Студентський молодіжний рух

Безпосередня політична діяльність студентів практично не мож­лива з причин їх неповної фізичної та соціальної зрілості, їх особливої діяльності та способу життя. Своїм становищем, мозаїч­ністю внутрішньої структури, слабкою колективною орга­нізацією студенти не можуть вагомо впливати на розподіл влади, прийняття і виконання політичних рішень і нести всю повноту відповідаль­ності за їх наслідки.

Окрім того, студенти рекрутуються із соціально різнорідних, час­то опозиційних, соціальних верств, які мають особливі інтереси, котрі репрезентують у тому числі і через своїх нащадків. Отже, у середовищі студентів політично взаємодіє майже вся соціогру­пова структура суспільства.

У цьому відношенні студентське середовище доцільніше розгляда­ти як свого роду ідеологічний котел, де киплять діючі в даному суспільстві світоглядні, політично-ідеологічні орієнтації та пристрасті. Саме тому найефективнішою політична діяльність студентів стає тоді, коли вона проявляється як соціальний рух.

Вага молодіжних, студентських організацій у суспільстві до­рослих почасти позитив­но корелюється. Є певна адекватність між характером і способом взаємодії політичних партій, громад­ських організацій поза – і в інститутах та університетах. Така ситуація найчастіше проглядається у французьких, італійських та іспансь­ких університетах. Якщо в суспільстві в цілому діють дві-три не досить структуровані партії, організовані за клубним принципом, то політичне структурування серед студентів імовір­ніше про­ходитиме на основі спонтанного самооформлення “симпатиків” певних політичних платформ.

Будучи соціально різнорідними, не маючи достатньої соціокультурної і політико-ідеологічної ідентичності, згуртованості та організованості, студенти часто у політичній боротьбі пред­ставля­ють не свої власні інтереси, а інтереси інших соціальних груп, робітничий рух, партії та профспілки найчастіше груп протесту. Так, студенти довгий час підтримували, жіночі, націоналістичні рухи тощо. В останньому випадку (підтримка націоналістичних рухів) підтримка спостерігається за умов, коли нація знаходиться під колоніальним чи напівколоніальним гнітом, а націоналістич­ний рух охоплює значні прошарки насе­лення. Тоді за рахунок зменшення внутрішньої фракційності студентського середовища відбувається ідейно-психологічне єд­нання студентів з основною масою населення у напрямку створення ідеології “інтегративного націоналізму”.

Як самостійна соціополітична сила зі своїми власними інтере­сами, прагненнями, програмами і організацією, студенти виступили під час так званих “молодіжних бунтів”, що охопили Західну Євро­пу і США у 1964 – 1972 роках. Проте їхня єдність базувалася більше на “негатив­них засадах” – на протесті проти існуючих порядків. Конст­руктивна частина вимог була більш різнорідною. Серед вимог, гасел і платформ, що висували студенти, утриму­валися досить різноманітні політичні орієнтації: вимоги соціальної рівності та просоціалістичних і прокому­ністичних домагань, антивоєнні гасла (проти війни у В’єтнамі, армії та ВПК взагалі), антирасистські (проти дискримінації негрів, за рівність “кольо­рових” та аборигенів), феміністські та екологічні гасла тощо.

Особливістю даного соціального руху, яка свідчить, що ми має­мо справу саме з культуротворчою, а не власне політичною силою, є широке коло вимог соціокультурного характеру: критика “бур­жуазного”(ототожнюваного з міщанським) способу життя, лицемірності офіційної моралі, продажності політичної еліти, її корумпованості та безвідповідальності.

Вимоги мали вирішити власне молодіжні та сту­дентські про­блеми. Це виявилося у критиці існуючих форм шлюбу, вимогах більшої сексуальної свободи, публічній демон­страції статевої розкутості та альтернативних форм шлюбу і сім’ї (колек­тивний шлюб, демонстративна відмова від реєстрації шлюбу, до- і післяшлюб­не співжиття та ін.). А також вимоги рефор­мування системи вищої освіти.

