дослідження стали роботи найавторитетніших зарубіжних і вітчизняних учених, зокрема таких, як сучасні французькі соціологи А. Турен, Р. Будон, П. Бурдьє та деякі інші. Запропонована ними методологія дослід­ження дозволяє зрозу­міти специфіку протікання конфліктних соціальних перетворень, що протікають у мирних формах. Зрозуміти сутність функціоналістського підходу до проблем змін і розвитку дозво­ляють роботи таких відомих американських соціологів, як А. Етци­оні Т. Парсонс, Р. Мертон. Що ж стосується марк­систського підходу, то найкомпетентнішими спеціалістами можна вважати вітчизняних дослідників. Більшого авторитету, як у нас, цей напрям соціально-політичної думки ніде не набув.

Методологія, до якої вдалися автори даного посібника, називається історичним акціоналізмом. Вона є певним синтезом досить поши­рених у сучасній соціології підходів: функціоналізму, конфліктуалізму і марксизму, однак не зводиться до жодного з них. Крім того, ми сподіваємось, що вона долає їх теоретичну обмеженість. Так, функціоналізм, що розглядається як певна теорія соціальної дії, має свої недоліки. Насам­перед, він концентрує увагу на пристосовницьких діях, завдяки яким елементи соціальної системи адаптуються одна до одної: індивід до групи, група до соціальної організації та до інших груп, соціальні організації до соціальних інститутів та один до одного тощо. При такому підході суспільство постає як певним чином організований гомеостазис – система, зайнята лише стабіліза­цією власних елементів, відтворенням порушеної рівноваги, консолі­дацією ціннісних орієнтацій, встанов­лених норм взаємодії, струк­турно-функційною впорядкованістю. Соціальний порядок при цьому пос­тає результатом виключно добровільної згоди, а відносини між людь­ми виглядають занадто гармонійними і несуперечливими. Лишається поза увагою той факт, що в суспільстві має місце також нерівність, панування, насильницький примус, ідейно-психологічні маніпуляції тощо. Марксистський підхід, навпаки, акцентує лише на нерівності, насильстві, владних маніпуляціях, несправедливості і т. д. При цьому нехтується певна добровільність обраного суспільством порядку, спрямованість індивідуальних і колективних дій на пошук миру, злагоди, балансу інтересів, взаєморозуміння. Такі вихідні методологічні принципи призводять до однобічного тлумачення конфліктів і суперечностей як джерела суспільних змін і розвитку. У функціоналізмі вони поста­ють чимось неба­жаним, викликаним невдалою взаємною адаптацією, що треба якнайшвидше усунути задля встановлення порушеної рівноваги. Згідно з марксистською доктриною розвиток постає місією особ­ливого класу та його представницьких організацій, які задля реалізації історичної необхідності (як вони її самі розуміють) можуть нехтувати правом і мораллю. Історичний акціоналізм прагне поєднати супере­чливість реального історичного процесу з пошуком миру, злагоди, конфліктність інтересів із можливими компромісами, нерівність со­ціальних позицій із добровільною згодою всього або більшої частини суспільства на корінні соці­альні перетворення.

Існує ще одна, досить непроста проблема: чи можливий взагалі справжній науковий аналіз таких складних соціальних процесів, як розвиток, що здійснюється на добровільній основі, при гро­мадянській злагоді, ненасильницькими методами, при певній керованості (підконтрольності) соціальних перетворень? Чи не пропонується тут ще одна ідеологія або зваблива утопія? Серед соціологів існує досить стійка недовіра до будь-яких загальних міркувань, що досить часто нагадують умоглядні прожекти, містять надто багато ціннісних суджень, є швидше особистими переконаннями авто­рів, аніж науково вивіреними судженнями. Така небезпека цілком реальна. Щоб їй якось запобігти, при вивченні таких матеріалів слід дотримуватись певних правил: бути критичними і нічого не сприймати на віру, постійно співвідносити теоретичні схеми з досвідом і практикою суспільного життя, уважно прислухатись до протилежних чи просто відмінних міркувань, розглядати запропоновану концепцію як один із можливих варіантів наукового дослідження.

Створення даного посібника зумовлене певними обставинами. Усі або більшість суспільств у той чи інший період своєї історії в силу об’єктивних причин зазнають докорінних соціальних перетворень. Як свідчить наш суспільний досвід, такі пере­творення є досить небезпечними, бо супроводжуються значними соціальними потрясіннями, легко виходять з-під контролю, призводять до різкого погіршення рівня життя більшості населення, обіцяють позитивні зміни тільки в історичній історичний перспективі. Тому має певне значення, наскільки суспільство підготовлене до такої ситуації, в тому числі і те, наскільки воно поперед­ньо усвідомило і навіть “проговорило” її. Свідченням того, що Україна знаходиться саме у такій (або дуже близькій ситуації, є те, що ми вже вступили в смугу перманентних змін з поки що непрогнозованим результатом. Формування певних теоретичних засад успішного виходу із ситуації, що склалася, є одним із завдань даної роботи. Ще одним завданням є прагнення вітчизняного суспільствознавства надати проблематиці, нової, су­часної інтерпретації.

