2020-01-15
73
театр містерійний курбасовий
У суботу по обіді, 28 квітня зацікавленим відвідувачам музею була запропонована тема: «Вшанування режисера-новатора Леся Курбаса», який як, відомо, розпочав свої театральні експерименти саме в 20-х роках. Було представлено дві доповіді з наочним документальними матеріалами, які демонструвались як прозірки. Це виступи Вірляни Ткач – художнього керівника експериментальної модерної «Яра мистецька група» в Нью-Йорку та гості з Канади, професора університету Оттави Ірени Макарик.
Вірляна Ткач – спеціаліст з творчості Леся Курбаса, постановник вистави «Світло зі Сходу» за текстом його «Щоденника», учасник кількох Березільських фестивалей в Україні.
Ірена Макарик – професор англійської літератури, спеціаліст-шекспірознавець, в тому числі теми «Шекспір y ранньому українському радянському театрі», – ось чому Курбас, як постать №1. Всі заходи цього фестивального дня – англомовні.
Тема Курбаса була доречною не тільки моментом резонації з модерністською виставкою, а ще й як давнина круглій даті: 25 лютого минуло 120 років з дня його народження. З цього приводу нагадаємо кілька біографічних штрихів Леся Курбаса, який розділив трагічну долю тисяч української національно-свідомої інтелігенції, загнаних у сталінські ГУЛАГи, а потім розстріляних в розквіті сил. Він був людиною надзвичайно високої загальної культури, університетської освіти (Віденський та Львівський університети), зі знанням кількох іноземних мов (сам перекладав п'єси закордонних драматургів), мав великий досвід акторської праці, а, головне, народжений генієм на обраній стезі. Йшлося про пошук нової естетики, нових виразних засобів, відмови від фотографування життя на сцені, як це було до цього. Своє бачення модерного саме режисерського театру, експериментальні пошуки він втілював на практиці у створених ним спочатку Молодому Театрі в Києві (1917–1919), а потім у всесвітньовідомому театрі «Березіль» (1922–1933, Київ-Харків). Це був новий почерк, новий стиль, це був авангард у театральному мистецтві. Але… Він відмовив владі публічно осудити Миколу Хвильового, Миколу Скрипника, деяких акторів театру «Березіль». Його звільняють з посади художнього керівника та директора «Березолю», в кінці 1934 року арештують, звинувачують у насадженні формалізму, націоналістичних ідей та відриві від російської драматургії. Відбував «перевиховання» на сумнозвісних Соловках, де його, в числі інших 1100 жертв, за рішенням Особливої Трійки УНКВД розстріляли 3 листопада 1937 року… Тому Вірляна Ткач наголосила ще й на містичному числі «7» в його житті: народився 1887 р, доленосний Молодий Театр заснував у 1917 р, загинув у 1937 р.
Доповідачка своєрідно розповіла про ранній Київський період його творчості, зокрема в Молодому театрі (1917–1919), й аж до переїзду «Березолю» до Харкова. Розповідала, демонструючи прозірки фотографій сценографії та окремі сцени вистав: «Цар Едіп», «Вертеп»,» Газ»,» Джімі Гікенс». На той час новаторство полягало в тому, щоб відмовитися від буквального відтворення життя на сцені. І як модерне мистецтво в галузі живопису і скульптури відмовилося від імітації життя, що майже поруч продемонстровано виставкою, так і театр відмовляється від фотографування життя. Театр із театру актора та драматурга перетворюється на театр режисера. Новатором, автором нової естетики стає режисер Курбас та сценографи, які працюють у його театрі: Вадим Меллер, Петрицький та інші (їхні сценічні праці ще представлені на виставці). Професор Ірена Макарик свій виступ назвала інтригуюче: «На світовій сцені, «Березіль» в Парижі і в Нью-Йорку». Вона розповіла про Міжнародну виставку мистецтв, яка відбулася в Парижі в 1925 році. Для нас вона знаменна тим, що Золоту медаль на цій виставці отримав сценограф-березілець Вадим Меллер. У виставці прийняли участь 24 країни. Консервативний театр США та Канади не зміг нічого представити, він значно відставав від модерної Європи. Це була найбільша виставка за чисельністю відвідувачів в історії світового мистецтва. Її відвідали 15 мільйонів людей.