Що студенти є групою соціокультурного авангарду, можуть свідчити такі ознаки: їх рух сприймав театралізовану форму, був розрахова­ний більше на епатаж, публічну демонстрацію певних позицій, аніж на практичну боротьбу за владу, вирішення своїх проблем. Позувати перед телекамерою для студентів мало більше значення, аніж потрапити в коридори влади. Хоча з боку найбільш організованої та політично зрілої частини студентів (переважно соціалістів і комуністів) було прагнення очолити широку анти­урядову коаліцію, організувати проти правлячого класу основну масу населення, здійснити політичну революцію. Тому вони активно шукали собі соціальних партнерів із числа чисель­них і достатньо організованих груп дорослого населення: робітничого класу, кольорових, безробітних, робітничої та учнівської молоді. Зокрема, у Франції мали місце спроби поєднати студентські виступи з найрадикальнішими руха­ми, партіями і профспілками, найчастіше тими, які контролювалися комуністами і лівими соціалістами. У США студентський рух був підтриманий кольо­ровими, особливо неграми та їх політичними об’єднаннями. Але робітники залишалися осторонь. Американські ж будівельники були серед тих, хто розганяв студентські демонстрації. В цілому ж можна сказати, що спроби студентів та їх лідерів створити широку соціальну коаліцію і стати гегемоном нової – моло­діжної – революції не вдалися.

Ці невдачі були природними і закономірними. Студенти – не та соціальна група, яка здатна організувати і очолити масовий со­ціальний протест. Причини цього вже наводилися, до­дамо тільки таке. Студенти – це група ідеологічного і культурного авангарду. Вони здатні широко підтримувати, пропагувати, розповсюджувати і демонструвати нові культурно-ціннісні орієнтації, спосіб життя, ідеологію або утопію. Але здійснити конструктивне втілення їх у життя не спроможні з причин своєї безвідповідальності, внут­рішньої розпорошеності, колективної неорганізованості, вікової, соціальної (статусної) і професійної (трудової, виробничої) маргі­нальності. Більш ефективним для студентства є участь у соціальних рухах – ствердженні нових цінностей, аніж у політичних револю­ціях – створенні нового політичного і владного порядку.

Основна суперечність студентських виступів полягає в тому, що група, яка покликана бути частиною соціальних рухів, стала складовою частиною політичного руху. Різниця між ними прин­ципова: соціальний рух бореться за ціннісну переорієнтацію – вироблення нової історичної перспективи у системі історичних дій, тоді як політична партія бореться за новий перерозподіл влади.

До речі, там, де студентський рух був адекватний своєму приз­наченню, його успіхи безсумнівні. Його заслугою, зокрема, є зміни в ціннісних орієнтаціях американської молоді і всього аме­риканського суспільства в 70–80-ті роки. Саме про це свідчить падіння привабливості офіційно проголошеного патріотизму, роз­чарування в релігійних цінностях, нове ставлення до праці як засобу особистого самоствердження і зневажливе до грошей – цієї традиційно домінуючої американ­ської цінності.

Наш власний український досвід не перекреслює, а під­тверджує вищенаведені висновки. Студентські демонстрації та акції голодування початку 90-х років мали досить помітний полі­тичний резонанс і навіть призвели до падіння одного з тодішніх урядів. Але вони проходили у цілковитій відповідності з характером і профілем протестуючих дій студентства взагалі: демонстра­тивне подання своїх вимог, орієнтованість на телеба­чення і засоби масо­вих комунікацій, активне вербальне оформлення та інтенсивне пси­хологічне забарвлення, театралізованість (сценічність) політич­них дій, пошук схвалення у навколишнього середовища і певна ситуативна залежність від нього, недовго­тривалість і непослі­довність акції, нехтування повсякденною політичною роботою в буденних умовах і по­за натовпом співчуваючих глядачів. Як тільки ці передумови зникли, студент­ський протест різко пішов на спад.

Студенти мають як свої власні, так і групові інтереси. Зокрема, в бунтарських діях студентів Заходу висувалися вимоги розши­рення доступу до освіти, демократизації навчально-вихов­ного процесу у вузі, справедливого оцінювання і академічної селекції, поліпшення матеріальних умов існування (менша плата за нав­чання, вища стипендія, краще обслуго­вування гуртожитків), гарантії зайнятості на ринку праці тощо.

У найбільшій мірі ці вимоги були властиві французьким, іспанським, італійським студентам. У США студентський рух проходив під культурологічними гаслами, у північноскандинав­ських країнах студентство залишалося політично індиферентним.

