Сервітути як специфічна форма прав на чужі речі з обмеженим змістом правомочностей

У ряді випадків законодавством допускається обмежене користування майном власника з боку інших осіб, що забезпечує невласнику можливість користування чужою річчю в межах, установлених законом (обмежені речові права сервітутного типу). Обмежений характер таких речових прав виражається в тому, що вони не охоплюють усіх правомочий володіння, користування і розпорядження річчю, а стосуються лише деяких з них, або самі правомочності мають суворо обмежений зміст.

Сервітут походить від латинського слова seruire - обслуговувати. Суть його як правового інструмента полягає в тому, що переваги чи недоліки однієї земельної ділянки задовольняються за рахунок сусідньої не на договірній основі, а засобами речового права. Тому землевласник, вигодами земельної ділянки якою користується власник сусіднього наділу, не може припинити це користування в однобічному порядку. Сервітут - це право однієї особи користуватися річчю чи майном, що належить на праві власності іншій особі в тім чи іншім відношенні чи обсязі, визначеному сервітутом [15; с.114].

Суб'єктами обмежених речевих прав сервітутного типу можуть бути як юридичні особи, так і громадяни, при цьому деякі сервітутні права можуть належати тільки громадянам. Суб'єктом сервитутного права може бути будь-як особа, що у тому чи іншому відношенні користується чужою річчю (майном) на основі сервітуту. Суб'єктом сервитутного обтяження є власник речі чи майна, на яке встановлений сервітут. Ніяка інша особа не може бути обтяжена сервітутом.

Об'єктами сервітутних прав звичайно є не цілі майнові комплекси, а окремі індивідуально визначені нерухомі речі (жилой будинок, інше приміщення, земельна ділянка і т.п.). Сервітутні права громадян звичайно мають не комерційне, а споживче призначення, однак деякі з них, що зокрема мають господарські цілі, мають досить широкий зміст. Такі, наприклад, права землеволодіння, що включають можливість самостійно хазяювати на землі.

Сервітути характеризуються специфічними рисами: 1) тривале і постійне користування чужим майном. Одноразове чи тимчасове користування не визнається сервітутом; 2) користування чужою річчю чи майном не в повному обсязі, а лише в якомусь одному чи декількох відносинах (право на прохід і проїзд автомобілем). Сервітут надає обмежене право користування; 3) сервітутне право обмежує право власника, на майно, на яке встановлений сервітут в обсязі, визначеному сервітутом; 4) сервітутне право сильніше права власності (спершу користується суб'єкт сервітутного права, а потім власник обслуговуючої земельної ділянки). Сервітут не заміняє права власності; 5) сервітут надає особі право користування чужим майном безкоштовно.

Сервітути прийнято підрозділяти на земельні (право проходу, проїзду, провозу вантажів, прогону худоби і т.п. по чужій землі; право випасу худоби на чужих лугах, косовиці, право користування водою для поливу, поїння худоби й інших потреб; право прокладки й експлуатації ліній передач, зв'язку, трубопроводів, водоканалів, меліоративних споруджень, доріг і т.д.) і особисті (право користування чужою річчю чи майном в інтересах конкретної фізичної чи юридичної особи (відноситься право на користування чужим майном без витягу доходів (узус), право користування чужим майном з одержанням доходів (узуфрукт) [12; с.262].

Земельні сервітути можна підрозділити на два види:

1) сервітути, спрямовані на використання вигод сусідньої земельної ділянки (на прохід, проїзд, провіз вантажів, прогін худоби; сервітути на використання косовиць, пасовищ, водойм, розташованих на чужій землі й інші подібні сервітути); 2) сервітути, спрямовані на використання самої земельної ділянки (права на прокладку й експлуатацію ліній передач, зв'язку, трубопроводів, забезпечення водопоставками і меліорації і т.п).

Сервітут в якості правової форми поповнення господарської корисності земельних ділянок, є найдавнішим правом на чуже майно, виникнення якого припадає на архаїчну добу римського права. Сервітут не слід вважати більш раннім за походженням від права власності, що спростовує гіпотезу про його первинність серед речових прав. Аналіз чинного законодавства засвідчує відсутність єдиного підходу до визначення сервітуту: він тлумачиться суб’єктивним правом або обмеженням права власності.

Порівняння сучасної концепції сервітутних прав з римською моделлю свідчить про пряме запозичення античного досвіду: земельні й особисті сервітути зобов’язані своїм походженням servitutes praediorum та personarum; рецепійовано види останніх, хоча з певними виключеннями в частині узусу та узуфрукту; збережено сутність, зміст, підстави виникнення та припинення. Суттєвим відходом від римських положень виступає відплатний характер сервітутів, виключення з об’єкта рухомих речей та можливість примусового встановлення судовим порядком [17; с.87].