А відвідувачі побачили прозірки унікальних фото-експонатів: макетів сценографії, костюмів, сцени з вистав та інше, звичайно, з коментарями. Радянське мистецтво представляли перш за все модерністські московські театри (Камерний, Театр Мейєрхольда, Єврейський), з республіканських – Білорусія, Грузія та Україна театром «Березіль». Наші українці пишалися такою перемогою, але одночасно були й пригнічені. Тому що скрізь говорилося і писалося: переможець – «Theater Berezil Кіеv Russia». І, звичайно, світ сприймав, як перемогу російського мистецтва. Медаль отримана за сценографію вистави березільців «Секретар профспілки» за мотивами американського роману Лероя Скотта, режисер – Борис Тягно, сценограф – Вадим Меллер, художній керівник театру – Лесь Курбас. Але до підготовки інформаційних матеріалів для виставки Москва їх не допустила. Тому в афіші читаємо прикрі помилки: Direсtor Tiaguno (замість Tіahno) та Direсtor (замість сценограф) Meller. Влада не видала віз до столиці Франції жодному з українців – ні Курбасу, ні Меллеру. Тому нікому було захищати український акцент.
Виставку відвідало кілька американських спеціалістів, серед яких була й редактор Джейн Гіп. З її ініціативи та за рахунок австрійця з Відня Фрідріха Кізлера (до речі, народженого в Україні, в Чернівцях) виставка з 1500 експонатами була показана в Америці. Бродвей навчався у європейців. Два тижні по 12 годин на добу тривала ця виставка в Нью – Йорку, була широка преса з тими ж посиланнями на «Russia». Але факт залишається фактом: Український «Березіль» – переможець побував і в Парижі, і в Нью-Йорку. А хто є хто тепер відомо світу.
А слухачі і глядачі – були безмежно вдячні за те пізнання, яке в такому сконцентрованому вигляді та на підставі унікальних документів, в жодному іншому місці не можливо було одержати.
Висновки
На мою думку, велич Леся Курбаса полягає в тому, що він один за 15 років виконав роботу, яку в інших культурних народів створюють кілька генерацій режисерів. Трьома великими кроками Лесь Курбас:
1) європеїзував український театр, що доти був виключно національно-етнографічним побутовим театром силою заборон і утисків («Молодий театр», 1917–19 роки);
2) створив експериментальний театр українського модернізму, вивівши його на лінію передових мистецьких шукань заходу («Березіль», 1922–26 роки);
3) встиг дати етюд оригінальної синтези українського театру, у якому глибокі національні традиції поєднались разом із найновішими формами («Березіль», 1927–33 роки, вистави «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Диктатура» і «Маклена Ґраса»).
Лесь Курбас зробив неможливе. Весь світовий репертуар, від Софокла до Ібсена, вперше прозвучав з української сцени – й відтоді ми вже менше комплексували. Великий був вплив праці Л. Курбаса на Україні. В столичні і провінційні театри та в українське кіно пішли з-під його руки сотні по-європейськи підготованих акторів – на чолі з такими, як А. Бучма, Й. Гірняк, М. Крушельницький, Чистякова, Н. Ужвій, Мар'яненко, Сердюк, Добровольська, Нещадименко, Антонович та багато інших; десятки режисерів – В. Василько, Ігнатович, Кудрицький, Б. Тягно, Балабан, Дубовик, Бортник, Скляренко, П'ясецький, Швачко, Долина, Боднарчук.
Між іншим, учні Курбаса створили вперше український театр музкомедії (зразки якого дав Л. Курбас їм в «Березілі»), театри молоді тощо. В цьому театрі починали всі, на кому потім тримався наш театр ХХ століття й тримається досі. Ось живий ланцюжок: у Леся Курбаса був учень Борис Тягно, а в того вчився Богдан Ступка. Таких прикладів багато.