Чи справили студентські виступи якийсь суттєвий вплив, скажімо, на подальшу еволюцію системи вищої освіти? На це пи­тання однознач­но відповісти важко. Справа в тому, що реформи вищої школи роз­починалися у Західній Європі і США (особливо) дещо раніше. Можливо, ці реформаційні заходи у сфері вищої освіти були посилені студентськими виступами. Проте прямого зв’язку між харак­тером та інтенсивністю студентського руху й успішністю подаль­ших освітніх реформ не спостерігалося.

У США, наприклад, студентський рух був досить інтен­сивним. Але він мав переважно культурологічне спрямування, не був націлений на реформування вищої освіти. Проте саме у США в подальшому було здійснене найбільш адекватне і продуктивне реформування вищої освіти. У Франції студентський рух носив відверто політичне за­барвлення і був безпосередньо спрямований на реформування університетів. Проте здійснені тут перетворення, за загальною оцінкою зарубіжних соціологів, були нерішучими і непослідовними. У північноскандинавських країнах взагалі сту­дентський рух не був чин­ником реформування вищої школи. Але тут були проведені реформи вищої освіти, адекватні сучасній історичній ситуації: вища школа цих країн вважається авангард­ною.

Отже, на прикладі реалізації вимог студентів в освітній сфері, можна зробити висновок: студентський соціаль­ний рух був певним збудником і навіть чинником реформування освіти, але він не мав вирішального впливу на темпи, спрямованість і продуктивність державних дій освітнього спрямування. Тут бага­то що залежить від попереднього стану освіти і тих ресурсів, у тому числі політико-державних, зосереджених у даному суспільстві.

Екологічний рух

Відмінність даного соціального руху від попередніх полягає в наступному. Він не має чітко оформленої соціальної групи, на ос­нові якої формується його ініціативне ядро і рекрутуються найбільш палкі прихильники. Хоч спостереження показують, що соціальною базою даного руху виступає переважно інтелігенція і студентська мо­лодь. Це, безсумнівно, єдиний соціальний рух, який треба ідентифікувати не за ініціативною групою, а за основ­ною цінністю.

У деякому відношенні можна сказати, що основні культурно-ціннісні орієнтації екологічного руху зародились у науково-тех­нічному середовищі, спочатку постали як наукові проблеми, ідеї та тео­ретичні концепції. Ще у ХІХ столітті американський вчений Д.Т. Марш, проаналізувавши різноманітні форми підриву людиною природної рівно­ваги, висунув програму збереження природи. Французькі географи ХХ ст. (П. Відаль де ла Блаш, Ж. Брюн, Е. Мер­тонн) розробили концепцію, націлену на вивчення деструктивного впливу промислової та науково-технічної діяльності людини. У такому ж напрямку міркували деякі голландські географи (Л. Февр, М. Сор) та їх радянські колеги (А.А. Григор’єв, І.П. Герасимов).

Розвиток біохімії і геохімії засвідчив про перетворення виробничої діяльності людини у могутній, досить часто нега­тивний і руйнівний, антропогенний фактор. На цій підставі була обґрунтована нова геологічна фаза в еволюції земного і навко­лоземного простору – антропогенна. Вчення В.І. Вернадського про перетворення біосфери у ноосферу також пов’язано з цим новим поглядом на співвідношення людини і природи та наслідків її (людини) соціальної діяльності.

У 60–70-х рр. група вчених, організаційно оформлених у так зва­ний “Римський клуб” (Дж. Форрестер, Д. Медоуз, А. Ерліх, Р. Хейл­броннер, Б. Гаврилишин) розробила досить ґрунтовну концепцію, в основі якої лежало припущення про вичерпність, лімітованість природних ресурсів. Вони навіть спробували виявити приблизний термін повного вичерпання деяких з них. На цій підставі було запропоновано світо­вій громадськості перейти на “нульовий приріст” промислового вироб­ництва.

Але підґрунтям соціального руху ці та інші наукові ідеї стали тоді, коли вони вийшли за стіни наукових лабораторій і кабінетів у світ соціально-політичної боротьби. Тут, до речі, утримується ще одна специфіка екологічного руху: в своїй основі він орієнтований на людство в цілому, а не на окремі країни. Це зайвий раз засвідчує, що екологічні проблеми мають загально­людський, глобальний характер, хоч окремі країни можуть відчувати більшу гостроту екологічної кризи. Тоді екологічний рух конкретизується стосовно особливої геополітичної ситуації.