Логіка розгортання запропонованої у цьому посібнику концепції така: розкрити передумови розвитку, його рушійні сили та визначальні чинники. Оскільки йдеться про добровільно об­раний розвиток, то далі розглядаються ціннісні орієнтації сус­пільства взагалі та соціального розвитку зокрема. Адже індивіди, групи та інші соціальні утворення керуються у своєму ви­борі певними ціннісними орієнтаціями. Тут же аналізується питання про індивідуальну поведінку людини в системі ціннісних орієнтацій та про можливість виходу на рівень історичних дій, тобто про можливість соціотворчої роботи. Адже здійснити якісь реальні перетво­рення окрема людина зможе лише у певному людському оточенні. То­му важливим є питання і про соціогрупові суб’єкти розвитку: соціаль­ні класи, страти, рухи, а також про соціальні організації та інститути. Добровільність і керованість розвитку неможлива без демо­кратичного політичного режиму: цій проб­лемі присвячено спеціальний розділ. Нарешті, розвиток може набувати різних форм, змісту і спрямованості. У посібнику роз­глядаються три можливих варіанти: стабілізація, модернізація та історичний прогрес. Звичайно, кожен із них можна при необхідності розглянути на рівні складових частин.

Така в загальних рисах метододогія посібника. Мето­дика вивчення матеріалу конкретизується для кожного розділу окремо.

Вступ

Навчальний посібник “Соціологія розвитку” торкається досить гострих і актуальних проблем соціальної динаміки – суспільних змін і розвитку. Ці проблеми важливі для будь-якого суспільства, але для сучасного українського суспільства вони мають особливе значення. Адже воно знаходиться напередодні кардинальних і радикальних соціальних перетворень, які зачіпають долю всього або переважної більшості населення. Від того, наскільки влада і пере­січні громадяни будуть грамотно діяти в такій історичній ситуації, залежить результат соціального реформування суспільства.

Центральною проблемою в цих незвичних умовах є пошук продуктивної взаємодії влади і народу. Звичайно, і влада, і народ не є структурно єдиними і монолітними; вони завжди мають внутрішню стратифікацію – відособлення і розмежування особ­ливих груп і фракцій. Стосовно даної ситуації, вони виступають найбільш могутніми колективними суб’єктами, на плечах яких лежить увесь тягар історичного вибору і пов’язаної з ним відпо­відальності.

В основі взаємодії влади і народу лежать як спільні інтереси (здійснити соціальний прорив у високотехнологічне суспільство шляхом найменших втрат), так і відмінні інтенції (якнайменше вкласти в цей процес і якнайбільше при цьому отримати). Це – об’єктивна і раціональна групова позиція. Вона випливає із властивих кожному соціальному суб’єкту альтруїстичних мотивів і прагнень із природних егоїстичних домагань, притаманних не лише кожній окремій людині, але й кожній людській спільності. Отже, проблема, полягає в тому, щоб віднайти баланс інтересів, врівноважити потреби і їх задоволення, досягти розумного ком­промісу і продуктивної суспільної злагоди.

На цей предмет в соціології існують щонайменше дві радикально протилежні і взаємно неприйнятні точки зору: марк­систська (радикально конфліктуалістська) і функціоналістська. Перша виходить з того, що народ (насамперед – пролетаріат, або робітничий клас), будучи єдино можливим суб’єктом продуктивної праці, є разом з тим і головним носієм історичної творчості. Влада ж тлумачиться ним як слухняне знаряддя панівного класу, котрий ніколи не зацікавлений у тому, щоб змінити існуючий соціальний порядок, бо він є необхідною передумовою його власного пану­вання. Тому влада, слухняно виконуючи волю панівного класу, завжди чинить опір соціальним перетворенням, використовуючи заради цього весь арсенал фізичного і духовного гноблення. Тому єдино можливим суб’єктом історичної творчості є марксизм, який очолює робітничий клас.

Функціоналістська теорія розвитку (в найбільш класичному вигляді вона викладена у праці сучасного американського соціолога А. Етционі “Активне суспільство”) виходить із прямо протилежних засад. Активною стороною соціальної творчості є, згідно з А. Етционі, керівна еліта суспільства. Народ же виступає пасивним об’єктом їхніх керівних дій, мало придатним на самостійні історичні рішення, продумане проектування і реалізацію майбутнього. Варто згадати, що у свій час приблизно на таких же позиціях стояли російські “народники”. Щоправда, в сучасному функціоналізмі ця ідея має вигляд досить розробленої і деталі­зованої соціальної технології.