Курбасівський знаменитий театр «Березіль» (1922–1933 р. р.) став розвідником у світі нової театральної мови, нової семіотики. Художній шлях Леся Курбаса – це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського (і це в країні тоталітаризму і етичної стерилізації). Лесь Курбас синтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: «Макбет» В. Шекспіра, «Гайдамаки» за Т. Шевченком, «Газ» Г. Кайзера, «Джіммі Гіґґінс» за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін., які ніби «передбачили» пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана, зайвий раз наголосивши на єдиних фундаментальних законах художньої самоорганізації.
Гуманістична етика театру Леся Курбаса, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю.
Й ще цікава річ. У першому параграфі Статуту Молодого театру сказано, що його мета – творити не «українофільську», а європейську культуру, одночасно не бути провінцією чужих культур. Ці слова варто придумати заново, бо провінціальність чужих культур майже поглинула нас.
Не диво, що ті, хто його знав, не раз називали Леся Курбаса генієм. Тим більше не диво, що для виконання такої праці в українських умовах 1917–33 років не досить було самої виняткової обдарованості й працездатності. Український театр був змушений завойовувати русифіковане століттями місто, завоювати розуміння глядача-обивателя, подолати конкуренцію російського театру і мусив боротися з могутнім антиукраїнським апаратом ЦК РКП(б).
Це поставило перед Л. Курбасом вимогу бути героєм високого стилю, що має мужність і силу протистояти компромісам, в обличчя смерті сказати своє остаточне «ні».
Лесь Курбас є для України справді автором «нового курсу» національної театральної культури. Саме тому ім'я майстра є незабутнім, що підтверджується увагою до його безкінечного таланту фахівців театрального мистецтва та митців, котрі час від часу намагаються «покликати» його на допомогу, звернутися до методів, прийомів, смислів самобутнього театру Леся Курбаса.
Список літератури
1. Гірняк, Й. «Лесь Курбас»/журнал «Україна і світ», Ганновер, зошит 18-й, 1958, стор. 44.
2. Корнієнко, Н. Лесь Курбас і духовні засади українського авангарду / Н. Корнієнко // Дзеркало тижня. – 2007. – 3–9 лют. (№4). – С. 17. – Закінчення див. №5. До 120-річчя від дня народження Леся Курбаса.
3. Красильникова, Ольга Василівна. Історія українського театру ХХ сторіччя / Красильникова, Ольга Василівна; Під ред. С.В. Головка, Т.В. Янголя. – Репринт. вид. – К.: Либідь, 1999. – 208 с.
4. Курбас, Олександр Степанович. Березіль: Із творчої спадщини / Курбас, Олександр Степанович; Під ред. М.Н. Москаленко; Упорядн. та автор приміток: М.Г. Лабінський. – К.: Дніпро, 1988. – 518 с.
5. Лесь Курбас: Статьи и воспоминания о Л. Курбасе; Литературное наследие / Сост. М.Г. Лабинский, Л.С. Танюк; Пер. с укр. Л.С. Танюка. – Репринт. вид. – М.: Искусство, 1987. – 463 с.
6. Лесь Курбас: У театральній діяльності, в оцінках сучасників: Документи / Під ред. В. Ревуцького; Передм. та приміт. В. Ревуцького; Упорядк. та техн. ред. О.Зінкевича. – Балтимор; Торонто: Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1989. – 1026 с.
7. Майстри української радянської сцени: Довідник / Автори-упорядн.: Р. Бернацька, С. Зайончківська. – К.: Держ. видавн. образотв. мистецтва і музичн. літератури УРСР, 1962. – 320 с.
8. Наш театр: Книга діячів українського театрального мистецтва. 1915–1991. Том ІІ / Ред.колегія: О. Лисяк, Г. Лужницький та ін. – Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто: ОМУС, 1992. – 796 с.
9. Театральная энциклопедия / Гл.ред. П.А. Марков. – Т. III. Кетчер-Нежданова. – М.: Сов.энциклопедия, 1964. – 1086 с.