Структура культурно-ціннісних орієнтацій екологічного руху включає визначення місця людини в природному середо­вищі, соціальних механізмів ії впливу на власне довкілля, систе­му нормативних вимог стосовно поведінки людини як виробника і споживача природних ресурсів. При цьому в деяких випадках ак­цент робиться на людині як особливому біологічному видові, в ін­ших – на її соціальній та морально-духовній сутності.

Різними є також спроби вплинути на поведінку людей, їх культурно-ціннісні орієнтації. Одним із найбільш поширених є алармізм (від фр. – аларм, що значить – тривога). Прихильники даного спрямування дій вбачають свої завдання в тому, щоб збудити три­вогу, викликати занепокоєння людей станом навколиш­нього оточення, попередити щодо можливої негативної перспективи. Певною мірою в них присутні мотиви русоїстського спрямування (погляд на люди­ну як агресивну природі істоту і на людську історію як історію її аморальної, у відношенні до природи, деградації). Звинувачення, викриття та пошук винуватців ведуться у різних напрямах: науко­во-технічний прогрес, “зла” сама по собі сутність людини, політич­ні устрої та режими (характерні для представників марксистської орієнтації), дефекти виховання, недоліки в роботі засобів масової інформації та культурно-ідео­логічних закладів у цілому.

На ґрунті цих настроїв і концепцій формуються дві відносно автономні утопії – песимістична (негатопія) і оптимістична (опти­мотопія). Перша малює майбутнє людини у досить таки чорному кольорі. Вона поступово дичавіє серед уламків зруйнованого природного середовища, тоне в смітті виробничих відходів, за­дихається в от­руєному повітрі, організм її висна­жується від вживання нездоро­вих і брудних продуктів. Людство поступово перетворюється у ко­росту на тілі землі. Оптимістична утопія, не закриваючи очі на серйозність проблеми і становища, передбачає можливість виходу з екологічної кризи (песимістична утопія наполягає на неминучості екологічної катастрофи). Залежно від того, в якому саме за­собі діяння вбачається можливість виходу із становища, оптимістичні утопії можна розподілити на соціотопії (корінна перебудова всієї сукупності суспільних відносин) та технотопії (основна надія покладається на розвиток науки і техніки). Особливим різновидом песиміст­тичної утопії є заклик до “повернення назад”, – природної простоти людських (“розумних”) потреб і засобів їх задоволення та общинного (деінституціалізо­ваного) спілкування і взаємин. (Див.: Кауфман А. і Пезе Ж. Про недолюдей і над машини. – Париж, 1970).

Практичні дії прибічників екологічного руху досить різно­манітні: пропаганда та агітація у засобах масової інформації, демон­стративні акції, щоб привернути увагу громадськості, тиск на урядові та політичні структури, фінансова та організаційна підтримка екологічних починань, діяльність у сфері культури та освіти. У ряді країн прибічники екологічного руху об’єднані в політичні партії, які, проте, не користуються значною підтрим­кою виборців, хоч у деяких випадках, навпаки, вони набирають значну кількість голосів (наприклад, партія “зелених” у Німеч­чині та Україні).

Соціальну ефективність даного руху визначити досить склад­но, бо відсутні чіткі критерії оцінювання. З одного боку, саме завдяки екологічному рухові проблеми промислової деструкції природи доведені до відома світової громадськості, стали тема­тично досить широко представленими у засобах масової інформації, присутніми в каналах соціополітичних комунікацій. Усе це сут­тєво впли­ває на культурно-ціннісні орієнтації значної маси людей, особливо молоді. Еколо­гічні проблеми присутні у політичному дискурсі і деяких політичних рішеннях (особливо на рівні міжна­родних політич­них об’єднань і громадських організацій).

З іншого – екологічна загроза зростає, індикатори чистоти навколишнього середовища (повітря, питної води, продуктів хар­чування, рівень промислових отруєнь, шуму та ін.) падають. Все більше країн (до них можна віднести і Україну) опиняються в стані, близькому до екологічної катастрофи. У більшості промис­лово розви­нених країн є законодавча заборона антиекологічної діяльності, ви­значені структури, засоби і процедури їх виявлення, оцінювання і покарання. Але ефективність їх поки що залишається досить низькою. У більшості країн немає для цього відповідних ресур­сів. Та й реальна загроза екологічної катастрофи поки що не сприймається всерйоз, особливо владними структурами. Саме у цьо­му напрямі і має зосередитись діяльність екологічного руху.