Оцінка потреб особистості в контексті загальних закономірностей розвитку людини

ЛЕКЦІЯ 11.

Теоретичні основи оцінки потреб особистості у сфері соціального забезпечення.

1. Оцінка потреб особистості в контексті загальних закономірностей розвитку людини

2. Оцінювання як процес та фундаментальна технологія

3. Оцінка потреб як компонент процесу оцінювання

 

Оцінка потреб особистості в контексті загальних закономірностей розвитку людини

Оцінка потреб дитини базується на цілому ряді теорій розвитку і формування особистості, її виховання і соціалізації. Та, насамперед, це теорії періодизації в розвитку особистості і теорія прив’язаності. Існують різні підходи до визначення поняття “особистість”.

Так, із точки зору філософії, особистість розглядається як автономна, дистанційована від суспільства, самоорганізовуюча система, соціальна сутність людини. Це усвідомлення себе, внутрішнього світу і свого місця в ньому (Гегель).

З точки зору соціально-педагогічної науки, особистість – це сукупність і єдність соціальних якостей людини, продукт суспільного розвитку і включення в систему соціальних відносин засобом активної предметної діяльності і спілкування. Індивід стає особистістю в процесі оволодіння соціальними функціями і розвитку самосвідомості, тобто усвідомлення своєї неповторності й індивідуальності як суб’єкта діяльності, як члена соціуму.

Вітчизняні педагоги і психологи розглядають риси особистості через призму особистісно-орієнтованого підходу, а саме: співчуття, доброта, милосердя, чесність, альтруїзм тощо. Для кожної людини набір цих ознак не є постійним, він змінюється залежно від різних обставин, під впливом певних чинників, одним із яких є розвиток особистості. Саме тому поняття “розвиток”, його закономірності є базовими у соціально-педагогічній науці.

До загальних закономірностей розвитку людини належать: єдність біологічного і соціального; взаємозв’язок діалектичного і сенситивного; єдність безперервності і перервності; залежність розвитку від задоволення потреб; його обумовленість специфікою соціального середовища, в тому числі зоною найближчого розвитку; активність у діяльнісній сфері.

В контексті загальних закономірностей розвитку дитини особливої ваги набуває єдність біологічного і соціального, що може бути простежена через особливості особистісного становлення у різні вікові періоди. Наприклад, період від 6 до 12 років – оптимальний для розвитку навичок розв’язання життєвих проблем; від 3 до 6 років – для вивчення іноземної мови; від 2 до 5 – для навчання читанню; до 1 року – для оволодіння навичками плавання тощо. 

Найбільш поширеною в психології є періодизація Д. Б. Ельконіна. Відмінною рисою цієї періодизації є не лише визначення провідної діяльності як суттєвої особливості у розвитку дитини, а й поглиблення цього поняття з позиції послідовності розвитку сфер особистості: безпосередньо-емоційне спілкування, предметно-маніпуляційна діяльність, навчальна діяльність, рольова гра, інтимно-особистісне спілкування, навчально-професійна діяльність.

Вагомим є внесок у розвиток уявлень про періодизацію вікового розвитку В. В. Давидова. Кваліфікаційною ознакою періодизації вченого є тип провідної діяльності: ● від 0 до 3 років – предметно-маніпуляційна; ● від 3 до 6 – ігрова; ● від 6 до 10 – навчальна; ● від 10 до 15 – суспільно корисна; ● від 15 до 18 – професійно зорієнтована.

У 1984 р. А. В. Петровським була запропонована психологічна концепція розвитку особистості і вікової періодизації, що розглядала залежність процесу розвитку людини від єдності безперервності і перервності. Ця загальна закономірність обумовлює цілісність процесу розвитку особистості, що полягає в інтеграції особистості у різні соціальні групи, і дозволяє виокремити два типи закономірності вікового розвитку людини.

Перший тип закономірності розвитку особистості. Джерелом виступає суперечність між потребою індивіда в персоналізації (бути Особистістю) і об’єктивною зацікавленістю референтних (значущих) для нього осіб, груп, спільнот визнавати лише ті прояви індивідуальності, які відповідають завданням, нормам і цінностям соціуму. Отже, переходи особистості на нові етапи розвитку визначаються, перш за все, соціальними очікуваннями та соціальним контролем, а не психологічними особливостями розвитку.

Другий тип закономірностей розвитку особистості. Особистісний розвиток обумовлюється зовнішнім включенням індивіда у той чи інший інститут соціалізації чи об’єктивними змінами всередині самого інституту. Наприклад, школа як соціальний інститут є обов’язковою (законодавчо закріпленою) “сходинкою” соціалізації людини.

У сучасній науці прийнята періодизація дитячого віку, основою якої є стадії психічного і фізичного розвитку й умови, в яких відбувається виховання та становлення особистості: ● немовлячий вік – до 1 року; ● переддошкільний період – 1–3 роки; ● дошкільний вік – 3–6 років: молодший – 3–4 роки; середній – 4–5 років; старший – 5–6 років; ● молодший шкільний вік – 6–10 років; ● середній шкільний вік – 10–15 років; ● старший шкільний вік – 15–18 років.

Цілісний життєвий шлях особистості від народження до глибокої старості прослідкував Е. Еріксон. За його теорією, розвиток особистості визначається тим, що соціум очікує від людини, які цінності й ідеали їй пропонує, які завдання ставить на різних вікових етапах. Водночас послідовність стадій розвитку залежить від біологічної сутності індивіда.

Таким чином, вікова періодизація розвитку особистості – підґрунтя для формування індикаторів оцінки потреб дитини. Зміст запитань оцінки насамперед має враховувати:

● провідну діяльність дитини певного віку;

● особливості вікової кризи та характер її перебігу;

● вчасність вікових новоутворень, їх стійкість;

● специфіку розвитку безпосередньо-емоційного та інтимно-особистісного спілкування дитини, її предметно-маніпуляційної, навчальної діяльності, професійно зорієнтованих дій тощо;

● нюанси ситуації соціального розвитку дитини та характеристику зони її найближчого оточення;

● радіус та якість значущих стосунків дитини. Зазначене становить логіку розробки оціночних методик і форм документування.

Отже, врахування загальних закономірностей розвитку особистості є ключовою умовою результативної оцінки потреб дитини та її сім’ї, що проводиться з метою пересвідчення, чи дитина розвивається і виховується у захищеному і сприятливому середовищі. Іншими словами, чи дитина як на особистісному рівні, так і на рівні соціуму включена у систему довготривалих і емоційно позитивних зв’язків, що є основою відчуття нею власної захищеності.

Соціальні працівники, які здійснюють оцінку потреб дитини та її сім’ї, мають розуміти закономірності розвитку дитини, виявляти ознаки порушення її прив’язаностей, усвідомлювати наслідки їх втрати для подальшого становлення особистості дитини. Саме раннє діагностування слабких прив’язаностей чи їх відсутності, зосередження на емоційному розвитку дитини та здатності батьків оточити дитину емоційним теплом, пошук значущих для дитини людей, до яких збереглися прив’язаності, тощо може стати відправною точкою у соціальній роботі, спрямованій на зміну ситуації клієнта на краще, подолання складних життєвих обставин сім’ї. З іншого боку, залучення батьків / опікунів, інших значущих для дитини людей до оцінки потреб дитини надає їм можливість самостійно вибудовувати стратегії забезпечення стабільного розвитку дитини у належних для цього умовах.