Не важко переконатись, що в обох цих випадках має місце нічим не виправдане спрощення (вульгаризація) реального історичного процесу. І надмірна ідеалізація однієї із сторін, що взаємодіють: пролетаріату (робітничого класу) з боку максимуму і керівної еліти з боку функціоналізму. Теоретично такий перебіг подій в принципі можливий. Але мало вірогідний, бо передбачає завищені передумови реалізації історичного процесу. До того ж кожен із цих варіантів таїть у собі потенційну загрозу деформації або переродження історичного руху. Останній може за несприят­ливих обставин завершитися диктатурою класу чи правлячої верхівки. Подібних прикладів можна віднайти більше, ніж достатньо, в тому числі у нашій недавній історії.

Пропонована Вашій увазі робота спрямована на пошук інтегративного підходу, де жодна із соціальних груп, організацій чи інституцій не була б позбавлена права і можливості брати співучасть у соціальних перетвореннях, відповідно до наявних ресурсів соціальної творчості. Конфліктність їх взаємодії при цьому декларується на істині, що випливає із практичного досвіду і безпосередніх спостережень. Але вони тлумачаться як необхідне зло. Отже, історична творчість полягає, окрім іншого, і в тому, щоб віднайти необхідні засоби і ресурси такого розв’язання конф­ліктів, де не було б ні переможців, ні переможених, ні лідерів, ні аутсайдерів. Бо кожна перемога є “пірровою”, веде до нових конфліктів і потрясінь.

Розглядаючи послідовно всі складові соціальної системи (групи, соціогрупову структуру, історичні рухи, соціальні органі­зації та інститути), автори наполегливо шукають і запрошують Вас бути співучасниками конкурсів, знайти відповіді на питання: за яких передумов конфліктна взаємодія може завершитися продуктивним синтезом. У дещо спрощеному вигляді наші відповіді можна звести до таких положень: соціальні конфлікти можна розв’язати прийнятними для всіх учасників взаємодії наслідками за умови, якщо класи будуть соціально зрілими, соціогрупова структура справедливо стратифікованою (за внеском у розвиток), соціальні організації діятимуть ефективно, а соціальні інститути – функціонально (відповідно до назрілих колективних потреб).

Наскільки наша відповідь справедлива, покаже час та по­дальша історична практика.

Глава 1. Поняття соціального розвитку і його передумови

Загальний зміст категорії “розвиток” – незворотна, спрямова­на, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, тоді як звичайні зміни характеризуються зворотністю, циклічністю, відтво­рюваністю. Часто зміни бувають випадковими, безсис­темними, поодинокими, що свідчить про відсутність закономір­ності. Якщо зміни не мають спрямованого характеру, то це показник відсутності попередньо на­копичених передумов. Тому такі процеси позбавлені внутрішнього взаємозв’язку, властивого саме розвиткові. Отже, під розвитком розуміється процес виник­нення нового стану об’єкта, якісного перетворення його будови чи структури. Іноді під розвитком розуміють якісну зміну основи існування об’єкта – перетворення світоглядної основи свідомості (Г. Гегель, І. Кант) або способу виробництва (К. Маркс).

Сутнісною ознакою розвитку є час. Залежно від інтерпретації ча­су розуміється й поняття розвитку. Античні мислителі тлума­чили час як циклічний процес, тому й розвиток постає у них як вічний кругообіг, де вихідна і кінцева точки збігаються. Христи­янський світогляд стверд­жував ідею лінійного спряму­вання часу, тому історія подається ним як рух від вихідного начала до кінцевої мети. Вперше завершену всебічну концепцію розвитку запропонував Гегель. Його теорія поєднує античну ідею ци­клічності і христи­янську ідею лінійної спрямованості часу. Розвиток тут розуміється як повернення до висхідної точки, але не буквальне її повторення, а з набуттям відповідного позитивного досвіду. Марксизм, що вважає себе теоретичним спадкоємцем гегелівської діалектики, розуміє розвиток як універсальну властивість матерії і водночас як визначальний принцип її пояснення. Джерелом розвитку утверд­жується боротьба проти­лежних начал, яка модифікується стосовно форм існування матерії (у суспільстві – це класова бо­ротьба); механізм розвит­ку вбачається у кількісних і якісних змінах, а напрям – у подвійному запереченні.

Щодо суспільства, категорія розвитку конкретизується у понятті “історичний прогрес”, однак соціологи розуміли його по-різному. На думку О. Конта (“Курс позитивної філософії”), поступ – це постій­не гармонійне вдосконалення різних сторін людської природи відповід­но до законів еволюції. Маркс і марксизм у цілому розглядають прогрес як поступальну зміну суспільно-економічних формацій у результаті соціальних революцій. Токвіль вбачає в історичному процесі вдале поєднання соціальної рівності і політичної демократії, що запобігає переродженню соціальної рівності у політичну деспотію. Для Дюркгейма прогрес полягає у зростанні рівня соціальної злагоди. Тьонніс, Зіммель і фон Візе розуміють його як двобічний процес соціальної дифе­ренціації та інтеграції, їх узгодженість, органічний взаємозв’язок. Наприкінці XIX – початку XX ст. ряд соціологів (Гумплович, Тард, Бугле) вважали, що історичний прогрес полягає у зростанні економії та збереженні сил, тобто у підвищенні ефективності соціальних дій. Деякі інші мислителі (Уорд, Михайловський) пов’язували соціальний прогрес із збільшенням людського щастя або зменшенням страждань. М. Ковалевський і С. Бугле прагнули поєднати різні ознаки. За критерій прогресу вони брали зростання солідарності, соціа­бельності та рівності. Де-Роберті вважав, що в основі прогресу лежить нагромадження знань та їх практичного застосування. П. Сорокін ідею прогресу тлумачив як об’єктивне удосконалення всіх сторін суспільного буття і відповідно – зростання суб’єктив­ного задоволення людини своїм існуванням.

У сучасній соціології проблематика дещо втрачає колишню загостреність. Мікросоціологічні концепції (інтеракціонізм, теорія обміну, феноменоло­гія) взагалі уникають її. Довгий час і струк­турний функціоналізм ігнорував проблему прогресу і звернувся до неї лише у відповідь на гостру критику власних методоло­гічних засад представниками інших напрям­ів, насамперед, конфліктуалізму, та й то переважно для того, щоб пока­зати широкі евристичні можливості своєї методології.

Пересторога і деяке упередження з боку переважної більшості соціологів до проблеми розвитку зрозуміла: у її постановці і у способах її роз­в’язання присутній сильний філософський акцент, що потенційно утримує будь-які можливості для підміни позитив­ного, емпіричного чи експери­ментально верифікованого знання умоглядними і спекулятивними мірку­ваннями універса­лістського характеру. Проте цілком ігнорувати її недоцільно. Історичний досвід свідчить, що в різні історичні періоди мали місце якісні зрушення у характері суспільних відносин, у со­ціальній структурі, інституційних, соціальних процесах. У результаті порушувалася безперервність еволюційного ланцюга, утворювалися якісно нові соціальні порядки. Такі моменти супроводжувалися особливим напруженням, гостротою і неви­значеністю соціальної ситуації, кризами і катастрофами. Соціологія не може уникнути розгляду таких історичних трансформацій; вона повинна запропонувати своє тлумачення розв’язання цієї складної проблеми.

У суто соціологічному контексті на особливу увагу заслуговує роз­гляд чинників і механізмів розвитку. Саме на цьому й буде зосередже­но подальший виклад проблеми. Під розвитком у загальному його значенні ми розуміємо всю сукупність економічних, соціальних, політичних і духовних процесів, наслідком яких є якісні перетворення в суспільстві. У вузькому значенні – це, насамперед, принципові зміни в соціальній сфері: суспільних відносинах, соціальній структурі, інституціях і процесах. Тобто – це якісні перетво­рення, що ведуть до зміни даного типу сус­пільства, основ соціального по­рядку і соціальної системи в цілому.

 

  §1. Передумови розвитку

Передумови розвитку – це сукупність природних та сус­пільних ресурсів і можливостей, здатних спричинити соціальний про­грес. Можливість і необхідність розвитку – не одне й те ж. Тут слід розрізняти необхідні та достатні передумови. Необхідні передумови ст­ворюють можливість розвитку, але не обов’язково – його незворотність. Остання потребує додаткових чинників, у т.ч. і суб’єктивного вибору суспільством власної історичної перспек­тиви, а, отже, можливих напрямів подальшого руху. Достатні передумови – це вагоміший чинник. Вони зумовлюють високу ймовірність саме зазначеного вибо­ру, чіткіше окреслюють історичну перспективу, вимогливіші до люд­ських дій саме в даному напрямі, визначаючи ціннісні орієнтації та історичний вибір. Достатні передумови – це сукупність засобів роз­витку. Тому вони більш дієві, мобільні і визначальні. Необхідними, але не достатніми передумовами розвитку є географічне середовище, населення і виробництво. Розглянемо їх докладніше.